Розділ VII. Як києвська Русь брала участь у створенні єдиної Європи 2 страница

Церква користується прихильністю не тільки польських князів, яким вона була потрібна як ідеологічна підтримка, але і німецьких князів, герцогів та римського папи. Це не далека Візантія - це реальна сила, спроможна прийти на допомогу церкві у Польщі, якщо та відчує себе ущербною. Єпископи і монастирі, знаючи про цю підтримку, далеко не завжди підкорялися світській владі.

І тому, доки Русь була сильною та могутньою, ні про який союз з римськими папами мови бути не могло. Однак у XIII столітті ситуація змінюється. Єдиної в політичному відношенні Русі вже не існує, а, крім того, з'являється загроза зі Сходу - монголо-татари.

У цей час загострилася боротьба між папами й імператором Фрідріхом II Штауфеном (1212-1250). За імператора виступили: Південна Італія, Сицилія, Північна Франція, частина князів Німеччини, мусульмани Північної Африки та Єгипту. Святий престол підтримували більша частина міст Північної Італії і Рейнська область, половина князів Німеччини.

Два рази, в 1227 р. і 1230 р., папа відлучав імператора від церкви. В обвинуваченні проти Фрідріха йшлося, що покірність церкві вимагає відмови від послухання імператору і що папа з божою допомогою зробить все, що від нього залежить, для заміни Фрідріха на престолі.

До Німеччини були відправлені легати для боротьби з Фрідріхом II і пошуку нового імператора. При цьому багато міст, князі та єпископи були відлучені від церкви за небажання зрадити Фрідріха. Імператорська корона була запропонована папою брату французького короля та іншим претендентам. Заради "спасіння христової віри" папа мав зв'язки не тільки з англійськими та французькими королями, але і з монголо-татарами. Імператор також вів переговори з ханом Батиєм. Монголи мали кваліфіковану розвідку з числа іноземців. Угорський монах Юліан розповідає про монгольського посла, який знав "угорську, російську, куманську (тюркську), тевтонську (німецьку), сарацинську (арабську) мови". В листі папського легата при армії хрестоносців, яка розбила в 1241 році при Оломоуце (Ольмюце) монгольський загін, йдеться про монголо-татарського предводителя, який виявився англійським тамплієром з іменем Пітер (Пайдар). Через це кочівники добре знали про боротьбу гвельфів та гибеллінів. Базуючись на цих даних, Батий вимагав від Фрідріха покірності та союзу. Фрідріх у відповідь пошуткував, мовлячи, що як знавець соколиного полювання він міг би стати сокольничим хана.

Але поряд з насмішками між гибеллінами і монголами велися таємні переговори, результатом котрих, по записах Л.Гумільова, була ізоляція гвельфської Угорщини та її розгром, а також перемога Фрідріха II в Ломбардії, яка призвела до втечі папи Інокентія IV в 1243 р. до Ліону. На Ліонському соборі 1245 року папа придав анафемі й імператора Фрідріха II, і хана та оголосив хрестовий похід проти монголо-татар.

Певні сподівання папство пов'язувало з землями Київської Русі. Чернігівський князь Михайло Всеволодович, Галицько-Волинський князь Данило Романович, брат Олександра Невського Андрій Ярославович вважали, що необхідно готуватися до визволення з-під влади монгольських ханів в тісному союзі з Заходом. Прибічників такого союзу було багато і серед жителів Новгорода, Пскова, Твері і інших міст. Одним з перших князів, хто пішов на союз з гвельфами, був Михайло Всеволодович (?-1246). Після розорення монголами в 1239 р. Чернігівського князівства він поїхав в Угорщину і запропонував Белі IV заключити союз і укріпити його шлюбом свого сина Ростислава і доньки короля.

