Українська етнографія: предмет і джерела

РОЗДІЛ IV. УКРАЇНСЬКА ЕТНОГРАФІЯ ТА КРАЄЗНАВСТВО

Важливе місце серед різних напрямів вивчення краю займає етнографічний.

Етнографія (від грецького "етнос" - плем'я, народ; "графо" - пишу, буквально - народопис) - галузь гуманітарних наук, об'єктом дослідження якої є народи, їх культура і побут, походження (етногенез), розселення, процеси культурно-побутових відносин на всіх етапах історії людства.

Етнографічні знання необхідні для глибокого розуміння історії й культури народів на всіх етапах розвитку людського суспільства. Історія народу - це не тільки історія добування засобів для життя; вона включає в себе історію його житла, одягу, харчування, його родинного укладу, форм побуту в широкому значенні цього слова. Історія народу - це не тільки історія його боротьби за свої ідеали, це разом з тим історія його світогляду, народних знань, вірувань і марновірства, обрядів і звичаїв.

Оскільки вивчення народів передбачає комплексний підхід і використання даних суміжних дисциплін, на стику етнографії й інших наук виникли нові напрями, галузі знань. Зокрема, вона тісно пов'язана з власне історією, археологією, мовознавством, фольклористикою. З соціологією її ріднить вивчення взаємодії соціально-класових і етнокультурних явищ (етносоціологія), з лінгвістикою - дослідження генеалогічного споріднення народів, взаємодії мовних та етнічних процесів (етнолінгвістика). З соціальною психологією етнографія має спільний розділ - етнопсихологію. При дослідженні чисельності народів світу, міграційних процесів вона стикається з демографією (етнічна демографія).

До міждисциплінарних галузей знань відносяться етноархеологія, аграрна етнографія, етнопедагогіка, етнографічне музеєзнавство, етнічна антропологія та ін. Етнографія найтісніше пов'язана з економікою (економічний базис визначає культуру) і політикою.

Серед етнографічних проблем найважливіші такі: вивчення етнічного складу окремих країн і всього світу, етногенез і етнічна історія народів, реконструкція древніх форм суспільного життя і культури з пережитків цих форм, які збереглися в сучасних відсталих у соціально-економічному розвитку народів, вивчення сучасних етапів етнічних традицій, оцінка їх позитивної чи негативної ролі в житті людей, вивчення різних аспектів сучасної перебудови побуту і культури, вивчення сучасних етнічних процесів, тобто змін у ході історичного розвитку окремих етнічних ознак і народів в цілому.

Під час збирання етнографічних матеріалів важливу роль відіграє так званий метод безпосереднього спостереження, що ґрунтується на контакті дослідника та об'єкта дослідження. Він включає два напрями: стаціонарний, що проводиться на обмеженій території, та експедиційний, що характеризується поглибленим охопленням явищ, які вивчаються, і дає змогу встановити ареали їх поширення. Дані, зібрані в ході такого процесу, прийнято називати польовими етнографічними матеріалами, а роботу зі збирання таких матеріалів та відомостей - польовою етнографічною роботою, або польовими етнографічними дослідженнями.

Етнографія має свої джерела. Загалом можна виділити 4 основні їх категорії.

1. Письмові свідчення - клинописи, літописи, хроніки, записи мандрівників та письменників.

Певні етнографічні знання існували ще в Київській Русі. Зокрема в "Повісті минулих літ" племена і народи класифіковано за мовними та культурно-побутовими ознаками, територіальною локалізацією, висунуто питання про походження різних народів. Інтерес "о начале Русской Земли" та до народів, які її населяли чи межували з нею, виявляли і пізніші літописи - Волинсько-Галицький, Короткий Київський, Густинський та ін. Із них можна дізнатися про руські народи (полян, северян, дреговичів, полочан, бужан, кривичів, волинян, в'ятичів) та "околичні" (ляхів, литовців, угрів, чехів, половців, жмудь, ятвягів, татар), кожний з яких мав свої звичаї ("имяхут бо обычаи свои и

законы отец своих и преданья, каждо свой нрав"), свою мову ("по Оци сидит Мурома, язьж свой, Мещера свой, а в Русии свой"), свій одяг (наприклад, опис одягу князя Володимира Васильковича), свої вірування (чужі належать до "иноплеменных язык безбожных татар").

Тема козацтва відтворювалась у джерелах іншого типу - думах. У думі "Козак Голота" є свідчення про існування козаків та своєрідність їхнього способу життя. Там само черпаємо відомості про типовий одяг козака, котрий має "три семирязі лихії", на ногах "постоли в'язові", на голові ж - "шапка-бирка, зверху дірка" тощо.

До давніх письмових джерел, які містять багатий етнографічний матеріал, належать і "Синопсис" (огляд) 1674 р., і "Рукописная книга Космография", і "Кройника" Феодосія Сафоновича - ігумена київського Михайлівського монастиря, і літописи С.Величка, Самовидця, Г.Грабянки, а також хроніки, щоденники, майнові описи, судові звіти, "подимні" переписи населення, люстрації, топографічні описи, історико-статистичні описи єпархій та ін.

"Літопис Величка" - козацько-старшинський літопис, пам'ятник української історіографії другої половини XVII - початку XVIII ст. Її автор - Величко Самійло Васильович (1670-1728) народився на Полтавщині, вчився в Києво- Могилянській Академії. Був канцеляристом в Генеральній військовій канцелярії. Відсторонений від посади в 1708 р., жив у маєтку Кочубеїв у с. Диканці, а потім в с. Жуках під Полтавою, займаючись літературною працею.

Автор творів "Сказаніє про війну козацьку з поляками" і "Повіствованіє Літописця", відомі під умовною назвою "Літопис Самійла Величка".

