Стильове розмаїття української архітектури 19-20 століття. 2 страница

Для творчості К.Костанді характерна висока художня культура, яку він прищеплював своїм учням. Серед його вихованців в Одеській рисувальній школі – П.Нілус, Є.Буковецький, С.Кишинівський, С.Колесніков, І.Бродський, М.Альтман та ін. Вони ввійшли в Товариство одеських художників зі своєрідною творчою спрямованістю, специфікою тематики, гостротою образного вирішення й особливою красою колориту.

Соціальне спрямування властиве творчості старшого покоління одеських художників: К.Костанді, М.Кузнецов, Г.Ладиженський, М.Скадовський (1846-1892), М.Бодаревський (1880-1921), який не відійшов від академізму.

Молодше покоління передусім цікавило місто: художники С.Кишинівський (1862-1942), Є.Буковецький (1866-1948), П.Нілус (1869-1943), Ю.Бершадський, Д.Крайнев з глибоким співчуттям змальовували життя міської бідноти, а також звертались до міського краєвиду. Талановитими художниками краєвиду виявили себе Г.Головков і Т.Дворніков (навчались у К.Костанді, Г.Ладиженського, Петербурзькій академії мистецтв).

Наприкінці XIX-початку XX ст. одним з основних центрів художнього життя України стала рисувальна школа у Києві, яку заснував (1875) Живописець і педагог М.Мурашко (1844-1909). її діяльність підтримували художники-передвижники І.Крамськой, В.Перов, Т.Мясоєдов, В.Полєнов, І.Шишкін, В.Васнєцов, М.Ге, особливо І.Рєпін (товариш М.Мурашка). Членами художньої ради були М.Ге, В.Орловський, М.Кузнецов, П.Ковалевський, І.Рєпін, П.Чистяков, що підносило авторитет школи та рівень викладання.

Очевидно київське мистецьке середовище перекликалось з харківським, але значно відрізнялось від одеського. Тут глибше й органічніше збереглась народна традиція. Провідне значення набула селянська тема, де глибоко дотримувались гуманні ідеї Т.Шевченка.

Найширше втілення селянська тема отримала в творчості Миколи Пимоненка (1862-1912). Як один з кращих учнів М.Мурашка, він став його помічником. У творчості поетично відобразив пореформене село, чудово знав його побут, звичаї, типаж. Його перша відома картина “Весілля у Київській губернії” – радше сумна, ніж весела. Однак художник надає перевагу образам здорових людей, змальовуючи їх на тлі природи (“Жниця”, 1889, Національний музей українського мистецтва, Київ). Звертався М.Пимоненко до історичної тематики. Його картини-оповідання “В похід” (1901) за піснею “За світ встали козаченьки”, “Повернення з походу” разом з патріотичними творами О.Сластьона та С.Васильківського доповнюють спадок українського історичного живопису.

Тема героїчної національно-визвольної боротьби українського народу проти польсько-шляхетського поневолення посідає значне місце у творчості Миколи Самокиша (1860-1944). Це – “В’їзд Богдана Хмельницького в Київ у 1648 році” (1929), “Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким” (1932). Картина “Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким” (1934) прекрасна за динамікою бою і пристрастю образів. Історія в творчості Самокиша постає як народна епопея.

Жанр краєвиду в представників київської школи набув дещо іншого відтінку, ніж у художників Харкова й Одеси; поряд з лірикою тут більшою мірою простежується епічна панорамність та величава героїка.

