Стильове розмаїття української архітектури 19-20 століття. 3 страница

Не оминали українські художники (П.Ковжун, А.Пронашко, Р.Сельський) авангардистського товариства “Artes”, створеного 1929 р., за участю Г.Штренга, Л.Ліллє, О.Гана, О.Римера, Л.Тировича, СВойцеховського, М.Райх (Сельської). Авангардизм “Artes” уміщував конструктивізм, пуризм, дадаїзм, символізм, сюрреалізм. З ініціативи Я.Музики, П.Ковжуна, М.Осінчука у Львові (1930) виникла Асоціація незалежних українських митців (АНУМ; проіснувала до 1939). На виставках експонувались картини художників Галичини, митців, котрі жили за кордоном, а також твори художників з радянської України. На першій виставці навіть експонувалися твори французьких митців (П.Пікассо, А.Модільяні, М.Шагал, Ф.Леже та ін.), що визначило достатньо широкий погляд на мистецтво – від крайніх модерністів до представників реалістичного спрямування. У Львові діяли й інші колективи; 1932 р. відбулась виставка угруповання “Нова генерація” з її гаслом – “На здобуття сучасності”. Тоді ж розпочав виставкову діяльність Львівський професійний союз артистів-пластиків (ЛПСАП), що був чинним упродовж 1932-1939 pp.

Союз об’єднував велику групу львівських митців, різних за національністю та за мистецькими орієнтирами (старші консервативні художники заснували Львівський союз незалежних артистів-пластиків, 1938). Професійний союз об’єднував усіх, хто у Львові захоплювався модерним мистецтвом, його членами стали художники, що входили до інших угруповань. В 30-х роках існували організації – “Зарево” (гурток молодих українських художників, що вчилися або жили після закінчення Академії у Кракові), “Спокій” (об’єднання студентів Варшавської академії), “Руб” (учнів О.Нова-ківського). Серед вихованців школи О.Новаківського – С.Гординський, М.Мороз, Г.Смольський, С.Луцик, С.Зарицька, І.Нижник, М.Драган, В.Іванюх, А.Коверко, С.Гебус-Баранецька, О.Плешкан, В.Ласовський. Після Другої світової війни деякі з них емігрують, зокрема С.Гординський, М.Мороз, С.Луцик.

Плідно працювали П. Ковжун (1896-1939) та М.Осінчук (1890-1969). Вони разом розмальовували церкви, виконали тисячі метрів орнаментів і тематичних сцен (у селах Озерна, Сокаль, Зашків, Долина, Наконечне, Калуш, Стоянів на Волині та Львівщині), створили своєрідний тип поліхромії, для якого характерні рівновага кольорових мас, складний орнамент, декоративно та площинно трактовані постаті, що ставали частиною орнаменту. В орнаменті Ковжун поєднував візантійські мотиви з бароковими і народними. З цією метою їздив до Італії, відвідав Венецію, Равенну, Флоренцію, Рим, Палермо й інші міста, де захоплювався старими мозаїками. Він виконував станкові твори. Малював експресивні, барвисто насичені краєвиди (переважно в Бориславі) та натюрморти, частіше квіти, прагнув розв’язати образотворчі проблеми.

Одне з провідних місць належало портрету, що зумовлювалося потребою увічнити безпосередніх учасників бойових дій, у конкретній особі розкрити нову якість, народжену великими подіями – волю, мужність, високий гуманізм, дати образ захисника-патріота (О.Шовкуненко, К.Трохименко, М.Шаронов, В.Костецький).

Прагнучи правдиво зображувати воєнні дії, деякі митці звертались до документалізму (П.Депутатова, С.Бесєдін, Н.Волкова). Суворий драматизм війни і відвага бійців розкрита в творі В.Пузиркова “Чорноморці” (1947), де відтворена висадка ударного загону морського десанту. Героїко-драматичну тему цього талановитого полотна розвинули українські живописці В.Полтавець, В.Парчевський. До партизанської теми звертались художники С.Отрощенко, С.Лівшиць, В.Задорожний та ін.

