Міжнародні фінансові операції та їх класифікація

Лекція 1.2

ТЕМА 9 МІЖНАРОДНІ ФІНАНСИ

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ ДО ТЕМИ 4

Зберігання й транспортування лакофарбових матеріалів і покриттів

Більшість лакофарбових матеріалів є токсичними пожаро - і вибухонебезпечними речовинами, тому при їхньому пакуванні, транспортуванні й зберіганні варто дотримуватися особливих запобіжних заходів і дотримувати певних вимог.

При зберіганні й транспортуванні сухі фарби й пігменти порошать і псують інші матеріали, які перебувають поруч із ними. З навколишнього середовища вони поглинають вологу й псуються. Багато сухих фарб містять свинець, миш'як, ртуть і інші шкідливі речовини, тому необхідно дотримувати належних умов зберігання й транспортування.

Сухі фарби й пігменти транспортують пакетами до 150кг на піддонах. Розчинники фарб і лаки необхідно зберігати й транспортувати в герметично закритій тарі з попереджувальним маркуванням.

Нітрофарби й нітролаки швидко засихають. Виділювані при цьому пари створюють підривну суміш.

Лакофарбові матеріали зберігають у закритих, добре вентильованих приміщеннях при температурі 10—12 °С и транспортують так само, як і іншу продукцію хімічної промисловості, у відповідності зі стандартами й технічними умовами.

Готові фарби, що надходять у бочках, банках і флягах, зберігають у штабелях або на стелажах, поміщених на піддони.

1 Назвати асортимент лугів і солей.

2 Кислоти та їхній асортимент.

3 Пакування, транспортування і зберігання хімічних матеріалів.

4. Лакофарбові матеріали і покриття. Класифікація.

5 Асортимент лакофарбових матеріалів і покриттів.

6 Вимоги до зберігання і транспортування лакофарбових покриттів.

7 Високомолекулярні сполуки та їх класифікація.

8 Класифікація пластмас.

9 Каучук, гума і гумові технічні вироби.

1. Міжнародні фінансові операції та їх класифікація.

2. Іноземні інвестиції, їх залучення і використання в Україні.

3. Проведення фінансових операцій в особливих зонах,

4. Співпраця України з міжнародними фінансовими організаціями.

На основі міжнародного поділу праці, прискорення глобалізації економічного і соціального розвитку активізується обмін товарами та послугами між різними державами. У фінансовій сфері зростають обсяги обігу капіталів, руху кредит­них ресурсів, трансфертних платежів, цінних паперів, боргових зобов'язань та інших фінансових інструментів. Співробітництво між суб'єктами різних держав здійснюється в різних формах. До них, зокрема, належать: надання фінансових послуг, проведення інвестиційної діяльності, здійснення переказів, обмінів та торгівлі валютними цінностями, організація емісії та розміщення цінних паперів на міжнародних фінансових ринках, використання іноземних кредитів та ін.

Такі операції проводяться різними суб'єктами: громадянами, підприємствами і установами, об'єднаннями підприємств державними органами управління, міжнародними фінансовими організаціями та іншими учасниками. Об'єктами фінансової діяльності у міжнародній сфері є: товари, послуги, доходи, трансферти, капітали та ін. Міжнародні фінансові операції це операції з фінансовими активами, якими обмінюються суб'єкти різних країн з метою використання переваг глобалізації світової економіки. Такі операції здійснюються з метою на­дання та споживання фінансових послуг. До них належать послуги банківських установ, страхових компаній, проведен­ня операцій з емісії цінних паперів та ін.

До основних напрямів проведення міжнародних фінансо­вих операцій належать:

- проведення валютних операцій;

- залучення іноземних інвестицій;

- мобілізація іноземних кредитів;

- проведення страхування за участю іноземних страхових компаній;

- надання фінансової допомоги.

Такі операції здійснюються з використанням різних форм міжнародних розрахунків, найважливішими з яких є: інкасо, акредитиви та банківські перекази (рис. 1).

До суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні на­лежать:

- фізичні особи — громадяни України, іноземні громадя­ни та особи без громадянства, що постійно проживають на те­риторії України;

- юридичні особи, які зареєстровані в Україні й мають постійне місцезнаходження на території України (підприємс­тва, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонер­ні та інші господарські товариства, асоціації, спілки, концер­ни, консорціуми, торговельні дома, посередницькі та консуль­таційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання та ін.), у тому числі юридичні особи, капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів;

- об'єднання юридичних та фізичних осіб, що не є юри­дичними особами, але мають постійне місцезнаходження в Україні;

- структурні одиниці суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами (філії, відділення тощо), але ма­ють постійне місцезнаходження на території України;

- спільні підприємства, що мають місцезнаходження на території України;

- державні органи управління;

- інші суб'єкти господарської діяльності.

До міжнародних фінансових операцій відносять залучення депозитів, надання кредитів, проведення страхування, надан­ня фінансових гарантій, торгівлю валютними цінностями, ви­пуск і розміщення цінних паперів, виконання грошових пере­казів та інші операції, здійснювані між суб'єктами різних країн.

Зовнішньоекономічна діяльність здійснюється з викори­станням таких операцій:

- експорту та імпорту товарів, капіталів і робочої сили;

- надання послуг іноземним суб'єктам (виробничих, транспортних, страхових, консультаційних, посередницьких, агентських, консигнаційних, управлінських, туристських, аудиторських та ін.);

- розвитку кооперації з іноземними суб'єктами (наукової, технічної, виробничої, учбової та ін.);

- операцій з фінансовими інструментами;

- надання кредитів та проведення розрахункових опера­цій;

- спільної підприємницької діяльності;

- обміну нематеріальними об'єктами власності (ліцензія­ми, патентами, ноу-хау, торговельними марками та ін.);

- організації виставок, аукціонів, торгів, конференцій;

- товарообмінних (бартерних) операцій;

- організації орендних та лізингових операцій;

- придбання, продажу та обміну валютних цінностей;

- проведення роботи фізичними особами на контрактній основі (в Україні і за її межами);

- інших видів операцій.