Одним з основоположників української національної школи краєвиду був В.Орловський (1842-1914). За сприяння Т.Шевченка, І.Сошенка (вчителя 2-ї київської гімназії, де Орловський здобув початкову художню освіту), М.Чалого (директора гімназії) вступив до Петербурзької академії мистецтв. Після її закінчення (1868) три роки вдосконалював майстерність у Франції, Німеччині, Швейцарії, Італії. Його захоплювали проблеми пленеру, присутність “натурального повітря” в картинах К.Коро, взаємовідношення кольору і світла. Однак на нього не подіяли нові явища у французькому малярстві – імпресіонізм тоді лише зароджувався. Повернувшись на батьківщину, багато малював. Величаво і панорамно відтворював літні сонячні краєвиди, села, хутори, степові простори. Героїчно-монументальний образ природи панує в картині “Відпочинок у степу” (1884, Художній музей, Харків). До картини “Жнива” (1882) художник вніс стан передгроззя. У В.Орловського навчалися С.Васильківський, М.Сергєєв, П.Левченко, М.Ткаченко, М.Беркос, але серед його учнів не було послідовників монументального трактування образів природи, більшість виразила себе у ліричному краєвиді.

Майстрами реалістичного краєвиду були К.Крижицький (1858-1911) та С.Світославський (1857-1931). За сприйняттям природи й образним мисленням Крижицький близький до Орловського. В ранніх творах С.Світославського ще відчутні романтичні тенденції: “Ніч”, “Дніпровські пороги” (Національний музей українського мистецтва, Київ). Творча співдружність з І.Левітаном та С.Коровіним залишила глибокий відбиток на світосприйнятті С.Світославського. За переконаннями він належав до передвижників. У його картинах переважають спокійні оповіді ліричного характеру: “До весни” (1887), “Подвір’ячко” (1884). Особливо пісенного настрою сповнені твори “Вечір у степу”, “Вітряк” (Додаток 5, іл. 360).

Поетичні краєвиди створювали харків’яни П. Левченко (1856-1917), М. Ткаченко (1860-1916), М. Беркос (1861-1919). Вони навчалися в Петербурзькій академії мистецтв.

Розвиток малярства XX ст. ускладнювався гострими соціальними суперечностями, яскравим їх виявом стали перша російська революція (1905-1907) і жовтневий переворот (1917).

Найвидатніший художник, творчістю якого розпочалося українське мистецтво XX ст., був Олександр Мурашко (1875-1919). Після закінчення навчання відзначений золотою медаллю та закордонною поїздкою за картину “Похорон кошового” (1900; Національний музей українського мистецтва, Київ). Ця академічна програма стала єдиною історичною композицією у творчості художника (певною мірою була натхнена “Запорожцями...” Рєпіна). Знайомство з тогочасним європейським мистецтвом у Мюнхені (студія А.Ажбе) та Парижі зміцнило виняткове колористичне обдарування О.Мурашка. Це блискуче виявилося в його шедеврі “Портрет дівчини в червоному капелюсі”, де поєднано прозорий чорний одяг і червоний капелюх на золотистому тлі. У Парижі Олександр Мурашко виконав низку картин під враженням розважального життя столиці: “На вулицях Парижа” (1903), “Парижанка”, “Біля кафе”, “Паризьке кафе”, “У кафе” (1902). Дві побутові картини намальовані 1914 p.: “Тихе горе” (пройняте почуттям тихого смутку) та “Селянська родина” (ближча до портретного жанру). В останній змальовано три постаті – батька, матері, дочки, що мешкають у хаті.

Видатним художником, творчість якого розвинулась на початку XX ст., був Федір Кричевський (1879-1947). Він закінчив Московське училище живопису, скульптури та архітектури, після якого навчався в Петербурзькій академії мистецтв (майстерня І.Рєпіна та Ф.Рубо).

