Стратифікаційна структура суспільства 1 страница

М.Примуш пояснення соціальної стратифікації вибудовує на підґрунті об’єктивного факту того, що атрибутом соціального простору є вертикальний вимір. Названа характеристика, тобто вертикальне впорядкування соціальної реальності – це загальна закономірність побудови суспільств, соціокультурних систем усіх рівнів їх структурної організації. Такий атрибут суспільства автоматично означає, що люди не рівні поміж собою, вони включені, до груп, які розташовані на різних щаблях соціальної драбини. Проблема вертикальної диференціації соціального простору в соціології вивчається у межах теорії стратифікації. Термін стратифікація означає "роботи прошарок" (лат. stratum – прошарок). У соціологію він був запозиченим з геології, де означає нашарування (неоднорідність) гірських порід, яке візуально спостерігається на скелях, зрізах порід тощо. Страта у соціології – це соціальна верства, або суспільний прошарок, група людей, яка має спільне положення, займає умовно одну сходинку на “соціальній драбині”. Згідно з цією теорією, яку розробляли "батьки" функціоналізму Т.Парсонс та К. Девіс, соціальний простір є ієрархією соціальних страт (прошарків). Кожну страту утворюють люди, сім'ї, які в чомусь є рівними поміж собою, але їх стан відрізняється в кращу чи гіршу сторону по відношенню до осіб, що входять в інші страти. Таким чином, стратифікація – це форма соціальної нерівності, процес розшарування соціального простору на ієрархічно розташовані групи. Функціоналізм намагається пояснити причини і механізми стратифікації як такі, що органічно належать соціуму. Тобто стратифікація, згідно цієї позиції, не є випадковою обставиною, чи збігом історичних причин, що можна легко усунути. Стратифікація виконує важливу функцію і суспільство без неї не може обійтися. Такий підхід різко контрастує з марксистським вченням про нерівність, як результат утвердження приватної власності. Згідно вчення Маркса соціальна нерівність з’явилася на певній стадії історичного розвитку разом з інститутами приватної власності, держави, класового розшарування, і соціальна нерівність неминуче зруйнується, коли буде скасовано приватну власність, державу, отже, зникнуть й класи. Але сучасні наукові дані не підтверджують тезу про міфічну рівність у первісно-общиному суспільстві, як немає ніяких даних про можливість утвердження рівності у сучасних умовах, навіть, за умов відміни приватної власності. Комуністичні експерименти ХХ століття як раз і довели, що в разі скасування інституту приватної власності соціальна нерівність не руйнується, а лише змінюються її форми.

Отже звернемося до функціонального пояснення нерівності й стратифікації. Головні тези цієї теорії мають такий зміст:

а) розвиток суспільства пов'язаний з диференціацією функцій, існують виключно важливі функції, від яких залежить доля суспільства; є другорядні і малозначущі функції, але усі вони ставлять певні вимоги перед суспільством і людьми, що мусять їх реалізувати;

б) з іншого боку, є люди, які значно різняться за своїми здібностями, професійною підготовкою, рівнем освіти, отже, виникає проблема пошуку і селекції (відбору) осіб, здатних виконувати ті, чи інші функції;

в) механізм селекції полягає в тому, що суспільство створює нерівність соціального стану, віддає перевагу тим позиціям, що забезпечують найважливіші функції, мотивуючи суб’єктів конкурувати, боротися за входження до привілейованих груп;

г) довкола пріоритетних позицій створюється конкуренція, суспільство визначає спеціальні процедури добору, аби перемогли найбільш достойні особи. Останні, виконуючи функції належним чином, отримують винагороду в розмірі пропорційному масштабу і важливості функцій.