Літопис складається з 4-х томів і охоплює події в Україні другої половини XVII - початку XVIII ст. Зберігся не повністю. Виданий Київською археографічною комісією в 1848-1864 рр. за списком М.П.Погодіна. Пізніше було знайдено ще один список, який належав Г.А. Полетизі.

Велике значення для подальшого розвитку історичного краєзнавства мали етнографічні студії. Вони почалися в XVIII ст. У 1777 р. Г.Калиновський надрукував у Петербурзі "Описание свадебных простонародных украинских обрядов в Малой России и в Слободской Украинской губернии", що викликало інтерес до українського побуту. Але справжні етнографічні досліди почалися з того часу, коли князь Микола Цертелєв видав у 1819 р. у Харкові "Опыт собрания старинных малороссийских песней". В передмові до них він висловлював думку, що в цих піснях "видно поэтический гений украинского народа, дух его, обычаи... и наконец - та чистая нравственность, которою всегда отличались малороссияне и которую тщательно сохраняют по сие время, как единственное наследие предков своих". У 1827 р. професор Московського університету Михайло Максимович надрукував збірник "Малороссийские песни".

Свій внесок в розвиток вітчизняної етнографії зробили й українські письменники. Іван Котляревський, автор "Енеїди", у поетичній формі подав справжню етнографічну енциклопедію, представлену колоритними зразками матеріальної та духовної культури українців. Григорій Квітка-Основ'яненко, створивши етнографічні твори ("Конотопська відьма", "Маруся", "Мертвецький Великдень" та ін.), видав і цілу низку наукових праць, у тому числі статтю "Українці". Тарас Шевченко, будучи співробітником Археологічної комісії, здійснив наукові експедиції зі збирання етнографічного матеріалу. На початку лютого 1846 р. він приїздив на Чернігівщину, де зробив ряд замальовок. З них до нас надійшли такі: "Потир із церкви с. Мохнатин", "Трапезна чаша Густинського монастиря", "Енколпі- он". Т.Шевченко був першим, хто збирався підготувати підручник з української етнографії. До числа письменників-етнографів належать Іван Нечуй-Левицький, Володимир Гнатюк, Іван Франко та багато інших.

2. Особливу категорію етнографічних джерел складають образотворчі та графічні матеріали: малюнки, скульптура, барельєфи, пластика, фрески, іконографія.

Для виявлення генезису етнокультурних явищ найбільш цінними є ті матеріали, котрі фіксували спосіб життя людей, їхню культуру, вірування і повір'я ще до виникнення писемності. Це наскельний живопис, котрий дозволяє реконструювати духовний світ і господарське життя наших пращурів; орнаментика як закодована система давньої міфології та демонології; господарські знаряддя праці - показники своєрідності аграрної культури й побуту хліборобів; предмети хатнього начиння, що не тільки свідчать про його певний асортимент, а й дають можливість реконструювати світоглядні уявлення давньої людини, систему ритуалів, обрядів і звичаїв.

Більш конкретну інформацію містять малюнки на побутові теми, починаючи з фресок Софії Київської (вони відтворюють побут часів Київської Русі, свята й обряди, одяг, прикраси, музичні інструменти тощо) і закінчуючи замальовками дослідників-народознавців. Серед останніх особливу цінність становлять альбом Д. де ля Фліза про побут і звичаї українців та дослідження О.Рігельмана "Летописное по- вествование о Малой России, ее народе и козаках вообще", де ретельно описані побут, зовнішній вигляд представників різних соціальних верств тощо, а опис костюма супроводжений 27 детальними малюнками.

До цього типу етнографічних джерел слід віднести офорти Т.Шевченка. У1844 р. йому вдалося видрукувати перше видання "Живописної України", де було вміщено шість офортів; "У Києві", "Видубицький

монастир", "Судна рада", "Казка", "Дари в Чигирині 1649 року", "Старости". 49 офортів художників Л.Жемчужникова, І.Соколова, О.Бейдемана, В.Ве- рещагіна, К.Трутовського було надруковано у вигляді ілюстрованого додатка до українського місячника "Основа", що виходив у Петербурзі у 1861-1862 рр. Російська художниця К.Михальцева, мандруючи Україною, зробила альбом офортів "Наброски из поездки по Малороссии 1882 года"; брати Піллери зі Львова та М.Яблонський видали серію альбомів "Галичина в картинках", альбом "З української старовини" надрукували С.Васильківський та М.Самокиш.

3. Своєрідним етнографічним джерелом є плани та карти, котрі дають уявлення не тільки про контури України та народи, що її населяли, а й про її етнографічне розмаїття, регіональну символіку та зовнішній вигляд мешканців різних регіонів (давні карти, як правило, супроводжувалися зображенням земельних гербів із позначенням місцевого ландшафту, занять людей, відповідного одягу і знарядь праці.).

Початок перших картографічних робіт в Україні відносять до часів Київської Русі. Пізніше, в XVII ст., карти, дорожні схеми складали для потреб військової справи.

Першою картою, яка охоплювала українські території від Дніпра на схід і на південь до Чорного і Азовського морів, є карта "Московії" італійського географа Баттісти Аньєзе, створена на підставі інформації московського посла Дмитрія Герасимова та надрукована в 1548 р. Вона стала основою для пізніших карт Росії Я.Гастальді, Г.Русцеллі та ін. Картою, що охоплювала східні та південно-східні землі України, була карта, створена Антонієм Віда і виконана на підставі інформації Івана Ляцького. Вона була опублікована в 1555 р. Оригінальною західноєвропейською картою Русі й Татарії, де відображена центральна і східна Україна та Чорне море, є карта англійського мандрівника Антонія Дженкінсона, що видана в 1570 р. Абрагамом Ортелієм.