Академію закінчив 1910 р. конкурсними картинами “Наречена” та “Поховання” на біблійний сюжет і здобув право закордонного студіювання. “Наречена” – твір зрілого майстра, програмно визначив творчий напрям художника, народна тема стала провідною впродовж усього життя. В “Нареченій” відсутнє побутове дійство обрядового сюжету; постаті укрупнені, узагальнені ритми уповільнені, що створює монументальний лад картини. В композиційному вирішенні з заповненням, мов у рельєфі, постатями всього простору, все-таки чітко проглядається крупне членування типу триптиха з нареченою по центру. У 1914 р. став директором Київського художнього училища. Обраний першим ректором Української академії мистецтв, професор Академії (1917-1922) та Київського художнього інституту (1922-1941; Академія перейменована в Київський художній інститут 1924). На Київських виставках з’явилися його твори “Портрет хлопчика” (1910, Національний музей українського мистецтва, Київ), “Три віки” (1913, Художній музей, Суми). Тоді ж створено “Автопортрет” (1914), “Портрет Л.Старицької на золотому тлі” (1914). У роботах відсутній будь-який вплив декадансу чи символізму. Хоча Ф.Кричевський цікавився у Відні творчістю Г.Клімта та Ф.Ходлера, однак сецесійній декоративності він протиставив реальну форму і національний стиль.

Найповніше художник виявив себе в народній темі, започаткованій “Нареченою”. Центральний твір 30-х років – програмне панно-триптих “Життя” (1927) – своєрідна відповідь на низку явищ в українському мистецтві того часу, насамперед у Київському художньому інституті. Ф.Кричевський тоді не приєднався до жодного з угруповань: ні до бойчукістів, ні до футуристів, ні до конструкцій В.Татліна; негативно ставився він і до революційного мистецтва.

Своїм триптихом Кричевський довів, що може експериментувати й органічно використовувати іконописні традиції, не втрачаючи здобутків мистецтва новішого часу. Три частини триптиху оповідають про життя дореволюційного українського села: центральна частина “Сім’я”, ліва – “Любов” і права – “Повернення” – етапи життя звичайної родини. Так розкривається доля “трьох віків”: щастя родини, що ґрунтується на любові, знищує війна, з якої повертається покалічений син-солдат.

Творчі пошуки Ф.Кричевського виявилися і в галузі театру. Він оформляв оперу М.Лисенка “Тарас Бульба” (1933) у Харківському театрі опери та балету.

Вихованцями школи живопису, створеної Ф.Кричевським, стали видатні українські художники Т.Яблонська, Г.Меліхов, Є.Волобуєв.

Поруч з Ф.Кричевським і Г.Нарбутом біля джерел вищої художньої школи в Україні стояв Михайло Жук (1883-1964). Набуті знання в Київській рисувальній школі М.Мурашка і вплив модерну, що позначився на його графічних роботах, виявилися неприйнятними у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. Його учителями стали видатні польські художники Ю.Мегоффер, Я.Станіславський, С.Виспянський — яскраві представники європейського модерну, зокрема віденської сецесії. Висока школа згодом у творчості М.Жука позначиться на художньому виконанні, глибокому образному вирішенні, мистецькому поєднанні декоративізму з чітко продуманою формою. Поряд з чудовими панно та керамічними виробами, його творчість найповніше виявилася в портреті, поєднуючи класичний реалізм і модерн, – “Портрет сина”.

Прогресивні тенденції епохи в пошуках виражальних засобів, відмінних від попередників, орієнтованих на поетичніше прочитування сучасного та глибше розуміння минулого, характеризують творчість Петра Холодного (1876-1930). Він як володів широким творчим діапазоном: історичний жанр, портрет, краєвид, монументальне мистецтво, вітраж. За його проектами виконані вітражі для Успенської церкви у Львові й Успенської церкви с. Мражниця поблизу м. Борислава на Львівщині. Після встановлення в Україні більшовицького режиму емігрував разом з урядом УНР (листопад, 1920), опинився в Тарнові (Польща), згодом у Львові, де пройшло десятиліття його творчої праці. П.Холодний — автор іконостаса каплиці духовної семінарії. Серед виконаних ікон — намісні Христа та Богородиці вирізняються новизною: Христос зображений юнаком, поринутим у вивчення глибоких правд Божого об’явлення, що є у Святому Письмі, — перед Ним книга; Богородиця також заглиблена в читання Святого Письма. Зберігся ранній твір П.Холодного — “Казка про дівчину і паву”.

