Класифікація музеїв

Давнім атрибутом наших предків були лазні. Так, зокрема, у X ст. Андрій Первозванний - один з апостолів Ісуса Христа (за легендою), прибувши до Чернігівщини, здивувався з того, як місцеві жителі користувалися лазнею. За словами апостола Андрія, мешканці розпалювали себе, немов розжарений камінь, сікли себе віником до знемоги, а потім кидались у річку, виходячи з води живими та здоровими.

Андрій Первозванний - святий апостол Ісуса Христа, брат апостола Петра. За грецькою міфологією Ісус Христос закликав Андрія першим йти за ним, і тому він прозваний "Первозванним". За легендою (апокрифічні "Апостольські діяння"), проповідував християнство балканським, причорноморським народам та слов'янам і був розп'ятий за наказом римського магістрату у грецькому місті Патри на хресті. За руськими літописами, Андрій Первозванний на одній з Дніпровських гір поставив хрест і цим вказав місце для заснування Києва. На честь апостола Андрія у Києві у 1744-1767 рр. за проектом архітектора Бартоломео Растреллі збудовано собор. В Росії найвищим орденом вважався орден Андрія Первозванного.

Крім літописів, а також деяких грецьких редакцій житія святого апостола Андрія є й археологічні дані, які не виключають можливості подорожі Андрія Первозванного на Русь. Це знахідки римських монет, які свідчать, що слов'янські поселення були відомі античному світу. Вони були тим місцем, де закінчувалися південні торгові шляхи, один із яких уверх по Дніпру пройдений апостолом Андрієм. Цей шлях був відомий грекам ще в І тис. до н.е.

"Спочатку тільки в печах милися. Коли топитимуть піч жаркіше, наприклад, під хліби, то як виймуть їх, візьмуть воду, нагріту заздалегідь, настелють підлогу соломою, віник прихоплять, розпарений домягка. Посудину прихоплять для хорошого духу з квасом, а для молодожонів з пивом. Улігшись як слід, людина загадує зачинити за собою гирло печі, пирскає по сторонах і зверху чи квасом, чи пивом. Всього краще пучком соломи пирскати. Пару піддати, скільки потрібно, а потім вже і коритися. Виходить розіпрілою людина з печі в покривці або в двір - холодною водою облитися. Неодмінно потім треба полежати на лавці або на підлозі на соломі", - пише літописець.

До їжі наші предки були невибагливі. їли м'ясо тварин (биків, корів, овець, коней тощо), рибу, овочі. Задля поповнення м'ясної їжі, полювали на лосів, оленів, зубрів, турів, диких кабанів, козуль, ведмедів, зайців, яких було чимало в лісах. За допомогою гачків і неводів ловили рибу: сомів, судаків, щук, лящів, линів, окунів та ін. Бортники (збирачі меду) діставали мед і віск із дупел, де роїлися дикі бджоли.

Простий люд переважно їв житній хліб, багатий - з пшениці. їли просо (пшоно), горох, овес (з нього робили каші та киселі); з овочів - капусту, ріпу, моркву, боби, огірки, редьку, буряк, цибулю, часник та ін. Використовували у своєму раціоні рибу (риб'ячі кістки разом з іншими їстівними рештками знаходять у всіх вивчених стародавніх похованнях).

Здавна вживали кінське або коров'яче молоко, сир. Пізніше кінське молоко, як і м'ясо, припинили вживати, вважаючи його "лихим", не їли й раків, тому що "не звір серед звірів їжак, не риба серед риб рак". Також споживали м'ясо птиці, овочі, фрукти, ягоди, яйця, сир, кашу, додавали до смаку масло, кріп, оцет, заїдали хлібом, який готували у вигляді буханців, калачів, хлібин, пирогів.

Відомості про приготування хліба ми знаходимо в Житії Феодосія Печерського і Киево-Печерському патерику. Як і в рядовому господарстві селянина, в монастирі зерно розмелювалося ручними жорнами. При особливо ретельному помелі зерна одержували "хлебі чисті зело". Данило Заточник пише: "пшениця бо, багато мучима, чистий хліб виявляє". Хліб готувався кислий, для чого вживалася закваска ("квас із хлібом"). Хліб випікався в невеликих вогнищах з чорною топкою. Феодосій, що пік хлеби в такій печі, почорнілий "від ожьженія пещьнаго".

З висівок вівса і пшениці робили кисіль, який потім відціджувався і приправлявся "сиченим" медом.

Капуста і ріпа довго залишалися найтиповішими для Русі городними культурами. Ібн-Фадлан ще згадує лук і часник в числі жертовних приношень російських купців; мак, з якого виготовлялися пряники, очевидно, йшов зі своїх городів; місцевим був, імовірно, і кріп.

До числа рослинних приправ належали оцет, кориця, горіхи, м'ята, аніс, перець. З льняного сім'я виробляли масло; масло іноді замінювали товченими горіхами.

Готували їжу шляхом смаження або варення в казанах і горщиках; варена в казані їжа, точніше "похльобка", що виходила при варінні м'яса або інших продуктів, звалася "юшкою".

Рідку їжу їли ложками, м'ясо - руками: виделок на Русі, як і на середньовічному Заході, не було до дуже пізнього часу. їжу різали ножами, які були звичайно у кожної людини. Особливих столових ножів не було.

Чаю та горілки не знали, проте вміли робити пиво, квас, але найбільшого розповсюдження набув хмільний мед. Слов'яни мед споживали безмірно, пили його і вдень, і вночі, а інколи й помирали "з кухлем у руках". Літописець XI ст. вклав до вуст Володимира Великого фразу, що Русь не може жити без пиття ("Руси есть веселье пити, не может без того быти").

У "Повчанні блаженного Феодосія, ігумена Печерського, про кари божі", яке було написане після нападу половців 1067 року, є такі слова: "Біси тішаться нашим пияцтвом, радіючи, приносять дияволу пияцьку жертву від п'яниць. Диявол, радіючи, говорить: "Ніколи я стільки не втішався жертвами язичеськими, скільки пиятикою християн, бо в п'яницях містяться всі справи мого бажання...".

