Організація релігії в Україні

Дуже неоднозначною є сучасна релігійна ситуація в Україні. Складні

міжконфесійні відносини помітно впливають на перебіг геополітичних

процесів, позначаючись на деяких регіональних особливостях політичної

ситуації і опосередковано відображаються у соціально-політичному

середовищі регіонів.

За офіційними даними станом на 1.01.2002 року в Україні діяло 24919

релігійних громади 114-ти конфесій, течій і напрямків: близько 45% з них

зосереджено на заході країни, але найдинамічніше їх кількість зростає у

центральному регіоні. У розрахунку на 10 тис. осіб найщільнішою мережа

релігійних громад є в Тернопільській області (13,2 громад на 10 тис.

осіб), Закарпатській (9,5), Львівській на Івано-Франківській (відповідно

9,5 та 8,3). Водночас найнижча щільність – у Луганській (1,6), Донецькій

(1,4) та Харківській (1,3) областях. У відповідності до традицій домінують християнські конфесії. Загальна

чисельність громад – понад 20400 (до 97% від загальної їх кількості). У

структурі християнських конфесій наймасовішим є православ’я – понад 12,3

тис. громад (на січень 2000 року), або половина їх загальної кількості.

На першому місці тут Українська Православна Церква (МП) – 7911

зареєстрованих громад (39 %), 8 монастирів. Далі йдуть: Українська

Греко-Католицька церква – 3198 громад (15,7%), Українська Православна

Церква (КП) – 2178 громад, Українська Автокефальна Православна Церква –

1022 громади. Сьогодні робляться спроби щодо компромісного рішення по

об’єднанню цих церков в єдину помісну національну церкву з центром в

Україні.

Динамічно зростає кількість протестантських релігійних організацій

різних напрямків. Станом на 1.01.1999 року їх частка складала 23,3 від

загальної кількості. Протестантські конфесії в Україні значно швидше

розбудовують свої структури, активно застосовують сучасні засоби впливу

(радіо, телебачення), активно пропагують свої вчення серед населення.

Так вже зареєстровано 1740 громад Всеукраїнського союзу євангельських

християн-баптистів, 784 громади Церкви П’ятидесятників, 657 громад

церкви адвентистів сьомого дня, 300 релігійних громад свідків Єгови.

Помітним явищем релігійного життя України є і розширення впливу

римо-католицької церкви. Користуючись пріоритетною підтримкою Ватикану

за останні роки в Україні сформовано 842 римо-католицькі релігійні

громади. Зона їх поширення – від західного кордону до Дніпра. Багато

таких громад га Хмельниччині, а Кам’янець-подільський навіть став

своєрідним релігійним центром цієї течії в Україні.

У зв’язку з активізацією національно-культурного життя етнічних меншин

поступово відроджуються релігійні конфесій мусульман (345 громад),

євреїв (Об’єднання громад іудейського віровизначення України), німців

(Німецька Євангелічно-Лютеранська Церква), вірмен (Вірмено-Григоріанська

Апостольська і Вірмено-Католицька Церква).

Релігійне життя має свої територіальні особливості. Так, лише дві

конфесії – УГКЦ та УПЦ (МП) мають досить чітко виражені ареали

домінуючого впливу. УПЦ (МП) переважає на півдні та сході України та

сході Поділля (в Чернігівській, Сумській, Харківській, Полтавській,

Луганській, Херсонській, Одеській, Вінницькій та Хмельницькій областях

їх частка перевищує 50% від загальної чисельності громад. Значним є її

вплив і на Закарпатті (близько 50%). З 1998 року під егідою УПК (МП)

почали створювати т.зв. православні братства, які займаються активною

громадсько-політичною діяльністю під патронатом деяких єпископів півдня

та сходу України. Основний напрям їх діяльності – боротьба проти

автокефалії, проти впровадження української мови в церковні обряди і що

симптоматично – за відновлення Російської монархії. В літургії УПЦ (МП)

використовує російський варіант церковнослов’янської мови, а в

проповідях, навчальних закладах, церковній літературі – переважно

сучасну російську мову. Назагал дана вітка православ’я дуже нетерпимо

ставиться до інших релігійних вірувань. Важливою є також ситуація щодо

адміністративно-територіальної організації конфесії. Неправомірним є

розташування центру конфесії поза межами держави (незалежна держава –

незалежна помісна церква).

