Стратифікаційна структура суспільства 2 страница

Щодо наявності чи браку середнього класу в радянському суспільстві думки соціологів неоднозначні: від заперечення його існування взагалі до цілковитого ототожнення його із зарубіжною моделлю. Провідний російський соціолог академік Т. Заславська зазначає, що в структурі радянського суспільства був порівняно невеликий середній клас, який складався з директорського корпусу та наближених до партійної номенклатури інтелігентів. Він мав такі дві важливі ознаки — високий освітньо-духовний рівень та орієнтацію на соціальне просування.

На верхньому щаблі соціальної драбини перебувала партійна та господарська номенклатура, яка розпоряджалася державною власністю і контролювала розподіл матеріальних благ, а також ті галузі освіти і культури, що мали безпосередній «вихід» на політику, тощо. Саме вона протистояла іншому населенню, яке не мало демократичних інститутів для реалізації своїх прав.

Нижчий клас соціальної структури радянського суспільства репрезентували наймані робітники. Існувало й соціальне дно — десоціалізовані елементи.

Середній клас став тією силою, яка висунула ініціаторів реформ і підтримувала їх. Але радянський середній клас через певні об’єктивні й суб’єктивні причини не міг стати основою «нового» середнього класу українського суспільства.

Як показали дослідження, що проводилися Інститутом соціології, визначаючи свою позицію в соціальній ієрархії, переважна більшість населення України відводить собі місце на нижніх щаблях «статусної драбини». За суб’єктивними оцінками, в Україні існує «низький середній клас», а «високий середній клас», який є найстабільнішою соціальною базою суспільства, репрезентований лише двома відсотками. Менше одного відсотка мешканців уважають себе багатими, групи бідних і середніх приблизно рівні за кількістю. Отже, суспільство розшарувалося на дві частини, що зробило подвійними його свідомість, ставлення до реформ, громадську думку.

Соціальний простір для розвитку середнього класу обмежується бюрократизмом верхів і заздрістю низів. Окрім того, в Україні за умов повільної реанімації вітчизняного виробництва, зростання цін, невиплати зарплат відбувається збіднення більшості населення. Багатство не створюється, а перерозподіляється. У результаті відбувається розмивання середнього класу.

Отже, ієрархічна структура суспільства є дуже динамічною. Її основні прошарки можуть кількісно збільшуватися чи зменшуватися залежно від структурної перебудови економіки, появи нових і відмирання старих професій, зміни політики. Але соціальна структура формується не стихійно. Цей процес цілеспрямовано регулюється державою, яка повинна спрямовувати свої зусилля насамперед на розширення і зміцнення середнього класу.

§9.2 Соціальна нерівність — підґрунтя стратифікації

Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, сприймається як головна його властивість. Історія людства не знає суспільства без соціальної нерівності. Нерівність у доходах, владі, престижності занять, освіті виникла разом з людським суспільством, але попервах вона була дуже незначною, тому стратифікації в простих суспільствах майже не існувало. У складних суспільствах нерівність посилилась і поділила людей спочатку на рабів і рабовласників, потім на касти, верстви, класи.

Історично першою системою соціальної стратифікації є рабство —економічна, соціальна і правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав.

У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах рабовласницького устрою з’явився кастовий устрій. Каста (від португ. caste — рід, покоління) — замкнута спільнота людей, зв’язаних походженням чи правовим статусом, належність до якої успадковується. Це соціальна група (страта), членом якої людина стає з народження, перейти до іншої касти вона не має права. На думку М. Вебера, каста є формою ранжирування за критерієм престижу. В Індії налічується чотири основні касти: священиків, воїнів, купців, робітників та селян — і близько 5 тис. неосновних каст і підкаст. Саму касту визначає передовсім фах, який переходить від батька до сина протягом життя десятків поколінь. Кожна каста живе згідно з приписами і заборонами, що регулюють поведінку людей саме в цій касті.

Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви — соціальні групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов’язки, закріплені звичаями та законами і згідно з ними посідають певне становище в ієрархічній структурі суспільства. За М. Вебером, верства — це спільнота людей, заснована на уявленні про честь, з відповідним специфічним стилем життя, до якого входить набір звичок, цінностей, вірувань тощо. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі XIV—XV ст., коли суспільство поділялося на вищі верстви (дворян, священнослужителів) і нижчі (ремісників, купців, селян).