Наприкінці 80-х рр. XVI в. на українських та литовських землях Речі Посполитої під керівництвом князя Миколи Христофора Радзівіла і на його кошти проводилися топографічні та гідрографічні роботи від Вісли до Дніпра. Дніпро було зняте від витоків до гирла, довжини встановлені на карту його притоки - Друть, Березіна зі Свіслоччю, Прип'ять з притоками і Горинь з притокою Случь, а також Тетерів і Рось. У басейні Прип'яті показані величезні болота - Полісся. У 1611 р. Радзивіл помер, а в 1613 р. його карта вийшла в світ. За точністю вона перевершувала не тільки колишні, але і ряд пізніших карт.

Гільйом Левассер де Боплан (1600-1673) народився у Нормандії в шляхетсько-гугенотській родині. Вступивши на військову службу (у 16-річ- ному віці став лейтенантом), спеціалізувався на військовому будівництві, набув досвіду в галузі артилерії та картографії.

Наприкінці 1630 р. прибув у Річ Посполиту, де в чині старшого капітана артилерії та королівського інженера почав служити у польському коронному війську, що дислокувалося в Україні. Багато подорожував, займаючись військовим будівництвом і збираючи матеріали для великої карти України і спеціальних карт окремих регіонів українських земель.

Після звільнення зі служби в 1647 р. коронним гетьманом М.Потоцьким повернувся до Франції, в 1650-1651 рр. жив у Дьєппі, а з 1652 р. - у Руані. Звідти він виїхав на військову службу до Вест-Індії. Згодом служив у Франції як військовий інженер під командуванням основоположника військової фортифікації маршала де Вобана.

Головними працями Боплана були карти України, які справедливо вважаються одним із найважливіших досягнень картографії XVII ст., та його "Опис України". Останній був задуманий, як пояснення до карт, але фактично став самостійним твором, який вперше познайомив Європу з Україною.

Перше видання книги, надруковане на замовлення автора сотнею примірників, які він подарував друзям, було опубліковане в Руані, в друкарні Жака Кайде 1651 р. У заголовку першого видання слова "Україна" не було. Друге видання 1660 р. вийшло значно більшим тиражем, з доповненнями під назвою "Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границі Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн". Згодом вона була перекладена декількома мовами.

"Опис України" - це ніби перший підручник з українського краєзнавства. Тут зібрані цінні відомості з географії, історії та етнографії українського народу, особливо дані про звичаї та побут, організацію та військовий рівень козацтва, ремісниче виробництво, промисли, торгівлю та природу. Боплан був одним з найвидатніших картографів XVII ст. В 1648-1650 рр. склав карту України та окремих регіонів українських земель, для яких використовував власні виміри.

До XVII ст. належать російські карти "Чернежъ украинским и черкасским городамъ отъ Москвы до Крыма" (зберігається в Швеції) та "Чернежъ Крыма и Азовского моря". В 1745 р. Академія наук надрукувала "Атлас Российской империи", в якому є карти Київщини, Криму, Причорномор'я.

Але найбільшою насиченістю етнографічним матеріалом визначаються карти французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана, котрий перебував на службі у польських королів, будуючи для них фортеці на півдні України. Вибираючи місця і проектуючи фортеці, Боплан об'їздив частини басейнів Дніпра, Південного Буга і Дністра і, ґрунтуючись на своїх досить точних вимірюваннях, в 1632-1639 рр. зняв обширну територію, "маючи нагоду працювати тільки випадково". У Франції він опублікував в 1650 р. книгу "Опис України або областей королівства Польського...", в якій правдиво і доброзичливо розповів про маловідому на Заході країну - цінне джерело для вивчення історії та етнографії України. Проте для історії дослідження Східної Європи набагато цікавіша інша його праця, видана в Гданьську в тому самому 1650 р., - сім ретельно виконаних карт окремих українських воєводств і генеральна карта. Вони охоплюють простір приблизно від 45° до 51° ЗО' з.ш. між 24 і 36° с.д., тобто майже 0,5 млн км2. Під час ділових поїздок Боплан зняв Дніпро від 51° ЗО' з.ш. до гирла на протязі близько 1100 км. На правобережній Україні він прослідив ряд річок Дніпровської системи - Тетерів, Ірпень, Рось, Тясмін з багатьма їх притоками, причому їх довжину визначив майже вірно. Він також досить точно наніс на карту весь Південний Буг і менш точно його найбільші ліві притоки - Синюху та Інгул. Боплан відмітив всі значні вигини середнього і нижнього Дністра і багато приток, зокрема Гнилу Липу, Золоту Липу, Серет і Збруч.

Це, власне, перші карти, що давали уявлення про історико-етно- графічні регіони України і, отже, про етнографічну різнобарвність української культури.

4. Музейні зібрання, крім пізнавальної цінності, дають можливість проводити порівняльно-типологічне вивчення явищ народної культури, виявляти їхню динаміку, закономірності розвитку та генетичне коріння. Найбагатші колекції містять: Музей етнографії ім. Петра Великого у Санкт-Петербурзі, етнографічні музеї у Пирогові під Києвом, у Переяславі-Хмельницькому, Львові, Ужгороді, Чернівцях.

Усі перелічені джерела становлять ґрунтовну базу для етнографічних досліджень. Разом із тим всі вони - лише допоміжний апарат етнографії, бо головним був і залишається матеріал польових досліджень, одержаний шляхом безпосереднього спостереження реального життя.

2. ЕТНОГРАФІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ У культурі та побуті українського народу при наявності багатьох загальнонаціональних рис зберігаються деякі особливості, в тому числі й такі, що сягають сивої давнини. Ці особливості знаходять вияв у територіальному аспекті й зумовлені характером історичного розвитку окремих районів країни, природничо-географічними умовами, взаємозв'язками з іншими народами. Одним із перших, хто спробував зрозуміти регіональне багатоманіття України, був француз Г.Левассер де Боплан. Він виділяв в Україні XVII ст. вісім регіонів: Волинь, Поділля, Покуття, Брацлавщину, Київщину, Сіверщину, Чернігівщину та Угорську Русь. Серед вітчизняних дослідників до цієї проблеми звертався А.Шафонський, який бачив Україну XVIII ст. поділеною на дві частини: одна, підкорена Польщею, - Правобережжя, друга, залежна від Росії, - Лівобережжя. Остання, на його думку, включала Полісся (або Литву) та Степ (або Україну). Пізніше ця типологія була дещо конкретизована Я.Марковичем. Більш деталізовану картину етнорегіонального розвитку України подав у першій половині XIX ст. лінгвіст П.Білецький-Носенко: Січ Запорозька ("головне місцеперебування колишніх запорозьких козаків на островах ріки Дніпра нижче порогів"), Покуття ("область Буковини"), Полісся ("Чорноросія"), Литва ("частина Малоросії від Десни до Смоленської губернії та Білорусії - землі, колись підвладні Великому князівству Литовському") та Цісарщина (область "колишньої Германо-Римської імперії, а тепер Австрії"), яка включає Галичину та Лодомерію. Дещо інші варіанти висували дослідники на початку нашого століття. Наприклад, М.Сумцов виділяв такі регіони: Слобожанщину, Галичину, Кубанщину, Поділля, Волинь, Київщину, Чернігівщину і Таврію. Останніми роками українські етнографи, здійснивши ряд комплексних досліджень традиційно-побутової культури населення, змогли наблизитися до найбільш загальної типології районування, а саме: Середня Наддніпрянщина, Поділля, Карпати, Полісся, Полтавщина зі Слобожанщиною і Південь України. Наведений поділ певною мірою умовний. Точніше районування можливе у разі всебічного вивчення історико-етнографічних явищ. Крім того, етнографічні райони не лишаються незмінними у просторі й часі, як і критерії, що їх визначають. Північні області України, які межували з Білоруссю та Росією, здавна ототожнювалися з Поліссям. Уперше назва зустрічається в Іпатіївському літописі. Пізніші джерела згадують цей край під різними назвами. А згодом Поліссям почали називати Верхню Наддніпрянщину, до якої входили Турово-Пінське та Чернігівське князівства. Інколи Полісся поділяється за етнічними ознаками (українське, білоруське, російське, литовське, польське). Поняття "Полісся" вживають польські історики XV-XVІ ст. Я.Длугош, М.Стрийковський. Полісся згадується в описах мандрівників і пам'ятках історичної картографії. Про нього пише, але не вживає цієї назви, ще Геродот: "Земля їх поросла густими лісами". Згадує Полісся і грецький географ Клавдій Птоломей (II ст. н.е.). На його карті ми бачимо велику притоку Дніпра, яка витікає з озера Амадок (Пінських боліт). На карті Я.Гастально (1548) Полісся - місцевість, вкрита лісами, на заході якої позначене велике озеро, з нього беруть початок ріки Прип'ять і Німан. Дослідники, виходячи з історичних свідчень, робили спроби уточнити географічні межі Полісся, враховуючи при цьому географічні та історичні аспекти. Точніші відомості про Полісся дають картографи XVII ст. - Г.Гаррітсон і Г.Л. де Боплан. Перший відносив до нього райони від Бреста до Мозиря і від Пінська до Волині; другий - область, обмежену на півночі, сході й заході Прип'яттю та Горинню. Така локалізація Полісся підтверджується етнічною історією цього краю: саме тут сусідили різні східнослов'янські племена - поляни, сіверяни, древляни, волиняни, дреговичі. У XVII ст. Полісся було поділене на дві частини: лівобережна потрапила до сфери впливу Росії, правобережна - Польщі. Звідси сформувалися дві історичні зони Полісся: Наддеснянська (Чернігівська, або Лівобережна) і Прип'ятська (Правобережна), рубежем яких є Дніпро. 1560 р. в Гданську видрукувано карту "Табула паудум Полеся". Це найдавніша карта поліських боліт. 1570 р. у Венеції з'явилася карта Андрія Погребія, на якій біля Любомля (Волинська область) позначено озеро і ріку Прип'ять, шо з нього витікає. Сіверяни - східнослов'янське плем'я (союз племен), яке займало область дніпровського лівобережжя: течію Десни, Сейму, а також верхів'я Сули, Псла, Ворскли. Основними заняттями сіверян були орне землеробство, рибальство, мисливство, ремесла. Головні міста: Чернігів (центр племінного князівства сіверян), Курськ, Любеч, Новгород-Сіверський та ін. Наприкінці VI-VII ст. разом з полянами та іншими племенами сіверяни утворили ранньо-державне об'єднання на Середній Наддніпрянщині. У VIII ст. сіверяни разом із в'ятичами та радимичами потрапляють під владу хазарів. Унаслідок війни князя Олега з хазарами у 884 р. частина земель сіверян входить до складу Київської Русі. У 911 р. сіверяни брали участь у поході Олега на Візантію. В 60-ті роки X ст. після походу князя Святослава на Хазарський каганат до складу Київської Русі увійшли землі східних сіверян і в'ятичів. Останній раз згадуються у літописі під 1024 р. Севрюки - етнонім, поширений в історичних джерелах Х/-Х/І ст. стосовно мешканців Сіверщини. На думку деяких дослідників, севрюки - це безпосередні нащадки давньоруського племені сіверян, які протягом тривалого часу зберігали особливий уклад життя і побуту. У XVII ст. севрюки поступово розчинилися в українському і частково російському етнічному середовищі. Північно-східні землі України, що межують із Білоруссю та Росією (Сумська та Чернігівська області), коріння яких сягає давньої Сіверської землі, становлять окремий історико-етнографічний регіон - Сіверщину. Він є свого роду перехідною зоною від України до Росії. Його населення сформувалося на основі етнічного об'єднання сіверян і радомичів, які жили уздовж Десни, Сейму та Сули і були генетично пов'язані з літописною "сіверою". Нинішні їхні нащадки утримують у своїй пам'яті давню самоназву "севрюки", як і специфічні риси традиційно-побутової культури. Літописці розповідають, що сіверяни "кохалися в хліборобстві та найбільше з нього живилися"; разом з цим вони займалися скотарством, мисливством, рибальством і бортним бджільництвом. Матеріал, зібраний під час розвідок А.