Люди прагнуть зайняти більш високі позиції, отже, нерівність стану різних прошарків перетворюється на найкращий стимул суспільно-корисної діяльності. Бажаного просування “суспільною драбиною” можна досягти двома різними шляхами: 1) особистими досягненнями, шляхом реалізації власних талантів, за рахунок своєї наполегливості та енергії; 2) аскрипціею – досягнення становища за рахунок спадкоємності, певного соціального походження, або якихось атрибутивних характеристик людини (стать, вік, етнічна приналежність). Аскрипція притаманна феодальному, кастовому, традиційному, навіть, тоталітарному суспільствам. Вона рано чи пізно веде до застійних явищ, бо стримує професіоналізацію здібних людей. Демократичні суспільства орієнтовані на перший шлях. Історичні приклади доводять переваги саме цього методу стратифікації. Так, можливість "висунутися", "потрапити на гору" для широкого загалу свого часу забезпечила потужний поштовх розвитку Сполученим Штатам Америки, де навіть, виник специфічний соціально-психологічний феномен – так звана “американська мрія”, впевненість, що в цій країні можна за бажанням досягти всього.

Стратифікація – це не лише стан суспільства, але й безперервний процес, який поділяє людей (сім'ї) на ієрархічно розташовані верстви. В чому полягає нерівність страт? Що складає критерії стратифікації? Ці питання свого часу дослідив М.Вебер. Він виділив три провідні ознаки стратифікації:

а) багатство (економічне становище особи, рівень доходів, володіння рухомим і нерухомим майном, землею тощо);

б) влада (можливість втілювати у життя свої наміри попри опір, невдоволення, небажання інших людей);

в) престиж (оцінка стану людини громадською думкою, статус у суспільстві).

В різних соціокультурних системах значення вказаних критеріїв змінюється. У військовій імперії, тоталітарному суспільстві найважливішою є політична стратифікація (влада); сучасні капіталістичні країни віддають перевагу економічним цінностям. Ці критерії доповнюють один одного, хоча опанувати всі три щаблі на високому рівні – справа нелегка. Наприклад, тіньовий ділок має купу грошей, але не користується повагою і відчужений від влади. Професор університету – позиція вельми престижна, але вона не дає високих прибутків. Народні депутати України не мають реальної особистої влади (їм не надані розпорядчі функції), їх офіційні прибутки також не великі, але статус, престиж парламентаря є один з найбільш високих у країні. До цієї системи критеріїв можна додати й інші ознаки стратифікації, наприклад, рівень освіти. П.Сорокін в книзі "Соціальна мобільність" розглядає три типи стратифікації: 1) економічну; 2) політичну; 3) професійну. Мається на увазі, що професійні групи створюють ієрархію, мають різний статус в суспільстві.

Кожний критерій стратифікації – це вісь диференціації соціально-простору, яка умовно пролягає з "низу" до "гори". Якщо користатися багатьма незалежними критеріями, важко збагнути дійсне становище особи – соціальний простір втрачає цілісність. Цей недолік можна частково ліквідувати, якщо використати модель трьохмірного геометричного простору. Припустимо, що вісь Х – багатство, Y – влада, Z – престиж. Якщо ми знайдемо кількісні індикатори, нанесемо відповідний масштаб на вісі, то модель буде придатна для практичного застосування. Позиція конкретної особи у суспільному просторі буде позначено крапкою у системі координат. Близькі за відстанню крапки створять страту.