Міжнародні розрахунки — це система виконання грошових вимог і зобов'язань, що виникають між суб'єктами зовнішньо­економічної діяльності на основі обміну відповідними об'єк­тами. Це розрахунки за експортно-імпортними операціями, що супроводжують рух капіталів, за потоками інвестицій, за формуванням резервів та ін. Міжнародні розрахунки можуть проводитися як в готівковій, так і в безготівковій формах.

У світовій практиці використовують такі форми міжнарод­них розрахунків:

- інкасо;

- акредитиви;

- банківський переказ;

- векселі;

- банківська гарантія;

- бартер (взаємна передача товарів, послуг);

- інші форми.

Міжнародні фінансові операції проводяться згідно з умова­ми валютного регулювання, здійснення митних платежів та оподаткування, установлених законодавством країни та між­народними угодами. Валютним регулюванням установлюють­ся умови проведення фінансових операцій резидентів та нере­зидентів з використанням національної та іноземних валют. До таких умов, зокрема, належать: порядок установлення ва­лютних курсів, придбання та використання іноземної валюти, відкриття та використання валютних рахунків в іноземних та вітчизняних банках, створення і використання валютних фон­дів, організації торгівлі валютними цінностями та ін.

Валютний курс — це установлена центральним банком країни ціна грошової одиниці однієї країни відносно грошових одиниць інших країн. Згідно з міжнародною класифікацією у світі нараховують п'ять основних типів валютних режимів:

- фіксований (до однієї валюти або кошика валют);

- керований курс;

- плаваючий курс;

- змішана система;

- вільний (некерований) курс.

Практично до 2000 р. в Україні використовувався керова­ний плаваючий курс. Центральний банк здійснював його регу­лювання шляхом встановлення режиму валютного коридору. З 2000 р. установлено плаваючий валютний курс з використан­ням з боку НБУ монетарних інструментів та обмежень спеку­лятивних операцій. Формування валютного курсу здійснюєть­ся на основі ринкового механізму з регулюванням його з боку центрального банку. Найбільш важливими інструментами та­кого регулювання є валютні інтервенції, які зводяться до купівлі-продажу центральним банком іноземної валюти з метою здійснення впливу на курс національної валюти. Для підвищення курсу національної валюти продають іноземну валюту. Джерелами таких операцій можуть бути офіційні резерви цен­трального банку, спеціальні стабілізаційні фонди і залучення кредитів на міжбанківському ринку. Для забезпечення зни­ження курсу національної валюти здійснюються операції купівлі іноземної валюти. Наслідком стає збільшення резервів та обсягу стабілізаційного фонду.

НБУ встановлює офіційний обмінний курс гривні відносно іноземних валют і міжнародних розрахункових одиниць. Він використовується резидентами і нерезидентами як розрахун­ковий обмінний курс для проведення та оцінювання валютних операцій.

Операція в іноземній валюті — це господарська операція, вартість якої визначається в іноземній валюті, або яка потре­бує розрахунків в іноземній валюті. НБУ встановлює офіцій­ний обмінний курс гривні відносно долара США як середньо­зважений курс за операціями комерційних банків на міжбан­ківському валютному ринку.

Торгівля іноземною валютою на території України здійс­нюється виключно на міжбанківському валютному ринку України. Учасниками міжбанківського валютного ринку є: НБУ, уповноважені банки та фінансові установи, які одержа­ли ліцензію на право проведення операцій з валютними цін­ностями. У разі, якщо підприємство або установа має намір придбати іноземну валюту, необхідно здійснювати такі опера­ції тільки на основі угоди з суб'єктами міжбанківського валют­ного ринку. При цьому, основною умовою придбання банком валюти за дорученням клієнта є наявність цілі у вигляді пере­рахування іноземної валюти за межі України. Така ціль вини­кає в результаті проведення торгових та неторгових операцій з нерезидентами.

Проведення операцій з валютними цінностями потребує одержання ліцензій НБУ. Надаються генеральні та індивіду­альні ліцензії. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим кредитно-фінансовим установам на проведен­ня операцій, що не потребують індивідуальних ліцензій. Тер­мін такого дозволу відповідає періоду дії режиму валютного регулювання. Суб'єкти, що одержали генеральну ліцензію, мають право відкривати на території України пункти обміну іноземних валют.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезиден­там для проведення разових валютних операцій. Терміном дії такої ліцензії є період, необхідний для здійснення цієї опера­ції. Зокрема, індивідуальних ліцензій потребують операції а вивезення, переказу та пересилання валютних цінностей за межі України; надання та одержання кредитів в іноземній ва­люті; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або застави; розміщення валютних цінностей на рахунках і у вкладах за межами України; здійснення інвес­тицій за кордон та ін.

У галузі зовнішньоекономічної діяльності можуть викорис­товуватись і товарообмінні (бартерні) операції. Це один з ви­дів експортно-імпортних операцій, що супроводжуються бар­терним договором або договором зі змішаною формою оплати, згідно з яким часткова оплата експортних (імпортних) поста­вок проводиться в натуральній формі. Такі операції передбача­ють проведення збалансованого за вартістю обміну товарами, роботами і послугами між суб'єктами. Обмін проводиться на основі бартерного договору. Розрахунки здійснюються згідно а цінами, що визначаються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності. З метою збільшення валютних надходжень в Укра­їну, стабілізації грошової національної одиниці та оздоровлен­ня фінансово-банківської системи урядом здійснюються захо­ди з обмеження бартерних операцій за відповідним переліком товарів (робіт, послуг).