Через найбільше поширення саме православних церков то території України

слід зупинитись на їх адміністративно-територіальному устрою, що

органічно виходить з віровчень та догм кожної з конфесій, історичних

особливостей розвитку, традицій даної конфесії та реалій

політико-адміністративного поділу держави.

Найповніший адміністративно-територіальний поділ православних церков

представлений таким чотирьохступеневим рядом: патріархат (метрополія) –

єпархія (єпископство) – деканат (благочиння) – парафія (парохія).

Соціально-політична проблематика діяльності релігійних організацій є

територіально-диференційованою, що зумовлює актуальність її аналізу в

розрізі окремих районів. Виділення таких релігійно-географічних районів

має не лише окреслене прикладне значення, але й може бути формою

культурно-ментальної типології районів України. С.В.Павлов на підставі

низки особливостей релігійного життя (ступінь релігійності населення,

кількість і структура релігійних організацій, її динаміка), виділи в

межах України 4 макро-регіони: Західний, Східний, Центральний і

Південний.

Об’єктивний аналіз територіальної структури релігійної сфери свідчить

про збереження суттєвих, історично зумовлених регіональних відмінностей.

Саме політичні кордони минулого є одним з основних чинників

релігійно-конфесійної диференціації. Проблема об’єктивної

поліконфесійності українського народу потребує терпимості, толерантності

ставлення. А керуючись принципом свободи совісті і відокремлення

функціонування держави та церкви, зауважимо, що громадська та

ідеологічна діяльність релігійних формувань завжди повинна бути в полі

зору цілісної концепції політиків і державних діячів, зумовлюючи, як

вважає М.С. Дністрянський, актуальність розроблення цілісної концепції

регулювання конфесійних стосунків. Одним з основних положень такої

концепції може бути положення про відповідність мети, принципів і форм

діяльності конфесій статусу України, її конституції, державним

інтересам, недопустимість різних форм діяльності, спрямованої на

порушення етнокультурної цілісності українського народу та поглиблення

регіонального відчуження.

41. Географія медична - галузь географії і медицини, що вивчає вплив природних, господарських і соціальних умов різних територій на здоров'ї населяючих їх людей.

Для вирішення медико-географічних проблем використовують методи і техніку досліджень, що склалися в

1. фізичній і соціальній географії (експедиції, стаціонарні дослідження, ландшафтна індикація явищ, класифікація територій, картографічний аналіз і синтез і ін.);

2. у медицині (епідеміологічний аналіз, створення нозологічних профілів, обстеження контрольних груп населення, гігієнічна паспортизація населених пунктів, джерел водопостачання, медико-демографічна статистика і ін.);

3. біології (дослідження, зоолого-паразитологій, морфофункциональноє і эколого-генетичне вивчення людських общностей і ін.).

Ці різноманітні методи об'єднані системною орієнтацією. Їх використання пов'язане з просторовими аспектами екології здоров'я, що і відрізняє медико-географічні дослідження від більшості медичних і гігієнічних досліджень.

Через просторову орієнтованість МГ, особлива роль належить картографуванню. Створюються як дуже складні і насичені інформацією комплексні карти, так і універсальні медико-географічні атласи, які є цілісною системою, зв'язаною єдністю цілей, єдиною картографічною основою. Звичайно в серію карт або в атлас включаються карти окремих медико-географічних чинників з відповідною їх оцінкою, поєднань цих чинників, що надають сукупну дію на здоров'ї населення. Такий підбір карт дозволяє одержати достатньо повне уявлення про умови, в яких формується сучасний або формуватиметься прогнозований рівень здоров'я населення.