Михайло Всеволодович (7-1246) - князь чернігівський, син Всеволода Святославича Чермного. Вперше згадується в джерелах під 1206 р., коли одержав від батька Переяславль, але в тому самому році був вигнаний звідти київським князем Рюриком Ростиславичем. Брав участь в битві на р. Калці. У 20-ті роки кілька разів ставав на чолі Новгорода, потім вів боротьбу з Данилом Галицьким і Ярославом Всеволодовичем за Київ. При наближенні монголо-татар в 1239 р. втік до Угорщини, потім до Польщі і Німеччини. Не знайшовши там підтримки, в 1245 р. повернувся до Чернігова, а в 1246 р. відправився до хана Батия, розраховувавши одержати від нього Чернігівське князівство. За відмову пройти через очисний вогонь був убитий. Канонізований православною церквою.

Але король в допомозі відмовив. Безрезультатно закінчилася для Михайла Всеволодовича і поїздка до двору мазовецького князя Конрада. Той не підтримав ідею створення польсько-руського союзу. Тоді Михайло Всеволодович поселився у князя Данила Романовича (Галицького). Ідилія тривала недовго: невдовзі між князями розпочалася кровопролитна війна. На короткий час Михайло Всеволодович захопив Київ і поставив митрополитом свою людину - ігумена Петра Акеровича. Але Данило завдав Михайлу низку поразок і зайняв Київ. Михайло Чернігівський із сином і Петром Акеровичем в союзі з гвельфами почав готуватися до війни з Данилом Галицьким. Акерович був направлений до папи Інокентія IV в Ліон. На Ліонському соборі він від імені чернігівського князя просить у папської курії допомоги проти монголо-татар. За зв'язок з Інокентієм IV і підготовку озброєного протистояння в 1246 році в Золотій Орді князь Михайло Всеволодович Чернігівський був страчений.

Для вирішення монголо-татарської проблеми в 1245 році папа відправив на Схід спеціальне посольство на чолі з монахом-францисканцем Іоанном Плано Карпіні. Метою посольства було військово- політична розвідка в Сараї, Каракорумі та на землях Київської Русі. В 1247 році Інокентій IV направив друге посольство на чолі з домініканцем Асцеліном з метою проведення військово-політичної розвідки в підвладній монголам Середній Азії. В результаті діяльності цих посольств почалися переговори папської курії з монгольськими ханами. Але союз папства з монголами не відбувся.

На той час у Галичині вирішувалося питання про участь Півден- но-Західної Русі у західноєвропейській політиці, віссю якої була боротьба імператорів (гибеллінів) проти пап (гвельфів). Бела IV Угорський, Болеслав Сором'язливий Малопольський і Ростислав Чернігівський підтримували папу. Конрад Мазовецький покликав на свою землю Тевтонський орден, який був на боці Гогенштауфенів (імператора). Данило, продовжуючи традицію свого батька Романа Мстиславовича, також підтримав імператора Священної Римської імперії Фрідріха II, відлученого папою Інокентієм IV.

Самостійна політика галицького князя і його можливий союз з Європою стурбував Орду. Від хана Батия прийшов коротенький лист: "Дай Галич". Князь розумів, що сили для війни з монголами у нього немає. Єдиний вихід - їхати на поклін до хана, і в жовтні 1245 р. Данило виїхав у Сарай.

Хан прийняв князя ласкаво, дозволив йому пити на бенкеті замість кумису вино, що було найвищою люб'язністю, і видав йому ярлик на владу в його князівстві, зробивши Данила своїм мирником. Для обох це був великий політичний успіх. Данило навіть одержав право командувати монгольськими військами під час спільних військових дій. Батий убезпечив свій західний кордон від раптового нападу хрестоносців, бо папа Інокентій IV на Ліонському соборі 1245 р. оголосив хрестовий похід проти монголів.

Данило після поїздки в Сарай заявив про свої права на київський престол; призначив свого "печатника" Кирила митрополитом і у 1246 р. відправив його на утвердження до патріарха.

Страта в Сараї князя Михайла Чернігівського забрала зі сцени старого суперника Данила Галицького і зміцнила його становище. Понад те, ставши васалом Батия, Данило Романович утвердив свій авторитет серед сусідніх правителів, які тепер шукали дружби з ним. Король Угорщини Бела ГУ віддав заміж свою доньку Констанцію за сина князя - Льва і сприяв шлюбу ще одного сина князя Данила - Романа з Гертрудою - племінницею покійного герцога Австрійського. Таким чином, Роман став претендентом на австрійський престол. (Щоправда, трон він так і не одержав. Герцогом став у 1253 р. чеський король Пржемисл І Отакар). Бела IV в особі Данила одержав надійного союзника - допомогу в боротьбі з Чехією. Сам же угорський король відмовився підтримувати бажання Ростислава Чернігівського на Галицьке князівство.