Кришталеві фужери, чарки їм з успіхом заміняли келихи, роги з турів та чаші. Посуд був металевий, дерев'яний, глиняний, берестяний та плетений. Ось далеко не повний перелік видів посуду: блюдо, бочка, братина, відро, вікія (посуда для вина), голважа (міра солі), горщик, діжа, дельва (вид бочки), кадь, ковналь (дерев'яна чаша), ковш, корито, казан, кош, кринка, карчава, латка, ложка, лукно, медяниця, миса, нощва, черпаки, сковорода, солило, судок, половник, чара, чаша, чашка, черпало, чбан та ін.

Заможні жителі харчувалися різноманітно і багато. До того, що названо вище, можна додати дичину, рідку в раціоні простих людей, це - журавлі, гуси, перепела, лебеді; і прянощі (кориця, гвоздика та ін.), лимони, цитрини, мигдаль.

В українській кухні знайшли відображення культурно-побутові традиції всіх регіонів Київської Русі. "У кожного краю свій звичай", "Світ один, а звичаї різні", - говорять українські прислів'я.

Кожний етнографічний район України має свої особливості кухні. Своєрідністю відрізняються етнографічні групи поліщуків і карпатських верховинів - гуцулів, лемків, бойків. Так, в гірських районах Карпат переважають страви з кукурудзяної муки, грибів, молочних продуктів: кулеша, чир, мамалиґа, банош, токан, гуслянка, зильники, соломаха, гриби в сметані, борщ з грибними вушками, яєчня з грибами, балагур та ін. В підгір'ї готують страви з пшеничної муки і різних овочів: галушки, вареники, пироги, гомбовці, кремзлики, паприкаш. Для кухні поліщуків характерні страви з картоплі й овочів: каші, деруни, зрази, холодники, мачанки.

"Тут їли різнії потрави і все з полив'яних мисок, І самі гарнії приправи з нових кленових тарілок: Свинячу голову до хріну і локшину на переміну, Потім з підливою індик; на закуску куліш і кашу. Лемішку, зубці, путрю, квашу, був борщ до шнундрів з буряками, У юшці потрух з галушка ми, потім до соку каплуни; З потрібки баба - шарпанина, печена з часником свинина, Кисіль, який їдять пани. Вбирали січену капусту, Шатковану, і огірки. Хрін з квасом, редьку, буряки; Рябка, тетерю, саламаху - як не було - поїли з маху". Так змальовує українську кухню видатний діяч української культури, класик української літератури Іван Петрович Котляревський у своїй "Енеїді".

Довголіття від борщу. Один німецький дослідник початку XX ст. видав книгу про довголіття європейських народів. Побувавши в України, він дійшов висновку, що тут багато довгожителів. На глибоке переконання німця, "етнічна живучість" українців ґрунтується на раціональному використанні рослинного харчування. Українці в великій кількості вживають природні продукти - капусту, буряк, квашені огірки тощо. Серед найпродуктивніших і найдоцільніших страв німецький дослідник назвав овочевий борщ, який готується майже в кожній сім'ї.

Великий інтерес викликає ставлення наших предків до навколишнього світу, їх сприйняття природи та вірування. У релігійних

віруваннях сіверян існували дві течії: обожнювання природи в різних формах та культ роду. Для них вся навколишня природа була населена масою різних божеств: польовиками, лісовиками, водяниками, русалками, мавками та ін. Уявлялось, що вони живуть у річках, болотах, лісах і можуть приймати образи тварин, а криниці й джерела особливо шанувалися і вважалися святими місцями. Життя, близьке до природи, давало людині гармонійне, радісне сприйняття світу. Головними богами були Даждьбог - бог сонця, Перун - бог блискавки і грому, Стрибог - бог вітру, Велес - бог захисник худоби, тобто боги були образами природи.

Другою течією, що супроводжувала віру слов'ян - сіверян, був культ роду. На кожному кроці відчувалася присутність предків, "дідів", зокрема під час народин, весілля, смерті чи поминок: близькість до природи продовжувала такі самі природні стосунки між людьми. Наші предки в інтимних відносинах не соромилися своїх батьків і невісток. Шлюбів у них не було, їх заміняли ігрища між окремими поселеннями. Це були своєрідні ритуальні свята, які супроводжувалися танками, "бісівськими" піснями, викраданням жінок шляхом змови. Дехто мав по дві-три жінки, кількість їх залежала від майнової заможності судженого. Це був період язичницьких звичаїв, коли ще не існувало унормованого громадянського життя.

При вивченні культурного розвитку наших предків історичні джерела, особливо літописні, вимагають уважного підходу, адже літописці часто необ'єктивно зображували своїх сусідів. Часто місцеві літописці намагалися абсолютизувати позитивні риси своїх одноплемінників і, навпаки, гіперболізувати негативні риси інших. Особливо це помітно в Київських літописах, де літописець зробив закид сіверянам, що вони "їли все нечисте". Нечистим тоді поляни вважали м'ясо бобрів, вивірок, хом'яків і т.п. Проте придатність тієї чи іншої їжі для вживання у різних народів - звичай відносний, тому не судитимемо наших предків за їх невибагливість.

Крім того, літописець звинувачував сіверян, що вони "жили по- звірячому, як скотина" на відміну від полян, які мали звичаї "лагідні й сумирні". Йшлося, зокрема, про унормовані шлюби у полян. Це слабкий аргумент, якщо вважати, що унормовані шлюби були не властиві не лише сіверянам, а й усім язичникам. Так, Володимир Великий, живучи поза сіверянами, в язичницький період свого життя взяв собі за другу жінку Рогнеду, яку він зґвалтував у присутності батьків, потім убив її батька Рогволда, двох її братів і нареченого, свого брата Ярополка. Від Рогнеди Володимир мав потім чотирьох синів і двох дочок, а наложниць, не рахуючи п'яти дружин, у нього було "триста у Вишгороді, триста в Білгороді та двісті у Берестові... ">. "И был он ненасытен в блуде, приводя к себе замужних женщин и раст- ляя девиц", - пише літописець. Отже, кожному часові були властиві свої звичаї і мораль. У суворому середньовіччі, а тим більше, не відаючи християнського єдиношлюбства, князь-переможець забирав полонянок собі або віддавав їх своїм васалам. Тому не слід локалізувати такі явища за етнічними ознаками.