Відомим художником пленеру (малювання на відкритому повітрі) був Микола Бурачек (1871-1942). Осягнення малярства розпочав з Київської рисувальної школи М.Мурашка, продовжив у Краківській академії красних мистецтв (у Я.Станіславського та Ф.Рущиця) та в художніх студіях Парижа. М.Бурачек вважав себе передусім пленеристом, проте не цурався досягнень імпресіонізму. За два роки перебування в Парижі познайомився з різними течіями французького мистецтва: від барбізонської школи до групи “Набі” та фовістів (П.Боннар, Ж.-Е.Вюйяр, М.Дені, А.Матісс, А.Марке, А.Дерен та ін.).

Зі всього побаченого, усвідомленого, естетично пережитого вибирав лише те, що відповідало особистим творчим переконанням та унікальному відчуттю гармонії барв: “Хата опівдні. Спека” (1928; Художній музей, Харків),”Золота осінь” (Національний музей українського мистецтва, Київ). Його називали “сонячним живописцем” України, що засвідчує “Яблуня в цвіту”.

Винятковими колористами були П.Волокидін (1877-1936) і О.Шовкуненко (1884-1974). їхня висока живописна культура визрівала на барвистій мові імпресіонізму. Діапазон творчості митців достатньо широкий: портрет, натюрморт, насамперед краєвид. П. Волокидіна завжди хвилювали питання колориту і пошуки кольорової виразності: “В порту”, “Вітрила”, “Кам’янець-Подільська фортеця”, “Натюрморт з червоним підносом”.

Талант А. Петрицького розкрився в портретному жанрі, краєвидах, натюрмортах. Він намалював олією й аквареллю 150 портретів (1925-1932). З-поміж них – портрети наркома освіти М.Скрипника, письменника І.Микитенка, актора та режисера В.Василька, поетів М.Семенка, М.Доленго, П.Тичини, П.Усенка, Я.Савченка. Зі створеної галереї сучасників, що вирізняються розмаїттям і гостротою характерів, збереглося лише десять портретів. Його творчий спадок містить також чудові краєвиди та натюрморти. А.Петрицький був талановитим педагогом, викладав у художніх вищих навчальних закладах Харкова та Києва. Яскрава творчість художника заслужено посіла своє місце поряд з такими видатними представниками світового мистецтва, як Р.Гуттузо, Ф.Леже, П.Пікассо та ін.

Тематичній картині належить провідна роль у малярстві 1920-1930 pp. У станковому малярстві найочевидніше виявилась боротьба ідейно-творчих спрямувань. Орієнтація на критичний реалізм осуджувалася, як і крайні новації. Значна увага приділялась зображенню сучасного життя, темам індустріалізації та колективізації сільського господарства. Підтримувані партійно-ідеологічними структурами, ці теми стали основними. Практикувалися виїзди на виробництво, новобудови, шахти, популярними стали відвідування Дніпробуду. Одним з перших його оспівувачів був К.Трохименко, якого захоплювали образи трудівників, вчорашніх селян (“Кадри Дніпробуду”).

Проте суперечливішим, ніж тема індустріалізації, стало відтворення образу тогочасного українського села. Сцени відпочинку зображено в творах А.Черкаського й О.Сиротенка, де змальовані селянські родини на полі, з відтінком легкого примітивізму, проте з підкресленням здорової фізичної сили, вродженої працездатності.

Поряд з традиційним малярством, частина художників, захоплена революційним оновленням суспільства, у спробах втілення високих ідей схилялась до формальних течій, поширених напередодні жовтневого перевороту (кубо-футуристи, супрематисти, конструктивісти та ін.). Модерне мистецтво для реалізації шукало великих площин і простору, тому найголовніше виразилося в монументальному живописі й оформленні театральних вистав. Епоху радикальних змін в європейському мистецтві започаткував кубізм, естетика якого приймалась послідовниками відповідно до власного хисту, використовуючи окремі аспекти, щоб у такій спосіб зберегти інші пластичні цінності.

