Структурний функціоналізм про культуру

Дюркгейм про соціальні функції видів культури

про соціальні інститути: всі вони (серед них і обрядові та релігійні) є наслідками й продуктами природної еволюції, а їхнє призначення полягає в регулюванні та впорядкуванні суспільного життя. Що ж до істинності чи неістинності релігійних учень, то це питання він визнає недоступним для науки; крім того, в умовах утвердження індустріального типу суспільств Спенсер убачає в релігії щось значно менш важливе у справі підтримки взірців або в соціальних змінах порівняно з такими регуляторами життя суспільства, як ринок і політична діяльність. На його думку, релігія — це одна з найпоширеніших та найвйтонченіших культурних звичок, специфічна діяльність, яка не має великого значення.

Особливо варто згадати про ту частину доробку іншого видатного соціолога Е.Дюркгайма, в якій він хоч і визнає суспільство окремим від природи специфічним утворенням, але дотримується думки про те, що існуючі в ньому колективні уявлення (культурного походження) є соціальними фактами. Ці колективні уявлення домінують над індивідом, створюють його і є джерелом усіх вищих цінностей. Одним з таких видів колективних уявлень є релігія; її основне завдання — не пояснення світу, а задоволення потреби у підтримці, пожвавленні та зміцненні колектив­них ідей і почуттів, з яких і складається єдність суспільства. Релігія завжди допомагала об'єднати суспільство. У традиційних суспільствах вона сприяла механічній, а я розвиненіших — органічній солідарності людей. В останньому випадку саме релігія, виконуючи дисциплінарну, цементуючу і відтворюючу функції, прямо спричиняє з'єднання членів суспільства в єдине ціле. Об'єднанню і цілісності соціуму допомагає також мораль. Серед, її основних соціальних функцій провідне місце посідає виховна; наслідком реалізації такої функції моралі, крім зміцнення суспільства, є подолання двоїстості людини, її біологічного деструктивного начала, і формування людини соціальної.

Отже, представники об'єктивістської течії розцінювали культуру як вторинний щодо суспільства та його структур феномен соціального поход­ження й характеру, основне призначення якого полягало у зміцненні суспільства. При цьому сутнісний бік культурних процесів і явищ цікавив соціологів цієї орієнтації набагато менше. Таким чином, культур­ні системи трактувалися ними з погляду функціонального >, як такі, що допомагають досягти певних соціальних цілей.

Таке розуміння культури певний час було репрезентоване і в концеп­ціях соціологічного структурного функціоналізму, де культура була однією з підсистем суспільства, за допомогою виконання своїх соціальних

Парсонс

про специфічну

суть культури

Парсонс про провідну роль культури

Парсонс про регулятивну роль культури

функцій здійснювала зв'язок з іншими підсистемами, зміцнюючи в такий спосіб цілу суспільну систему. Без участі культурної підсистеми не може бути реалізована соціальна дія: культура як комплекс ідеальних зразків обмежує і спрямовує вибір індивіда, надає йому сенсу. Культура також через свої цінності спрямовує соціальні дії особистості, має регулятивну силу та вплив на соціальні процеси; від неї часто залежать темпи дина­міки та ефективність суспільних змін. Водночас культура відзначається стабільністю, усталеністю, певною консервативністю, що позитивно впливає на стабільність суспільства загалом.

З часом структурний функціоналізм зазнає суттєвих доповнень у сенсі переосмислення суті і ролі культурної підсистеми, її висунення на провідні позиції. У теорії Т.Парсонса ці зміни набули свого концентро­ваного вираження та аргументації у вигляді таких положень. По-перше, у процесі взаємодії з суспільством культура розкривається у трьох своїх взаємопов'язаних аспектах:

• культура передається, вона становить спадщину або соціальну традицію;

• культура — це те, чого навчаються) вона не є проявом генетичної природи людини;

• культура є загальноприйнятою,.

Отже, перший висновок із наведених міркувань полягає в тому, що культура, з одного боку, є продуктом, але з другого — детермінантою (визначальною силою) системи людської соціальної взаємодії.

По-друге, культура володіє, за словами Парсонса, «надординарною інтеграційною технікою системи дій»:

• саме культура визначає суть, якість взаємодій між соціальними агентами та інтегрує індивіда в соціальну систему;

• саме культура володіє особливою здатністю проникати в усі інші системи і підсистеми, будучи їхньою органічною частиною;

• саме культура може мати самостійну форму існування, виступаючи у вигляді знань, ідей, цінностей і норм.

