В Україні налічується всього 459 міст

За повідомленням Державного комітету статистики УФ за станом на 1 січня 2012 року на території України налічується 459 міст. Також, на початок року в Україні зареєстроване 885 ПГТ і 28450 населених пунктів сільського типу, розташованих в 490 районах країни. Найменше число міст зосереджене в Миколаївській області – їх 9, а більше всього в Донецькій – 52 міста. Сільські поселень більше всього на Львівщині - 1850, а їх менша кількість в Чернігівській області – 398. На сьогоднішній день в Україні є 4 великих міста, де проживає більше мільйона жителів – Києва, Дніпропетровська, Харкова і Одеси.

5. Етнічні спільності

Такого роду спільності називають також кровнородинними або спільнос­тями, що виділяються на основі особливої культури. До них відносять: племена, народності, нації. В усякому разі, при вивченні етнічних суспільних структур, явищ, процесів, центральною базою є категорія «етнос», що від грецького походження означає: зграя, група, рій, плем’я, народ.

Існує багато підходів, концепцій щодо трактування та визначення ключового поняття «етнос». Одні вчені (наприклад, американський соціолог Л. Уорнер) допускають застосування етнічного терміна до кожної людини, котра сама себе вважає (або її вважають) членом групи, що має певну культуру і бере участь у діяльності групи. На думку інших вчених (німецький етнолог В. Мюльман), «етнос» розуміється як відповідна єдність та самоусвідомлення. Під цим розуміють і сукупність людей, котрі колективно і несвідомо приписують собі певні ціннісні характеристики (М. Маже, французький етнолог).

Розглядаючи категорію «етнос» як основну одиницю етнічної класифікації людства, в широкому розумінні її ототожнюють із поняттям «народ», «національність» – як особливу форму колективного існування людей.

Головним етнічним визначником потрібно вважати етнічну самосвідомість, котра розглядається як усвідомлення членами кожного етносу своєї належності до певної етнічної спільноти, що ґрунтується на спільності мови, культури, історичної долі, визнанні особливих рис.

На відміну від раси, як продукту біологічного розвитку, соціальні спільності являли собою результат соціальної взаємодії (спілкування, вірування, звичаї, ритуали), які об’єднували людей.

Еволюціоністи створили теорію розвитку етнічних спільностей, де початком була сім’я. Більш обширним злиттям був рід – історично перші соціальні спільноти людей, природні кровнородинні об’єд­нання. Роди об’єднувались у певні племена, пов’язані не тільки кровною спорідненістю, а і вірою. Об’єд­нання кланів складало плем’я. Племена – більш висока форма організації, які в процесі культурного розвитку об’єднувались в народності, а ті – на вищих стадіях розвитку економічних, політичних та інших зв’язків – перетворювались в нації.

«Нація» розглядається як етнічна та політична категорії. Нація – це і своєрідний ступінь розвитку культури. Це – стійка спільність людей, що історично виникла на базі спільної мови, території, економічного життя, психічного складу, що проявляється у спільності культури. Нації виникали в період зародження капіталізму, коли формувалися політичні організації, внутрішній ринок, культура, господарський уклад. Вони є численнішими за народності. На підґрунті єдиної території, мови, культури та економіки сформовувався єдиний національний характер та психологічні особливості.

Хоч за своєю специфікою термін «нація», як і етнос, означає «народ», в сучасному етнологічному вжитку їх все ж слід розрізняти. Те, що в нас називають нацією,– фактично відтворює етнічну специфіку. У широкому розумінні, нація – це етнос, спільнота, яка склалася на підґрунті етнічних племінних цінностей, яким притаманний природний біологічний характер.