Диференційований на соціальні групи і стратифікований знизу до гори соціальний простір не є чимось хаотичним. Він має певний каркас, що не змінюється довільно. Люди в ньому займають певні позиції відповідно до входження їх у певні соціальні групи. Кількість потенційно можливих позицій та їх розташування є показники, що органічно притаманні конкретному суспільству; трансформація суспільства пов'язана зі змінами характеристик соціального простору: набір соціальних позицій та їх співвідношення повинні відповідати новій спільній якості. Таким чином, соціальний простір є структурованим чинником, який впорядковує соціальне життя, робить його відносно стабільним і передбаченим. Людина, що народилася і вступає в життя, може пересуватися в соціальному просторі в певних напрямках, опановувати ті чи інші позиції. Це можна порівняти з грою в шахи. Як відомо, фігури можуть займати тільки визначені позиції відповідно до білих і чорних клітинок. На шахівниці клітинок всього – 64, а в сучасному суспільстві соціальних позицій набагато більше – тільки професій існує кількасот. Кожна умовна клітинка в суспільному просторі – це позиція, якій відповідає певна соціальна група (або страта). Тобто кількість позицій дорівнює кількості соціальних груп. Поділ простору на соціальні позиції має не тільки формально-структурне значення. Кожна позиція є водночас і соціальним становищем групи і осіб, що до неї належать. Соціальне становище – це характеристика рівності і нерівності по відношенню до важливих ресурсів, що розподіляються між людьми. Перш за все, це матеріальний стан, рівень прибутків і засоби їх отримання, які характерні для представників групи; далі – права і повноваження, доступ до влади, оцінка з боку оточення тощо. Соціальне становище можуть визначати десятки і сотні більш дрібних конкретних вимірів: місце проживання і розмір помешкання, тип автомобіля і одяг, школи, до яких віддають дітей, і крамниці, де купують товар. Взагалі, люди в сфері споживання сьогодні мають широкий вибір і свободу. Минули ті часи, коли людина мусила обов'язково носити одяг, що відповідав професії, стану, касті, віросповіданню тощо. Але й зараз є пересічні стандарти, наприклад, для середнього класу або нижчого. Більш того, люди часто-густо підкреслюють свою належність до тієї чи іншої страти, вже не кажучи про поділ на жінок і чоловіків, молодих і людей поважного віку. Таке ототожнювання зветься самоідентифікацією. Нічого й казати, що людина зацікавлена покращити своє становище. Це можна зробити за рахунок соціальної мобільності, тобто зміняти в соціальному просторі старе місце на ліпше – більш високу і "приємну" позицію. Та це не завжди і не кожному під силу зробити з огляду на різні обставини.

Г.Дворецька пояснюючи явище соціальної стратифікації наголошує що соціальна структура суспільства, її динаміка є ключовими темами соціології. Соціологія вивчає сутність соціальної структури, найважливіші її складові, ознаки їх виокремлення в соціальній структурі суспільства, реальний стан, тенденції та перспективи її розвитку. Соціологи називають соціальну структуру хребтом суспільства, культуру — його плоттю, а соціальний контроль з нормами і санкціями включно — цементуючою засадою.

Під соціальною структурою суспільства розуміють сукупність його соціальних складових і те, що поєднує їх, утримує від розпаду, упорядковує й надає структурі певної конфігурації, зв’язує ці складові. Існують різні підходи до визначення соціальних складових. Відомий російський соціолог А. Кравченко трактує структуру суспільства, як сукупність статусів і ролей, функціонально зв’язаних між собою. Провідні українські політологи В. Андрущенко, Н. Горлач визначають сутність соціальної структури суспільства як сукупність взаємозв’язаних і взаємодіючих упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільнот, прошарків, груп, а також відносин між ними.

Соціальні спільноти — це такі спільноти, що реально існують і є емпірично зафіксованими сукупностями індивідів, котрі характеризуються відносною цілісністю як самостійні суб’єкти соціальних дій та поведінки, мають певний кількісний склад, достатньо міцні зв’язки, виконують ту чи ту спільну діяльність.

Соціальні спільноти є особливим рівнем організації суспільства. Вони виникають і формуються на основі культурно-історичної самобутності людей, їхніх родинних зв’язків та подібності стадій життєвого циклу, територіально-регіональних ознак, а також ситуативно — для виконання спільних дій. Спільнотами є народи, нації, класи, сім’ї, політичні партії, колективи, соціально-професійні групи, учасники мітингів, різні кримінальні угруповання — мафіозні структури, організовані банди тощо.

До особливого типу соціальних спільнот належать колективи — групи людей, об’єднані розв’язанням певних виробничих, громадських, політичних та інших завдань. Вони характеризуються спільними інтересами та цілями, почуттям солідарності, самовизначенням. Залежно від видів діяльності вирізняють виробничі, наукові, спортивні, навчальні та інші колективи. Вони є первинними ланками суспільства, об’єднують велику кількість людей і виконують певні функції. У них складна внутрішня структура і соціальна організація. Колективи є одночасно і складовими соціальної структури суспільства (як соціальні спільноти), і соціальними інститутами (як соціальні організації), що дає змогу виокремлювати їх у різновиди соціальних спільнот.