Для регулювання діяльності іноземних суб'єктів господар­ської діяльності в Україні використовуються такі правові ре­жими:

- національний режим, який передбачає, що іноземні су­б'єкти мають обсяг прав та обов'язків не менший, ніж суб'єкти господарської діяльності України;

- режим найбільшого сприяння, за якого іноземний суб'єкт одержує певний обсяг прав, преференцій та пільг (щодо мита, податків та зборів) за винятком випадків, які передбачені до встановлення в межах спеціального режиму. Режим найбіль­шого сприяння встановлюється згідно з відповідними договорами України та використовується у сфері зовнішньої тор­гівлі;

- спеціальний режим, який застосовується до спеціальних економічних зон, а також до територій митних союзів, до скла­ду яких входить Україна.

Оподаткування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності встановлюється Верховною Радою України. Податкові пільги надаються тим суб'єктам, які відповідають прийнятим кри­теріям. Можуть також надаватись пільги з амортизації основ­них виробничих фондів. Митне регулювання здійснюється згідно з законодавством України та міжнародними договора­ми. На території України встановлено Єдиний митний тариф, згідно з яким оподатковуються митом предмети, що ввозяться на територію України або вивозяться з неї, або переміщуються транзитом по її території.

Страхування зовнішньоекономічних операцій в Україні здійснюється комерційними страховими компаніями (держав­ними, акціонерними, іноземними, змішаними, кооперативни­ми та ін.), а також іншими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, предметом діяльності яких є страхові операції. Страхування таких операцій є добровільним (якщо інше не пе­редбачено законодавством України). Страхуванню підлягають ризики, які виникають при проведенні зовнішньоекономічних операцій, експортних кредитів, позичок, окремих контрактів на поставку машин і обладнання, інвестицій. Страхування ін­вестицій як на території України, так і за її межами здійс­нюється спеціалізованим страховим акціонерним товариством, контрольний пакет акцій якого належить уряду.

До міжнародної фінансової інфраструктури належать бан­ки, страхові компанії, фондові та валютні біржі, лізингові фір­ми, небанківські фінансові установи, міжнародні фінансові організації.

До фінансових ринків належать валютні ринки, ринки бор­гових зобов'язань, ринки корпоративних прав, ринки похід­них фінансових інструментів.

Національні за своїм походженням фінансові ресурси стають міжнародними та використовуються економічними агентами за власни­ми потребами завдяки сучасній міжнародній системі перерозподілу фінансо­вих ресурсів, яка складається з двох основних складових:

- міжнародного ринкового механізму;

- міжнародного неринкового (офіційного) механізму.

Позаринковий механізм склався в основному у повоєнні роки і, подібно до ринкового механізму, відображав інтеграційні тенденції розвитку міжнарод­них валютно-фінансових відносин. У рамках офіційного перерозподілу рух фі­нансових ресурсів між позичальниками і кредиторами регулюється через між­народні фінансові організації глобального та регіонального рівня. Тому наступною важливою складовою міжнародних фінансів є фінанси міжнарод­них організацій та міжнародних фінансових інституцій, роль яких у сучасних міжнародних відносинах безперервно зростає. Це зумовлено тим, що у резуль­таті об'єктивних тенденцій розвитку людства збільшується кількість проблем, які одна держава не спроможна вирішити самостійно без постійної співпраці з іншими країнами через функціональну діяльність міжнародних організацій. Проте обмежувати роль міжнародних організацій тільки забезпеченням взаємозв'язків між країнами було б неправильно. Зміст їх роботи полягає у вирішенні наявних нині й стратегічних завдань співпраці. У рамках відповід­них союзів, об'єднань та організацій, що об'єктивно формуються у світовій економіці і базуються на спільних інтересах, найінтенсивніше відбуваються процеси інтернаціоналізації і глобалізації економіки.

Для розкриття сутності міжнародної організації фахівці використовують два підходи. Відповідно до першого міжнародна організація — створене на основі міжнародного договору і статуту для виконання певних функцій об'єднання суверенних держав, яке має систему постійно діючих органів, во­лодіє міжнародною правосуб'єктністю і засноване відповідно до міжнародного права. Міжнародні організації вступають у взаємовідносини з урядами окре­мих країн з приводу формування спільного бюджету чи цільових фондів. Отри­мані кошти використовуються на основі затвердженого бюджету на фінансу­вання централізованих заходів, проектів і програм цих організацій, на утримання їхнього апарату та на фінансову допомогу окремим країнам. Від­повідно, кожна країна може отримувати кошти від міжнародних організацій як у вигляді прямого фінансування (як правило, тільки в окремих випадках), так і в опосередкованій формі через різні централізовані заходи, проекти і про­грами, що стосуються її чи поширюються на неї. Таким чином, за своєю внутрішньою організаційною формою фінанси міжнародних організацій подібні до державних фінансів, проте їх головним суб'єктом є не держава, а міжнародна організація. Важлива ознака міжнародних організацій — існування постій­них компетентних органів із відповідними функціями та порядком функціо­нування, їх створюють, як правило, на основі багатостороннього міжнародно­го договору, доповненого низкою угод з певних питань, що визначають мету, завдання, структуру та концепцію органів, членство, права й обов'язки членів, процедуру роботи. Провідні міжнародні організації — ООН та ЄС.

