Методи профілактики та розв’язання конфліктних ситуацій

Профілактика конфліктів – це система організаційних, систематичних,

попереджувальних заходів, спрямованих на відвернення конфліктних ситуацій.

Профілактика конфліктів ділиться на: а) прогнозування конфліктів – доказове

припущення можливості їх виникнення та розвитку; б) попередження конфліктів –

організація життєдіяльності суспільства, соціальної спільноти, яка мінімізує

вірогідність протиріч між його суб'єктами.

Діяльність із профілактики конфлікту охоплює такі головні напрями:

• створення необхідних умов для мінімізації їх кількості та розв'язання

неконфліктними засобами;

• оптимізацію організаційно-управлінських умов зі створення і функціонування

організацій;

• ліквідацію соціально-психологічних причин конфліктів;

• блокування особистісних чинників виникнення конфліктів.

Однак, часто попереджувальні заходи бувають запізнілими або недостатньо

ефективними, а інколи можуть навіть посилити дію чинників, що спричинили

конфліктну ситуацію. За таких умов необхідно зробити все для його швидкого

розв'язання, маючи на увазі, що це можливо за спільних зусиль його учасників,

спрямованих на припинення протидій та вирішення проблеми, що призвела до

зіткнення.

Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є такі:

1. Метод відкладення конфлікту, який передбачає:

– уникнення вирішення проблеми, спробу вийти з конфлікту за мінімальних втрат.

Йдеться не про роз’язання, а про затухання конфлікту; застосовується за відсутності

сил та часу для боротьби, небажання вирішувати проблему, прагнення виграти час,

труднощів у формуванні лінії власної поведінки;

– усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався у

конфліктуючих сторін;

– зміну вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки. Інколи обидві

сторони погоджуються на компроміс у зв'язку з виснаженням ресурсів, втручанням

третьої сторони;

2. Метод примирення через посередника (ще називають методом медіації).

Передбачає втручання незалежної третьої сторони – медіатора (однієї особи або

погоджувальної комісії, яка створюється без відома конфліктуючих сторін) з участю

посередника, помічника або арбітра.

Посередник (як нейтральна сила забезпечує конструктивне обговорення

проблеми, а прийняття рішення залишається за конфліктантами). Таку роль може

також взяти на себе помічник (не втручається у полеміку щодо змісту проблеми та

прийняття рішення, а лише забезпечує організацію переговорів та зустрічей).

Арбітр (теж має значні повноваження, але сторони можуть не погодитися з його

рішенням та опротестувати його). Крім того, треба мати на увазі, що медіатор може

діяти і як сила, що підтримує одну із сторін, і як незалежний посередник;

3. Метод третейського розгляду або суду. Передбачає, що конфліктуючі

сторони добровільно передають право на вирішення конфлікту третейському суду

або судді, які приймають авторитарне рішення, що стає обов’язковим до виконання

(в Україні Закон про третейські суди прийнято у вересні 2004 року);

4. Метод безпосередніх переговорів чи компромісу. Його сутність полягає у

бажанні конфліктантів припинити конфлікт за рахунок повних або часткових

поступок, відмовою від окремих вимог, що висувалися раніше, готовністю визнати

претензії іншої сторони. Цей метод є ефективним, якщо учасники конфлікту

усвідомлюють рівність своїх прав та обов'язків, відчувають загрозу позбутися

всього в разі поразки, і може бути досягнутий лише за умов відкритої розмови та

готовності сторін йти на взаємні поступки;

5. Метод звернення до державних судових установ (судів загальної

юрисдикції, адміністративних, господарських). Вважається одним з основних

способів вирішення конфліктних ситуацій. Але цей метод слід застосовувати лише у

разі, коли інші не допомогли.

Отже, існує багато способів і прийомів попередження та вирішення

конфліктних ситуацій, але слід зазначити, що ефективність застосування тих чи

інших методів попередження та вирішення конфліктних ситуацій, залежить від

конкретних обставин і умов у яких соціальний конфлікт відбувається.

46. Спільні та відмінні особливості понять «людина», індивід», «особистість»

В соціології поняття «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість» є невіддільними одне від одного. Вони виражають різний ступінь індивідуалізації, і щоб порівняти їх, варто розкрити їх зміст.

Поняття «людина» вживається для характеристики загальних якостей і здібностей, які притаманні усім людям. Цей термін підкреслює наявність у світі такої особливої спільноти, як людський рід (homo sapiens), тобто людство, яке відрізняється від всіх інших животворних систем способом життєдіяльності. Але людство як таке само по собі не існує. Живуть і діють конкретні люди. Існування окремих представників людства виражається у понятті «індивід».

«Індивід» – це одиничний представник людського роду, конкретний носій всіх соціальних і психологічних рис людства: розуму, волі, потреб, інтересів і т.д. Тобто, поняття «індивід» використовується в значенні «конкретна людина». Щоб відрізнити індивіда, не варто брати до уваги ні особливості біологічних факторів (вікових особливостей, статі, темпераменту), ні відмінності соціальних умов життєдіяльності. Поняттям «індивід» звичайно визначається людина як окремий представник тієї або іншої соціальної спільності (робітник, фермер, бізнесмен).

Поняття «індивідуальність» визначає те особливе, специфічне, що відрізняє людину від всіх інших, включаючи природні і соціальні, тілесні і психічні, успадковані та здобуті, вироблені в процесі онтогенезу властивості. Поняття «особистість» також є багатогранним. З одного боку, воно визначає конкретного індивіда як суб’єкта діяльності у єдності його індивідуальних властивостей та соціальних ролей, з іншого боку, особистість розуміється як

соціальна властивість індивіда, як сукупність поєднаних у ньому соціально важливих властивостей, якостей та рис, що виникли в процесі взаємодії з іншими людьми. Тобто, особистість – це стійка цілісна система соціально значущих властивостей, якостей та рис, що характеризують індивіда як продукт суспільного розвитку у міру залучення його до системи соціальних відносин через активну предметну діяльність і спілкування.

Залежно від світогляду вчених, поняття «особистість» рокривається у трьох основних аспектах:

а) утворення, що має єдність окремих ідей, відчуттів, поглядів, цілей, мотивів тощо;

б) утворення, що зумовлює реакцію на безліч зовнішніх подразників і впливів, гарантуючи істоті адаптацію і виживання;

в) як щось унікальне, неповторне, найвище в природі та соціальному бутті. Крім того, вчені виділяють два характерні типи особистості: нормативний і модальний, що суттєво різняться між собою.

Перший є зразком соціального типу у суспільстві і цілком відповідає його стандартам, а модальна особистість є такою, що відхилюється від загального суспільного зразка (нормативу) і представляє собою одну з індивідуальних варіацій особистості. «Індивідуалізм» як соціологічне поняття слід виокремити, оскільки воно вказує на рису світогляду, що побудована на самопротиставленні окремого індивіда колективу і суспільству. Таким чином, основними критеріями розмежування зазначених понять є потреби, ціннісні орієнтації, в якійсь мірі біологічні якості, рівень психічного і розумового розвитку та рід діяльності.

47. Соціальні типи особистості: ідеальний, нормативний, модальний,

Дата добавления: 2015-05-24