Завдання МГ:

1. вивчення територіальних систем для виявлення сукупного впливу складових їх компонентів на здоров'ї населення;

2. забезпечення інформацією, необхідною для розробки заходів щодо профілактики і лікування хвороб (раціональне розміщення мережі установ охорона здоров'я і розвиток санаторно-курортної мережі, санітарно-гігієнічних обґрунтування районних планувань і т.д.);

3. складання медико-географічних прогнозів на знов освоювані райони, що реконструюються, для запобігання ситуаціям, які в перспективі можуть привести до зниження рівня здоров'я населення;

4. створення спеціалізованих медико-географічних карт і атласів.

У медичній географії використовуються інформація, що одержується шляхом безпосередніх спостережень під час експедиційних робіт, а також дані медичних наук, біології, географії (природної і соціальної), демографії, економіки, етнографії, соціології, історії і т.д. Медико-географічними розробками користуються медпрацівники різного профілю, географи, проектувальники-містобудівники і інші фахівці.

42. Офіційною батьківщиною медичної географії визнано Італію. У XVII ст. італійський вчений Б.Раммаціні увів термін "медична географія" і розкрив зміст цього поняття. Перші праці з медичної географії були опубліковані також за межами України: "Узагальнення всезагальної медичної практичної географії" була написана в 1792 р. німецьким вченим Фінке. Він зазначає, що назви "медична географія" заслуговує така праця, в якій, описуючи кожну країну, досліджують

її географічне положення, стан її землі, властивості повітря, води, клімату, продукти харчування її жителів; повідомляють про мораль і звички людей, що впливають на їхнє здоров'я; розповідають про хвороби та засоби їх лікування в цих країнах, - нарешті, повідомляють про все, що необхідно знати про медичний стан кожної країни.

У 1853 р. в Берліні вийшла праця Фуке "Медична географія", у якій дано таке визначення цьому поняттю: медична географія - це наука, що вивчає закони за якими на Землі розподіляються і поширюються хвороби. Французький лікар військового госпіталю Буден у праці "Досвід медичної географії" (1843) дав таке визначення медичній географії: "Народження, життя, захворювання і смерть - все зміню-ється залежно від клімату і ґрунту, від племені і національності. Ці різноманітні прояви життя і смерті, здоров'я і хвороби, ці неперервні переміни в просторі, що видозмінюються походженням людей, скла-дають спеціальний предмет медичної географії".

В середині XIX ст. медичну географію починають розглядати як галузь загальної географії.

Ще одною особливістю розвитку медичної географії є те, що як медико-географічні знання, так і перші медико-географічні праці пе-реважно належали медикам. Навіть у ХХст., коли географи довели свої права на медичну географію, медики відігравали не останню роль у розвитку цієї науки.

Важливо зазначити, що всесвітньо відомий український паразитолог С.М.Павловський, який створив учення про природну очаговість хвороб людини та концепцію про паразитоценози, був президентом Географічного товариства СРСР у 1952-1954 рр.

Сьогодні доцільно об'єктивно оцінити наукову спадщину відомих українських учених-медиків (М.І.Пирогова, І.І.Мечникова, І.М.Сєченова, Д.К.Заболотного, М.Ф.Гамалії, В.В.Підвисоцького, В.Я.Данилевського, О.Я.Данилевського, О.О.Богомольця та ін.) з позицій медичної географії.