Складовою культури наших предків було зародження на землі полісській билинних епосів, легенд, казок та інших жанрів усної народної творчості. З Чернігівською землею пов'язані сюжети билин про Іллю Муромця і Солов'я Розбійника, Івана Гостинного сина, про сватання Івана Годиновича до Чернігівської дівчини Насті, яку раніше висватано за Кощея Безсмертного.

Січень - студень, просинець, сніговик, тріскун, льодовик, щипун, лютовій.

Лютий - сніжень, лютень, крутень, зимобор, бокогрій, криводоріг, межень.

Березень - березіль, сухий, марець, капельник, протальник, зимобор, березол.

Квітень - цвітень, краснець, лукавець, снігогін, водолій.

Серпень - жнивець, зарев, нивень, густир, зоряничник, спасівець.

Жовтень - наздерник, грязень, хмурень, листопад, зазимник, весільник.

Листопад - напівзимник, грудкотрус, листопадень, падолист.

Від того далекого часу в багатьох слов'янських мовах збереглися назви місяців, які вказують, у який час і в якому порядку проводилися сільськогосподарські роботи. Так, наприклад, у білоруській та українській мовах збереглося давньоруське слово "січень" для позначення січня місяця, коли давні слов'яни починали сільськогосподарські роботи: вирубували ділянку лісу - "підсікали дерева". Закінчивши вирубку дерев на ділянці, призначеній для сівби, наші предки залишали сохнути зрубані дерева. Це сушіння дерева продовжувалося близько місяця, який і дістав назву "сухий", він відповідав нашому лютому. Календарний місяць лютий у них теж назвали "лютий", тому що морози ще продовжували лютувати.

Коли зрубані дерева підсихали, їх спалювали. Дерева перетворювалися на попіл. Цей місяць назвали "березол". Землеробство відігравало настільки важливу роль у житті наших предків, що засіяні ниви називали "життям", а головний злак для кожної місцевості - "жито" - від слова "життя".

Коли ліси та луки вкривалися травами і квітами, наступали місяці "квітень" і "травень". Наступні місяці - "червень" і "липень" - час цвітіння липи.

Нарешті приходив час збору врожаю - пора жнив. Це місяць "жнивець", чи "серпень". Місяць молотіння - "вересень" (від "врещати" - молотити).

Після збору врожаю дерева у лісах, трави на луках одягалися в золотий, чарівний одяг. Надходив "жовтень". Та недовгою буяла його принадна краса. Опало листя, дерева стали голі - почався "листопад". Холоднішало. Йшли затяжні осінні дощі. Вода стала замерзати, і на землі з'явилися мерзлі грудочки. Це прийшов "грудень", якого ще називали "студень", або "сніжень". Те, що назви місяців у давніх слов'ян пов'язані з хліборобськими роботами, свідчить про першорядне значення землеробства в їхньому житті.

А взагалі справжня картина життя, звичаїв та народного побуту вивчається зараз краєзнавцями, археологами, філологами, етнографами, і матеріал цей неосяжний.

"Існує дещо, перед чим відступають і байдужість сузір'їв, і вічний шепіт хвиль. Це діяння людини " Давньоєгипетська мудрість

РОЗДІЛ V. МУЗЕЇ В ІСТОРИЧНОМУ КРАЄЗНАВСТВІ 1. ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ МУЗЕЇВ НА ТЕРЕНАХ УКРАЇНИ Музей - це наукова установа, що здійснює комплектування, зберігання, вивчення, експонування та популяризацію пам'яток матеріальної та духовної культури людства. Музеєзнавство - галузь знань, що охоплює коло теоретичних та практичних питань, пов'язаних з організацією та діяльністю музеїв. Займається питаннями виявлення та збирання матеріалів, що мають історичне значення, обліком та науковим описом, засобами збереження та реставрації пам'яток культури, виробленням тематико-експозиційних планів, виготовленням виставок, підготовкою до друку і виданням документальних збірок, окремих публікацій колекцій експонатів, каталогів, путівників, довідників та ін. Музеєзнавство тісно пов'язане з такими суспільними науками, як історія, філософія, археологія, етнографія, філологія, психологія, мистецтвознавство, а також з низкою природничих наук - ботанікою, зоологією, антропологією, палеонтологією, ґрунтознавством тощо. Музеєзнавство широко використовує характерні для цих наук прийоми й методи дослідження - польові розвідки та розкопки, систематичні спостереження, добір, взаємну документацію, рентгенографію, спектральний і хімічний аналіз тощо. Термін "музей" виник давно. Грецьке слово movoeiov означає місце, присвячене музам, дочкам богині пам'яті Мнемозіни. Вважаючи їх покровительками наук і мистецтв, греки будували на їхню честь храми, які називали музейонами. Саме звідси й походить термін "музей". Грецькі храми справді являли собою своєрідні музеї мистецьких пам'яток. Однак Греція не є прабатьківщиною музеїв, а її храми - першими музеями в історії людства. Появі їх передувало тисячолітнє збирання музейних цінностей у країнах Стародавнього Сходу і в Єгипті, про що свідчать матеріали археологічних розкопок, давні написи. Уже в первісному суспільстві з появою майнової і соціальної нерівності виникли перші збірки цінних речей, що належали вождям племен. Саме їх і слід розглядати як зародки майбутніх колекцій і сховищ. З розвитком суспільства й нагромадженням багатств ці збірки збільшуються. Збирання стає дедалі цілеспрямованішим: збирають речі з золота, срібла, платини, слонової кістки. Потім збірки поповнюються майстерно виробленими дорогоцінними прикрасами, одягом, посудом, зброєю, їх виставляють у спеціально споруджених для цього будинках, що зрештою дістають назву музеїв. В епоху еллінізму був створений відомий Александрійський музей. Значні колекції творів мистецтва, зброї, монет, рукописів та інших пам'яток матеріальної та духовної культури було зібрано також мандрівниками, вченими, поетами та митцями часів середньовіччя. В XV ст. Лоренцо Медічі у Флоренції створив музей сучасного типу, де численна колекція творів мистецтва була експонована за певною системою у спеціальному будинку. Багато музеїв було створено в країнах Західної Європи з кінця XVIII ст. до початку XX ст., і серед них такі визначні, як Лувр у Парижі, Британський музей і Національна галерея в Лондоні, Дрезденська картинна галерея, музей Прадо в Мадриді, Метрополітен - музей у Нью-Йорку, Художньо-історичний музей у Відні, Національна галерея мистецтв у Вашингтоні, музеї в Пекіні, Празі, Берліні, Варшаві, Будапешті, Кунсткамера та Ермітаж в Петербурзі, Третьяковська галерея в Москві та ін. На території України музейні справи сягають IX ст., коли колекціонування в Київській Русі набуло великого поширення. Відомо, наприклад, що князь Володимир привіз до Києва бронзові скульптури з Херсонеса і встановив їх на міському майдані для загального огляду. Різні цінності збирали тоді не лише князі, а й бояри, дружинники, духівництво. Своєрідними музеями-сховищами були храми Київської Русі - центри тогочасної культури й освіти. Тут також зберігалися цінні документи, коштовні подарунки, кращі мистецькі твори - ікони, золотий і срібний посуд тощо. Наприклад, за свідченням "Повісті минулих літ", у Десятинній церкві - храмі X ст. - зберігалися переможні знамена, дорогий посуд, вбрання перших князів. Отже, в цей час збирали вже не лише цінності й мистецькі твори, а й речі, пов'язані з тими чи іншими відомими людьми або визначними подіями. Ще більші колекції були в Софійському соборі в Києві, збудованому за Ярослава Мудрого в XI ст. Тут було створено першу на Русі бібліотеку, яка передувала багатьом західноєвропейським книгозбірням. Окрім книг, у Софійському соборі зберігалися цінні колекції ікон, церковного посуду, килимів та інших речей. В часи лихоліть (воєн, ворожих навал) ці збірки загинули, і ми знаємо про них лише з коротких згадок у літописах. Великі збірки цінностей були також у Києво-Печерській і Троїце-Сергієвій лаврах, у храмах Чернігова, Новгорода, Володимира, Москви та інших міст Давньої Русі.