Відтак порівняно з іншими підсистемами соціальної дії культурна підсистема на найвищій сходинці в їхній ієрархії: без культури не може бути соціальної системи. Мало того, хоч би яку з підсистем узяти, в кожній вирішальну формуючу, інтегруючу і мотивуючу роль, що спонукає індивідів і ділі соціальні спільноти до соціальних дій, відіграє культура. Це другий висновок Парсонса.

По-третє, в кібернетично-управлінському сенсі культура є вищим регулятором будь-якої соціальної дій Це уможливлюється завдяки тому, що саме вона формує і накидає соціальним акторам — діючим

Парсонс про

культуру

як чинник

формування

нового

суспільства

Конфлікто-

логічний

підхід

особам — норми, ідеали, цінності, взірці поведінки, які мотивують їхні дії, а також зводить їхні інтегровані комплекси в єдину соціальну систему. Це третій висновок Парсонса.

Нарешті, по-четверте, культура дедалі більше виступатиме вирішаль­ним чинником формування демократичного вільного суспільства; здійсниться перехід від владно-силового ладу до ладу, заснованому на культурній легітимізації, тобто на такій загальній системі культурних цінностей ліберально-демократичного ґатунку, яка мотивує єдину для всіх або найпоширенішу мотивацію поведінки, гармонізує соціальні ролі через загальновизнані культурні стандарти і моральні орієнтації тощо. Це четвертий і завершальний висновок Парсонса в його аналізі культури.

Віддаючи належне великому внескові Т.Парсонса у розвиток соціо­логічних уявлень про культуру, все ж зазначимо, що у своїх працях він акцентував переважно на ідеальних станах рівноваги соціальних систем. Однак соціальні реалії здебільшого не збігаються з ідеальними уявлен­нями про суспільні процеси та явища; це стосується й культури. Відтак у соціологічній думці розвиваються концепції, які досліджують відхи­лення від нормальних станів суспільства. Серед них — конфлікто-логічний підхід, основне в якому — акцент на культурі як на динамічній внутрішньо суперечливій системі — арені конфліктів. Найпоширені­шими видами конфліктів, пов'язаними з розвитком культури, Н.Смелзер вважає:

• аномію (порушення єдності культури, розпад системи моральних, релігійних і сімейних цінностей — феномен, який досліджував ще Е.Дюркгайм);

• культурне запізнення (коли зміни в матеріальному житті суспільства випереджають зміни духовної культури, що призводить до невідповід­ності матеріальної та нематеріальної культур, а це, своєю чергою, вик­ликає появу величезної кількості невирішених соціальних проблем. Наприклад, прогрес у деревообробній промисловості пов'язаний з винищенням лісів; лише згодом людство усвідомило високу ціну цього прогресу, якою є екологічна катастрофа);

• панування чужої культури (Н.Смелзер наводить приклад несуміс­ності туземної культурид культури йолонізаторів у доіндустріальних суспільствах, яку останні нав'язували туземцям будучи впевнені, що це допоможе цивілізувати їх і прищепити їм цінності західної культури — як це робила Велика Британія у своїх численних колоніях. У результаті відбулося не об'єднання двох культур, а їх протипри­родне, повне напруженості змішування з нескінченною боротьбою між ними).

Внесок РМертона в соціологічний аналіз культури

Сорокін

протри

соціокультурні

суперсистеми

в історії

людства

Р.Мертон намагається подолати крайнощі структуралістського та конфліктологічного підходів, вдало сполучаючи соціальну статику й соціальну динаміку, узгодженість і конфлікт, стабільність і зміни. Тим самим Р.Мертон, за словами польського соціолога-дослідника його наукової спадщини П.Штомпки, забезпечує повноцінну багатовимірну парадигму для соціології, яка задала тон інтелектуальним пошукам його наступників. Така висока оцінка доробку Р.Мертона зумовлена тим, що в його дослідженнях зовні непохитна соціальна структура виявляється внутрішньо напруженою, іманентно конфліктною, що породжує зміни двох типів: перший спричиняє відтворення старого соціального порядку, а другий — призводить до утворення нового соціального порядку. Соціальна структура, згідно з поглядами Р.Мертона, також виконує дві функції стосовно індивідів: перша (радше негативна) — стримування індивідів, які мають у ній місце для розвитку культурних потреб, моделей соціальної поведінки і психологічних схильностей; друга (радше пози­тивна) — фільтрація культурних цінностей, що робить поведінку індивіда відповідно до них можливою для представників цього суспільства і неможливою для інших. Висновок Р.Мертона звучить так: «Соціальна структура є бар'єром або, навпаки, відкритими дверима для поведінки згідно з культурними мандатами».