Промислова революція XVIII—XIX ст. зруйнувала цю систему соціальної стратифікації, вона стала неадекватною до нових вимірів суспільства, а натомість вибудувала іншу, класову стратифікацію. Клас — головний елемент стратифікації капіталізму. Це велика група людей, що мають однаковий соціально-економічний статус у системі соціальної стратифікації. Отож, термін «клас» на відміну від «верстви» не просто віддзеркалює соціальні «перегородки», привілеї та умовності, а включає показники економічного становища людей. Один клас від іншого (вищий від середнього чи від робітничого) відрізняється за такими характеристиками, як багатство, солідарність, влада тощо.

Марксисти-ленінці розглядали термін «клас» як економічну категорію (альтернативного підходу, згідно з яким клас не є винятково економічним явищем, додержуються деякі американські соціологи).

К. Маркс розрізняв класи відносно власності на капітал і засоби виробництва, поділяючи населення на тих, хто має власність, і тих, хто її не має, — на капіталістів і пролетарів. Селяни й дрібні власники не підпадали під цю класифікацію. Вони були, на думку Маркса, «пережитками» докапіталістичної економіки і мали з часом зникнути.

В. Ульянов (Ленін) соціальним класом уважав велику групу людей, що відрізняються від інших місцем в історично визначеній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю в суспільній організації праці і способами отримання та розмірами тої долі суспільного багатства, яку вона має.

За І. Уорнером, соціальний клас — це група людей, що відносять себе до певної позиції в системі соціальної ієрархії: вищий — вищий, нижчий — вищий, вищий — середній, нижчий — середній, вищий — нижчий, нижчий — нижчий.

За М. Вебером, класи — це агрегати людей, які мають однакові життєві шанси. Він поділяв населення на класи відповідно до різних «життєвих шансів». В одного класу головне — капітал, в іншого — кваліфікація. Усе населення М. Вебер класифікував так: 1) власники; 2) інтелектуали (адміністратори і менеджери); 3) дрібна буржуазія (дрібні підприємці й комерсанти); 4) робітники.

Особливого значення М. Вебер надавав такому критерію стратифікації, як соціальна репутація, чи статус.

Сучасні соціологи додержуються веберівських принципів стратифікації, визнаючи належність до того чи того класу за такими критеріями:

· тип економічної діяльності — від підприємницької і державної на верхніх щаблях до некваліфікованої праці на нижніх;

· величина доходу — від мільярдів доларів до нуля;

· тип і рівень освіти — від диплома про закінчення престижного вузу до свідоцтва про закінчення початкової школи (цікаво, що кількість років навчання і обсяг знань не такі вже важливі — значно більше важить престижність вузу);

· місце проживання — від привілейованих районів до нетрів;

· тип організації дозвілля — від світських раутів і відпочинку на престижних зарубіжних курортах до гри в карти в темних завулках.

Існує поняття абстрактного соціального класу — це сукуп­ність індивідів, що відрізняються наявністю притаманних їм об’єктивних атрибутів соціальної позиції, проте, на відміну від соціального класу в його соціологічному розумінні, вони не мають почуття ідентифікації з іншими членами цієї сукупності, не усвідомлюють спільності власних інтересів, не володіють власною організацією.

На противагу абстрактному соціальному класу, за Дж. Г. Мідом, клас соціальний у його соціологічному розумінні є конкретним, тобто це — група людей, що функціонує як соціальна одиниця, і її члени перебувають у безпосередній взаємодії.

У межах одного класу може існувати кілька страт чи прошарків. Окрім загальнокласових рис їм притаманні деякі специфічні ознаки (наприклад джерело доходу). Прошарок складається з осіб однакового соціального статусу.

Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, усіма сприймається як основна його властивість. Проте кожне суспільство намагається організувати «свою» нерівність. У зв’язку із цим соціологію цікавить механізм такої підтримки (відтворення) ієрархічної структури, який не дав би їй можливості розвалитися під впливом різнонаправлених дій різних соціальних прошарків, зумовлених суперечністю їхніх інтересів, — у демократичній класовій боротьбі.

У теорії індустріального суспільства демократична класова боротьба — це боротьба, що ведеться в межах даної демократії через використання загальних виборчих прав, вільних профспілок, колективних договорів.

Результати соціологічних опитувань свідчать, що люди болісно сприймають соціальну нерівність. Своє місце в соціальній ієрархії вони часто вважають несправедливим. Відчувається антагонізм між вищими і нижчими прошарками. Державні діячі докоряють трудящим за «нерозуміння» суспільних цілей і завдань, небажання «трохи потерпіти», а ті звинувачують управлін­ців і політиків у некомпетентності, егоцентризмі, зажерливості, корупції.