На особливу увагу заслуговує праця ученого-медика С.А.Подолинського "Життя й здоров'я людей на Україні", яка була видана в 1878 р. у Женеві. Наголошуючи на тому, що здоров'я є найкращим добром на світі, С.А.Подолинський зазначає, що воно залежить від обставин життя, насамперед від стану природного середовища (повітря, води, клімату, харчування, рослинного І тваринного світу, взаємодії між ними, між живою і неживою природою). Надзвичайно цінним є те, що цей учений робить спробу визначити такі обставини життя людини, які б не завдавали шкоди її здоров'ю. С.А.Подолинський називає найважливіші параметри, які визначають здоров'я суспільства: смертність, народжуваність, стать, тривалість життя, темперамент і спадковість, дитяча смертність та ін.

Учений дає перелік і характеристику хвороб, які поширені в Україні (чума, холера, тиф, дизентерія, віспа та ін.), наголошуючи, що від багатьох з них можна позбавитись, якщо докорінно змінити господарські і культурні обставини життя українців. С.А.Подолинський дослідив і роль забезпеченості житлом населення, і значення видів та калорійності його їжі для збереження здоров'я. Сказаного достатньо, щоб зрозуміти, що в особі С.А.Подолинського маємо видатного ученого-медикогеографа, роль якого у становленні медичної географії як науки в Україні важко переоцінити.

Наступна особливість розвитку медичної географії в Україні полягає у тому, що праці українських вчених представляли перед світовою громадськістю як медико-географічні дослідження і відкриття російських учених. Бути вченим не однієї країни, а кількох є надзви-чайно престижним у світі і цей факт можна було б розцінити позитивно, якби це не здійснювалось з метою применшити роль і значення українських вчених, української науки перед світовою громадськістю і роздути до міфічних розмірів роль і значення російської науки. Як приклад можна навести відоме ім'я Данила Кириловича Заболотного (1866-1929) - українського мікробіолога та епідеміолога, якого вважали основоположником епідеміології СРСР. Його праці присвячені, зокрема, вивченню чуми, холери, сифілісу, газової гангрени, дифтерії, черевного та висипного тифів. Заболотний створив учення про природні вогнища чуми, виявив, що носіями збудника чуми є гризуни, встановив шляхи передачі бубонної та легеневої чуми та довів лікувальний ефект протичумної сиворотки. Він керував багатьма протиепідемічними експедиціями, виїжджав для вивчення чуми в Індію, Монголію та інші країни. Д.К.Заболотний був одним із засновників міжнародного товариства мікробіологів. Якийсь час Д К Заболотний жив у Росії: у 1893 році він організував у Петербурзькому жіночому медичному інституті першу в Росії кафедру бактеріології, але більшу частину свого творчого життя він провів в Україні. До 1898 р. Д.К.Заболотний навчався І працював в Україні, в 1920 році він організував першу в світі кафедру епідеміології в Одесі, а в 1929 р. створив Інститут мікробіології та епідеміології в Києві. Належно оцінивши діяльність, вдячні краяни перейменували с.Чоботарка Вінницької області, в якому народився Д.К.Заболотний, у с.Заболотне.

Слідуюча особливість історичного розвитку медичної географії в Україні полягає у тавруванні окремих українських вчених в період побудови соціалізму і представленні їх наукової діяльності перед власним народом як шкідливої. У цьому зв'язку не можна не згадати ім'я відомого українського географа В.Кубійовича, наукова діяльність якого була розцінена як шкідлива, що до сьогоднішнього дня не дало змоги належним чином вивчити медико-географічну цінність його спадщини. В "Атласі України і суміжних країн" (Львів, 1937) він наводить карти загальної смертності населення, зокрема смертності дітей та ін., що є зразками медико-географічної оцінки населення та медико-географічного картографування.

До таких учених належить і великий українознавець академік Степан Рудницький, ім'я якого замовчувалось майже шістдесят років, а наукові праці знищувались або зберігались у спецхранах. С. Рудницький є не тільки фундатором української наукової географії. Його праці з географії України ("Коротка географія України", "Антропогеографія", "До основ українського націоналізму" та ін.) мають величезне значення для становлення, формування і розвитку української медичної географії. Зокрема, у роботі "До основ українського націоналізму" С.Рудницький виділяє п'ять рис (прикмет), які об'єднують індивідуумів в одну національну групу:

1) антропологічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла);

2) самостійна мова (разом з літературою, наукою);

3) питомі історичні традиції і устремління (на політичному, суспільному тощо полях);

4) питома культура (як матеріальна, так і духовна) й спільні культурні стремління;

5) питома суцільна національна територія, на якій була, є або може бути питома національна держава.