Існують також багатонаціональні держави, створюючи характерний національний тип, наприклад США, де нація ідентифікується з державою. Однак не завжди держава може бути ознакою нації. У сучасному світі практично не існує етнічно гомогенних (однорідних) країн. Соціологи підрахували, що лише кільканадцять країн (близько 7%) умовно можна віднести до етнічно гомогенних, де вся основна етнічна спільнота складає майже сто відсотків населення. У майже 25 країнах основна етнічна спільнота сягає 90% усіх мешканців, ще у 25 країнах вона становить 75–90%, більш ніж у тридцяти країнах – від 50 до 70%, у близько сорока країнах – менш ніж половину населення. В окремих випадках кількість етнічних груп в одній країні перевищує навіть сто.

Такого роду різноманітність етнічного складу населення є результатом дії різного роду чинників, зокрема міграцій великих мас людей, які відбувалися в усі періоди історії, що викликали масштабне і швид­ке змішування представників різних народів, формували численні етнічні спільноти в межах конкретної країни.

Україна належить до багатонаціональних країн. За даними перепису населення 1989 р., на її території проживає понад 127 етносів, зокрема:

– українці (37,4 млн чол.);

– росіяни (11,4 млн чол.);

– інші етнічні групи, котрі налічують від 300 тис. і більше (понад 1 млн чол.): євреї, поляки, білоруси, болгари, молдавани, угорці, румуни, цигани, татари та ін.

Термін «національність», як невід’ємний «атрибут», вживається також у двох значеннях:

– як належність до певної нації;

– як спільність людей, які створили свою власну особливу культуру, але не мають за собою незалежного політичного статусу буття (не досягли ступеня сформованості нації). Значення нації ґрунтується на тому, що:

§ це стійка форма спільності;

§ вона створює стійкий культурний наслідок;

§ формує відчуття ідентифікації особи зі спільностями (тобто належність до нації – це наявність мови, зв’язок з рідною землею, місце в історії – основа самовираження осіб);

§ створює міцне відчуття солідарності між членами і антагонізм щодо чужих.

6. Спільності, засновані на схожості поведінки

До такого роду спільностей, в загальному, відносять: різні натовпи (юрба), публіку, аудиторію. Це відносно вільні соціальні угруповання без наявності інституціонального внутрішнього зв’язку, але для них характерним є схожість поведінки членів. Такого типу спільності іноді визначають як агрегати – випадкові скуплення людей – або як квазігрупи. Ці форми поділяються на натовп, публіку, аудиторію. Іноді сюди відносять і соціальні кола.

Длятакого роду групи характерними є риси:

§ спонтанність їх утворення;

§ нестійкість взаємостосунків;

§ відсутність різноманіття у взаємовідносинах;

§ короткочасність спільних дій.

Подібні спільноти, як правило, існують недовготривало, після чого розпадаються.

Натовп – це тимчасове скупчення великої кількості людей, які спонтанно реагують на одні й ті ж стимули в безпосередньому контакті. Це – свого роду система, до якої входить:

§ група людей;

§ спільна територія, що допускає безпосередній контакт;

§ схожа реакція поведінки на певні стимули.

У натовпу немає групової структури у вигляді системи статусів та ролей, немає єдиних норм та звичок поведінки. Людей у натовпі об’єднує психічний зв’язок, що базується на схожих імпульсах, емоціях, реакціях. Одним з перших, хто фундаментально вивчив явище натовпу, був французький учений Г. Лєбон (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.), вбачаючи у ньому руйнівну силу. Характерними рисами натовпу є: анонімність, психічне зараження, навіювання та наслідування. Вченими з’ясовано, що чим довше людина перебуває у натовпі, тим слаб­ше проявляється в неї раціональний контроль, тим сильніша сприйнятливість до всілякого зла.

Натовпу часто притаманні: агресія, домагання чогось, демон­страція чогось (погляди, протести), переляк. За цими рисами
і поділяють натовпи. Велике значення має так званий «гіпноз на-
товпу».