Але те, що за явно вираженого невдоволення соціальною нерівністю революції, громадянської війни, однак, не відбувається, є результатом дії соціально-нормативної системи, соціальних інститутів, які спонукають людей з розумінням сприймати ті чи ті державні управлінські принципи та дії. Кожне суспільство робить це по-своєму. Так, для підтримування соціальної нерівності на перших етапах розвитку суспільства застосовувалося просте правило сталої організації ієрархічної структури: хто в якій сім’ї народився, той несе відповідний статус до кінця своїх днів (раб, кріпак, патрицій тощо). За додержанням цього правила стежила вся система соціальних інститутів: суд, уряд, армія, церква.

У кастовій суспільній системі в ролі основних інститутів виступають держава і релігія, які використовують силу влади, зброї, ідеологічного тиску для забезпечення привілеїв вищим прошаркам. Ці інститути контролюють функціональне призначення каст, їх чистоту, права та обов’язки членів, чітко визначають їх місце в соціальній ієрархії. Відхилення від приписуваних законами зразків поведінки карається певними санкціями.

У сучасному суспільстві, хоч усі люди мають формально рівні права з народження, суспільство, як і раніше, підтримує й охороняє свою ієрархію. Так, інститут власності підтримує право на спадок, а отже, робить неоднаковими шанси на збагачення людей, що народилися в бідних і багатих сім’ях. Інститути освіти дають можливість здобути освіту, а потім виконувати престижні види діяльності не тільки людям з високими розумовими здібнос­тями, а й просто багатим, які можуть за освіту заплатити. Політичні інститути формують еліту, котра має право на владу, на управління людьми.

Однак ієрархічна структура не залишається сталою. К. Маркс прогнозував, що вона змінюватиметься за рахунок дальшого збагачення невеликої купки багатіїв і зубожіння основної маси населення — трудящих. А це призводитиме до напруження у відносинах між вищими й нижчими стратами, яке може перерости у відкриту боротьбу за перерозподіл багатства. Тому досить націоналізувати багатство меншості, зазначав К. Маркс, і буде встанов­лено соціалізм. П. Сорокін, хоч і не поділяв думок К. Маркса щодо абсолютного зубожіння мас, також був схильний гадати, що верхня частина соціальної піраміди вибудовується значно швидше за нижню. Проте зростання багатства й влади не безмеж­не. На думку П. Сорокіна, існує так звана позначка насичення, далі за яку суспільство не може рухатися без ризику катастрофи. З наближенням суспільства до такої позначки розпочинаються реформи, спрямовані на перерозподіл національного доходу через податки, зміни в економічній та політичній сферах або інші дії для стримування згубної тенденції.

Отже, стабільність суспільства залежить від конфігурації соціальної стратифікації, від її профілю. Витягнутість профілю по вертикалі свідчить про наявність соціального напруження в суспільстві, що може завершитися соціальною катастрофою. Навпаки, розширення профілю по горизонталі свідчить про стабілізацію суспільних відносин. Важливо, щоб ця стабілізація досягалася не стихійно, а внаслідок дії соціальних інститутів.

Проте, на думку П. Сорокіна, розширення профілю стратифікації теж не повинно бути надмірним. Нерівність — це не тільки характеристика суспільства, а й важливе джерело його розвитку. Зрівнялівка в доходах, відношенні до влади, власності позбавляє індивіда внутрішнього стимулу до дій, самовдосконалення, а отже, забирає в суспільства важливу рушійну силу.

Більш важливим чинником функціонування і підтримки стабіль­ності суспільства є досягнення класової гармонії, консенсусу, що означає злагоду, підґрунтям якої є схожість поглядів і орієнтацій стосовно значущих цінностей, цілей, норм, правил поведінки, ролей, владних відносин тощо між індивідами, соціальними групами і спільнотами.

§ 9.3 Теорія соціального статусу у концепції соціальної стратифікації

Г.Дворецька стверджує що складовою концепції соціальної стратифікації є теорія соціального статусу. Згідно з нею соціальна нерівність — це нерівність статусів, що випливає зі здатності чи нездатності індивідів виконувати ту чи ту соціальну роль. Соціальний статус (від лат. status — стан) — позиція людини чи групи в суспільстві, яка визначається соціальними ознаками (матеріальне забезпечення, фах, кваліфікація, освіта, політичні можливості тощо) і демографічними особливостями (стать, вік та ін.). У соціології цей термін було вперше запроваджено англійцем Г. Д. Мейном для означення сукупності прав і обов’язків індивіда чи соціальної групи, пов’язаної з виконанням певних соціальних ролей.