В XVII ст. Оружейна палата в Москві стала першим музеєм у Росії, а після переносу столиці імперії до Санкт-Петербурга Петро І створив (у 1714) Кунсткамеру. До неї потрапляли цікаві старовинні речі, знайдені в різних кутках країни. В 1717 р. до Петербурга надійшли східні монети, виявлені в Києві. Сюди ж привезли й так званий "Полтавський ритон" із срібла (IV ст. до н.е.), знайдений на березі Дніпра в 1746 р. козаками Кропивнянської сотні Переяслівського полку. Перші наукові музеї в Україні виникли на початку XIX ст. На півдні було створено ряд археологічних музеїв. Цьому великою мірою сприяли зацікавлення пам'ятками місцевої старовини і успіхи археології, зокрема відкриття античних міст у Північному Причорномор'ї - Ольвії, Херсонесе, Пантікапея та ін. Першим у 1806 р. був створений Миколаївський музей - на основі збірки випадкових знахідок античних пам'яток на узбережжі Чорного моря, яка належала Чорноморському гідрографічному депо. Існував музей недовго, його колекції пізніше були передані іншим музеям. В 1811 р. створено Феодосійський (приватний) музей старожитностей. Велика заслуга в цьому належала місцевим колекціонерам і меценатам. Пізніше для розвитку музею багато зробив художник І.К.Айвазовський. Збірки музею значно поповнювалися численними античними пам'ятками, знайденими під час будівельних робіт у місті. В музеї експонувалися антична кераміка, римські скляні посудини, боспорські й візантійські монети, надгробки, а також пам'ятки з генуезької фортеці Кафи, яка була колись на місці Феодосії. 1825 р. відкрито Одеський музей старожитностей. У його створенні активну участь взяли археологи І.Бларамберг, П.Дюбрюкс, І.Стемпковський, які проводили розкопки Ольвії, Херсо- неса, Боспора. Вони передали музею великі колекції знайдених там античних пам'яток. Музей мав відділи доісторичних, єгипетських, еллінських, римських, візантійських, генуезьких, монголо-татарських, турецьких, запорозьких пам'яток. Найбільшим був відділ еллінських пам'яток - його колекції весь час поповнювалися матеріалами розкопок у Північному Причорномор'ї, зокрема в м. Ольвії й на о. Березань. У музеї зберігалися також цінні збірки античного посуду, колекції монет з Ольвії, Херсонеса, Тіри, Пантікапея, Фанагорії, мармурові скульптури, стели, стародавні написи. Найбільший музей у нашій державі - Музей народної архітектури та побуту на околиці Києва (село Пирогове) - створений у 1976 р. На площі понад 150 га розміщено понад 300 пам'яток народної архітектури з різних областей України. У фондах музею близько 60 тис. експонатів. У 1975 р. у Львівському зооветеринарному інституті був відкритий Музей підків. Тут зібрано понад 300 експонатів з багатьох країн світу. В місті Артемівську на Донеччині існує Музей солі. Тут зібрані зразки солі з усіх кутків земної кулі. На Закарпатті у селищі Усть-Чорна розташований Музей лісу. Серед експонатів - саджанці молодих ялин, явора, дивовижні розкопки дерев. На річці Чорній створено також Музей сплаву лісу. У місті Гадяч Полтавської області функціонує Музей бджільництва. Є на українській землі й Музей цукру - на Вінничині, у селі Чорномин, де збирають найвищі врожаї цукрового буряку. У Криму популярний Музей ефіроносів - рослин, що дають цінні пахучі речовини для парфумерної промисловості. Музей однієї книги - єдиний. Він міститься у Святодухівській монастирській вежі у Львові й присвячений справді одній книжці - "Русалці Дністровій". Найменший у світі музей - Музей старого дуба. Він розміщений у дуплі тисячолітнього дуба-велетня поблизу села Бієтай. Музею близько 200 років. У 1826 р. відкрито Керченський музей старожитностей. У ньому було зібрано колекції різноманітних пам'яток зі столиці Боспорського царства - Пантікапея, який існував на місці Керчі дві з половиною тисячі років тому, багаті знахідки з курганів боспорських царів в урочищі Юз-Оба. В музеї зберігалися цінні збірки античного посуду, мармурової і вапняної скульптури, зокрема цікаві рельєфи із зображенням Геракла, кам'яні плити з написами, архітектурні деталі стародавніх храмів, дерев'яні оздоби саркофагів, гіпсові ритуальні предмети. У Севастополі 1869 р. відкрито музей Чорноморського флоту, 1905 р. - Севастопольський музей героїчної оборони і визволення міста. В 1807 р. відкрито ряд музеїв при Харківському університеті - Археологічний, Зоологічний, Мінералогічний, Музей образотворчих мистецтв. Музеї при Київському університеті було створено в 1834- 1837 pp. завдяки його першому ректорові М.Максимовичу. В університетському музеї старожитностей зберігалися цінні колекції пам'яток історії Київської Русі - мечі, списи, інша зброя, побутові речі, архітектурні деталі; фрагменти фресок і мозаїк, виявлених під час розкопок Десятинної церкви і Золотих воріт, давньоруські гривні, візантійські й арабські монети, золоті й срібні прикраси Х-ХІІІ ст.,