Переважала перша фаза – аналітичний кубізм, систему якого впроваджували чимало українських художників, зберігаючи барвисту палітру, що відповідала національній ментальності. Своїм методом і пошуками мови складного та багатогранного відтворення реальності, кубізм зумовив розмаїття творчих інспірацій. Україна була одним з першоджерел загальноросійського авангардизму, вона стала і його останнім притулком.

В Україні з’явилося безліч прихильників різноманітних художніх напрямів, угруповань. Утворились Асоціація революційного мистецтва України, Асоціації художників Червоної України, Об’єднання сучасних митців України, Об’єднання мистецької молоді України, Товариство художників імені К.Костанді та ін.

Ці об’єднання не були стабільними і програмно чіткими, безперервна ідейна боротьба між творчими об’єднаннями призводила до їх розпаду й утворення нових. У 1930 р. Асоціація художників Червоної України перетворилась на Всеукраїнську асоціацію пролетарських митців. Водночас частина членів Асоціації революційного мистецтва України заснувала об’єднання “Жовтень”. Строкате за ідейними і художніми скеруваннями становище в мистецтві зумовило втручання комуністичної влади. Відтак Постанова ЦК ВКП(б) від 23 квітня 1932 р. “Про перебудову літературно-художніх організацій” знаменувала початок нового етапу в історії української радянської мистецької культури — розпочався тотальний наступ на свободу творчості. Зі створенням 1932 р. Спілки радянських художників України вводилися основоположні принципи єдиного творчого методу, що дістав назву соціалістичного реалізму. Цей метод став не стільки дороговказом розвитку мистецтва, скільки караючим і нівелюючим будь-які відхилення від партійного диктату. Водночас Пролеткульт, ставши Всеукраїнською організацією, висунув теорію “незалежності” культури від політики, чим протиставив себе партії і державі, що стало причиною його ліквідації. За період діяльності Пролеткульту могли існувати “ліві” угруповання – футуризм, кубізм, супрематизм та інші формальні течії, які визнавалися справжнім революційним мистецтвом. Тому за неповні два десятиліття Україна дала світовій культурі, якщо оцінювати це явище без ідеологічних ярликів, а з позиції історії мистецтва, – “самостійний світ нових форм”.

Казимир Малевич (1878-1935) належав до художників-авангардистів, котрі в автобіографіях, листах, статтях наголошують на своєму українському походженні. Перші картини виконані ним в імпресіоністичній манері, світлій кольоровій гамі: “Жінка з квіткою” (1903). Поступово декоративність зростала і манера набувала експресіоністичного характеру. Починаючи з 1910 р. бере участь у виставках російського авангарду та німецької групи “Синій вершник”. Поєднуючи кубізм з футуризмом, він називає їх новий різновид супрематизмом, – коли картина втрачає сюжетність і стає зображенням геометричних фігур, розкиданих на площині. На виставці “0,10” в Петрограді (1915) експонує свої перші “супрематичні” (безпредметні) композиції. Супрематизм намагався поширити на оформлення сцени і навіть на проекти архітектури текстиль, порцеляну. В художніх збірках Щукіна та Морозова (Москва) познайомився з творами Пікассо, Брака. Часто брав участь у виставках своїми абстрактними творами, в яких намагався зобразити співвідношення форми й навколишнього простору, досягаючи абсолютної “вищої” виразності. Його “Чорний квадрат” (1915) викликає суперечливе сприйняття дотепер. Чимало картин та ескізів, створених близько 1930 p., є передбаченням трагічного майбуття селян. На одній – зображено селянина, в якого чорне обличчя, чорні руки і ноги. Він босоніж бігає поміж червоно-чорним хрестом і біло-червоним мечем. Краєвид дихає пусткою. Жахлива алегорія голодомору в Україні. Пріоритетом останніх років творчості Малевича стало реальне життя. Особливо вирізняються портрети, монументальні за формами, з орієнтацією на італійське Відродження. З-поміж них особливо вражає “Автопортрет”, де підкреслено відчуття художником своєю мистецької місії, та “Робітниця”. Як і К.Малевича, Олександру Екстер характеризує багатогранність мистецьких пошуків (1882-1949). Однак її передусім надихало безпредметне малярство і театр. Творчі пошуки художниці пов’язані з кубофутуризмом, але перехід до безпредметності збігся з початком праці у театрі. Витоки колористичного багатства художниця вбачала у могутній стихії українського народного мистецтва: вишивках, килимах, селянському одязі, декоративних малюваннях. Вона внесла у кубістичну монохромність (твори парижан) багатобарвну колористику. Була переконана, що молоді слов’янські народи виявляють свою енергію саме в яскравих мажорних фарбах. Колір і ритм – основні пластичні засоби художниці. Вся композиція ніби розташована в активному полі й втягнена в рух; зображення не могло бути статичним та нейтральним, всюди присутня динаміка як пульс життя: “Мости Парижа”, “Міст у Севрі”, “Схил берега Сени”, “Міст”.