Будь-яка людина має цілу низку статусів (брат, батько, чоловік, мер міста, член політичної партії і т. ін.), бо вона є членом багатьох соціальних груп і організацій. Статуси типологізуються за різними критеріями (див. рис.). Уся сукупність статусів однієї людини називається статусним набором. Цей термін разом з терміном «ролевий набір», що означає сукупність ролей одного статусу, було запроваджено Р. Мертоном. Існують різні ролеві теорії, що визначають особистість як сукупність соціальних ролей, які вона виконує, додержуючись норм і зразків поведінки, притаманних даній соціальній системі. Згідно з цими теоріями виконання людиною тої чи тої ролі суттєво впливає на її мотивацію, ставлення до навколишнього світу. Кожну роль у ролевому наборі репрезентовано сукупністю несхожих на інші відносин. У результаті ролевий набір формує структуру соціальних відносин.

Типологізація статусів

Соціальна роль — певна модель поведінки, що відповідає даному статусу й характеризує його динаміку. Вона визначається сукупністю норм та очікувань з боку оточення. Нема ролі без статусу і статусу без ролі. Кожна роль має низку прав і обов’язків, які розкривають зміст статусів і забезпечують їх функціональний взаємозв’язок. Право — це система відносин, що закріплюються за допомогою загальнообов’язкових соціальних норм; це те, що виконавець ролі може допустити стосовно своєї особи і дозволити собі щодо інших. Обов’язок — це моральна, соціальна чи правова вимога до соціально очікуваної поведінки від індивіда чи групи; це те, що виконавець ролі повинен виконувати стосовно інших. Маючи ті чи ті обов’язки, людина несе відповідальність за своєчасність і якість їх виконання. Наприклад, майстер — це статус у виробничій сфері. Обов’язок майстра — розподіляти й давати завдання робітникам, пояснювати методи виконання, підтримувати технологічну та трудову дисципліну, оцінювати результати праці. У свою чергу, обов’язок робітника — своєчасно та якісно виконувати виробничі завдання, ефективно використовувати матеріали та устаткування, додержуватися дисципліни. Статус майстра і статус робітника мають сенс лише відносно один одного. Вони зв’язані між собою функціонально (функція майстра — визначати завдання, функція робітника — виконувати це завдання). Для інших працівників і майстер, і робітник є звичайними колегами по службі.

Найбільш характерний для конкретного індивіда статус, з яким його ототожнює оточення, називається головним статусом. Головний статус визначає манеру поведінки, коло знайомих, стиль життя тощо.

У соціології поряд з поняттям соціального статусу існує поняття особистого статусу. Він визначається тим місцем, що його посідає індивід у малій групі залежно від своїх індивідуальних якостей. Особистий статус значиміший для знайомих. Незнайомі ж більше цікавляться офіційним статусом, який визначається об’єктивними характеристиками індивіда.

Розрізняють ще природний статус, який людина отримує з народження (національність, стать, фізичні та психологічні дані), і досягнутийстатус, якого людина набуває з часом, у процесі соціалізації (освіта, кваліфікація, культурний рівень тощо).

Різновидами соціальних статусів є: економічні (робітник, підприємець, власник, бізнесмен, банкір), професійні (учитель, водій, слюсар), політичні (демократ, комуніст, шовініст), релігійні (священик, віруючий, прихожанин), демографічні (стать, вік, національність), сімейно-родинні (подружжя, дитина, брат, син). Вони є підструктурами соціальної структури суспільства, інституціальними сферами і репрезентовані відповідними інститутами: держави і права, виробництва, освіти (економічна й професійна підструктура), сім’ї і шлюбу (сімейно-родинна підструктура), релігії (релігійна підструктура).

Кожне суспільство має величезну кількість статусів, лише професійних налічується кількасот тисяч. Кожний статус належить певній кількості людей, які утворюють соціальну групу. Отже, кожний статус у суспільстві репрезентований окремою соціальною групою. Сукупність усіх статусних груп утворює соціальний склад населення.

Статусні групи посідають певне місце у статусній ієрархії. Остання утворюється громадською думкою. Статус професора, наприклад, скрізь цінується вище за статус прибиральниці. Місце певної статусної групи в ієрархії називається рангом. Ранги можуть бути високими, середніми і низькими. Що більше суспільство цінує статус, то вищий у нього ранг, то більше в нього привілеїв, благ, шанування, символів, слави.