Шевченківська тема стала надзвичайно актуальною. Найкращу картину створив Г.Меліхов – “Молодий Тарас Шевченко в майстерні К.П.Брюллова” (1947), де зображена зустріч уславленого художника з молодим Шевченком, що визначить його життя та шляхи розвитку української культури. І якщо Г.Меліхов відступає від конкретної достовірності (Шевченко був старшим від зображеного хлопчака на час зустрічі), однак таке рішення посилює історичне значення події, яка відбувається в майстерні маестро на тлі незакінченої картини “Облога Пскова”. Саме цей твір дає змогу на його світлому тлі чітко подати образи й окреслити колористично-біле і червоне (характерний колір майстерні Брюллова) як основний тонус твору – емоційно бадьорого піднесення. У картинах інших художників рішення образу поета торкалось творчих сторінок його життя (Г.Томенко, В.Патик). Окремі картини присвячено перебуванню Шевченка на засланні (В.Югай, Г.Васецький, К.Філатов). Картини виконано до 150-річчя від дня народження поета, кращий героїко-романтичний образ якого створив М.Божій – “Думи мої, думи мої...”.

У післявоєнному українському малярстві побутовий жанр – життя і праця людей – стають найсуттєвішим завданням. Розмаїття побутових тем припадає на 50-60-ті роки XX ст., у яких на високому художньому рівні змальоване повоєнне життя. Серед них вирізнялись твори Т.Яблонської – майстра тематичної картини. її картина “Хліб” (1949) – визначне явище в українському мистецтві як за живописним вирішенням, так і за життєвою наповненістю. Тут величаво й природно передано дійство праці, яка підносить і героїзує людину.

9.4. Станкова пластика ХІХ - ХХ ст. Розвиткові станкової скульптури сприяли творчі мистецькі товариства. В другій половині XIX ст. виставочна діяльність стала регулярною. Виникло поняття “виставкова скульптура”. Започатковано товариство прихильників образотворчого мистецтва у Кракові (1854), до якого належала більшість скульпторів Західної України. Товариство розвою руської штуки виникло у Львові (1898).

Українська тематика простежується в творчості багатьох скульпторів. Серед них – поляки за походженням, діяльність яких пов’язана з Галичиною: Паріс Філіппі (1836-1874), Степан Яжимовський (1850-1890), Тадей Баронч (1845-1905) та ін. Усі вони мали високу європейську мистецьку освіту. П.Філіппі закінчив Краківську школу красних мистецтв, Академію мистецтв у Мюнхені. Працював у Львові (1866-1874), виконував скульптурні портрети, надгробкові пам’ятники (переважно у класицистичних традиціях). У його майстерні навчались львівські скульптори. Увагу Т.Баронча привертали образи галицьких селян. Скульптор О.Северин створив композиції з життя гуцулів, які експонувалися на виставках у Кракові та Львові.

Естетика українського орнаменту зумовила світосприйняття й мистецьку творчість М.Гаврилка (1882-1922). Він вихованець Миргородської школи ужиткового мистецтва, навчався в Художньо-промисловому училищі Штігліца у Петербурзі, Краківській академії красних мистецтв, працював у Парижі (майстерня Е. Бурделя). Виконав композиції “Прощання” (1911), “Каменяр” (1915), “Воля” (1916); погруддя М. Шашкевича (1910), Т. Шевченка (1911), Ю. Федьковича (1914); барельєф-медальйон і погруддя Т.Шевченка для Полтавського театру (1920) та ін.

У жанрі станкової пластики працювала Єлизавета Трипільська (1883-1958). Навчалась у Петербурзі та Парижі. Проте в її творчості домінує національний колорит: “Селянин”, “Водяник” (1904), “Дядько Кривоніс” (1911). Трипільську приваблювали модерністські течії. В 20-х роках вона виїхала за межі України.

Владислава Гостинська (1858-1934) навчалась у Львові (Художньо-промислова школа) та Відні. Працювала у Львові. В реалістичній манері виконала композиції на побутову (“Голова старого”) й історичну тематику (“Іван Богун”). Згодом творчість набула виразності та гостроти, підготовляючи пластику імпресіоністичного й сецесійного характеру.