Життєву енергію кольору передавав своїми творами Олександр Богомазов (1880-1930). Він 1913 р. сприйняв кубофутуризм. Визначив три основні елементи існування мистецтва: вольовий імпульс до творчості; зовнішнє середовище в розумінні багатства його динамічних сил, що збуджують творчий імпульс; матеріал, навколишнє середовище, оскільки воно не лише стимулює творчість, а й формує характер, психіку нації. Його творам властивий динамізм ліній та емоційна дія барви, доведеної до спектрального насичення і повнозвучної гармонії, акумулюючи тим самим життєвий тонус. Найбезпосередніші теми набувають епічної широти і величавого дійства: “Правка пил” (1927), “Пилярі” (1929). Особливе місце серед художників кубістичного спрямування посідає Василь Єрмилов (1894-1967). Він зумів на основі творів Архипенка і Пікассо цілісно сприйняти образ синтетичного кубізму (остання фаза кубізму), розвиваючи засади і доводячи форму до взірцевої досконалості. Людська постать трактована як малярський предмет, – все підкоряється ритмові, кольору. Такі експерименти і багатство знайдених пластичних форм привели Єрмилова до конструктивізму, до власне естетичного виразу предмета, що врешті завершилось захопленням дизайном. Він належав до перших у Харкові дизайнерів. Його конструктивно злагоджені композиції, монументально лаконічні за побудовою, – найпрекрасніші в українському кубізмі. Проте митця віднесли до формалістів, що рівнозначно – до так званих ворогів народу.

Винятковим художником був Віктор Пальмов (1888-1929). Він приїхав з Москви до Києва, де розгорнув творчу діяльність неопримітивіста й експресіоніста, а вірніше художника вільної форми. Заснував Об’єднання сучасних митців України, збагачене тогочасним світовим мистецтвом, орієнтоване на народне світобачення, якому не властива розважливість високого академічного малярства чи замкнена розрахунковість конструктивізму. Навпаки, лише в тих простих формах світ побачено наче вперше, де поєднані органічно космічне і побутове, загальне й окреме, природа та людина, сподівання революції та її трагедії. Характерним його твором є “Дачник”.

Брати Володимир та Давид Бурлюки були “з боку батька – українські козаки, нащадки запорожців”. Давид Бурлюк (1882-1967) у творчих пошуках пройшов етапи європейського мистецтва: імпресіонізм, кубофутуризм, супрематизм, примітивізм. Картиною “Козак Мамай (Мій предок)” (1922) яскраво виявив своє захоплення народним мистецтвом. Неодноразово наголошував, що для України він “вірний син”, а його “колорит глибоко національний”. У такому контексті вирізняються його твори “Святослав” (1915), “Урожай” (1921), “Карусель”.