Так само швидко уладналися взаємини Романовичів із польськими князями. Спочатку Данило підтримав свого союзника Конрада Мазовецького у боротьбі проти краківського князя Болеслава. Галицько-Волинське військо захопило Люблінську землю, і Данило зумів утримати її надалі, посунувши, таким чином, кордон на захід. Та по смерті Конрада (1247) у Данила зав'язалися дружні стосунки

з краківським князем, при цьому він зберіг приязнь з новим мазовецьким володарем.

У результаті цих союзів Данило Галицький одержав можливість впливати на політичну ситуацію в Центральній Європі. І начебто все розвивалося добре, але було щось, чого не зберегли документи, що дуже вразило князя. І це "щось" трапилося під час його візиту до Сараю. Літописець залишив слова Данила: "О лихіших лиха честь татарська". Отож, незважаючи на спокій, Галицько-Волинське князівство починало готуватися до боротьби проти монголів.

Данило сконцентрував увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Активно укріплялися нові міста і зводилися фортеці; відбувалася реорганізація війська: було сформовано піхоту, переозброєно кінноту (особливу увагу зосереджували на важко озброєній кінноті, ударів якої, як правило, монголи не витримували).

Крім того, Данило Романович почав шукати союзників у Північно- Східній Русі, де найсильнішим тоді був Андрій Ярославич, якому в Орді видали ярлик на Володимиро-Суздальське князівство, оминувши його старшого брата Олександра (Невського), відомого державного діяча й полководця, побоюючись, що той не буде покірним їхній владі. Данило Романович видав доньку за Андрія, тим самим уклавши династичний союз. У 1250 р. наречених урочисто вінчав у Володимирі галицький митрополит Кирило, друг і соратник Данила.

Брати Олександр і Андрій Ярославичі та Данило і Василько Романовичі належали до однієї гілки Ярославового племені - роду Мономаховичів. Одна з дочок Мстислава Удатного була матір'ю Олександра Невського, а друга стала дружиною Данила. Брат Данила (Василько) був одружений з двоюрідною сестрою Олександра - Оленою. Донька Данила вийшла заміж за Андрія.

• Союз із Данилом підштовхнув Андрія Ярославича до відкритого протесту проти Орди: князь облишив сплачувати данину, пересилати подарунки "упоминки") ханам. Наслідки такої політики не змусили на себе довго чекати. У 1252 р. Сарай наслав на Володимиро-Суздальське князівство сильну Орду хана Неврюя ("Неврюєву рать"). Князь Андрій був розбитий і втік до Швеції. Так Романовичі втратили єдиного реального союзника на Русі проти Орди. Данилові довелося прислухатися до антиординських пропозицій про допомогу, що лунали з Заходу.

Ще 16 квітня 1245 р. з французького міста Ліон, де тоді мав резиденцію папа Інокентій IV, виїхав посол до монгольського великого хана в Каракорумі, францисканський чернець Джіованні де Плано Карпіні. На шляху до Монголії йому було доручено спробувати навернути галицько-волинських "князів-схизматиків" у католицтво. У грудні

1245 p. Карпіні прибув до Кракова, де зустрівся з братом Данила Васильком. Той запросив францисканця відвідати Галич, де Карпіні виступив перед православними єпископами із закликом "повернутися до єдності святої матері-церкви". Василько з єпископами ухилилися від відповіді на папський заклик до унії. Наприкінці лютого 1246 р. на шляху до Сараю Карпіні зустрівся з Данилом, який повертався від Батия, і запропонував налагодити відносини з курією. З опублікованих документів папського архіву виходить, що контакти між Інокентієм IV та Данилом розпочались у квітні 1246 р. А влітку 1247 р. князь посилає свого представника - ченця Григорія - до папи в Ліон.