У руслі академізму на Галичині й Волині працювали скульптори Хома Сосновський, Віктор Бродський, Казимир Островський, Леонард Марконі, Антон Попель, Теодор Риґер, Петро Війтович, Станіслав-Роман Левандовський, Григорій Кузневич, Михайло Бринський та ін.

Традиційно-академічний стиль характерний для творчості Л.Марконі (1835-1899). Він приїхав до Львова 1874 р. на посаду викладача малюнка Львівської політехніки, де працював до кінця життя. В творчому доробку майстра цікаві скульптурні декоративно-монументальні комплекси. Створена ним скульптурна група на аттику головного корпусу (тепер – Національний університет “Львівська політехніка”) символізує інженерні науки, будівництво, механіку. За моделями Л.Марконі скульптор А.Попель виконав алегоричні статуї – “Європа”, “Азія”, “Америка”, “Африка”. Вони розміщені у нішах бокових фасадів львівського готелю “Жорж”.

Вагомий внесок у скульптуру львівського академізму зробив Теодор Риґер (1841-1913). Він вихованець кількох європейських Академій мистецтв. У 80-х роках XIX ст. виконав серію скульптур для будинку Крайового галицького сейму (тепер – Львівський національний університет ім. Івана Франка). Центральний аттик оформлення фасаду вінчає алегорична група із трьох фігур – “Галичина. Вісла. Дністер” і дві композиції біля входу – “Праця”, “Творчість”.

Комплекс виконано в офіційно-академічній манері. Високопрофесійне моделювання форми, гармонійна пластика, академізм – характерні ознаки творчості Т.Риґера. Створені ним пам’ятники прикрашають площі польських міст – Кракова та Варшави.

Пластичне оздоблення поширювалося в архітектурі модерну та класицизму. В цьому контексті характерна творчість скульптора Федора Балавенського (1864-1943). Початок його творчості припадає на перші десятиліття XX ст. Він працював у Києві переважно в галузі портретної та декоративно-монументальної скульптури. Серед відомих творів Ф.Балавенського – сім барельєфів (1909) на колишньому будинку Ф.Ісерліса (тепер — Музейний провулок у Києві); співавтори барельєфів — його учні О.Теренц, Т.Руденко, П.Сніткін, В.Климов, архітектурні роботи виконав В.Риков. Архітектурний підтекст зумовив площинно-лінійне вирішення композицій, які віддалено перегукуються зі стилем сецесії.

В творчому спадку Ф.Балавенського – серія класичних статуй у Києві: “Милосердя”, “Життя”, “Любов”, “Медицина” – на порталі іподрому (1915-1916), скульптурне оздоблення будинку Марийської громади Червоного Хреста (1912-1913), барельєфне панно “Тріумф Фріни” на колишньому прибутковому будинку, зведеному в стилі модерн (1909). В реалістичній манері він виконав понад 20 скульптурних портретів Т.Шевченка, портрети М.Лисенка й І.Котляревського, надмогильне бронзове погруддя корифея українського театру М.Кропивницького (Харків; 1914, бронза).

Українські мотиви простежуються в розвитку сюжетно-тематичної пластики. Прикладом є два горельєфи на фасаді Бессарабського критого ринку в Києві (1910), побудованого в стилі модерн. До створення горельєфів були залучені учні Ф.Балавенського. У горельєфі “Селянин з волами” (О. Теренець) образу селянина властива щирість і сердечність, характерні для народного світовідчуття і розуміння краси. Горельєф “Молочниця” виконала Т. Руденко.

У фасаді критого ринку використана фактурна цегляна кладка, поширена в тогочасній архітектурі Києва. Цегляна кладка виготовлена за спеціальною технологією високотемпературного обпалу, що забезпечує довготривалість споруди. Горельєфи відлиті в бетоні. Композиція контурів відображає форми української дерев’яної архітектури, повторюючи силует дахівки. Фігури глибоко вмонтовані в архітектурні ніші, їх нижні пластичні форми виступають вперед за площину стіни, що створює цікаві світлотіньові ефекти. Ніші горельєфів знизу завершують архітектурні фартушки – тектонічні вставки, що захищають зображення від атмосферних впливів. Рельєфи виконали два різні автори, проте змістовно і композиційно обидва твори становлять гармонійно узгоджену цілісність.