Глибше до джерел народної творчості та традицій національного мистецтва звернувся Михайло Бойчук (1882-1939). Він засновник окремої художньої школи в Україні 1920-1930 pp. Виплекана ним велика група митців породила художню течію – “бойчукізм”. Запропонована Бойчуком живописна система – стилізація під давнину сприймалась догматично обмеженою, невідповідною для втілення тогочасного радянського змісту суспільного життя народу (“Молочниця”).

До групи М.Бойчука входили І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко, А.Іванова, М.Рокицький, К.Гвоздик, М.Шехтман, О.Мизін. Вони виконували розписи в Селянському санаторії імені ВУЦВК в Одесі (1927-1929), Ленінському залі Державного соціального музею в Харкові (1925), Червонозаводському театрі в Харкові (1934-1935). Започаткувала розписи Луцьких казарм у Києві (1919) бригада студентів майстерні М.Бойчука (І.Падалка, Т.Бойчук, В.Седляр, О.Павленко).

Теми настінних композицій визначали сцени праці й побуту робітників і селян, єднання трудящих України та Росії. Чотири великих панно Червонозаводського театру в Харкові відображали колгоспне свято врожаю (М.Бойчук), індустріальні перетворення в Україні (В.Седляр), молодих фізкультурників (О.Павленко), робітників на відпочинку (І.Падалка). Як бачимо, тематика відповідала вимогам часу, однак художнє вирішення викликало заперечення. Від розписів, як загалом від створеного “бойчукістами”, залишились лише кілька репродукцій. Дошукуючись основ настінного малярства, М.Бойчук відкидав станковізм, ілюстративність, ілюзіоністичну речевість і прозаїку натуральності. Однак оригінальні твори групи М.Бойчука, що не мали аналогій у попередніх періодах розвитку мистецтва, були знищені, як і їх автори. В Україні всі незалежні угруповання художників скасовані 1932 р.

Серед галицьких художників живописним талантом виділявся Олекса Новаківський (1872-1935). Його художнє й ідейне становлення відбувалося у середовищі української інтелігенції, що зосереджувалась у Кракові. “Кобзар” Т.Шевченка і “Мойсей” І.Франка назавжди збережуть для нього домінуюче значення. Свої роздуми і погляди на життя він виразив у центральному творі того часу “Втрачені надії” (1903-1908), автопортрет з дружиною біля дитячої труни (труна – своєрідний образ-символ). Підсумком десятилітньої праці митця стала виставка у Кракові (1911) – перша персональна виставка, понад 100 творів. Виставка зазнала певної обструкції шовіністичних кіл, обурених художником, який наголошував на своєму українському походженні. Виставку відвідав митрополит Андрей Шептицький і запросив Новаківського до Львова, де з 1913 р. продовжилась творча викладацька праця художника. У своїй майстерні він відкрив художню школу, де виховав велику групу талановитих митців. О.Новаківський для новозбудованого Музичного інституту ім. М.Лисенка створив на замовлення чотири панно алегоричного змісту: “Музика”, “Виховання”, “Наука”, “Мистецтво”. Для художника це значні віхи, які знаменували початок героїко-епічних образів і національної теми в його творчості. Тривала праця над портретом митрополита Андрея Шептицького завершилась створенням епічного образу “Мойсей” (церква св. АрхангелаМихаїла у Львові). Події Першої світової війни і подальшу долю України О.Новаківський виразив у низці картин трагічного змісту: “Молох війни”(1919), “Тяжкий сон” (1920), “Срібна Мадонна” (1920), “Поема Світової війни”. У Львові він знову звернувся до історичної тематики: серія князів Київської та Галицької Русі, “В’їзд Богдана Хмельницького в Київ” (1914-1920), створив образи Т.Шевченка, Довбуша, Дзвінки. Тема природи набула масштабнішого звучання, визріваючи до космічної величі в епічних творах “Гора Грегіт”, “Повінь”. Останній етап творчості – найкоротший, але сповнений широкого тематичного розгортання і високих малярських досягнень. Центральне місце посідає образ сильної, бунтівної особистості: “Революціонерка” (1924), “Довбуш – володар гір” (1929), “Довбуш” (1931), “Дзвінка” (1930-1931). Образ Довбуша став символом тогочасних прагнень нескореності духу. В останні кілька років життя Новаківський переважно виконував замовні портрети.