знайдені в курганах і скарбах. Тут були також старі плани, карти, малюнки Києва різних часів, стародруки, унікальні документи тощо. Всього в музеї зберігалося понад шість з половиною тисяч речей. Над зібраними в ньому матеріалами працювали відомі історики Д.Іловайський, К.Бестужев-Рюмін, Д.Самоквасов, учені з Німеччини, Голландії, Угорщини, Польщі, Індії та інших країн. Багаті колекції мав Нумізматичний музей Київського університету. Сюди надходили цінні знахідки зі скарбів, розкопаних у Києві та на його околицях. На 1865 р. збірка музею нараховувала понад 27 тис. експонатів. Серед них були унікальні злотники і срібляники київських князів, гривні, арабські дирхеми, а також античні, візантійські, західноєвропейські й російські монети. Найголовнішим надбанням музею був скарб давньоруських срібляників Х-ХІ ст. Цей скарб знайшов у травні 1852 р. син селянина Сергія Бориса, який орав батьківське поле між передмістями Ніжина - селом Магерки та хутором Бобрик. У глиняному горщику знаходилося приблизно 250 штук невеликих, почорнілих від часу кружечків. Коли виявилося, що це давні срібні монети, селянин відніс скарб волосному писарю. Він же, замість того щоб повідомити про знахідку, став продавати монети всім бажаючим. Монети так би і пропали, якби на них не звернув увагу професор Ніжинського ліцею М.Тулов. Зібравши кілька монет, він відправив їх у Київ. У Ніжин зразу ж виїхав професор історії Київського університету Я.Волошинський. Вивчивши знахідку, він дійшов висновку, що монети - князівські срібляники, виготовлені у Києві за князювання Володимира (X ст.) і Новгороді Великому в часи Ярослава Мудрого (до 1015 р.). Слід нагадати, що понад половини з відомих нині 300 найдавніших руських монет походить саме з ніжинського скарбу. Більше сотні монет потрапили до Ермітажу. Наприкінці XIX ст. з ініціативи Товариства шанувальників старожитностей та мистецтва створюється Міський музей у Києві. В його створенні взяли участь відомі вчені: археолог В.Хвойка, історик М.Біляшівський (він понад 20 років був директором музею), Б.Ханенко - колекціонер і меценат. Музей мав багаті етнографічні колекції, зібрані М.Біляшівським та Д.Щербаківським. М.Терещенко, О.Бобринський, Б.Ханенко передали музеєві різноманітні історичні й художні колекції. На той час музей мав великі фонди. Його археологічні колекції складалися з 17 тис. предметів. Тут були рідкісні пам'ятки епохи палеоліту (зокрема, з Кирилівської стоянки в Києві), неоліту й енеоліту (з с. Трипілля), доби бронзи, скіфські речі, знайдені під час розкопок курганів, античні - з Ольвії, Херсонеса, Боспора, давньоруські - з Києва, Білгорода, Родня й інших міст. У музеї зберігалися цінні історичні документи, грамоти, універсали, печатки цехів, зброя, бойові прапори, значні нумізматичні колекції. Багатими й різноманітними були етнографічні збірки - понад 50 тис. речей, зібраних у Київській, Полтавській, Чернігівській губерніях. У художньо-промисловому відділі експонувалися вироби зі срібла, бронзи, кришталю й фарфору російських та іноземних фабрик, твори художників Т.Шевченка, Г.Нарбута, М.Врубеля та ін. У музеї були також єгипетські старожитності (мумії, саркофаги, скульптури). Одночасно з Київським діяв Чернігівський музей, який виник наприкінці XIX ст. на базі особистого музею відомого колекціонера В.Тарновського і міського музею Архівної комісії. У 1896 р. В.Тарновський запропонував передати в дар Чернігівському земству свою колекцію. Незважаючи на те, що це була найбільша на той час колекція історичних і мистецьких пам'яток України, земство довго вагалося і лише в 1899 p., після смерті В.Тарновського, прийняло його дар. 1902 р. в невеликому будинку на околиці міста було відкрито музей. В ньому зберігалися цінні пам'ятки доби Київської Русі - золоті й срібні прикраси, інструменти ремісників, побутові речі. Були й різноманітні етнографічні матеріали. Окремий відділ музею займала дуже цінна шевченківська колекція В.Тарновського, що налічувала 758 експонатів. Серед них - 18 оригіналів листів Т.Шевченка різним особам, близько ЗО автографів його творів, понад 20 особистих документів поета, його особисті речі (мольберт, муштабель, палітра, малярське й гравіювальне приладдя, стілець, баклажка, сорочка та ін.), посмертна маска й перстень з його волоссям, близько 400 мистецьких творів великого Кобзаря, 200 зразків іконографії Шевченка, зібрання публікацій його творів та видань про нього. Збірки Чернігівського музею Архівної комісії складалися з ікон XVII-XIX ст., картин, гравюр, золотарських виробів. Була також велика нумізматична колекція - понад 5 тис. російських і західноєвропейських монет. Після XIV Археологічного з'їзду, що відбувся в Чернігові, до Музею Архівної комісії надійшли матеріали археологічних розкопок, проведених у місті. Тарновський Василь Васильович (1837-1899) - відомий чернігівський меценат, хазяїн маєтку Качанівка, володар унікальної колекції - Музею української старовини, яку він заповів губернському земству. В 1902 р. було відкрито загальнодоступний Чернігівський музей українських старожитностей. Сучасна експозиція розміщена в 16 залах у будинку колишньої класичної чоловічої гімназії, побудованому в 1804 р. за проектом архітектора А.Захарова. У різний час значна частина матеріалів з Чернігівського історичного музею була передана для створення музею Т.Шевченка в Києві, музею М.Коцюбинського в Чернігові, Чернігівського художнього музею, музею М.Щорса в м. Щорсі. Понад 20 тис. томів складають музейну бібліотеку, створену в 1925 р. У 1991 р. музею присвоєно ім'я В.