Безумовно, виділені цим ученим п'ять рис національної групи формують її стан, тобто визначають якість і кількість суспільного здоров'я. Професор О.Шаблій наголошує на тому, що "біологічне" розуміння С.Рудницьким нації наділяє останню такими рисами, характерними для живих популяцій, як утримання якнайдовше свого існування, здобування найкращих умов існування, здобуття додаткового приплоду. Без такого розуміння неможливе уяснення суті суспільного здоров'я та інших фундаментальних категорій медичної географії.

Незважаючи на складні історичні умови, українські вчені зробили величезний внесок у розвиток світової медичної географії. Так, українські вчені були провідними у дискусії про предмет, об'єкт і завдання медичної географії. Ця дискусія почаласяу 1929 р. у Москві, де під медичною географією розуміли лише вивчення географічного поширення захворювань. Цей погляд, зважаючи на тогочасний рівень знань, відстоював український учений Д.К.Заболотний. Він стверджував, що медична географія (нозогеографія) - це галузь медицини, що вивчає поширення різних захворювань, переважно інфекційних, на земній кулі. У завдання медичної географії входить визначення території найбільш уражених даною формою хвороби, а також вивчення зовнішніх факторів, що впливають на зміни карти поширення захворювань. А.Н.Сисін (1879-1956), якого вважали одним з організаторів і керівників санітарно-епідеміологічної справи в СРСР, вбачав завдання медичної географії у виясненні зв'язків масових захворювань (не лише епідемічних) з умовами місцевості, а також зв'язків цих захворювань з даним зовнішнім середовищем (живим і мертвим) (1929).

У 1954 р. створено Комісію медичної географії - організації Географічного товариства (м.Ленінград), яка в дуже стислі строки обговорила і розробила теоретичні основи медичної географії, програми і методики медико-географічних досліджень, принципи надання методичної допомоги в проведенні медико-географічного вивчення території країни і регіонів. Аналогічні комісії медичної географії були створені у Львівському, Новосибірському, Омському, Східносибірському (м.Іркутськ), Приамурському (м.Хабаровськ), Са-халінському відділах Географічного товариства колишнього СРСР.

У 1955-1956 рр. Є.Н.Павловський писав: "Важливою галуззю географічної науки є медична географія, яка вивчає поширення і причини поширення захворювань людини на Землі в рамках материків, територій держав чи яких-небудь інших частин земної поверхні, що мають значний інтерес за своїми особливостями.

У Ленінграді 19-24 листопада 1962 р. відбулася Перша наукова нарада з проблем медичної географії, метою якої було ознайомлення учасників з основними науковими напрямами медичної географії, обговорення актуальних проблем цієї науки і шляхів швидкого впро-вадження в практику результатів медико-географічних досліджень, а також визначення перспектив дальшого розгортання наукових праць у галузі медичної географії.

Сьогодні є підстави говорити про наявність міцної української національної медико-географічної школи. Вона представлена насам-перед географами (медико-географами), лікарями, спеціалістами інших галузей знань. Зокрема, цікаві наукові дослідження з медичної географії були здійснені медичними інститутами (Львівським, Київським, Тернопільським, Івано-Франківським та ін.), Київським науково-дослідним інститутом загальної і комунальної гігієни, Харківським науково-дослідним інститутом охорони здоров'я дітей і підлітків та багатьма іншими вищими медичними закладами і науково-дослідними установами.