Розанова на Виповзовському городищі та випадкові знахідки коло сіл Крехаїва, Глибова, Окунінова, вказує на знайомство сіверян з різними видами ремесла. Уже в дохристиянський період існувала тут обробка заліза з місцевої болотяної руди; з нього вироблялися риболовецькі гачки, ножі, сокири, наконечники стріл тощо. Жили сіверяни родами, "мали кожне свої звичаї, закони і науку батьків своїх і свої норови кожне". Одруження в них не було, але час від часу між оселями відбувалися грища, де, заздалегідь домовившись, чоловіки умикали жінок і мали їх по декілька. Всякі свята "поганські", а згодом і християнські - одруження, гостини чи похорони - все справлялося з великою випивкою. Чужоземці хвалять тодішніх людей наших за щирість, нелукавство і привітність. Вони кажуть, що сіверяни були відважними і войовничими, дуже любили свободу, але кожний тягнув на своє, і через те часто бували між ними суперечки і криваві бійки. Громадські справи вирішувалися на вічах, або сходах; тут обирався старійший для роду і вождь або князь для цілого племені. "Зимой живут в ямах и подземных жилищах. У них имеется много крепостей и городищ" (3 опису невідомого перського письменника). На превеликий жаль, городища теперішні наших сіл Виповзова, Глибова, Крехаїва, Кошанів, Короп'я - ці пам'ятки нашого минулого - ще майже недосліджені. Городища на Остерщині розташовані переважно на берегах Дніпра, Десни і Остра, на підвищених місцях; більшість з них мають форму тих плато, на яких знаходилися городища, і відносяться до великокнязівської епохи (Х-ХІІ ст). Етнографія Сіверщини здавна цікавила вчених. За останні роки вивчення пам'яток його матеріальної та духовної культури дещо активізувалося. Проблема етногенезу слов'ян викликала нову хвилю зацікавленості старожитностями краю. Про це свідчать видані останнім часом збірки з проблем лінгвістики, археології, топоніміки й етнографії цього регіону. Етнографічна своєрідність окремих регіонів і, отже, традиційно-побутові культури їхнього населення у найбільш концентрованому вигляді втілювалися в символіці й атрибутиці - геральдичних знаках, печатках, прапорах тощо, котрі є матеріальними проявами історичної пам'яті народу. Символіка складалася разом із формуванням у східного слов'янства земель та князівств, тобто не пізніше X ст. Геральдичні атрибути зе- мель та "княжих столів" виникли дещо пізніше, у XIII-XIV ст. Перші територіальні герби, у геральдичному значенні, відомі на українських землях з початку XIV ст. Проте їхнє коріння сягає глибше, бо виникли вони на основі князівських знаків, вживаних на прапорах та печатках. Згодом побіч прапорів з'являються й земельні хорогви; починають формуватися територіальні герби. За земельний герб найчастіше брали знак, який використовувала княжа династія. Витоки гербів - у далекому минулому. Наприклад, ще перші ремісники закарбовували свої вироби, щоб люди дізнавалися про ім'я майстра. Такі мітки знаходяться в археологічних розкопках. Першими гербами були емблеми на печатках, монетах, медалях. Кожне місто, держава повинні були відрізнятись одне від одного. В ХІ-ХІІІ ст. у Західній Європі поява герба пов'язана з епохою хрестових походів. Невдовзі з'являється і особлива наука - геральдика (heraldica від heraldus - глашатай), яка збирає інформацію про різні герби, описує їх, складає нові. Геральдика виникла зі звичаю оповіщати перед початком турніру зображення герба лицаря як доказ його права на участь у змаганнях. Герби відрізнялися кольором і малюнком, описувалися за допомогою спеціальних термінів. Кожен елемент - фігури та інші символи - мали своє значення. Герби створювалися за чіткими правилами, і порушення їх було ганебним. Основою всякого герба є щит. Форма щита розподілялася на декілька видів: трикутний - норманський (або старофранцузький); овальний - італійський; квадратний з округленням донизу - іспанський; чотирикутний із загостренням знизу - французький; складної форми (тарч) - німецький; з видовженням верхнього краю з невеликим виступом - англійський; круглий - візантійський; фігурний - польський; ромбоподібний та квадратний. При описуванні зображень на щиті в геральдиці прийнято називати правою частиною те, що ми бачимо зліва, і навпаки. Потрібно уявити перед собою воїна, який тримає щит. Його права рука буде знаходитися проти вашої лівої, а ліва - проти правої. Зображення на щиті наносяться металами - золотом (жовтий колір), сріблом (білий колір), та фарбами, які прийнято називати фініфтями та емалями. Згідно з правилами геральдики, використовували обмежену кількість "лицарських" кольорів: червоний, пурпуровий, блакить (синій), зелений, чорний. Були випадки, коли герб неможливо було зобразити фарбами (на срібному посуді). Тоді використовували умовну штриховку: червоний - вертикальні лінії; синій - горизонтальні лінії; пурпуровий - діагональні лінії зліва; зелений - діагональні лінії справа; чорний - горизонтальні та діагональні хрест-навхрест; золото - чорними крапками на білому полі; срібло - біле поле без штриховки. З хутра в гербах використовували горностаєве (чорні хвостики на білому полі) і біляче (змінюючи білі та чорні язики, звернені в різні боки). Українських гербів найбільше збереглося на Волині. Українські магнати та шляхта Волині найдовше зберігали свої старі, родові знаки, не змінюючи їх на польські, як того вимагав городельський привілей. Ще польський історик Й.