Соціальна структура суспільства репрезентована насамперед соціальними групами. Соціальна група — це сукупність людей, які об’єднані будь-якою ознакою (спільним простором, діяльністю, економічними, демографічними, психологічними та іншими характеристиками), взаємодіють у певний спосіб на основі взаємовизнаних очікувань.

Утворенню груп передує поява квазігруп — безструктурних, неорганізованих об’єднань людей, які за певних умов можуть перетворитися в групу. Такими є натовпи людей, в яких нема ясності усвідомлення спільності мети, але є схожість емоційного стану, спільність елементу привернення їх уваги. Поведінка індивідів у натовпі характеризується посиленням навіювання, мавпування, емоційності та соціально-психологічного зараження.

За характером поведінки людей вирізняють такі типи натовпу:

· випадковий — пов’язаний із цікавістю до якоїсь пригоди, що виникла раптово;

· експресивний — об’єднаний спільним почуттям та ставленням до певної пригоди;

· конвенційний — пов’язаний з інтересом до якогось заходу;

· діючий — може бути агресивним, характеризується ненавистю до певного об’єкта;

· панікуючий — такий, що утворюється за умов небезпеки; корисливий; повстанський тощо.

У соціальні групи людей згуртовують спільні інтереси, цінності й норми поведінки, що є реальними причинами їх дій, і відрізняються через неоднакове становище і роль у суспільному житті.

Класифікація груп

Будь-яке суспільство складається з безлічі великих і малих соціальних груп (див. рис.). Проте соціальну структуру суспільства становлять лише ті з них, які є засадничими в побудові суспільства і визначають його зміни. Соціальні групи посідають різні місця в ієрархії суспільства, у диференціації населення за рівнем влади, добробуту, доходів, освіти тощо; вони зв’язані між собою економічними, політичними, культурними та іншими відносинами; є суб’єктами функціонування соціальних інститутів суспільства. Отже, соціальна структура суспільства відбиває його об’єктивну диференціацію на великі й малі соціальні групи (спільноти, прошарки), що різняться за своїм становищем у системі суспільних відносин. Одні з них (наприклад класи) формуються об’єктивно та існують незалежно від волі і свідомості людей, інші створюються свідомо та цілеспрямовано самими людьми (політичні партії, молодіжні угруповання тощо). Суб’єкти соціальної структури суспільства зв’язані соціальними відносинами, кожному з різновидів яких відповідає певна структура: економічна, політична, правова, духовна тощо.

Соціальні відносини — це відносини між групами людей і індивідами, соціальними групами, що посідають певне місце в структурі суспільства, беруть неоднакову участь у його економічному, політичному та державному житті, різняться за способом життя, рівнем і джерелами доходів, структурою особистого споживання.

Соціальні відносини як різновид суспільних відносин постійно взаємодіють з іншими відносинами — економічними, політичними, правовими. Щоб їх «вичленити», необхідно знати, з приводу чого вони сформувались, оскільки всі вони формуються й реалізуються між соціальними суб’єктами стосовно різних матеріальних чи духовних об’єктів. Якщо відносини сформувалися стосовно засобів виробництва — це економічні відносини, державної влади — політичні, законів — правові,ідеології, науки, культури, релігії, освіти, мистецтва — духовні.

Соціальні відносини у вузькому значенні (у широкому вони ідентичні суспільним) формуються в процесі реалізації соціальної взаємодії, що виникає між різними суб’єктами (соціальними спільнотами, прошарками, групами, індивідами). Вони відбивають становище окремих суб’єктів у суспільстві. Це відносини рівності—нерівності, справедливості—несправедливості, панування—підлеглості.

Основою формування й розвитку соціальної структури, її складових є виробничі відносини. Сталі форми людських об’єднань та відносин між ними утворюються, ґрунтуючись на об’єктивних процесах суспільного поділу праці. Під суспільним поділом праці розуміють розмежування в суспільстві різних соціальних функцій, ролей що виконуються певними індивідами, групами людей, спільнотами з різних сфер суспільства — сільського господарства, промисловості, науки, охорони здоров’я, мистецтва, армії тощо.