З папських булл, адресованих Данилові, вимальовуються контури угоди, досягнутої між Інокентієм IV і Григорієм. Папа намагався насадити католицизм на Русі і послав туди архієпископа Альберта, якого Данило погодився прийняти. За це папа визнав недоторканість православного обряду, законність прав Романовичів на їхнє князівство, заборонив лицарям чернечих орденів селитися на галицько-волинських землях. Однак папа вперто ухилявся від надання допомоги Данилові у боротьбі проти монголів. Невдоволений цим князь перервав переговори з Ліоном. А у 1249 р. не впустив архієпископа на Русь. Як писав польський історик Ян Длугош, "Данило поставився до легата (Альберта) вороже і відпустив його без честі" ("Sine honore"). Тоді розлючений Інокентій IV нацькував на Галичину литовського князя Миндовга, який у 1250 р. став католиком. Спеціальною буллою, виданою 1251 p., папа дозволив литовцям безкарно грабувати руські міста й села, а 1252 р. надіслав Миндовгу королівську корону.

Миндовг (Миндаугас) - великий князь Литовський (7-1263 (1264)). Об'єднав під своєю владою литовські землі, підпорядкував староруські міста Новгородок (Новогрудок), Слонім, Волковийськ. Підтримував договірні відносини з галицько-волинським князем Данилом, вів успішну боротьбу з Лівонськім і Тевтонським орденами. У 1250 р. (1251) прийняв католицтво, у 1253 р. з благословення папи Римського був коронований на короля Литви. Після розгрому хрестоносців біля озера Дурбе в 1260 р. повернувся до язичництва і уклав з Олександром Невським союз проти Лівонського ордена. У1263 р. (1264) разом з двома синами був убитий через змову феодальної знаті на чолі з князем Довмонтом.

Воєнні дії тривали 1251-1252 pp., разом з Данилом проти Миндовга воював мазовецький князь Земовит. Завдавши поразки литовцям, Данило домігся укладання перемир'я.

Близько 1252 р. Данило Романович, у якого померла дружина, одружився з дочкою литовського князя Довспрунка, племінницею Миндовга (сестрою полоцького князя Товтивіла). Через деякий час сина Миндовга Войшелка (лит. - Вайшелга) охрестили відповідно до обряду греко-православної церкви. В цю віру навернувся також і Товтивіл. Після хрещення Миндовг призначив Войшелка своїм намісником у Новгородок. Але Войшелк як щирий неофіт побажав постригтися в ченці і відмовився від своїх княжих прав. Він запропонував передати князювання одному з синів Данила. Угода з цього приводу була досягнута між Данилом і Миндовгом наприкінці 1254 р. Син Данила Роман (який раніше претендував на австрійський трон) одержав князівство Новгородоцьке як васал Миндовга. Водночас доньку Миндовга одружили з братом Романа Шварном.

Значно складніше було відновити владу на Пониззі та у Болоховській землі. Справа полягала в тому, що близько 1252 р. монгольське військо під проводом темника Куремси підійшло до понизького міста Бакоти, і старійшина міста Милій перейшов на їхній бік. Підтримали монголів і болоховські князі.

У 1252 р. переговори між Данилом та Інокентієм IV відновилися. Восени 1253 р. Данило прийняв у Дорожчині від папського нунція Прусії Опізо королівські регалії - вінець, скіпетр і корону та одержав титул "короля Русі".

Одні історики вважають коронацію Данила важливою подією, яка не лише фактично, а й юридично затвердила статус - самостійність Галицько-Волинського князівства, що визнавалося папою і країнами Європи. Данило Галицький прикрив своїми володіннями Європу від Улусу Джучі, що теж було належним чином оцінене у католицькому світі. Крім того, існування Галицького королівства на певний час стало чинником політичної стабілізації на континенті. Інші вважають, що Галицько-Волинська Русь перетворилася з цитаделі православ'я на невелике європейське королівство.