У 1988 р. у м.Тернополі відбулась конференція на тему "Регіональні особливості здоров'я населення УРСР і досвід реалізації комплексних програм "Здоров'я" в умовах прискорення НТП". На цій конференції обговорювалися регіональні особливості стану населення України, демографічна ситуація в країні, дані з найбільш важливих класів хвороб, таких як хвороби системи кровообігу, ендокринної системи, органів дихання, органів травлення, відомості з травматизму.

У 1988 р. у Львові відбувся міжнародний семінар Всесвітньої організації охорони здоров'я, на якому наукові працівники кафедри управління охорони здоров'я Львівського медичного інституту зробили першу спробу опрацювати положення сучасної системи охорони здоров'я.

Цікаві дослідження здійснені в Інституті географії НАН України, в Київському, Львівському, Чернівецькому. Одеському університетах.

Медико-географічні дослідження в Україні особливо активізувались після аварії на Чорнобильській АЕС. Відбувається диференціація медичної географії на окремі самостійні науки, зокрема медичне картографування, величезний внесок у розвиток якого в наші дні зробили Я.І.Жупанський, В.А. Шевченко та ін. З'являються нові погляди на предмет і завдання медичної географії з позицій сьогодення. Варті уваги визначення предмета і завдань медичної географії професором Львівського університету О.І.Шаблієм, опубліковані у матеріалах конференції "Здоров'я і середовище", яка відбулась у Любліні (Польща) у 1993 р. Згадана конференція є зразком співпраці українських учених з медико-географами інших країн світу.

Результати робіт виражені в медико-географічних атласах: онкологічної захворюваності (1986), серцево-судинної захворюваності (1991), ризику зараження населення аскаридозом, туляремією, сибірською виразкою, лептоспірозом (1989), медіко-екологічна група атласі України (вип. 1, 1995; вип. 2, 1996). Склалися регіональні центри медико-географічних досліджень з основними напрямами діяльності: соціально-економічні аспекти хвороб (Львів); геохімічні умови розповсюдження захворюваності (Чернівці), медико-географічна оцінка жорсткості природних вод (Луцьк). Складний екологічний стан території України викликав необхідність практичних розробок, зв’язаних з охороною навколишнього середовища, удосконаленням системи охорони здоров'я.

Останніми роками проведені дослідження по використанню ГІС-технологій в медичній географії. Особливо актуальним є питання про застосування нових методів дослідження при вивченні інфекційних захворювань, які характеризуються швидкою мінливістю в просторі і в часі. У 1997 р. створений перший в Україні електронний атлас інфекційної захворюваності (географічний факультет Київського університету). У зв'язку з накопиченням великого фактичного і теоретичного матеріалу по медичній географії і необхідністю впровадження накопиченого досвіду в практику, особливо в учбовий процес, зараз розробляється ряд навчальних посібників для Вузів. Спецкурси читаються у всіх провідних університетах України, розроблена і дістала схвалення Міністерства освіти України програма факультативного курсу “Медична географія” для 10 класу середньої школи.

43. Найбільшою цінністю людини є її здоров'я. Але, на жаль, Україна посідає за цим показником шістдесяте місце у світі, а за витратами на лікування одні-єї людини - сто одинадцяте. Упродовж останніх років у 7-10 разів зросла кількість онкологічних захворювань, а також серцево-судинної, дихальної, гормональної систем. Середній біологічний вік українців на 4-5 років вищий за паспортний.