Тарновського. У 1909 р. у зв'язку зі святкуванням 1000-ліття Чернігова обидва музеї міста було об'єднано в один, історичний. Він мав два відділи. В першому експонувалися пам'ятки кам'яного віку з Чернігівщини, античні пам'ятки з Херсонеса і Керчі, скіфська зброя і посуд з Полтавщини, слов'янські пам'ятки з розкопок Чорної могили й курганів на Болдиних горах у Чернігові. В другому відділі були портрети історичних осіб, різноманітна зброя, вироби цехових майстрів, жетони, медалі, монети, речі церковного вжитку, а також великі етнографічні колекції - деталі жител, зразки меблів, вбрання тощо. Розвиткові музейної справи в Україні великою мірою сприяла діяльність передових учених, ентузіастів, наукових і мистецьких товариств. Так, за клопотанням міського наукового товариства було відкрито історичний музей у Катеринославі, в якому зберігалися археологічні матеріали з розкопок на Катеринославщині. Велика заслуга в організації цього музею і поповненні його збірок належить видатному вченому-історикові Д.Яворницькому, який, бувши професором Московського університету, переїхав з Москви до Катеринослава й присвятив музеєві все своє життя. В музеї зберігалися знахідки з Райковецького городища ХІ-ХІІ ст., історичні документи, рукописні книги XV ст., першодруки Івана Федорова, ковані гармати XVcт., мідний посуд, зброя і одяг XVИ-XVПІ ст., твори українського декоративно-ужиткового мистецтва тощо. Унікальною була зібрана Д.Яворницьким колекція пам'яток з історії запорозького козацтва (75 тис. одиниць), експозиція музею поділялася на 9 відділів: доісторичний, скіфський, грецький, тюркський, запорізький, церковний, етнографічний, природничий, археологічний. Наприкінці XIX - початку XX ст. в Україні відкривається ряд музеїв: Херсонський історико-археологічний, Херсонський археологічний, Полтавський земський, етнографічний Харківського історико-філологічного товариства, Товариства дослідників Волині в Житомирі, Таврійської архівної комісії, Подільського історико-археологічного товариства, Старосховище Волинського археологічного товариства, Археологічний музей при Вищих жіночих курсах у Києві та ін. Завдяки ініціативі окремих ентузіастів було створено кілька музеїв у повітових містах і навіть селах: Остерський, Острозький, Вов- чанський, Хорольський, Кам'янець-Подільський, Ніжинський, в с. Городку на Волині та с. Круглику під Лубнами (усього на східній Україні до 1917 р. було 36 музеїв). На західноукраїнських землях великим музейним центром було місто Львів. 1874 р. тут було засновано Музей художньої промисловості, а 1895 - Музей етнографії. У 1887 р. - Музей Ставропійського інституту. 1904 р. у Львові відкрито Археологічний музей "Народного дому", при Науковому товаристві ім. Т.Шевченка створено Музей старожитностей, 1912 р. закладено Тернопільський краєзнавчий музей. Після революції 1917 р. музеї були оголошені власністю народу й націоналізовані. В 20-30-ті роки мережа музейних установ в Україні значно зросла. Були відкриті нові краєзнавчі музеї - Одеський, Конотопський, Путивльський, Черкаський, Вінницький та ін. Заповідниками було оголошено руїни античного міста Ольвії разом з некрополем, Києво-Печерську лавру, Софійський собор, Кирилівську церкву в Києві, створено Канівський музей-заповідник Т.Шевченка. Наприкінці 1940 р. в Україні діяло 174 музеї. В роки Великої Вітчизняної війни багато музеїв було пограбовано. Велику кількість цінних експонатів було вивезено до Німеччини. В післявоєнні роки було відбудовано зруйновані музеї, частково повернено вивезені колекції. На кінець 1960 р. вУкраїні працювало 132 музеї, серед них 24 історичні, 51 краєзнавчий, 27 художніх, 2 природознавчі, 28 меморіальних та літературних і, крім того, 7 заповідників. У другій половині 60-х років була прийнята урядова постанова "Про увічнення пам'ятних місць, пов'язаних з історією Запорозького козацтва", та "Державна програма увічнення сторінок історії українського козацтва". У 70-ті роки були створені музей народної архітектури та побуту України в Києві, етнографічні комплекси просто неба у Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях, Львові, Ужгороді, інших регіонах. (1967 р. в Ніжині відкрито краєзнавчий музей; фонди музею налічують понад 20 тис. оригінальних експонатів; найцікавіші колекції: нумізматична, орденів і медалей, рушників ХІХ-ХХ ст., холодної і вогнепальної зброї XVІІІ-ХХ ст.). На кінець 1984 р. в Україні працювало 174 державних музеї, серед них 38 історичних, 34 меморіальних, 34 художніх, 56 краєзнавчих та ін. В 90-ті роки минулого століття кількість музеїв зменшилася. Музейна справа в Україні, що має тривалу історію та істотний доробок, розвивалася завдяки ґрунтовності музеєзнавства як наукової галузі, започаткованої працями М.Біляшівського ("Наші національні скарби", 1918.) та І.Свенцицького ("Про музеї і музейництво. Нариси і замітки", 1920). У 1927 р. Свенцицький узагальнив досвід вітчизняної музейної справи у праці "Музеї і книгозбірні сучасної України". Осмисленню методичних та теоретичних підвалин українського музеєзнавства присвячена низка ґрунтовних розробок Г.Мезенцевої ("Музей України", 1959), Ю.Омельченка ("Історія музейного будівництва в Україні", 1972), Ю.Розуменка ("Этнографическое изучение населения юга Украины в XIX - начале XX века", 1986), З.Гудченко ("Музеї народної архітектури України", 1981), Г.Скрипник ("Етнографічні музеї України, 1989). Ці праці заклали міцну основу для подальшого розвитку українського музеєзнавства, з'єднавши в єдину систему три його компоненти: збиральницьку роботу, формування колекцій та наукові розробки.