Згідно з другим підходом міжнародна організація (міжнародна фінансова інституція) — стабільний інститут багатосторонніх міжнародних відносин, що у своїй діяльності виходить за межі однієї країни і має постійну структуру органів наднаціонального регулювання. Міжнародні фінансові інституції мо­жуть мати взаємовідносини як з урядами, так і з суб'єктами господарювання окремих країн. Взаємовідносини з урядами формуються за двома напрямами: 1) відображення процесу формування статутного капіталу за рахунок внесків окремих країн; 2) характеристика кредитних взаємовідносин (надання кре­дитів урядам та їх погашення і сплата відсотків). Взаємовідносини з підпри­ємствами мають двосторонній кредитний характер. Міжнародні фінансові ін­ституції фінансово забезпечують певні проекти, надають кредити окремим підприємствам, як правило, на конкурсній основі. Важливе місце в системі інституціональних структур регулювання світової економіки та міжнародних зв'язків займають міждержавні валютно-кредитні організації. Процес розвит­ку міжнародних валютно-кредитних відносин історично та об'єктивно харак­теризувався створенням розгалуженої інституціональної структури, до складу якої входять глобальні (Міжнародний валютний фонд, Група Світового банку та Банк міжнародних розрахунків) і регіональні (Європейський банк рекон­струкції та розвитку, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвит­ку, Міжамериканський банк розвитку та ін.) валютно-фінансові установи.

Отже, суб'єктами міжнародних фінансів на наднаціональному рівні є, а одного боку, міжнародні економічні організації, з іншого — міжнародні фінансові інституції, які забезпечують централізацію певної частини міжнародних фінансових ресурсів для забезпечення потреб світового господарства. Фінанси міжнародних організацій та інституцій мають розвинену інституціональну структуру, межі функціонування частини з них охоплюють всю земну кулю, іншої частини — дещо географічно обмежені. Вони фінансують окремі проекти і програми, керуючись інтересами саме світового господарства в ціло­му, а не окремих країн (хоча інтереси окремих країн на стадії розгляду та за­твердження таких проектів і програм обов'язково присутні).

Фінанси міжнародних організацій. Організація Об'єднаних Націй (ООН) була заснована наприкінці Другої світової війни. У 2005 р. світова громадсь­кість широко відзначила 60-річний ювілей цієї організації, яка була і зали­шається головним світовим центром координації зусиль з підтримання миру, зміцнення безпеки, розвитку міжнародного співробітництва. До сфер її діяль­ності згідно зі Статутом ООН входять також міжнародні проблеми економічно­го, соціального, культурного і гуманітарного характеру, заохочення й розви­ток поваги до прав людини, охорона навколишнього природного середовища. Разом з тим аналіз практики діяльності цієї організації показує, що поряд із всебічним зростанням ролі світових політичних проблем, все більше значення в її діяльності відводиться вирішенню економічних і фінансових питань роз­витку сучасного світу. Відповідно з плином часу предметом вивчення, аналізу, пошуку шляхів і засобів вирішення, вироблення відповідних рекомендацій ООН стають новітні сфери світового господарства, міжнародних економічних і фінансових відносин. Паралельно з цими процесами змінюється структура са­мої ООН, збільшується кількість економічних установ і країн, які беруть в них участь, розширюється поле діяльності цих установ, їх контакти з іншими міжнародними, а також національними організаціями та інститутами. Значення економічної діяльності ООН зростає у зв'язку з ускладненням процесів, які відбуваються у всесвітніх економічних взаємовідносинах і міжнародному поділі праці, різноманітністю проблем, що виникають у світовій економіці, динамізмом міжнародного господарського життя. Усе це викликає необхід­ність прийняття вчасних та ефективних рішень. Економічна діяльність ООН включає чотири головні напрями:

1) вирішення загальних для всіх країн глобальних економічних проблем;

2) сприяння економічному співробітництву держав з різними рівнями соціально-економічного розвитку;

3) сприяння господарському розвитку країн, що розвиваються;

4) вирішення проблем регіонального економічного розвитку.

Основними структурними підрозділами системи органів економічного і фі­нансового співробітництва в рамках ООН є три із шести головних органів, вка­заних у Статуті: Генеральна Асамблея, Економічна і соціальна рада, Секре­таріат. Крім цих трьох головних органів економічного і фінансового спів­робітництва, в рамках ООН успішно функціонують й інші організації ООН, діяльність яких у сфері економічних і фінансових відносин досить помітна. Серед них — Конференція з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД), Організація з про­мислового розвитку (ЮНІДО), Програма розвитку Організації Об'єднаних На­цій (ПРООН) та регіональні економічні комісії (наприклад, Європейська економічна комісія) та ін.

Бюджет ООН формується за рахунок внесків країн-членів. Хартія ООН зобов'язує країни-члени регулярно сплачувати членські внески. Згідно з чинними правилами щорічні внески в основний (так званий регулярний) бюджет організації треба вносити до 31 грудня відповідного року. У ст. 19 Статуту ООН передбачено, що країни, які не сплачують внески, можуть бути позбавлені права голосу в Генеральній Асамблеї. Розмір внесків визначається Асамблеєю за рекомендацією комітету з внесків. Квоти внесків залежать від рівня еконо­мічного розвитку країни і розраховуються відповідно до ВНП і рівня доходів на особу цієї країни. Тому приблизно 75 % коштів до бюджету ООН надходить від десяти найбагатших країн. Асамблея встановила максимум — 25 % бю­джету, і мінімум — 0,01 %. Зокрема США сплачують у регулярний бюджет ООН 25 % його суми, Японія — 11,38, Німеччина — 8,9, Франція — 6,25, Ве­лика Британія — 4,86, Італія — 3,39, Канада — 3,09 %. Додатковим джерелом доходів бюджету є добровільні внески. Крім відрахувань у регулярний бю­джет, для держав-членів встановлюються також розміри внесків відповідно до модифікованого варіанта основної шкали покриття витрат тимчасових Зброй­них сил ООН.