Поділ праці виникає, коли певні функції закріплюються за відповідними групами спеціально для цього підготовлених людей: це називається спеціалізацією. Щоб задовольнити різноманітні потреби, фахівці між собою кооперуються, унаслідок чого формуються функціональні зв’язки.

Першим великим суспільним поділом праці стало виокремлення із загальної маси пастуших племен, що створило матеріальну передумову для виникнення приватної власності й поділу суспільства на класи.

Другим великим суспільним поділом праці стало виокремлення ремесла, яке раніше було підсобним промислом землероба. Це призвело до значного розшарування суспільства і появи в ньому таких соціальних спільнот, які знать і прості землероби, ремісники тощо. Потреба в обміні продуктами трудової діяльності зумовила формування ще однієї соціальної спільноти — купців. За третього поділу стався поділ праці на фізичну й розумову, а населення — на сільське й міське.

Отже, з розвитком продуктивних сил і суспільного виробництва поглиблювався поділ праці, який спричинив ускладнення соціальної структури, появу нових її елементів, заміну одних елементів іншими, що відповідали вимогам економічного та соціального розвитку.

Унаслідок взаємодії індивідів відбувається формування спільних інтересів, які відтворюють їхні спільні риси. Спільні інтереси групи, спільноти формуються на основі індивідуальних інтересів її членів, але не є їх сумою. Спільні інтереси є рушійною силою будь-якої групи, спільноти.

Інтереси — це зовнішній прояв потреби, що є усвідомленням, відчуттям необхідності певних умов життєдіяльності. Одні умови спонукають потребу привласнювати й споживати, а інші — створювати і примножувати. Історичний досвід свідчить, що жодне соціальне утворення, жодна соціальна група не поступаються своїми інтересами добровільно. Прохання враховувати інтереси інших, заклики до гуманності, морально-етична аргументація тут не діють. Кожне соціальне утворення, соціальна група спрямовують свої зусилля на реалізацію власних інтересів, навіть більше — на експансію, досягнення й зміцнення успіху за рахунок ущемлення інтересів інших. Однак особисті соціальні інтереси майже ніколи не виступають у «чистому» вигляді. Вони, як правило, завуальовані, поєднуються з ідеологічними поглядами, морально-етичними міркуваннями загального характеру. Вирішальну роль у реалізації інтересів відіграє ідеологія. Щоб не стати жертвою обману, людина має навчитися за будь-якими політичними чи релігійними заявами, обіцянками, закликами до гуманізму бачити інтереси тих чи тих груп, кланів або окремих індивідів.

Вивчення соціальної структури суспільства, як відомо, розпочав іще Платон. Розроблена Платоном модель соціальної структури передбачала три соціальні верстви: філософів, що управляють державою, воїнів і робітників (селян, ремісників). Нерівність цих груп було віднесено Платоном до рангу об’єктивного державного закону.

Видатний соціаліст-утопіст Ш. Фур’є вирізняв у соціальній структурі п’ять верств: двір, знать, буржуазія, народ, чернь. Ці верстви між собою ворогують. Основною суперечністю суспільства є протистояння між багатими і бідними.

Спільним у Платона і Ш. Фур’є є те, що соціальна структура розглядається ними як певна множина соціальних груп, що різняться між собою за функціями в суспільстві і багатством. На засаді цих відмінностей у суспільстві формуються певні й досить жорсткі відносини між групами щодо влади (одні керують, а інші підпорядковуються) і багатства (одні привласнюють працю інших). З розвитком суспільства характер цих відносин змінюється: влада одних груп слабшає, інших — посилюється, багатство перерозподіляється. Проте в головному ці відносини протягом багатьох віків залишаються сталими.

Отже, в основу утворення різних соціальних верств покладено ті позиції, що їх вони мають у суспільстві: влада, багатство, можливість (неможливість) привласнення.