На початку розвитку музейної справи чіткої класифікації музеїв не було. Вони здебільшого зберігали невеликі різнорідні колекції і мали загальну назву, наприклад: "музей старожитностей". Згодом, з розвитком музейної справи, ці заклади спеціалізуються - виникають історичні, художні, природничонаукові та інших профілів музеї. Вони поділялися на групи відповідно до функцій, характеру збірок або за іншими ознаками.

Тип музею визначається його суспільним призначенням, метою діяльності. Є три типи музеїв:

1) науково-освітні (масові, або публічні). Вони призначені для широких мас населення (їх більшість);

2) науково-дослідні, або академічні, призначені для спеціалістів. Створюються вони при академіях, науково-дослідних інститутах, мають вузькоспеціальний характер;

3) навчальні - призначені для учнів і студентів. Створюються при школах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах з освітньою метою.

Профіль музею визначається основним змістом його фондів і зв'язком з тією чи іншою галуззю науки, мистецтва або виробництва.

Є музеї таких профілів: історичні, краєзнавчі, мистецтвознавчі (художні), меморіальні, літературні, природознавчі, галузеві. Музеї кожного з цих профілів можуть мати ще вужчу спеціалізацію, поділятися на види і підвиди. Наприклад, до музеїв художнього профілю належать музеї образотворчого мистецтва, народної творчості, театральні, музичні тощо, до музеїв природознавчого профілю - геологічні, палеонтологічні, ботанічні, зоологічні та ін., до галузевих - технічні, сільськогосподарські, педагогічні, медичні та ін.

1. Музеї історичного профілю. До цієї групи належать музеї, які збирають, вивчають і експонують матеріали про розвиток суспільства, визначні історичні події, героїчні битви і перемоги, а також знаряддя праці, пам'ятки побуту та культури. Зберігаючи величезні цінності, музеї історичного профілю ведуть широку науково-дослідну і освітньо-виховну роботу. Залежно від характеру й складу колекцій, завдань, що стоять перед ними, музеї історичного профілю поділяються на такі види: загальноісторичні, військово-історичні,

археологічні, етнографічні, історико-архітектурні та історико-культурні (музеї або заповідники).

Загальноісторичні - найважливіший вид музеїв історичного профілю. Вони висвітлюють історію розвитку людського суспільства, історію нашої країни, розвиток її господарства, науки, техніки, культури в різні періоди.

Серед музеїв цього виду найбільший - Державний історичний музей України. У ньому зберігається понад 500 тисяч експонатів. Серед них кам'яні знаряддя з палеолітичних стоянок Луки-Врублівецької на Дністрі, кістяний орнаментований браслет і фігурки пташок із Мезинської стоянки на Десні, цінні колекції пам'яток трипільської культури, знаряддя праці, зброя, прикраси хліборобсько-скотарських племен лісостепу, скіфських і сарматських племен, а також знахідки з розкопок античних міст Північного Причорномор'я.

Великий відділ експозиції становлять пам'ятки літописних слов'ян і Київської Русі, зокрема вироби давньоруських ремісників із заліза, срібла, бронзи, кістки, каменю і скла. В музеї зібрано цінні матеріали про Визвольну війну 1648-1657 рр., економічне й політичне становище України у XVІП-ХХ ст.

Філіалом Державного історичного музею України є Музей історичних коштовностей, де експонуються витвори майстрів - ювелірів різних епох (VI ст. до н.е. - початку XX ст.). Це вироби із золота, срібла, платини, оздоблені коштовним камінням - діамантами, рубінами, смарагдами, топазами, аметистами тощо. У фондах музею налічується кілька десятків тисяч історичних та мистецьких пам'яток. Серед них шедеври світового значення - золоті піхви кинджала - акинака кінця VI - початку X ст. до н.е. з кургану Шумейка, позолочені посудини початку V ст. до н.е. з с. Піщаного, сахнівська діадема, мелітопольський горит, срібна ваза IV ст. до н.е. з Гайманової могили, золота пектораль із Товстої могили, колти - жіночі скроневі

золоті або срібні підвіски роботи київських майстрів Х-ХІІІ ст. та багато інших речей, знайдених під час розкопок у різних областях України.

Великими історичними музеями в Україні є Харківський, Дніпропетровський, Переяслав- Хмельницький історико-культурний заповідник, Державний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр., музей історії Полтавської битви, Державний архітектурно-історичний заповідник "Софійський музей", Києво- Печерський заповідник та ін.

2. Краєзнавчі музеї. Музеї цього профілю збирають, зберігають, вивчають і експонують матеріали, що розповідають про

природу, економіку, історію і культуру певного краю, - геологічні, ботанічні, зоологічні, палеонтологічні, археологічні, етнографічні та інші колекції, знаряддя праці, вироби місцевих промислів різних історичних періодів, твори мистецтва, літератури, народної творчості тощо. Специфіка краєзнавчих музеїв полягає в тому, що вони мають широкий діапазон експозицій, поєднують риси музеїв історичного і природознавчого профілів, а іноді мають ще художні, літературні чи меморіальні відділи. Через це їх називають ще музеями комплексного профілю (широко використовують місцеві матеріали).

Краєзнавчі музеї проводять велику освітню і виховну роботу. Форми її різноманітні - пересувні виставки, лекції, зустрічі та ін.

До провідних республіканських музеїв цього профілю належать: Полтавський краєзнавчий музей, Закарпатський, Білгород-Дністровський, Кримський (у Сімферополі), Чернівецький, Одеський та ін.

3. Музеї художнього профілю зберігають, вивчають і пропагують визначні твори живопису, графіки, скульптури, ужиткового мистецтва, а також народної творчості. Експозиції цих музеїв висвітлюють історію розвитку того чи іншого виду мистецтва в історичній послідовності, експонують твори.