За видатками бюджет ООН поділяється на дві частини: адміністративні та накладні витрати (38 %) і програмні видатки (62 %). Зважаючи на те, що на початку XX ст. ООН переживає дві взаємопов'язані кризи — фінансову (держави-члени не виконують своїх фінансових обов'язків згідно зі Статутом) і бюджетну (об'єктивна необхідність суттєвого скорочення бюджету) — було поставлено на порядок денний завдання скоротити адміністративні витрати до 25 %, що дасть можливість спрямувати вивільнені кошти на соціально-еконо­мічні програми. Видатки бюджету ООН плануються в розрізі окремих підроз­ділів та організацій. При цьому також виділяються адміністративні й наклад­ні витрати та кошториси на окремі програми, що виконуються певним підрозділом. Фінансування з бюджету ООН окремих країн здійснюється через реалізацію на їх території відповідних програм, а не у формі прямого виділен­ня коштів. Наприклад, в Україні реалізуються проекти за Програмою розвит­ку (ПРООН), Управління Верховного комісара у справах біженців, Дитячого фонду ЮНІСЕФ, Фонду народонаселення, Міжнародної організації праці. Міжнародного агентства з атомної енергії.

Регулярний бюджет за програмами ООН затверджується Генеральною Асамблеєю раз на два роки.

У цілому, незважаючи на докладені зусилля міжнародного співтовариства щодо розв'язання проблем розвитку економічного і фінансового співробітниц­тва через систему і механізми ООН, на сьогодні залишається багато принципо­вих питань, для успішного вирішення яких ще не знайдено відповідних під­ходів. Невирішеність багатьох проблем в економічній сфері, фінансова криза, що істотно звужує фінансові можливості ООН та ускладнює фінансування пе­редбачених заходів, гостро ставлять питання про підвищення авторитету ООН і необхідність реформування цієї організації. Таким чином, питання, пов'язані з підвищенням ефективності діяльності економічних організацій ООН, вже гостро стоять на порядку денному. Тепер важливо те, наскільки швидко бу­дуть вжиті заходи з метою усунення негативних факторів у їхній діяльності та максимального сприяння подальшому прогресу.

Міжнародні фінансові інституції. Наднаціональна координація міжнарод­них фінансів здійснюється міжнародними та регіональними валютно-фінансо­вими інституціями, які створюються на базі багатосторонніх угод між державами. Поява міжнародних фінансових інституцій була спричинена такими подіями у світовій економіці:

- посиленням інтернаціоналізації господарського життя, агресивним роз­
витком транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків, діяльність
яких вийшла за межі національних економік;

- розвитком міждержавних форм регулювання валютно-кредитних і фінан­сових зв'язків як складової регулювання міжнародних економічних відносин;

- посиленням нестабільності світової економіки, у тому числі валютної
системи та світових ринків капіталів.

Загальні цілі діяльності міжнародних фінансових інституцій такі:

- стабілізація світового господарства й міжнародних фінансів на основі
об'єднання зусиль світового співтовариства;

- здійснення міждержавного валютного і кредитно-фінансового регулювання;

- розроблення і координація стратегії і тактики міжнародної валютної і
кредитно-фінансової політики.

Отже, мета діяльності міжнародних фінансових інституцій — сприяння розвитку зовнішньої торгівлі й міжнародного та регіонального валютно-фінан­сового співробітництва, підтримання рівноваги платіжних балансів країн, що входять до них, регулювання курсів їхніх валют, надання кредитів цим краї­нам та гарантування приватних позик за кордоном.

Найважливішу роль серед міжнародних фінансових інституцій відіграють так звані Бреттон-Вудські інститути — Міжнародний валютний фонд та Світо­вий банк, які є важливою ланкою сучасної інституціональної структури між­народних валютних відносин. Свою назву вони отримали від назви амери­канського містечка Бреттон-Вудс, де у 1944 р. проходила міжнародна валют­но-фінансова конференція, на якій і було прийнято рішення про заснування цих двох установ.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) — міжнародна наднаціональна ва­лютно-кредитна організація, що має статус спеціалізованої представницької установи ООН. Офіційну діяльність МВФ розпочав з березня 1947 р. У 1959 р. членами Фонду були 49 держав, у 1970 р. — 116, у 1992 р. — 157, а на початок 2001 р. — 181, у тому числі з вересня 1992 р. і Україна. Таким чином, Міжна­родний валютний фонд — валютно-фінансова організація, діяльність якої на­була універсального і глобального характеру.

Функціонування МВФ регулюється Статтями Угоди — документом, який ви­конує роль статуту. Статтями Угоди закріплено основні цілі створення МВФ:

- розвиток міжнародного співробітництва у валютній сфері через механізм
консультацій з міжнародних валютно-фінансових проблем;

- сприяння розширенню та збалансованому зростанню міжнародної тор­гівлі, підтриманню високого рівня зайнятості та реальних доходів;

- забезпечення стабільності валютних курсів, недопущення конкурентно­го знецінення валют;

- допомога у створенні багатосторонньої системи платежів за поточними операціями між країнами-учасницями, усунення валютних обмежень, які гальмують розвиток світової торгівлі;

- надання кредитів країнам-учасницям в іноземній валюті для вирівню­вання платіжних балансів.