Соціальна структура сучасного суспільства включає велику кількість соціальних спільнот, прошарків, груп, які можна типологізувати так:

¨ соціально-класові — класи, соціальні прошарки, соціальні групи та верстви;

¨ соціально-професійні — колективи виробничі, навчальні, військові;

¨ соціально-демографічні — сім’ї, молодь;

¨ соціально-територіальні — міста, села, райони;

¨ соціально-етнічні — нації, народності, етноси.

Наведену типологізацію можна поглибити, зазначивши, наприклад, такі складові:

· вища політична еліта;

· середні прошарки державного й місцевого управління;

· низові працівники апарату управління;

· провідні господарські керівники;

· низові керівники;

· фахівці й службовці різних рівнів;

· робітники різних кваліфікацій;

· пенсіонери та інваліди;

· учні та студенти;

· декласовані елементи тощо.

Кожну з цих складових сформовано на підставі спільних інтересів, які завжди спрямовані на зміцнення та збереження становища конкретної соціальної групи в соціальній структурі суспільства. Ці соціальні групи існували і в структурі радянського суспільства, але не про всіх їх згадували.

Вітчизняна теорія соціальної структури вивчала тільки ті верстви, котрі вважала головними, чи такі, які вивчати було з якогось погляду вигідно. Щоб виключити такий волюнтаризм, російський соціолог Р. Ривкіна пропонує інші правила вивчення соціальної структури:

· вивчати потрібно всі без винятку соціальні прошарки суспільства;

· вимірювати їх потрібно за допомогою однієї мірки, одних критеріїв;

· критеріїв має бути достатньо, щоб вони описували кожний прошарок глибоко й вичерпно.

Інструментом, який дає змогу дотримуватися цих правил, є теорія соціальної стратифікації.

Радянське суспільство згідно з прийнятою тоді доктриною складалось із двох класів (робітничий клас і колгоспне селянство) та одного прошарку — інтелігенції. Взаємини між цими класами мали бути безконфліктними, оскільки між ними нібито не існувало антагоністичних суперечностей. Ця концепція абсолютно не відповідала реальному стану речей у радянському суспільстві. Вона оперувала фактично лише одним критерієм — відносинами власності, побіжно доповнюючи його критерієм характеру праці. Наявність влади, обсяги і способи отримання доходів зовсім не бралися до уваги. Повністю ігнорувалася нерівність позицій різних груп, панувало утопічне уявлення про однакові шанси соціального просування для всіх незалежно від походження, національності, партійності тощо, канонізувалося поняття «гармонійної єдності» суспільних інтересів. Мета такої доктрини була зрозумілою — приховати реальну соціальну структуру радянського суспільства, реальні соціальні суперечності в ньому.

Значення вивчення й аналізу реальної соціальної структури суспільства полягає в тім, що вона є важливим соціальним регулятором еволюції суспільства, визначає шляхи розвитку й підвищення ефективності економіки, оскільки різні соціальні групи мають у ній конкретний статус і намагаються реалізувати свої інтереси. Соціальна структура визначає сутність і основні напрямки політики в суспільстві, оскільки політичні відносини є відносинами між окремими групами з приводу використання, утримання чи захоплення державної влади.

Теорія соціальної структури, або соціологія соціальної структури, за радянської влади розвивалася найменш продуктивно, бо вона надто красномовно заперечувала постійно декларовану «соціальну однорідність» радянського суспільства.

Нині під впливом соціальних зрушень відбувається демонтаж структури пострадянського суспільства, його інститутів, з’являється так званий середній клас.

За визначенням німецького вченого Л. Ергарда середній клас — це та верства населення, яка об’єднує або прагне об’єднати людей, що власною трудовою діяльністю забезпечують своє існування. Найвищу цінність для середнього класу мають почуття особистої відповідальності за свою долю, незалежне існування, рішучість та бажання самоствердження у вільному суспільстві, у вільному світі.

Середній клас у країнах Заходу складається з управлінців нижчого й середнього рівнів, основної частини інтелігенції, яка працює за наймом, дрібних та середніх службовців. Англійський соціолог Е. Гідденс звертає увагу на неоднорідність середнього класу, його три рівні:

· вищий — власники великого бізнесу, приватних магазинів, фермерських господарств;

· середній — менеджери і фахівці, які мають вищу освіту і престижну роботу;

· нижчий — службовці, учителі тощо.