На теренах пострадянського простору Україна - найстаріша держава із надзвичайно низькою тривалістю життя й народжуваністю на тлі високої смертності. Показником демографічної кризи в нашій державі є не тільки низький показник народжуваності, щорічне зменшення кількості населення на 0,5 млн осіб, а й зниження загального рівня життя, середньої його тривалості, зростання кількості спадкових хвороб та інвалідизації населення. Демографічна ситуація в Україні набуває дедалі катастрофічнішого забарвлення. За останнє десятиліття середня тривалість життя жінок зменшилась на 2,5 року, а чоловіків - на 4 роки, розрив у середній тривалості життя між ними становить 11 років. Водночас вражає різниця середньої тривалості життя жінок і чоловіків, високий показник чоловічої смертності, що не повинно створювати ілюзію, що з охороною здоров'я жінок в Україні все гаразд. Ситуація має дуже небезпечні тенденції. Наприклад, із кожним роком зростає смертність серед жінок працездатного віку - нині вона удвічі перевищує цей показник порівняно з 1990 роком. Особливо небезпечним є те, що збільшується показник смертності серед жінок у віковій категорії від ЗО до 55 років, тобто у репродуктивному віці. Цей показник залежить також від регіонів проживання (він значно вищий у південному та південно-східному регіонах, ніж у західному). Упродовж останніх 10 років більш ніж удвічі зменшився розрив у показниках смертності між сільськими й міськими жительками. Головними причинами смерті жінок працездатного віку, як і раніше, є новоутворення, хвороби системи крові, травми, отруєння, нещасні випадки.

За даними деяких закордонних експертів, небезпечним чинником серйозного погіршання цих показників, є безробіття. Коли воно сягає лише 1%, смертність населення зростає на 2%, реєструється на 4,1% більше самогубств, статистичні дані свідчать про різке збільшення психічних хвороб, розлучень.

Рівень захворюваності серед жінок працездатного віку на 35% вищий, ніж у чоловіків, майже за всіма класифікаціями хвороб. Дані, наведені Українським центром здоров'я й Українським інститутом-громадського здоров'я щодо ресурсів здоров'я жіночого населення, викликають тривогу. Так, лише 2,9% жінок працездатного віку мають високий або вищий за середній показник стану здоров'я й належать до так званої "зони безпечного рівня фізичного здоров'я". Зниження цього рівня пов'язане, насамперед, із погіршанням адаптаційної активності серцево-судинної та дихальної систем, що, як відомо, найбільше лімітує стан здоров'я і тривалість життя.

Стан репродуктивного здоров'я української жінки викликає занепокоєння тому, що від нього залежить здоров'я та життєздатність майбутніх поколінь.

Найінформативнішим тестом у цьому напрямі є, без сумніву, показник материнської захворюваності та смертності жінок дітородного віку. Одне із провідних місць серед "причин материнської смертності в Україні посідають аборти - 23% (серед них – поза лікарняні - 5%). Через неможливість природних пологів зросла кількість хірургічного втручання. Однією з основних причин материнської смертності є серцево-судинні захворювання, що виникають внаслідок екстрагенітальної патології. Нині цей показник майже у 10 разів перевищує аналогічні дані порівняно з країнами Західної Європи.

Утім, значна відмінність (у 6-7 разів), як уже зазначалось, існує в цьому відношенні між східними та західними регіонами України.

Загалом, порівняно з розвиненими країнами Західної Європи, показник материнської смертності в Україні більший у 1,5-2 рази. Шлюбно-репродуктивний цикл українських жінок надзвичайно короткий - до 25-річного віку понад 60% із них завершують свою основну біологічну функцію - народження дитини. Жінки Західної Європи у цьому віці лише розпочинають репродуктивну діяльність.

Нестабільність народжуваності, безумовно, пов'язана із вкрай незадовільним станом репродуктивного здоров'я жінки, що своєю чергою є наслідком вторинного безпліддя через штучні аборти.

Українська дівчина, беручи шлюб, вже обтяжена значною кількістю хронічних захворювань, які ускладнюють вагітність і пологи: 20,5% дівчат-підлітків мають розлади менструальної функції, 22,5% перенесли штучний аборт, 2,92% - хворіють на сифіліс, 0,9%- на гонорею.

Захворюваність на сифіліс із 1995 року в Україні набула ознак справжньої' епідемії - щороку реєструється близько 150 випадків захворюваності на 100 тис. населення, що, порівняно із країнами ЄС, вище у 74 рази.