Скульптор Станіслав-Роман Левандовський (1859-1940) також належав до представників запізнілого європейського класицизму. Йому притаманні різноманітні мистецькі зацікавлення. У Кракові він навчався у школі красних мистецтв (1879-1882). За успіхи у навчанні відзначений Великою золотою медаллю (1886).

У Львові Левандовський працював у різних скульптурних жанрах і техніках: “Слов’янин, що розриває пута”(1893; гіпс тонований), погруддя князя Костянтина Острозького (1889; гіпс), “Запорожець” (1888; бронза; Національний музей у Кракові), “Українка з дитиною” (1892; бронза на мармуровому цоколі; Личаківський цвинтар у Львові), надгробна композиція “Просвіта” на могилі Олександра Барвінського (бронза, граніт; Личаківський цвинтар у Львові), фриз на будівлі Галицької ощадної каси (1891-1892; стюк; тепер – Музей етнографії та художнього промислу) та ін.

Українська скульптура XX ст. відображає винятково суперечливі соціокультурні процеси. В її розвитку простежуються такі тенденції: 1) неоакадемізм, представники якого вважали творчість, зокрема пластику, важливим засобом збереження національної самобутності українського народу; 2) традиціоналізм; орієнтація пластики на історичне наслідування і збереження національних мистецьких традицій; 3) авангард, найяскравіші здобутки якого пов’язані з творчістю українського скульптора Олександра Архипенка; 4) соціалістичний реалізм; возвеличення тоталітарної системи в різних формах скульптури (монументальна скульптура, станкова і медальєрна пластика, скульптурний політичний плакат тощо).

Авангардові тенденції в українській скульптурі активізувалися під впливом творчих зв’язків українських митців із художніми осередками Європи.

Видатним представником художнього авангарду XX ст. став український скульптор Олександр Архипенко (1887-1964). Творче становлення митця відбувалось у період піднесення національної школи пластики (1910-1920) та поширення кубізму в художній практиці європейських країн (П. Пікассо). Починав навчання у Київському художньому училищі (1902-1905). Особливе захоплення викликали у нього половецька скульптура, пластика Трипілля, барокова архітектура Києва. Приваблювали заняття у класі скульптури, які проводив талановитий митець, італієць (з Мілану) Еліо Саля – монументаліст, автор пластичного декору відомих київських споруд.

Найоригінальнішою спорудою вважався “дім Городецького”, або “будинок з химерами”, де поєднано тенденції модернізму та сецесії. Фасади будинку пишно оздоблені ображеннями рослин і тварин. Тематику оздоблення визначила пристрасть Городецького до мисливства. Тут зображені антилопи, носороги, слони, ящірки, міфологічні діви верхи на рибах та ін. Скульптурне оздоблення Е.Саля виконав за малюнками В.Городецького. На п’єдесталі окремої композиції, що зображує двобій орла з пантерою, прокреслено “автограф” скульптора. Всі фігури виконані з армованого бетону і слугували рекламою цього, на той час відносно нового, будівельного матеріалу.

Вплив школи О.Родена позначився на творчості багатьох європейських, у тому числі українських, скульпторів. Він протиставив академізмові нову пластичну мову XX ст. Для скульптурної стилістики Родена характерні мотиви французької готики, імпресіонізм, внутрішня експресія. Його твори вирізняють високий патріотизм (“Громадяни Кале”; 1884-1895; бронза), витончена чуттєвість (“Поцілунок”; 1886; бронза), піднесений романтизм (“Ромео і Джульетта”; 1905; мармур).

О.Архипенко визначив власні пріоритети, обрав вивчення пам’яток світового мистецтва у музеях Франції та Німеччини. Споглядаючи світові мистецькі надбання, прагнув осмислити особливості пластичного вирішення. Збагнувши гармонійність композиції творів різних епох, він знайшов засади для власних творчих спрямувань.

Найвагоміший внесок у художню стилістику XX ст. зробило відкриття О.Архипенком пластичних можливостей порожнього простору, створення скульптури, в якій порожній простір є елементом загальної композиції.