Таким чином, метою створення МВФ було сприяння міжнародному валют­ному співробітництву та стабілізації валют, створення багатосторонньої систе­ми платежів і розрахунків, підтримування рівноваги платіжних балансів країн — членів Фонду, вжиття системи заходів, спрямованих на регулювання ва­лютних курсів, підвищення ступеня конвертованості валют, надання коротко­строкових кредитів країнам — членам Фонду для покриття тимчасового дефі­циту їхніх платіжних балансів, на ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з фінансових і валютних питань. Отже, МВФ у своїй діяльності поєднує функції регулювання, фінансування, нагляду та консуль­тування держав-членів у сфері валютно-фінансових відносин.

Для виконання своїх функцій МВФ, як й Інші організації, потребує коштів. Оскільки МВФ є організацією акціонерного типу, то його капітал утворюється за рахунок внесків країн — членів Фонду. Розмір внеску кожної країни зале­жить від двох чинників: загального обсягу емітованих "Спеціальних прав за­позичення" (8БК) та частки (позиції) цієї країни у Фонді. Частка кожної краї­ни залежить від рівня економічного розвитку та її місця у світовій торгівлі. Квота країн — членів МВФ під час Бреттон-Вудської валютної системи склада­лася з 25 % у золоті й 75 % у національній валюті цієї країни, а із введенням в дію Кінгстонської валютної системи — ця квота становить 22,7 % у вільно конвертованій валюті й 77,3 % у національній.

Як відомо, у 1992 р. Україна вступила до МВФ. На час вступу до Фонду Україні була визначена квота у сумі 665 млн. одиниць 8ОК. З 1998 р. внаслідок збільшення розміру квот на 50 %, внесок України досягнув 997,3 млн. 8БК. На кінець 2006 р. частка України дорівнює 0,65 %, а її квота — 1,372 млрд. 8БК. За резолюцією ради керівників МВФ (№ 47-5) Україна сплачує 22,7 % ц під­писного внеску в 8БЕ або у валютах інших держав-членів, що їх обрав директор-розпорядник МВФ, а залишок підписного внеску — у валюті України.

Статут МВФ передбачає періодичний (не менше одного разу на п'ять років) загальний перегляд квот. Це пов'язано зі зміною рівня розвитку окремих країн та їх місця у світовій торгівлі. Зазначимо, що спочатку основний капітал Фон­ду становив 7,7 млрд. дол. СІЛА, а найбільші розміри квот належали Сполуче­ним Штатам Америки, Великій Британії, Франції, Китаю та Індії. У 2002 р. сплачений статутний капітал сягнув 290 млрд. дол. СІЛА (212 млрд. 8БК), з яких 2/3 (63 %) належить 25 промислово розвинутим країнам і лише 1/3 — країнам, що розвиваються, які становлять 4/5 членів Фонду.

За необхідності, крім власного капіталу, МВФ може використовувати пози­кові кошти. Джерелами залучених ресурсів Фонду є кредити урядів країн-членів або їх грошово-кредитних органів та кредитні лінії з низкою урядів і банків, які відкриваються один раз на п'ять років з початку 60-х років XX ст. До 80-х років XX ст. МВФ активно вдавався до отримання таких кредитів, що спричинило зміни характеру діяльності Фонду — він почав діяти як звичай­ний банк. Тому за відповідним рішенням керівних органів Фонду у 1982 р. частку залучених коштів було обмежено до 60 % від загального обсягу квот. Це рішення засвідчило, що ресурси МВФ формуються переважно за рахунок квот.

Ресурси МВФ використовуються у межах певної політики та розроблених механізмів і відповідно до статутної діяльності, що охоплює три основні на­прями.

1. Кредитування з метою надання фінансової допомоги окремим країнам, яке здійснюється з різними цілями, у різних формах та на різних умовах. Зок­рема воно включає кредитування для потреб вирівнювання платіжного балан­су, компенсаційне фінансування та допомогу найбіднішим країнам. Виділен­ня кредитів залежить від трьох основних чинників: потреби в ресурсах для вирівнювання платіжного балансу, квоти країни та виконання вимог Фонду. Механізм кредитування полягає в тому, що МВФ продає необхідну країні ва­ люту за її національну валюту. При цьому фінансові операції, які є основним напрямом діяльності, МВФ здійснює тільки з офіційними органами країн — членів Фонду (кошти надходять до центрального банку країни-позичальника і використовуються на формування валютних резервів). Надання кредиту Фон­дом має "обумовлений" характер: від країни, яка звернулася за кредитом, ви­магається виконання певної стабілізаційної програми. Зокрема, наприклад, кількість вимог з боку МВФ стосовно параметрів економічної політики уряду України як умова надання кредитів постійно зростала: 1996 р. — 38, 1997 р. — 41, 1998—2001 рр. (до 31 червня) — 81 вимога. Кредит надається поетапно, що дає змогу Фонду контролювати ефективність його використання і дотри­мання відповідних вимог, проте спричиняє послаблення у певній мірі еконо­мічного суверенітету країни.

Загалом система кредитування, що використовується МВФ, включає чоти­ри форми: безпосереднє (прямо пов'язане з квотою кожної країни і здійснюєть­ся в межах її резервної і кредитної часток), поетапне (здійснюється в межах граничних кредитних часток тієї чи іншої країни і включає механізми резерв­них кредитів та розширеного фінансування), пільгове (надання на пільгових умовах кредитів країнам, що розвиваються, та найбіднішим краї­нам за умов хронічної кризи платіжного балансу) та спеціальне фінансування (використовується в особливих умовах і включає компенсаційне фінансування і фінансування у разі непередбачуваних обставин, фінансування буферних (ре­зервних) запасів, фінансування зі скорочення і обслуговування зовнішнього боргу та фінансування системних трансформацій).