Епідемія СНІДу в Україні найпоширеніша серед країн Європи. На кінець 2005 року в країні було зареєстровано більше 88 тисяч випадків ВІЛ з моменту виникнення епідемії. Відповідно до експертної оцінки ці цифри становлять лише невелику частку від 377 600 людей, які сьогодні живуть з ВІЛ-інфекцією. Іншими словами, поширеність ВІЛ-інфекції серед дорослого населення становить 1,4%.

Епідемія ВІЛ-інфекції СНІДу в основному сконцентрована в окремих групах населення:

- споживачі ін'єкційних наркотиків - в Україні налічується мінімум 325 000 СІН, із числа яких, за оцінками, 144 183 вже інфіковані ВІЛ.

- жінки секс-бізнесу та їхні партнери – на сьогоднішній день на них припадає більше 30% зареєстрованих випадків. Показники передачі ВІЛ статевим шляхом постійно зростають і становлять понад 35% усіх нових інфекцій з встановленим шляхом передачі. Це свідчить, що епідемія виходить за межі груп населення найвищого ризику і поступово проникає у загальне населення.

Характеру національної катастрофи набуває вживання наркотиків. Про реальну кількість осіб, що нині вживають наркотичні засоби, можна тільки здогадуватись, бо 64 тисячі офіційно зареєстрованих - це, у кращому випадку, десята частина споживачів наркотичного зілля. Третина наркоманів - жінки віком до 25 років. 9-11-річні наркомани на сьогодні - сумна реальність. За підрахунками ВООЗ, через 20 років 22% смертей у нашій країні будуть пов'язані з курінням. 70% жінок віком до 20 років прилучаються до куріння у 15-20 років. 13,6% - курять навіть під час вагітності.

Не дивно, що показник ускладнень вагітності, пологів і післяпологового періоду в Україні - 47,8 - на 1000 осіб жіночого населення фертильного (здатного народжувати) віку.

Недостатня інформованість жінок щодо застосування сучасних методів контрацепції, низький рівень сексуальної культури значною мірою дестабілізують сімейні стосунки, стають джерелом внутрішньосімейних конфліктів і розлучень. За результатами медико-соціальних опитувань, більшість жінок (особливо - у сільській місцевості) обізнані із найменш ефективними засобами контрацепції. За період із 1989 по 1998 роки показник безпліддя серед жінок дітородного віку зріс утричі. Основними причинами безпліддя залишаються штучне переривання вагітності, ендокринні розлади, запальні захворювання статевих органів. В Україні кожна 5-6 подружня пара - безплідна.

Серед дітей, народжених жінками із таким станом здоров'я, зросла вдвічі кількість захворювань крові, новоутворень, ДЦП, на карієс хворіють 99%, хвороби кісток і м'язів виявляють у 70% дітей, дисгармонія фізичного розвитку - у 25%, короткозорість - у 39,2%, порушення слуху - у 2,3%. Значно зросла кількість дітей із сколіозами, плоскостопістю, порушеннями мови, дисгармонією статі, нервово-психічними розладами тощо. 70% дітей в Україні не готові до навчання в школі. Тільки 4% обстежених у 2000 році дітей були психічно здорові. До першого класу приходить 44% дітей, що мають хронічні захворювання, а до випускного класу їх уже 98%.

Стан здоров'я дітей і підлітків - важлива медико-соціальна проблема, від чого залежить майбутнє держави, її трудовий та інтелектуальний потенціали. Сучасний стан здоров'я населення України, передусім молодого покоління, є національним лихом, що потребує вжити негайних і ефективних заходів для виходу із ситуації, що склалася.

Перед державою стоїть надзавдання - виростити, вивчити й виховати здорове покоління. Особливо це важливо нині, бо після Чорнобильської катастрофи дитина є багатством не тільки родини, а й держави.

Дата добавления: 2015-05-24