У1253 р. папа Римський оголошує хрестовий похід проти монголів, до участі в якому закликає Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку причин (більшість країн була втягнута в боротьбу за австрійську спадщину, їх роздирали внутрішньополітичні негаразди, не могли вони забезпечити й кількісної переваги над військовими формуваннями монголів) плани хрестового походу залишилися нездійсненими.

Не одержавши допомоги від папського престолу, Данило згортає стосунки з ним. Як пише М.Котляр, "Новий папа (з кінця 1254 р.)

Олександр IV вирішив натиснути на Романовичів. 6 березня 1255 р. папа дозволив литовському князю Миндовгу завойовувати і грабувати руські землі, але литовський князь не наважився нападати на Романовичів, котрі недавно побили його. Тоді папський престол спробував навіть оголосити хрестовий похід проти Галицько-Волинського князівства, але з того нічого не вийшло". Стосунки між Данилом і папою остаточно розірвалися у 1257 р.

У першій чверті XIV ст. Галицько-Волинська Русь не виборола незалежності від Орди. Але в умовах розгрому улуса Ногая і нездатності ханської влади здолати сепаратистські тенденції в середовищі місцевої кочівницької аристократії галицько-волинські князі, діючи, можливо, спочатку з дозволу хана Тохти, але в своїх інтересах, взяли активну участь у придушенні опозиційних ханській владі угруповань ординської знаті.

Результатом військово-політичної акції Галицько-Волинського князівства проти орд Північного Причорномор'я, які віддалилися від сарайського центру, було повернення в 1300-1302 pp. великої частини, загарбаної раніше ординцями, Галицького Пониззя, включаючи території, які прилягли до Південного Бугу і Дністра.

Після смерті князя Лева Даниловича у 1301 р. його син Юрій (1301-1308) об'єднав у своїх руках усі уділи Галицького і Волинського князівств, прийняв королівський титул і зробив столицею місто Володимир. В його державі перше місце належало Волині. На його печатці було написано: "...король Русі, князь Ладимерії" ("Rex Russie princes Ladimerie"); на зворотному боці було зображено герб Володимира.

Скориставшись послабленням Орди внаслідок міжусобної боротьби, Юрій відновив владу над Пониззям та відсунув південні кордони королівства до гирла Південного Бугу і Дністра. Встановив союз з Тевтонським орденом, спрямований проти Литви. Відновив зв'язки з римським папою. У взаємовідносинах з папою Юрій І проводить самостійну політику, як і його дід Данило Галицький. Ян Длугош свідчить про невдале прагнення папської курії схилити "руського короля" до "покори римській церкві і до союзу з нею", і тим самим підкорити його володіння своєму впливові.

І все ж відігравати таку саму роль у Центральній Європі, як за часів Данила, Галицько-Волинська Русь не могла. На її західних кордонах утвердилася сильна Польська держава, яка зуміла повернути у 1302 р. Люблін і встановити політичну рівновагу зі своїм давнім суперником. Між Юрієм І і польським (Куявським) князем Владиславом Локетком (який став королем з 1320 р.) встановилися союзницькі взаємовідносини. Юрій одружився другим шлюбом з його сестрою Єфимією, неодноразово надавав підтримку Куявському князеві у боротьбі з його політичними супротивниками.

За словами середньовічного польського історика Яна Длугоша, Юрій "був людиною спритною і шляхетною, щедрою для духовних осіб. Під час його правління Русь користувалася благами миру і величезного добробуту".

Після смерті Юрія І влада перейшла до його синів Андрія та Лева II (1308-1323), які титулувалися "божиєю милістю, князі всієї Руської землі, Галичини і Володимири" ("Dei gratia dux Russie"). Андрій князював у Волині, а Лев II - у Галичині. Та хоч вони й розділили між собою територію князівства, в політиці завжди діяли спільно.

Андрій і Лев II підтримували тісні зв'язки з польським королем Владиславом Локетком (вони були його племінниками), що сприяло зміцненні їхньої влади у князівстві й подоланню олігархічних прагнень галицького боярства. Дружні стосунки князів з Польщею доповнювалися зв'язками з Тевтонським Орденом, у договорі з яким (1316) містилася обіцянка "защищать его от нападений ордынцев и вообще всяких врагов".