2. Регулювання міжнародних валютних відносин з метою узгодження ва­лютної політики країн — членів Фонду. МВФ встановлює певні валютні обме­ження: країни — члени Фонду не можуть без його згоди вводити обмеження за платежами і переказами з поточних міжнародних операцій, використовувати дискримінаційні валютні засоби, застосовувати систему кількох видів валют­них курсів.

3. Постійний нагляд за світовою економікою з метою систематизації інфор­мації як у цілому по світовій економіці, так і стосовно окремих країн. На під­ставі аналізу цієї інформації розробляються середньострокові економічні про­гнози, які дають можливість координувати макроекономічну політику країн-членів Фонду. Зокрема МВФ детально аналізує податкову, грошово-кредит­ну і валютну політику та стан платіжних балансів країн. На основі цього аналі­зу готуються певні рекомендації країні щодо вироблення та коригування еко­номічної, фінансової та валютної політики.

Володіючи значними грошовими ресурсами й відповідною інформацією, МВФ може впливати як на міжнародний, так і на національний економічний та фінансовий розвиток будь-якої країни.

Міжнародний валютний фонд підтримує тісні взаємозв'язки з іншими між­народними фінансовими інституціями, зокрема з групою Світового банку.

Група Світового банку є другою за значенням фінансовою інституцією у системі міжнародних фінансів. Світовий банк — багатостороння кредитна ор­ганізація, яка складається з п'яти тісно пов'язаних між собою установ, що входять у систему ООН, загальною метою яких є надання фінансової допомоги країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою за рахунок роз­винутих країн. Групу Світового банку утворюють: Міжнародний банк рекон­струкції та розвитку (МБРР) — головна складова групи (заснований у 1944 р.); Міжнародна фінансова корпорація (МФК) (заснована у 1956 р.); Міжнародна асоціація розвитку (МАР) (заснована у 1960 р.); Багатостороннє агентство з га­рантування інвестицій (БАТІ) (засноване у 1988 р.); Міжнародний центр розв'язання інвестиційних суперечок (МЦРІС) (заснований у 1966 р.). Юри­дично і фінансово незалежні, ці установи мають власні статути, власний акціо­нерний капітал, окреме членство та окремі штати працівників. Проте вони ма­ють спільне керівництво — президент МБРР одночасно є президентом МАР, МФК і БАТІ. Членства у МАР, БАТІ, МЦРІС або МФК набуває тільки країна-член МБРР.

Світовий банк як один зі спеціалізованих фінансових інститутів ООН має загалом сприяти виконанню стратегічного завдання: інтегрувати економіку всіх країн-членів із глобальною системою господарювання і таким чином спри­яти економічному розвитку країн-членів шляхом залучення ресурсів з розви­нутих країн до країн, що розвиваються, зменшенню бідності і підвищенню якості життя у країнах "третього світу". Разом з тим на кожну установу Світо­вого банку покладено конкретні завдання. Наприклад, МБРР кредитує уряди країн з середнім рівнем доходу (країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою), а МАР кредитує найбідніші країни світу; МФК координує питан­ня інвестування приватного сектору країн, що розвиваються, а БАТІ надає га­рантії від некомерційних ризиків іноземним інвесторам, що вкладають кошти у країни, що розвиваються, і є членами Світового банку. МЦРІС забезпечує сприяння потокам міжнародних інвестицій шляхом надання послуг з арбіт­ражного розгляду та врегулювання спорів між урядами та іноземними інвесто­рами, здійснює консультування, наукові дослідження, збирає інформацію щодо інвестиційного законодавства у різних країнах.

Головною складовою групи Світового банку є Міжнародний банк рекон­струкції та розвитку, який на початку своєї діяльності мав згідно з його Стату­том надавати потерпілим від війни країнам довгострокові кредити для відбу­дови їхньої економіки, а також гарантувати приватні інвестиції за кордоном. Основні напрями діяльності МБРР:

- створення сприятливих умов для виробничих інвестицій;

- стимулювання міжнародних довготермінових капіталовкладень;

- сприяння реконструкції та розвитку економіки, конверсії військової
економіки в цивільну;

- гарантування приватних зарубіжних інвестицій.

До джерел фінансових ресурсів МБРР належать:

- статутний капітал, який формується шляхом підписки країн-членів
на акції МБРР у межах встановлених квот. Квоти кожної країни визначають­
ся відповідно до її економічного потенціалу та виходячи з її квоти у МВФ;

- залучення коштів шляхом випуску облігаційних позик, за рахунок яких формується більша частка фінансових ресурсів Банку. МБРР здійснює опера­ції з продажу своїх облігацій у понад 100 країнах світу і є найбільшим пози­чальником на світових ринках капіталу;

- резервний фонд, який утворюється за рахунок банку.

Здійснення кредитної діяльності МБРР відбувається за принципами, зафік­сованими у Статтях Угоди. Метою надання позик є стимулювання економічно­го зростання країни-позичальниці. Позики надаються на 15—20 років і мають п'ятирічний пільговий період. Відсоткова ставка за позиками змінюється кож­ні шість місяців і орієнтується на рівень відсоткових ставок міжнародних рин­ків позикового капіталу. Відсоткова ставка залежить також від наявних у Бан­ку коштів, які надходять від продажу облігацій МБРР на світових ринках капіталу, від нерозподіленого прибутку, погашення раніше наданих позик та додаткових пожертвувань економічно розвинених країн.