Окреме місце серед соціологічних учень про культуру належить пра­цям П.Сорокіна. Якщо більшість соціологів, віддаючи належне важливій соціальній ролі культури, все-таки схильні розглядати її в ролі складо­вого компонента (або підсистеми) суспільства, то для П.Сорокіна сфера культурних систем найвищого рівня (або суперсистем) перевершує окремі суспільства. Іншими словами, у ланцюгу «суспільство — культура»-представники, наприклад, структурного функціоналізму чи марксистської соціології надають пріоритет суспільству, тоді як П.Соро-кін вивищує культури великих людських спільнот та окремих історичних епох. О.Погорілий, аналізуючи концепцію соціокультурної динаміки П.Сорокіна, з огляду на це зазначає, що основу культурної суперсистеми, або «великої культури» становить певна цінність, на ґрунті якої інте­груються складники суперсистеми — форми економічної, соціальної і політичної організації, право, релігія, наука, філософія, мистецтво, разом утворюючи певну унікальну цілісність. Соціокультурна цілісність такого ґатунку характеризується нескінченним різноманіттям, що перевищує будь-який її конкретний прояв.

На думку П.Сорокіна, всі соціальні реалії, типи особистостей і груп, їх культури слід аналізувати в контексті процесу періодичної зміни трьох відомих на сьогодні соціокультурних

Закон соціо­культурної динаміки П.Сброкіна

М.Вебер як засновник культурно -аналітичного підходу

еуперсистем — релігійної (ідейної), чуттєвої та інтегральної при домінуванні однієї з них. У Європі з VI по XII ст. панівною була релігійна суперсистема, відповідно до цінностей якої економіка, політика, право, мораль, філософія, мистецтво тощо були підкорені теології, а вищою цінністю вважалася релігія. Хоч дві інші системи були присутніми у середньовічній культурі, їхня роль була незначною. Починаючи з XVI й аж до XX ст. у Європі утверджується і домінує чуттєва культура, яка акцентує на чуттєвих цінностях добробуту, комфорту, насолоди, популярності, прагненні влади і слави. Релігійні цінності лишилися, але втратили свою провідну роль. З XX ст. на зміну чуттєвій культурі приходить культура інтегральна, яка стверджує як домінуючу цінність нескінченну різноманітність, що складається з чуттєвого, раціонального і надраціонального-надчуттєвого аспектів. Вища інтегральна цінність — це єдність Істини, Краси і Добра.

П.Сорокін тут формулює закон соціокультурної динаміки, за яким відбуваються чергування соціокультурних еуперсистем, а відтак і суспільств разом з усіма їхніми складниками. Відтак соціокультурний чинник у нього розглядається як домінуючий щодо політичного та економічного факторів.

Іншими представниками інтегралізму в західній соціології є Р.Мюнх, Д.Александер, Ю.Габермас, що тяжіють до розробки концепції, в якій би поєднувалася макро- і мікропроблематика.

Розглянемо тепер соціологічні концепції представників другого напряму в розвитку соціології культури, а саме культурно-аналітич­ного. Початок розробки цього підходу знаходимо у працях засновника «розуміючої соціології» М.Вебера, а продовження — в концепціях символічного інтеракціонізму та феноменологічної соціології. Вище вже наведені основні погляди Вебера на культуру; слід додати, що для нього головним було розуміння людини як істоти передовсім культурної. Тому особливості соціальної поведінки людини полягають не в тому, що вона регулюється ззовні; відмінність людини від тварини полягає у наявності в людини сенсу, що суб'єктивно їй (поведінці) надається. Поряд із цим сенсом соціальної дії предметом соціологічного аналізу є вся багатоманіт­ність ідей, поглядів, переконань, уявлень, образів світу; все це в сукупнос­ті й становить культуру. Якраз складники культури й мотивують будь-яку соціальну дію, надають їй сенсу. Так, соціальні дії, що мотивувалися протестантською етикою, сприяли зародженню і формуванню культур­них передумов капіталістичного розвитку. Відтак, наголошує Л Лонін, у поле соціологічного аналізу потрапили не тільки феномени, що

Дата добавления: 2015-05-24