Натовп – колективно-психологічний феномен, конкретна група осіб, котрі безпосередньо (психологічно і практично) взаємодіють одна з одною. Масштаб діяльності натовпу обмежений кількістю його учасників (від кількох чол. до кількох тис. чол.), часом (хвилини, години), простором (вулиця, стадіон, поле). Натовп може бути несамовито агресивним, вкрай захопленим, панічним. У натовпі втрачають значення індивідуальні та статусні відмінності, ознаки, соціальні норми і табу, що діють у звичайних умовах. Натовп змушує окремих людей однаково діяти та чинити бешкет, знищує будь-яку спробу опору або сумніву. Поведінка шаленого натовпу має свою логіку (прояви помсти), свій рольовий механізм (підбурювачі, активісти, «спікери»).

У соціології розрізняють кілька основних типів натовпу:

§ випадковий, коли кожний член має спонтанні миттєві хвилинні цілі (черги в магазині, натовп зівак);

§ цільовий (конвенційний), коли люди зібралися у спільному місті невипадково, а із заздалегідь поставленою метою (учасники релігійної служби, глядачі спортивних змагань, слухачі концертів) (у них дуже багато спільного із публікою);

§ експресивний, коли, на відміну від цільового, люди збираються для того, щоб висловити свої почуття та виявити інтереси (молодіжні дискотеки, міські танцмайданчики, музичні фестивалі, святкові гуляння);

§ активний натовп – будь-який з попередніх видів натовпу, який виявляє себе в дії.

Натовпи порівнюють із масами. Маси дещо подібні до натовпів: безліч людей не пов’язані будь-якою формальною організацією, але підкоряються однотипним шаблонам поведінки, здатні перейнятися певними настроями (страх, гнів, ненависть).

Досить специфічний погляд на природу натовпу через призму поведінки в «масовому суспільстві» у французького соціолога С. Мас­ковічі («Вік натовпів»). У своїх висновках автор опирається на погляди відомих класиків Г. Тарда, Г. Лєбона, З. Фрейда. Натовп, маса порівнюється із «соціальною твариною», що «зірвалася з прив’язі». В ньому зникають моральні заборони, згладжуються відмінності між людьми, які, в свою чергу, можуть вдаватися до низьких героїчних або мученицьких дій. Натовп зводиться до людської маси, що безперервно перебуває в стані вирування. В таких умовах людина втрачає сенс буття і почуття.

Публіка, на відміну від натовпу, представляє собою духовну спільність, форму колективного життя. Публікою називають скупчення певної кількості людей, які охоплені очікуванням певних емоцій. Тут існує загальна зацікавленість та спільність думок. Якщо у натовпі особистість нівелюється (зливається з масою), то у публіці вона отримує можливість самовираження.

Одним з перших, хто на фундаментальному теоретичному рівні дослідив феномен публіки, був французький соціолог Г. Тард (кін. ХІХ ст.). У своїй праці «Думка і натовп» він теоретично обґрунтував вихід на арену історії такої форми колективного життя і такої спільності, як публіка, котра в інтеграції із появою засобів масової комунікації сприяє зростанню духовного потенціалу особистості та її самореалізації, що перетворює публіку на
духовну спільність з широким діапазоном вибору середовища спілкування.

Суттєвим поштовхом до розвитку формувань публіки була поява засобів масової інформації (газети, радіо, телебачення, кіно). Це – найчисленніші фор­ми об’єднання людей. За різновидами: зібрана публіка (коли люди знаходяться на спільній (глядацькій), «обмеженій» території і можуть контактувати один із одним), і незібрана (глядачі ТВ, слухачі радіо, читачі газет).

Під аудиторією розуміють соціальну спільність людей, яка об’єд­нана взаємодією із зовнішнім комунікатором – індивідом або групою, котра володіє інформацією і доводить її до цієї спільноти. В принципі поняття аудиторія та публіка в більшості випадків тотожні. Будь-яка аудиторія має тенденції до поділу на окремі спільності (кола), в яких починається взаємне спілкування, обмін думками про отриману інформацію. Це дозволяє кожній виділеній спільності, котрі називаються соціальними колами, формувати загальну думку щодо певних подій.

Теми рефератiв:

1. Етнокультурні характеристики та відмінності сімей народів світу.

2. Натовп та публіка: різновиди, відмінності культури поведінки.

Дата добавления: 2015-05-23