Кредитування здійснюється у двох формах:

1) системні позики, що надаються урядам окремих країн під програми макроекономічної стабілізації та здійснення інституційних змін. Ці кошти не мають цільового призначення, надходять до бюджету країни-позичальниці і можуть використовуватися урядом на власний розсуд, у тому числі на фінансування де­фіциту бюджету. Отримання позик обумовлюється виконанням певних вимог, невиконання яких може призвести до призупинення кредитування;

2) інвестиційні кредити, що надаються під конкретні інвестиційні проек­ти у галузі інфраструктури (енергетика, транспорт, зв'язок), на розвиток сіль­ського господарства, охорону здоров'я та освіту, строком до 20 років під гарантії урядів. Для виділення кредитів МБРР вимагає від країни, що позичає кошти, інформацію про її фінансовий стан та об'єкти кредитування. Кредити надаються на основі пайової участі Банку у фінансуванні певних об'єктів — до 30 % їх вартості.

Міжнародна асоціація розвитку була створена як філія МБРР у 1960 р. з метою зберегти вплив розвинутих західних держав на країни, що розвивають­ся. МАР надає безвідсоткові кредити найбіднішим країнам світу строком до 35—40 років з десятирічним пільговим періодом. Кожен проект, що фі­нансується МАР, піддається політико-економічній експертизі, яка має на меті визначення найефективнішого використання кредитних коштів.

Основним джерелом формування фінансових ресурсів МАР є внески еконо­мічно розвинених країн, а також частково прибутки МБРР і повернеш креди­ти. Таким чином, ця інституція фактично забезпечує прямий перерозподіл ре­сурсів на рівні світової економіки між економічно розвиненими країнами і найбіднішими країнами "третього світу".

Міжнародна фінансова корпорація надає кредити високорентабельним під­приємствам країн, що розвиваються (причому, на відміну від МБРР, без гаран­тій урядів відповідних країн), строком від 5 до 15 років. Позики надаються на ринкових умовах, але більш пільгових, ніж, наприклад, банківськими устано­вами. Кредитування здійснюється на засадах спільного фінансування — част­ка кредитів МФК не може перевищувати 25 % вартості проекту. Крім того, МФК може здійснювати прямі інвестиції шляхом придбання пакета акцій, а не більше 35 %.

Фінансові ресурси МФК формуються з різних джерел. Власними є статут­ний капітал, внески членів, відрахування від прибутків, кошти від поверне­них кредитів. Проте найбільшу частку становлять ресурси, які формуються за рахунок запозичень на міжнародних фінансових ринках (до 80 %) та кредитів МБРР.

Банк міжнародних розрахунків (БМР) став першою в історії міжнародною фінансовою інституцією, яку створено у 1930 р. на основі міжурядової угоди шести країн (Бельгії, Великої Британії, Італії, Німеччини, Франції та Японії) і конвенції цих держав зі Швейцарією. Первинною метою створення Банку було врегулювання проблеми німецьких репарацій за результатами Першої світової війни. Нині Банк міжнародних розрахунків — спеціалізований між­державний фінансовий інститут, який виконує функції центрального банку для більшості національних центральних банків європейських країн (надає їм допомогу в управлінні власними валютними резервами й інвестиціями) та об'єднує на акціонерній основі частину їхніх фінансових ресурсів.

На початку 90-х років XX ст. 29 центральних банків західних країн були співвласниками БМР, близько 90 центральних банків інших країн мали з ним або з його комітетами певну форму ділових відносин. БМР — найстаріша між­народна організація в галузі міжнародного валютного співробітництва.

Банк міжнародних розрахунків здійснював розрахункові операції за угода­ми Європейської платіжної ради, Європейської валютної угоди, МВФ, інших міжнародних фінансово-кредитних установ; нині відіграє активну роль в опе­раціях щодо компенсації негативних ефектів від міжнародних валютних спе­кулятивних угод.

Відповідно до статуту Банк виконує дві основні функції: сприяння співробітництву між центральними банками країн-членів Банку і забезпечення додаткових сприятливих умов для міжнародних фінансових операцій. Банк здійснює регулювання міжнародних розрахунків і розроблення нормативних документів з банківського нагляду за допомогою трьох комітетів, які працю­ють під егідою БМР і за підтримки його секретаріату:

- Базельського комітету з банківського нагляду, створеного в 1974 р. на
основі Угоди між центральними банками Групи десяти (Бельгія, Канада,
Франція, Італія, Німеччина, Японія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія, Вели­ка Британія, США);

- Базельського комітету 13 систем платежів і розрахунків, який періодич­но збирається з 1989 р. під егідою БМР і здійснює нагляд за міжнародними розрахунками, узагальнює статистику і розробляє нові механізми міжнарод­них розрахунків;

- Постійного комітету з євровалют — Комітету Групи десяти, який постій­но функціонує з 1971 р. і дає рекомендації щодо вдосконалення банківського регулювання ринку євровалют.

Відповідно до статуту БМР має право здійснювати депозитні операції, опе­рації на ринку євровалют, операції з цінними паперами (крім акцій), продає та обліковує першокласні короткострокові зобов'язання, зберігає, купує та про­дає золото за свій рахунок або за рахунок центральних банків країн-членів. Банк надає технічну допомогу центральним банкам Східної Європи і країнам пострадянського простору, деяким азіатським країнам та країнам Південної Америки.

Отже, міжнародні фінансові інституції відіграють важливу роль у світовій економіці: забезпечуючи концентрацію і перерозподіл фінансових ресурсів, вони сприяють надійному функціонуванню національних фінансових систем, а їх кредити є важливим джерелом фінансування країн, що розвиваються, та країн з перехідною економікою. Більше того наростання процесів інтеграції, інтернаціоналізації та глобалізації господарського життя зумовлює як поси­лення ролі наявних міжнародних організацій та фінансових інституцій, так і створення нових, що, у свою чергу, веде до підвищення рівня централізації фі­нансових ресурсів, збільшення як їхніх обсягів, так і багатовекторності між­народних фінансових потоків.

Дата добавления: 2015-05-23