Лелевель звернув увагу на те, що титла руських гербів зустрічаються на руських печатках до геральдичної епохи. Більша частина гербів мала в основі ініціали власників або їхні монограми. В цих родових емблемах відбилися впливи різних країн: і стародавні норманські, і грецькі, і кавказьких горян, абхазців, кабардинців та ін., і щось подібне до татарських тамг. Все це дає підстави не погодитися з поглядом, що нібито вся українська, руська та литовська геральдика походить від польської геральдики. Вона значно багатша, бо герби з'явилися на теренах Київської Русі значно раніше. За часів Київської Русі князі користувалися знаком у вигляді двозубця і тризубця (Святослав Ігоревим (близько 931-972), Володимир Святославич (?- 1015), Святополк Окаянний (978 - близько 1019), Ярослав Мудрий (978-1054) та ін.), у ХІ1-ХШ ст. на печатках київських князів фігурує знак "Архангел Михаїл" (зі списом в одній руці та державою - у другій). Як стверджує К.Несецький у дослідженні "Гербовник Польський", Київське воєводство отримало герб, в якому був повторений сюжет давніх княжих печаток Київської Русі. До нашого часу дійшли дві княжі печатки часів Галицько-Волинського князівства. На одній, із написом "Юрій, король Русі" (князь Юрій І Львович (близько 1250-бл.1308) уживав титул "король Русі, князь Лодимерії"), фігурує вершник на коні з прапором та щитом у руках і зображенням лева на задніх лапах. На другій (при грамоті князів Андрія і Лева II, 1316 р.) зображений лев. Писемні джерела XV ст. ("Клейноди королівства Польського" Яна Длугоша та опис Грюнвальдської битви 1410 р.) подають відомості про існування гербів окремих українських земель. На прапорі Львівської землі - жовтий лев, що спинається на скелю у синьому полі. З середини XV ст. цей знак (тільки у лева на голові з'являється корона) відомий як герб Руського воєводства. На прапорі Перемишльської землі - жовтий двоголовий орел під короною у червоному полі. Сяніцької землі - золотий двоголовий орел під короною у синьому полі. На прапорі Галицької землі - чорна галка з короною в білому полі. На прапорі Холмської землі - білий ведмідь між двома (пізніше між трьома) деревами в червоному полі. Подільська земля - золоте сонце в червоному полі (пізніше в білому). Белзьке воєводство - білий грифон з короною у червоному полі. Після Люблінської унії 1569 р. на українських землях було утворено декілька воєводств. Брацлавське воєводство (Волинь) отримало герб зі срібним хрестом у червоному полі (з 1589 р. на хрест накладався щит зі срібним орлом). На гербі Київського воєводства "Архангел Михаїл" був змальований за католицькою традицією - у довгій срібній одежі з піднятими крилами на червоному полі ("у правиці Михаїл тримав опущеного додолу меча, у лівиці - опущені піхви" - у геральдиці опущений меч є алегорією покори). Геральдика значно розвинулася в XVII ст. у тому розумінні, що серед української шляхти поширювалися герби. Обрамлення гербів було улюбленою галуззю мистецтва і відбивало мистецькі стилі ренесансу і, головним чином, раннього бароко. Серед обрамлень були улюблені мотиви: листи аканта, страусяче пір'я, корони. Герби роду Дальмаріїв, вміщені в книзі "Діянь Апостольських" (1624), Статкевичів, Проскурів, надруковані в "Учительній Євангелії" (1637), майже однаково обрамлені: листи аканта та страусяче пір'я. Цікава комбінація регалій владичних (митри) та світського володаря (корони, скіпетра, меча, орла) в гербі Петра Могили. Представники української шляхти, духовенства використовували печатки зі своїми гербами, ініціалами, духовенство - зі священними образами, реліквіями. Мали герби й печатки міста та міщани. На Чернігівщині, яка традиційно була захисницею Руської землі від степових кочівників, гербом був відомий з IX ст. чорний двоголовий орел. Археологами віднайдений ріг тура із зображенням орла, що належав чернігівському князеві; на стінах чернігівського Борисоглібського собору, спорудженого 1123 р., збереглося зображення двоглавого орла. Усе це дозволило ще А.Шафонському зробити висновок: "Сей герб от самых российских князей до разорения татарского введен". Його витоки, як підтвердили подальші генеалогічні розвідки, ведуть до Святослава Ярославича; нащадки ж його зберегли цей геральдичний знак як символ мудрості, сили та об'єднання двох земель: власне Чернігівщини і Новгород-Сіверщини. Остання наприкінці XII ст. була підпорядкована Чернігову, встигнувши, однак, сформувати свій геральдичний знак із зображенням кряжистого дуба (за аналогією з назвою головного міста землі - Стародуба). До 70-х років XVI ст. відноситься офіційне зображення Чернігівської емблеми на Великій державній печатці Івана IV. Герб зображений тут у вигляді шаблі східного типу, спрямованої клинком доверху, навколо шаблі надпис: "Печать Черниговская". В 1623 р., коли Чернігів знаходився під владою Польщі, польський король Сигізмунд III пожалував йому Магдебурзьке право, згідно з яким місто отримало різні привілеї, в тому числі печатку та герб. Судячи з описів у польських гербовниках, на гербі була зображена вже інша емблема - святий Владислав, одягнутий в лати, в правій руці тримає червоний стяг. Печатки з таким гербом використовувалися Чернігівським магістратом і після приєднання міста до Росії. В 1633 р. у Чернігівському воєводстві був прийнятий ще один тип герба - двоголовий орел під однією короною (можливо, він виник у зв'язку з древнім прототипом). Але у Великій державній книзі - Титулярнику (1672) Чернігівський герб являє собою зображення одноголового орла з розпростертими крилами, з довгим хрестом у лівій лапі (в той час Росія сама мала державний герб із зображенням двоголового орла, і мати подібний геральдичний знак провінційна земля не могла). Опис герба не зберігся, але, судячи з кольорового малюнку, орла ніяк не можна визнати чорним, він, скоріше, білий, з легкою сірою тінню. Чорний орел зображений на малюнку Чернігівського герба у щоденнику австрійського дипломата І.