З музеїв художнього профілю слід передусім назвати Державний музей образотворчого мистецтва України. Музей має багаті фонди. Серед його експонатів чимало унікальних. Експозиція музею в історично-хронологічній послідовності показує розвиток українського мистецтва з ХІІІ-ХІV ст. до наших днів. У відділі стародавнього українського мистецтва експонуються пам'ятки стародавнього іконопису, твори XV-XVИ ст., періоду національно-визвольної боротьби українського народу, портрети XVИ-XVІН ст. Досить ґрунтовно представлений у музеї український живопис ХІХ-ХХ ст., зокрема малярські й графічні роботи Т.Шевченка, М.Пимоненка, С.Васильківського, С.Світославського, К.Костанді, І.Труша, О.Кульчицького та ін.

Серед великих художніх музеїв України - Львівська картинна галерея, Музей російського мистецтва, Державний музей українського народного декоративного мистецтва, Дніпропетровський, Одеський, Полтавський, Харківський художні музеї та ін.

4. Меморіальні музеї присвячені видатним людям. Специфіка їх полягає в тому, що вони не лише зберігають меморіальний комплекс, пов'язаний з життям і діяльністю тієї чи іншої видатної людини, а й створюють додаткові експозиції, які показують роль і значення цієї людини в історії, в розвитку науки і культури, розповідають про вшанування її пам'яті.

Найбільшим меморіальним музеєм є Київський державний музей Т.Шевченка. У 24 його залах виставлено понад 4 тисяч експонатів. Колекція музею складається з унікальних цінностей: оригіналів малярських і графічних робіт Т.Шевченка, документальних матеріалів про його життя, творчість і діяльність, рукописних списків його поезій, рідкісних фотографій поета і його друзів, першодруків творів Шевченка з його автографами, майже всіх видань творів поета й літератури про нього. У музеї є понад 800 оригінальних картин, портретів, малюнків, офортів Шевченка, 166 меморіальних речей та 533 одиниці архівних справ: слідство над Шевченком, автографи письменників, справи про спорудження пам'ятників Шевченкові тощо.

Експонується портрет В.Жуковського роботи К.Брюллова, за який Шевченка було викуплено на волю. Висвітлюється літературна й мистецька творчість Шевченка різних періодів: роботи, виконані в засланні, "захалявна" книжечка його поезій, особисті речі, пензлі, фарби, граверські інструменти. Багато матеріалів розповідають про останні роки життя і творчості Шевченка. У залах музею експонуються також художні твори К.Брюллова, І.Рєпіна, В.Тропініна, І.Крамського, М.Микешина, П.Клодта, В.Беклемішева, В.Штернберга, К.Трутовського, І.Сошенка, В.Касіяна, М.Дерегуса, І.Кавалеріадзе, М.Лисенка та інших художників і скульпторів.

5. Музеї природничо-історичного профілю збирають, зберігають, вивчають і експонують різноманітні природничі матеріали: геологічні, петрографічні, мінералогічні, ботанічні, палеонтологічні, зоологічні та ін. Такі музеї тісно пов'язані з академічними науково-дослідними інститутами і вищими навчальними закладами, діяльність їх має як наукові, так і навчальні цілі.

Одним із найбільших природничо-історичних музеїв в Україні є Центральний науково-природознавчий музей АН України, відкритий 1973 р. в Києві. Він складається з кількох музеїв: Геологічного, Ботанічного, Палеонтологічного, Зоологічного і Археологічного. Фонди музею величезні - кілька мільйонів експонатів. Експозиція в істори- ко-хронологічній послідовності висвітлює історію Землі, зародження її рослинного й тваринного світу, походження людини, розвиток матеріальної культури за первісної доби і в пізніші часи, ознайомлює з сучасною фауною і флорою різних країн тощо.

Цікавими природничо-науковими музеями є зоологічні музеї Київського і Харківського університетів, а також Палеонтологічний музей Одеського університету, Севастопольський акваріум.

Попередниками музеїв просто неба вважаються виставки, на яких експонувалися окремі будівлі. Однією з найцікавіших стала крайова виставка 1894 р. уЛьвові в Стрийському парку, де було відтворено 6 типових садиб з різних районів Галичини, гуцульську церкву, 6 придорожніх хрестів, вітряк. На жаль, будівлі не збереглися. У 1902 р. в Харкові до XII Археологічного з'їзду було збудовано хату з Лівобережної України. В 1910 р. у Катеринославі (нині Дніпропетровськ) учасники Південноросійської промислової виставки оглядали садибу у с. Мишурин Ріг.

6. Музей просто неба. Одним з найбільших музеїв є Державний музей народної архітектури та побуту України, розташований на мальовничій околиці Києва, в селі Пирогове.

На території в 150 га, де самою природою вдало поєднані характерні ландшафтні зони України - гори, долини, степи і ліси - створено експозиції про різні куточки нашої Батьківщини - Середню Наддніпрянщину, Полтавщину, Слобожанщину, Полісся, Поділля, Карпати та Південь України. Відвідувачі мають можливість оглянути характерні куточки давнього українського села з житловими,

громадськими, виробничими будівлями, знаряддями праці й ремесла, побутовим начинням, меблями, посудом, творами народного декоративно-ужиткового мистецтва.

Музеї просто неба є ще у Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді (Закарпатський музей архітектури та побуту), Львові, Чернівцях та ін.

7. Музеї на громадських засадах. Вони становлять окрему групу музеїв, створюються з ініціативи громадськості при школах, промислових підприємствах, будинках культури, бібліотеках та інших культурних закладах, установах і організаціях.

Відповідно до характеру колекцій та експозицій музеї на громадських засадах поділяються на історико-краєзнавчі, бойової та трудової слави, історії міст і сіл, виробничі, шкільні, меморіальні, літературні, художні та ін.

Прикладом музею на громадських засадах є аптека-музеи у Львові, яка діє вже 244 роки (вперше згадується у 1735). У середній школі № 15 м. Ніжина існує музей "Ніжинський козачий полк", а в середній школі № 13 музей "М.Кропив'янського".