Разом з тим союз з Орденом був спрямований проти намірів литовського князя Гедиміна відторгнути північні регіони Галицько-Волинського князівства.

Польський історик XVI ст. М.Стрийковський повідомляє, що волинські князі під час війни Литви з Тевтонським орденом робили набіги на литовські землі над р. Вілією і поблизу Новгорода.

Щоб захистити свої землі від хрестоносців, литовський князь Гедимін підписує мирну угоду з галицько-волинськими князями, підкріплену династійним шлюбом Любарта Гедиміновича з донькою

волинського князя Андрія. Політичні мотиви цього шлюбу розкриті в "Літописі великих князів литовських": "А Любарта принял володимерский князь к дотьце во Володимер и в Лучеськ и во всю землю Вольїнскую". (У перспективі саме Любарт стане першим з литовців князем на Волині).

Зближення Романовичів з Тевтонським орденом було зумовлене не лише воєнно-політичними цілями. Важливе значення мали також торгові відносини між ними. У серпні 1320 р. князь Андрій надав купцям одного з міст ордена Торна (Торунь) привілей, що істотно знижував мито. Через територію Галицько-Волинського князівства проходив другий "шлях із варягів у греки". Його роль зростає, коли в районі нижньої течії Вісли виникає ряд міст зі значним німецьким купецьким елементом - Марієнбург, Ельблонг, Кульм, Торн та ін. Ці міста, що увійшли до Ганзейського союзу, стали активними партнерами Галицько-Волинського князівства. Посилення торгівлі з орденом викликало приплив німецького елементу до Галичини і Волині, який тривав весь час, поки існувало князівство.

На початку XIV ст. Галицько-Волинське князівство ще залишалося об'єднавчим центром Південно-Західної Русі і відігравало важливу роль у житті центральної і Східної Європи, а також у боротьбі проти ординської експансії. Це підтверджує і лист польського короля Владислава Локетка до папи Іоанна XXII, написаний 21 травня 1323 р., що сповіщає про смерть Лева і Андрія, які, за висловом короля, "були для нас незборимим захистом від жорстокого племені татар".

Як ми бачимо, політичний кордон Європи в той час проходив по галицько-волинських кордонах, і ця частина українських земель вважалась оплотом єдиної Європи, в якій за ці роки також відбулись великі зміни.

У 1250 р. помер імператор Фрідріх II Штауфен, але папи продовжували воювати з його синами та онуком. В 1268 році вся "єретична родина" - династія Гогенштауфенів - була знищена. Але ліквідація німецької проблеми не вирішувала питання влади для папства. Виникла нова проблема - французька.

Європейські народи не підтримували безкінечні війни між папами і імператорами. Вони хотіли знаходити спільну мову зі своїми королями, допомагаючи їм стримувати великих і малих феодалів. Швидше цей процес проходив в Англії та Франції, але Англія трималась осторонь конфліктів на континенті, а Франція з XIII ст. все активніше втручалася в загальноєвропейські справи. Якщо на початку XIII ст. король Пилип II Август (1180-1223) не поступався папі Інокентію в багатьох суперечках (причому французькі церковники підтримували свого короля), то до середини століття король Луї IX Святий (1226-1270) мав серед європейських правителів більший духовний авторитет, ніж папи, які погрузли в боротьбі з Фрідріхом II. А в кінці XIII ст. король Пилип IV Красивий (1285-1314) став помітно сильніший за

папу, і коли в 1303 р. Боніфацій VIII хотів відлучити Пилипа IV від церкви, він направив до Італії загін, який заарештував папу. Після смерті Боніфація VIII Пилип IV домігся від кардиналів виборів папою француза Климента V, який переніс свою резиденцію з Риму в Авіньйон - місто, яке знаходилося на кордоні з Францією, але на імператорській землі.