Проблема скульптурного оформлення повітряного простору з-посеред вирізьблених із твердого матеріалу частин осмислювалася й удосконалювалася в численних творах: “Жінка чеше коси” (1915), “Статуетка. Єгипетський мотив” (1917) та ін.

О.Архипенко належить до плеяди видатних митців XX ст., з-поміж яких Ж.Брак, П.Пікассо, Ф.Леже. Свої ідеї Архипенко реалізував у заснованих ним школах пластики в Парижі, Берліні, Нью-Йорку. Ідеї кубістів цікавили Архипенка, проте він обрав свій шлях. Митець перебував у постійному творчому пошуку нових ідей, жанрів, стилів, активно експериментував, вводив у пластику колір, застосовував сполучення різнофак-турних матеріалів. Сутність власної творчості вбачав передусім у “космічному динамізмі” (Архипенко, 2000, с 198).

Особливе значення має новий синтез мистецтва скульптури та живопису. Витоки його скульпто-малюнків простежуються в пластичних і механічних пошуках (“П’єро-карусель”, 1913; “Медрано II”, 1914). Він поєднав метал, дерево, скло, конструював рухливий людиноподібний механізм. Ця так звана архітектура – оригінальний механічний дисплей, машина для демонстрації змінних набірних кольорових зображень. Поштовхом до конструктивістичних побудов стали його спостереження виступів артистів цирку Медрано. Створюючи фігуру жонглерки, яка грається з м’ячем, скульптор уперше поєднав різні матеріали (дерево, білий метал, скло) з фарбою: кульки сяють найяскравішою червоною фарбою і ніби повисають у повітрі.

До скульпто-малюнків належать твори “Сидяча жінка” (1921), “Жіноча постать” (1923, помальоване дерево). Переважно на скульпто-малюнках представлено інтер’єри. Його “Купальниця” (1917) – русяво-жовта постать, немов оповита повітрям і водою, в оточенні синього та найніжніших відтінків фіолетового й зеленого кольорів.

Один з найшляхетніших скульпто-малюнків – “Жіноча постать” (1923), де використано різні метали. З матового ґрунту прохолодно-сірого срібла відділяється майже абстрактна, витончена, ніжна постать з червоної та жовтої міді, ясного білого металу; біла фарба мерехтить крізь різноколірні метали, допомагає творити форми, переходи, протилежності й зв’язки. Все засвідчує найтонкіше почуття стилю, наголошуючи на естетично-світоглядній сутності мистецтва.

Здобутки образотворчого мистецтва України на сучасному етапі.

В Україні здавна склалися багаті традиції плетива художніх виробів і предметів побуту з різноманітної рослинної сировини – лози, кори, соломи, верболозу, очерету. Ремісники також виготовляли з лози дорожні кошики й валізи, легкі дачні меблі, дитячі коляски й колиски, іграшки. У Карпатах і на Полісся було поширене плетиво з вузьких смужок шкіри (упряж, пояси). З пофарбованих ниток плелися різнобарвним, прикрашеним орнаментом пояса.

Орнаменти композиції народного розпису стін збереглися в так званих «малеванках» – малюнках на папері. Рослинні мотиви вирізалися за контуром й наклеювалися на печі, стіни, навколо вікон. У будинках заможних селян набір малеванок мінявся кілька разів у рік; у бідняцьких житлах їх вивішували на свята. Крім іншого, паперові мальовані рушники й невеликі килими заміняли декоративну тканину. Саме від малеванок і пішло мистецтво українського декоративного розпису. Здавна славиться своїм декоративним розписом село Петриківка Дніпропетровської області. Петриківські майстри створювали витончені й вигадливі візерунки на лакованих скриньках, блюдах, вишитих рушниках і прикрашали ними житла. Видатними майстрами петриківського розпису були Віра й Ганна Павленко, Віра Клименко, Надія Білоконь, Полина Глушенко, Надія Пікуш. Слід зазначити й Тетяну Пата – одну із самих цікавих і самобутніх майстринь в історії петриківського розпису. За її ескізами були створені численні рушники, килими, настінні розписи. Найулюбленішим мотивом у її розписах є кущі рослин, букети або вазони, з яких важко звисають соковиті грона калини. Цікаво, що ягоди майстриня малювала не кистю, а пучкою.