Представники середнього рівня демонструють представникам нижчого рівня взірці, які за певних умов можуть бути цілком досяжні і для них, а це є певним стимулом. Цим самим невдоволення представників нижчого рівня нейтралізується їх сподіваннями на ліпше.

Зростання кількості представників середнього класу зумовлюється розвитком НТР, ускладненням організаційної структури управління на всіх рівнях народного господарства, розширенням сфери послуг.

Більшість учених упевнена, що саме середній клас, а не пролетаріат чи селянство є основою сучасного суспільства. Нині особливо актуальною стає гіпотеза, обґрунтована Г. Зіммелем, що стабільність суспільства залежить від питомої ваги й ролі середнього класу. Його існування та добробут є запорукою добробуту всього суспільства. Перебуваючи на проміжному рівні між протилежними полюсами соціальної ієрархії, середній клас своєю нейтральною позицією, упевненістю у своєму становищі, вірою в майбутнє нейтралізує протистояння цих полюсів. Завдяки цьому суспільство зберігає рівновагу і стабільність. Що більшою є питома вага середнього класу, то сильніший вплив він здатний справляти на ситуацію в державі, на політику, економічні зміни, свідомість громадян, громадську думку.

Учені називають дві моделі соціальної структури, в основу яких покладено принципи вільного господарювання:

1) розвинутого демократичного ринкового суспільства, яке підтримується потужним середнім класом, що становить до 80% громадян. У суспільстві такого типу суспільна злагода забезпечується виключно демократичними інститутами;

2) слаборозвинутого суспільства, в якому існує різкий поділ населення на бідних і багатих, а середній клас дуже нечисленний. У такому суспільстві надто важко створити стабільний механізм досягнення суспільного компромісу.

Якщо в першому випадку право на владу, на високі пости забезпечується довірою суспільства на демократичних виборах, то в другому — майновим станом, можливістю використання приватних фінансових коштів для реалізації політичних цілей.

Слабкість середнього класу призводить до гальмування демократизації суспільних відносин. Досягнення суспільних компромісів стає майже неможливим. За таких умов може сформуватися тенденція до авторитарної диктатури, спрямованої на захист інтересів вищих верств, або до революційної диктатури, яка, спираючись на озброєні маси, прагнутиме задоволення інтересів виключно найбідніших верств.

США називають суспільством середнього класу. Середній клас перебуває на проміжному рівні між основними класами в системі соціальної стратифікації; йому притаманні неоднорідність становища, суперечливість інтересів, свідомості і політичної поведінки. Вирізняють старий середній клас (середні й дрібні власники) і новий середній клас, до якого входять управлінці, професійні працівники розумової праці (білі комірці та ін.). Саме в США якнайповніше реалізовано принципи класової стратифікації. Тут вчені виокремлюють 4 основні класи: вищий, середній, робітничий і нижчий. Кожен з них, крім робітничого, розбивають іще на 2—3 прошарки. Середній клас кількісно становить близько 60% населення. До його складу входять люди з економічною незалежністю, яскраво вираженою професійною орієнтацією. Це власники підприємств, учені, лікарі, адвокати, банкіри, підприємці. Завдяки тому, що середній клас кількісно є найчисленнішим, американське суспільство зберігає стабільність.

Як показали соціологічні дослідження Інституту соціології НАН України, кількісне співвідношення дуже багатих і дуже бідних, що є нині в Україні, виходить далеко за межі безпечної для суспільства соціальної нерівності, про яку вже йшлося. Тому соціальна ситуація є надто напруженою і ще більше погіршується тим, що правляча «еліта» нині всіляко обмежує доступ населенню не тільки до вищого класу, а навіть і до середнього, ухвалюючи відповідні закони, створюючи приватні привілейовані навчальні заклади, недоступні для більшості, установлюючи оплату праці на рівні, нижчому від прожиткового мінімуму, а не справедливої ринкової ціни.

Дата добавления: 2015-05-24