Г.Корба (1699), хоча опису герба і тут немає. Перший опис Чернігівського герба цього виду, в якому колір орла названий чорним, є у гербовнику 1730 р. "У золотому щиті на білому полі чорний одноголовий орел з короною". Цей тип герба був остаточно закріплений указом Катерини II від 1782 р. Із деякими змінами чорний орел функціонує до цього часу. Відновлений за часи незалежності герб Чернігова являє собою чорного двоголового орла з червоними лапами та язиками, золотими очима і озброєнням (дзьоб та кігті) на срібному полі. На головах - по золотій відкритій короні, а на грудях - синій щиток із золотою облямівкою, на якому зображено знак Рюриковичів чернігівського типу (знак князя Мстислава Володимировича). За своїм змістом герб відповідає історичній традиції Київської Русі, пізнішим періодам нашої минувшини, має обґрунтовану сучасну інтерпретацію (двоголовий орел уособлює два Князівства - Чернігівське та Новгород-Сіверське, на центральних територіях яких розташована теперішня Чернігівська область), а розміщення на щитку знака князя Мстислава Володимировича підкреслює суто чернігівську індивідуальність герба і водночас вказує, що область є частиною України. Є на Чернігівщині й свій прапор. Прямокутне зелене полотнище із співвідношенням сторін 2:3, посередині якого проходить біла горизонтальна смуга, що становить 1/5 ширини прапора. У верхньому від древка білому квадратному крижі (сторона якого дорівнює 3/5 ширини прапора) зображено герб області. Зелене полотнище прапора означає щедру землю Чернігівщини, а біла смуга уособлює річку Десну. В геральдиці кольору надавали конкретних символічних значень, причому тлумачень було надто багато. Найбільш загальні з них наведені французьким геральдистом XVII ст. П.Асельмом: "Золото означає християнські чесноти - віру, справедливість, милосердя, смиренність та мирські якості - могутність, знатність, постійність, а також багатство. Срібло із чеснот означає чистоту, надію, правдивість і цнотливість, а із мирських якостей - шляхетність, щирість. Червоний колір означає кохання, мужність, сміливість і великодушність; чорний - обережність, мудрість і постійність у випробуваннях; синій - цнотливість, чесність, вірність і бездоганність; зелений - надію, достаток, свободу і радість. Пурпур означає благочестя, помірність, щедрість і верховенство". Окрім того, колір на гербах має й інші значення: червоне поле - кров, яка пролита за церкву або государя, синє поле - небо, зелене - лугову траву, чорне - морок, печаль. За часів Київської Русі для Лівобережжя традиційними були червоно-сині кольори. Ці кольори носили і чернігівські князі. На малюнку, розміщеному в "Изборнике", який був написаний у 1073 р. для чернігівського князя Святослава Ярославича, зображений князь, на плечі якого накинутий плащ синього кольору з червоною підбивкою і золотою петелькою на плечі. (Великий князь Київський носив плащ червоного кольору з червоною підбивкою). У 1625 р. Сигізмунд III, надавши "для обороны черниговского замка сто человек конницы под названием рыцарства козацкой службы, дал им 6 марта знамя, синего цвета с красным крестом в середине...". Але повернемося до культурно-побутових відносин наших предків. За часів Київської Русі наші предки продовжували виготовляти тканини з льону, конопель і вовни, виготовляли одяг зі шкіри і хутра. Про те, як вони вдягалися, відомо з фресок Софіївського собору в Києві, рукописних книг та іконопису. На багатьох іконах зображені не тільки святі, але й князі в оточенні сімейства, прості горожани. Після прийняття християнства в одязі князів і знатних городян став виявлятися вплив Візантії. Нижнім одягом і знатних, і простих людей були сорочки. Жіноча була довгою до ступнів, з довгими рукавами й розрізом від горловини, застебнутої на ґудзики. Її прикрашали вишивкою або обшивали смужечками тканини. Шили сорочки з білого полотна або кольорового шовку, носили з паском. Наверх сорочки прості жінки вдягали "поневу" - юпку, яка складалася з трьох незшитих прямокутних полотнищ, які прикріплялися до паска. Для неї використовували "пестрядь" з клічастим або ромбовидним візерунком. В одязі знатних жінок були прийнятні візантійські форми: "туніки", "долматки", драпіруючи плащі "корзно". Головні убори відігравали велику роль. Дівчата ходили з розпущеним волоссям або носили косу, заплетену низько на потилиці. Зачіску прикрашали вишитою стрічкою, дерев'яним або шкіряним обручем зі скроневими і начольними залізними прикрасами. Заміжні жінки закривали волосся "повойником" із тонкої матерії або шовковою сіткою. Поверх повойника носили полотняний або шовковий "убрус" білого або червоного кольору, схожий на сучасну хустку. Повсякденним взуттям простої жінки служили частіше за все постоли з "онучами" - кусками тканини для обматування ніг. Багаті жінки носили м'які чобітки і напів-чобітки з кольорової шкіри з взірчастою вишивкою, легке шкіряне взуття - "поршни". Підборів тоді ще не було. Обов'язковим елементом одягу чоловіків всіх прошарків була сорочка. Чоловіча сорочка доходила до колін, мала довгі без манжетів рукави. Вона могла бути