Поряд з І.Трушем та О.Новаківським провідне місце в образотворчому мистецтві Західної України належало Олені Кульчицькій (1877-1967). Вона вчилася в художньо-промисловій школі у Відні(1903-1908), де крім малярства опанувала різноманітні графічні техніки, емаль, а також займалася скульптурою. В побутових сценах (“Діти на леваді”, “Жнива”) виявлена гостра спостережливість, висока культура композиції, живопис збагачений тодішнім пленеризмом і впливом віденської сецесії. Соціального загострення творчість О.Кульчицької набула в роки Першої світової війни. Вона змальовувала звірства австро-угорської жандармерії. В символічних образах передавала смерть і голод (“Молох війни”, “Чорні хмари війни”, офорт “Помста”). Глибоко переживала поневіряння українського народу, доля якого не поліпшилася після війни за часів владарювання панської Польщі (“На панщині”, цикл “Лихоліття українського народу”). Після повернення з концтабору (1919), Кульчицька продовжила педагогічну працю в Перемишлі, займалася ілюстрацією книг В.Гнатюка, М.Коцюбинського, В.Стефаника. У 1938 р. переїхала до Львова, де стала співпрацівником українського етнографічного музею. Під час війни 1941-1945 pp. працювала над антивоєнною тематикою: “Війна”, “Бог війни”, “Зруйноване гніздо”. В повоєнні роки працює на посаді професора Українського поліграфічного інститут (тепер – Українська академія друкарства) у Львові.

З новішими явищами європейського малярства був ознайомлений Модест Сосенко (1875-1920). Як стипендіат митрополита А.Шептицького, продовжував навчання у Мюнхені та Парижі (1902-1905). Однак у своїй творчій практиці він був не лише виразником послідовно імпресіоністичного методу. В Європі вивчав твори старих майстрів, копіював А.Дюрера та фра Беато Анжеліко. У Львові звертався до української ікони XV-XVI ст. Займався монументальним і станковим живописом (портрет, побутовий жанр, краєвид). Розмалював чимало церков (Яблониця біля Ворохти, Плужники біля Товмача, Підберезці біля Львова, Печеніжин біля Косова, Славське за Стриєм та ін.), виготовив кілька іконостасів, найкращий з них – у церкві Онуфріївського монастиря (Львів). Збереглися виконані у Львові (1915) стінні розписи М.Сосенка у Великому і Малому залах та вітражі Музичного інституту ім. М.Лисенка (тепер – Музичне училище ім. С.Людкевича). Колористично насичені декоративні розписи – це модерно стилізовані народні українські мотиви, в які вставлені постаті троїстих музик, бандуриста, трембітарів. Колористичне обдарування художника яскравіше розкрилося в станковому малярстві. Шедевром його портретного мистецтва є “Автопортрет” (1915), виконаний пастеллю.

Різнобічним художником був Антон Манастирський (1878-1969). Чимало часу присвятив розмалюванню сільських церков, творив картини на історичну тематику, переважно ліричні сцени з історії козацтва (“Прощавайте, товариші”), але прославився зображенням окремих типажів: “Два приятелі” (1920), “Паламар”, “Запорожець” (обидві – 1932). Останні два твори належать до найкращого в спадщині художника. В одному – образ бідного чоловіка похилого віку, всіма забутого і занепалого, у другому – образ бувалого, мужнього бійця, який в задумі сидить, спершись на шаблю.

Дата добавления: 2015-05-23