У суспільстві під впливом різних чинників відбувається статусне вирівнювання, уніфікація статусів — становища індивіда чи соціальної групи в ієрархічних системах, що утворюються за різними критеріями: дохід, влада, престиж. Так, багато людей намагається переїхати в престижніший район проживання, навчати своїх дітей в престижніших навчальних закладах, купувати престижніші, дорогі автомобілі тощо. Реалізуючи свої намагання, вони доводять до загального рівня виявлення різних складових свого статусу стосовно різних його параметрів.

Зі статусним вирівнюванням пов’язане явище, яке соціологи називають статусфренією — (від лат. status — стан, грец. phren — розум) різновид патології, за якої індивід у всякі способи незалежно від існуючих норм поведінки намагається наблизитися до тої ролі, яка для нього найпрестижніша, і забезпечити різні привілеї, матеріальні блага, соціальну владу, пошанування, славу тощо.

Статусні групи, ранжировані за доходами, владою, престижністю професії, освіти тощо, утворюють соціальну стратифікацію. Отже, стратифікація складається з тих самих статусних груп, що й структура, тільки згрупованих за іншими критеріями.

Зважаючи на те що стратифікація — явище багатомірне і нараховує багато нашарувань — страт, які не цілком збігаються одна з одною, для визначення місця в суспільній ієрархії кожної страти слід застосовувати комплекс методів:

· аналіз статистичних даних, який дає можливість визначити ієрархію доходів, рівень освіти тощо;

· вивчення громадської думки, що відбиває значущість і цінність того чи того соціального статусу, соціальної групи, професії;

· соціологічні дослідження ціннісно-нормативної системи, які дають змогу виміряти вплив суб’єкта на прийняття управлінських рішень, його шанси на участь у політичній владі; характеристику еліти, можливість її тиску на державні структури, переваги і привілеї можновладців тощо.

Концепції і теорії еліт знайшли дальший розвиток у серії публікацій вітчизняних учених-соціологів «Правляча еліта сучасної України», в яких висвітлюється процес становлення нової української еліти за умов кардинальних змін цінностей і соціальних норм, визначаються соціальні й психологічні характеристики еліти. Ці дослідження збагачують розуміння стратифікаційної струк­тури суспільства.

§ 9.4 Соціальна мобільність форма відтворювання соціальної структури суспільства

Соціальна структура суспільства, її складові перебувають у постійному русі й розвитку. Відбувається постійна зміна статусу індивідів — переміщення з одних суспільних прошарків, груп до інших — соціальне переміщення; просування на позиції з вищими престижем, доходами і владою — соціальне просування; перехід на нижчі ієрархічні позиції — соціальна деградація.

Зміна індивідом чи соціальною групою соціальної позиції, місця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П. Сорокіним на позначення явища переміщення індивіда в соціальному просторі.

Соціальний простір — поле соціальної діяльності, яке охоплює сукупність значимих соціальних груп, індивідів, об’єктів у тому чи тому їх взаємному розташуванні.

Соціальна мобільність може бути різних типів: горизонтальна й вертикальна, між різними поколіннями і в межах одного покоління. Горизонтальна мобільність означає переміщення людей на тому самому соціальному рівні, без зміни статусу або зі зміною на інший, еквівалентний попередньому статусу. Наприклад, учений професор займався науково-дослідною працею в НДІ, потім перейшов на викладацьку роботу до вузу на ту саму посаду професора. Вертикальна мобільність означає зміну статусу на вищий або навпаки, тобто рух угору—донизу в системі соціальних позицій. Наприклад, пересування з посади старшого викладача на посаду доцента. Мобільність поколінь — це зміна соціального стану чи статусу від одного покоління до другого (від батька до сина).

Існує так звана надумана мобільність, що означає зміни в статусі, за яких фактичних змін у престижі, доходах та інших соціальних ознаках не відбувається. Наприклад, нова назва професії, підрозділу, в якому працює індивід, тощо.

Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кількості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що дають змогу людям пересуватися від статусу до статусу, а точніше, від міри свободи такого пересування.

Залежно від міри свободи переходу з однієї страти до іншої суспільства поділяються на закриті, де забороняється такий перехід (рабовласницьке), відкриті, де дозволений такий перехід (капіталістичне з досить високим рівнем соціальної мобільності), та змішані, де перехід юридично заборонений, але на практиці цілком можливий (феодальне).