з невеликим розрізом від горловини, застебнута на ґудзики посеред грудей або без розрізу. Шили їх з полотна, пестряді (домоткана льняна тканина з різнокольорових ниток). Під рукава для свободи рухів вшивали трикутні шматочки червоного кольору - ластовиці. Святкові сорочки прикрашалися вишивкою (орнаменти і стилізовані зображення), зазвичай нитками червоного кольору. Всі шви підкреслювали вишивкою, яка мала вигляд червоного канта. Носили сорочки навипуск, підперезували вузьким паском або кольоровим шнурком. Під сорочку вдягали "порти" або "спідні" (штани) з полотна або сукна. Одяг частіше був глухий, без розрізів або з невеликим зверху, одягався через голову. Навіть жіночий хутряний одяг був нерозпашний, а з грудним надрізом. У верхньому одязі багатих і знатних людей були прийняті довгі глухі свити і туніки з дорогих привезених тканин - шовку, атласу, парчі. Стародавні майстрині розшивали тканину, переважно одноколірну і без узору, срібно-позолоченими нитками, спряденними з шовковими або льняними. Тканини ці, як і необхідні для вишивки металеві та шовкові нитки, надходили на російський ринок із Середземномор'я і країн Близького Сходу. Розшитими золотом тканинами прикрашали світські та культові будівлі, святкові костюми. Ймовірно, частина цих предметів створювалася у великих монастирях. Відомо, що сестра Володимира Мономаха, Ганна Всеволодівна, відкрила наприкінці XI століття в Андріївському монастирі в Києві школу для навчання дівчаток вишивці золотом і сріблом. Найраніша вишивка (друга половина X століття) знайдена в княжому похованні в Чернігові, в кургані "Чорна могила". За технікою виконання ця шовкова тканина із золотим стилізованим рослинним орнаментом ідентична всім відомим зараз російським вишивкам Х-ХІІ століть. Золоті нитки пропущені через шовкову тканину, на вивороті виходять короткі стьобання, а на лицьовій стороні - довгі, щільно прилеглі один до одного. Це так зване шиття "на отвір", або "в прокол". Аби не пошкодити дорогу тканину, вишивальниці заздалегідь робили в ній тонкими кістяними проколами крихітні отвори. Спосіб шиття "на отвір" був широко поширений не тільки на Русі, він застосовувався в Х-ХІІ століттях у Візантії, в західноєвропейських країнах. Наприкінці XII - початку XIII століття в усіх цих країнах поступово переходять до простішого і раціонального прийому вишивки - шиттю "в прикріп": металева нитка не пропускалася через тканину, а прикріплялася ледве помітними стьобаннями на лицьовій стороні шовковою ниткою. Найбільш повне уявлення про одяг князів і знатних воїнів в Київській Русі дає малюнок, розміщений в "Ізборнику", написаному в 1073 році для Чернігівського князя Святослава Ярославича. На ньому зображений князь зі своїми синами. Одягнений князь в зелене плаття з червоною обшивкою по подолу, з довгими рукавами і золотими нарукавниками. На це плаття накинутий плащ синього кольору з червоною підкладкою "золотою петлицею на плечі". Цей вид верхнього одягу, названий в літописах "корзно", або "коцъ", зберігся до XV ст. Вбрання князя доповнює шапка з хутряним оздобленням і червоні гостроносі чобітки. Традиційна давньоруська шапка мала зверху округлу, інколи конусовидну форму. Селяни носили шапки з повсті, грубого сукна, заможні люди - з тонкого сукна, оксамиту, знатні - з оксамиту, парчі, з прикрасами із срібла, золота, дорогоцінних каменів. Шапку обшивали знизу (оторочували) смужкою сукна або хутра. Для оздоблення дорогих шапок використовували шкурки соболя, куниці, бобра. Прості люди задовольнялися білячим, заячим хутром, якісно вичиненою овчиною. Взуттям простих людей-селян були постоли. Багаті та знатні носили шкіряні та сап'янові чоботи, розшиті візерунками, прикрашені аплікаціями з кольорової шкіри. Штани заправляли в голенища чобіт. Прикраси носили як і раніше, крім того, використовували і нові - з перлин, дорогоцінного каміння, янтаря та ін. Перлинним шиттям прикрашали парадний одяг і чоловіки, і жінки. І літописи X ст., і фрески того часу свідчать про незвичайне шанування нашими предками перлин. Переяславський літопис X ст. оповідає про те, як древлянському князю Малу приснився сон, ніби княгиня Ольга обдарувала його шитим перлами одягом. Одяг, прикрашений перлами, можна зустріти і на фресках Софійського собору. У багатьох музеях країни представлені зразки шитих перлами жіночих і дівочих головних уборів. На території Київської Русі були відомі крупні ("великі", "велі") перли правильної форми ("скатні", "округлі"). Його здобували в багатьох річках. (У Санкт- Петербурзі в 1896 р. була зроблена невдала спроба організувати акціонерне товариство з видобутку перлин у річках Остер (Чернігівщина), Кумса і Повенчанка (північ Росії).) Але особливо славилися "кафімські" перлини, названі так, очевидно, через місце, де ними торгували. Кафа - стародавня назва Феодосії. В епічній поезії предмет найвищої якості визначався як "перлинний". Ось, наприклад, як пише автор "Слова о полку Ігоревім": "Один же уронив перлину душі на хоробра тіла через золоте намисто". Широко відомі в Стародавній Русі "ілектр" або "ілектрон" - грецькі назви янтару. Про янтар в джерелах мовиться так: "Камінь зело чесний, один від другого каміння так іменуєм, златовіден укупі і сребровіден". Перлини здобувалися і на землях Київської Русі. Так звані скатні перлини - крупні та круглі - здобувався в річках Чернігово-Сіверщини, Новгородській землі, Тверського та Псковського князівств. Ці високоякісні перлини йшли на прикраси ікон та намиста, а також на обручки, сережки і брошки. Імператриця Катерина II і королева Шотландії Марія Стюарт, як стверджує в своїх "Записках". П. Державін, "носили намиста з перлин, здобутих у річках своїх країн".

Дата добавления: 2015-05-23