З початку 1970-х років петриківський розпис одержав популярність не тільки в Україні, але й за її межами. Виробу народних майстрів з Петриківки експонувалися на художніх виставках, експортувалися в 25 країн миру. У цей час зріс престиж професії народного майстра.

Для образотворчого мистецтва незалежної України характерна наявність цілого спектру різних стилів і художніх напрямків – від реалістичної манери до найсучасніших віянь. Досягнення українських художників і скульпторів представлені на численних виставках і в різних галереях. Національна галерея «Градобанку», Центр мистецтв «Славутич», Центр сучасних мистецтв «Брама» і інші дають можливість поціновувачам мистецтва не тільки познайомитися із творчістю талановитих художників (О.Сухоліт, В.Цаглов, А.Савадов, О.Харченко, М.Кривенко, О.Петрова, Т.Сильваші, Д.Фишенко, Д.Корсунь, П.Тараненко, Ж.Василевська, О.Андрієв, М.Жуков, Д.Оболончик, С.Давидов, Л.Бернат, Н.Вітковська, О.Балакін, А.Кущ, І.Жук, С.Тучинський, С.Алексієв та ін.), але й придбати їхні праці.

Одним з напрямків сучасного образотворчого мистецтва є дизайн. Ще в 1992 році був створений Союз дизайнерів України, що об'єднав творчих працівників різних напрямків: промислового, графічного, фіто- і ландшафтного дизайну, дизайну одягу й навколишнього середовища. Одним зі значних проектів, у якому брали активну участь близько 700 членів Союзу, було створення експозиції ювілейної виставки «Україна. Десять років незалежності» у Національному Експоцентрі України. Численні виставки в Україні й за кордоном свідчать про появу нових художніх форм: інсталяції, ассамбляжа, акціонізму, перфоманса, відеоарта. При цьому у творчості багатьох художників знаходять своє відбиття мотиви трипільської й скіфської культур, культури Київської Русі, античних пам'ятників Чорноморського узбережжя, українського бароко, а також події, пов'язані з екологічними й соціальними катастрофами. Останнім часом представники українського мистецтва одержали практично необмежені можливості для демонстрації своїх досягнень за рубежем. Так, в 2001 році Україна вперше взяла участь у престижному Венеціанському бієнале. Своєрідним підсумком минулого тисячоріччя стали виставка, присвячена 2000-річчю Різдва Христова, і реалізація проекту «Мистецтво України XX століття». Національний Союз художників України (заснований в 1938 р.) – єдина всеукраїнська суспільна творча організація професійних художників і мистецтвознавців. На сьогодні вона нараховує майже п'ять тисяч членів (у тому числі й громадян іноземних держав), 70 з них носять звання народного художника України, 118 – заслуженого діяча мистецтв України, 186 – заслуженого художника України, 53 – лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченко. Все це є яскравим свідченням творчого потенціалу українських художників. У Союз входять також всесвітньо відомі художні центри – Петриківка (декоративний розпис), Косів (різьблення, кераміка, вишивка), Львів (художнє скло, кераміка), Опішня (кераміка, ткацтво, вишивка) та ін.

Контрольні питання:

Формування українського архітектурного модерну початку 20 ст.

Модерн в українському живописі.

Творчість Олекси Новаківського.

Творчість Федора Кричевського.

Творчість Іллі Рєпіна.

Творчість Олександра Мурашка.

Творчість Михайла Врубеля.

Творчість Айвазовського.

Творчість Георгія Нарбута.

Український авангард початку 20 ст.

Скульптура Архипенка.

Творчість бойчукістів.

Творчість Тетяни Яблонської.

Творчість народних художників України Марії Приймаченко та Катерини Білокур.

Творчість волинських митців кінця 20 – початку 21 ст.

Нові напрями в архітектурі України ХХ століття: конструктивізм, функціоналізм, органічна архітектура.

Український культурний ренесанс 20-х років ХХ століття.

Українська культура доби тоталітаризму.

Соціалістичний реалізм в українському мистецтві 1930-1980-х років.

Мистецьке життя сучасної України в умовах національного суверенітету.

Дата добавления: 2015-05-23