З цього часу про Західну Європу можна говорити як про єдину Європу, "співдружність незалежних королівств". Папу й імператора європейці почали шанувати нарівні зі своїм королем чи герцогом. Це була не єдина імперія з одним законом і єдиною мовою. Багато князівств, герцогств, королівств говорили різними мовами, ворогували і навіть воювали один з одним. В той самий час європейське співтовариство керувалося трьома поняттями, котрі визнавали всі:

1) єдина церква, у котрої був один голова - папа Римський, мала величезний вплив на суспільство;

2) мова - латина, яку кожна освічена людина мала знати. Тільки на латині писали книги, літописні записи, оформляли документи;

3) всі члени європейського суспільства мали хоч які права, і ніяка влада над ними не могла бути безмежною;

4) особиста власність і самоврядування міст стали культиваторами ідей особистої свободи, ринкових і правових взаємовідносин.

А що ж стало з нашими землями? Русь розкололася.

Південно-Західна Русь (Галицько-Волинські землі), яка приймала активну участь в політичних справах Центральної Європи, в період правління Романа Мстиславича втягувалась в європейську цивілізацію (особливо в XIV-XVI ст.) під впливом Польщі.

Північно-Східна Русь, як пише німецький історик А.М.Амман, відхиливши союз з папством, "поклала кінець західному культурному впливу на багато десятиліть", що і визначило майбутнє протистояння.

Російський історик Г.В.Вернадський вважав, що "Росія, щоб зберегти релігійну свободу, пожертвувала політичною..., а упокорення перед Сходом мало єдину мету - збереження православ'я як джерела моральної і політичної сили російського народу".

Але як би там не було, в подальшій історії князі Київської Русі ХІ-ХІІІ ст. взяли безпосередню участь у формуванні єдиної Європи, а Галицько-Волинське князівство ніколи не виходило за межі європейських політичних кордонів.

По мапах, які створювали європейські картографи, добре видно, кого Європа вважала, а кого не вважала європейською країною.

У XV ст. кордони Європи проходили по кордонам Великого князівства Литовського, Руського і Жемантійського, тобто частина земель Київської Русі - Східна Русь опинилась за її межами. Крім того, на мапах XV—XVI ст. на схід від Литви простягалася Велика Татарія, а Східна Русь була лише її частиною. На картах фра Мауро і Миколая Кузанського Київ знаходився на кордоні з Татарією. Так тривало до середини XVI ст., коли кордони Європи суттєво просунулися на схід - до річки Волги. Але на півдні України, за свідченням посла імператора Рудольфа Еріха Лясоти (1594), Татарія починалася на Лівобережжі від гирла р. Самари. В 1690 р. у Голландії відомий географ Ніколас Вітсон склав карту Росії, яку назвав "Нова Ландкарта Північної і Східної Татарії 1687 року", а пізніше написав книгу ""Північна і Східна Татарія", яку присвятив Петру І.

Історик XVIII ст. В.Татищев переносить кордони Європи на Урал. Кордон проходить по верхів'ям гір, а потім по річці Яік (Урал), до Каспійського моря. Кавказ, Крим, Причорномор'я, всі володіння Туреччини в Греції і слов'янські землі за Дунаєм були для картографів XVIII ст. Азією.

На рубежі XVIII—XIX ст. кордони Європи проходили через протоки Босфор і Дарданелли. Північне узбережжя Чорного моря, від гирла Дунаю до гирла Дніпра вважалося вже Європою. Хоча коли О.С.Пушкін мандрував по Криму та Кавказу, то для більшості це все ще була Азія.

В першій половині XIX ст. кордон Європи проходив по верхів'ям Кавказького хребта, розділяючи Кавказ на Північний - європейський і на Південний, який знаходився в Азії.

Наприкінці XX ст. кордон Європи знову змінюється. В Росії весь Уральський хребет опинився в Європі, а північний кордон вже проходить по річці Ембі. Туреччина заявляє про свою приналежність до Європи (надруковані мапи, де все Закавказзя і вся Туреччина - Європа). Вірменія і Грузія також наполягають на тому, щоб їх теж вважали частиною Європи.

"Хто яму копає, той в неї впаде; а хто котить каміння - на нього воно повертається"

Книга притч Соломонових [23; 12]

Дата добавления: 2015-05-23