Соціологи виокремлюють два типи нерівності. Нерівність щодо позицій (доходів, престижності, освіти, влади) називається нерівністю у сфері стратифікації, а нерівність щодо можливостей досягнення позицій — нерівністю у сфері мобільності. У кастовому суспільстві можливості для мобільності мінімальні, бо людям заборонено пересуватися з однієї касти в іншу. У класовому суспільстві бар’єри для мобільності зняті, але існує велика нерівність щодо можливостей мобільності. Так, шанси потрапити до престижного вузу в дитини багатих чи впливових батьків набагато більші ніж у дитини із пересічної сім’ї.

Аналізуючи соціальну мобільність, соціологи вивчають кількість і розміри класів, страт і статусних груп, швидкість пересування індивідів з однієї групи в іншу, види та масштаби власності, що належить індивіду, вид його діяльності, статуси, які він має, розподіл влади між окремими статусними групами тощо. Індивіди й цілі групи постійно пересуваються як по вертикалі, так і по горизонталі соціальної структури суспільства.

Пересування груп по вертикалі відбувається під час структурної перебудови, коли виникають нові престижні професії, соціальні статуси; за економічних криз, коли з’являються нерентабель­ні підприємства, навіть галузі виробництва, а також за зміни політики, ціннісно-нормативної орієнтації. За таких умов пересування, як правило, відбувається одночасно в усіх основних сферах: економічній, політичній і соціальній.

Якщо суспільство стабільне, то в ньому відбуваються вертикальні пересування лише окремих індивідів. За такого пересування індивід змушений змінювати соціально-професійну групу, бо професій, які мають свою вертикальну структуру, дуже мало. Зміна індивідом одної професії на іншу називається професійною мобільністю.

Вертикальні пересування індивідів завжди цікавили соціологів. П. Сорокін сформулював основні принципи такого пересування. Він писав, що немає такого суспільства, в якому б страти не допускали жодного пересування. Воно відбувається навіть у кастовій системі. Але немає й таких суспільств, де б оці переміщення відбувалися б цілком вільно. У кожному суспільстві така «перепустка» регулюється соціальними інститутами. Вони перевіряють кожного кандидата на доцільність переміщення, на відповідність його нормам і принципам тієї страти, куди він переходить. Соціальні інститути, за словами П. Сорокіна, є «соціаль­ними ліфтами», які переміщують індивідів з однієї страти до іншої. Так, інститут політики не тільки формує свідомість мас, але дає змогу найбільш політично свідомим перейти на вищі щаблі соціальної ієрархії й посісти керівні посади.

Проте однієї рушійної сили соціального інституту для пересування по вертикалі недостатньо. Необхідно закріпитися на верхній сходинці, адаптуватися до нового соціально-культурного середовища, засвоїти нові норми, нові зразки поведінки, а це, як стверджують учені, потребує великого психологічного напруження, що супроводжується неврозами, утратою віри в себе, формуванням комплексу неповноцінності. Людина, відірвавшись від «своєї» страти, не може знайти себе в іншій. Феномен перебування людини між двома соціальними стратами, зв’язаний із її переміщенням у соціальному просторі, у соціології називається маргінальністю. Маргінальність, за Р.Е. Парком, — таке становище індивіда чи групи, коли вони посідають межову позицію в прошарку, класі, суспільстві, а тому не повністю інтегровані в дане соціальне утворення. Ці особи мають певну ідентифікацію з кожною з межових страт. Маргінал, маргінальна особистість,перебуває на межі різних соціальних груп, систем, культур, зазнає впливу їх норм, цінностей тощо, які суперечать одна одній; маргінал втратив колишній статус і не адаптувався до нового соціально-культурного середовища. У подібну ситуацію, як правило, потрапляє особа або занадто агресивна, або пасивна, або така, що втратила соціальну опору (наприклад, мігрант із села в пошуках роботи в місті чи іммігрант, що шукає в іншій країні ліпшої долі).

Такі межові, проміжні стосовно тих чи тих соціальних спільнот прошарки, називаються маргінальними.

Українськими вченими доведено, що трансформація економічної та соціальної сфер, яка відбувається під впливом різноманітних за походженням чинників, створює умови для значних змін у напрямках і кількісних показниках соціальної мобільності. На думку Є. Головахи, Н. Паніної, зафіксовані на сучасному етапі трансформації суспільства напрямки та інтенсивність соціальної мобільності є ознаками як меж нерівності в суспільстві, так і міри доступності для представників різних верств населення привабливих позицій у соціаль­ній структурі.

Дата добавления: 2015-05-24