Актуальні питання фінансування науки

Аналітики довели, що до певного рівня наукоємності ВВП нау­ка залишається витратною галуззю, бо на низькому рівні фінансування вона може реалізувати лише ті свої функції, які не пов’язані з забезпеченням економічного зростання. Економічна віддача починається після досягнення критичного рівня наукоємності ВВП, що, зокрема для такої країни, як Україна, становить не менше 1,7—2,0 % від ВВП. Саме тому цей рівень видатків на науку закладено в Концепцію науково-технологічного й інноваційного розвитку України, а також у закон «Про наукову й науково-технічну діяльність». Тобто в законі, який діє ще з 1992 року, чітко прописується мінімальний рівень бюджетного фінансу­вання витрат на науку.

Проте в цьому році плануються зміни до чинного Закону. Нор­ма щодо видатків на науку у розмірі 1,7 % ВВП, яка, практично, ніколи не виконувалася, що можна побачити з рис 1, замінюється на зобов’язання держави забезпечити поступове наближення до цього показника [1].

Рис. 1. Обсяги фінансування науки у розрізі бюджетних і позабюджетних коштів у % до ВВП [4—6]
З рис. 1 також можна побачити співвідношення між бюджетним і позабюджетним фінансуванням науки в Україні протягом 1991—2007 років у % до ВВП. Отже враховуючи всі джерела, фінансове забезпечення НТ сфери складає зараз близько 1,1 % ВВП в Україні, що у 2—3 рази менше, ніж у середньому в Європі, США чи Японії.

Проте всупереч поширеній у суспільстві думці, бюджетне фінансування науки з кожним роком збільшується. Але слід врахувати той факт, що переважна частина такого збільшення спрямовується на підвищення посадових окладів відповідно до зро­стання в країні мінімальної заробітної плати, оплати комунальних послуг тощо. Загалом, в Академії Наук України близько 70 % фінансування з Державного бюджету України витрачається на заробітну плату і виплату нарахувань на неї і протягом останніх років ця частка витрат зростає [3].

Вважається, що Україна в змозі виконувати фундаментальні розробки на рівні розвинених держав світу за відповідних змін у структурному розподілі наукових кадрів. У 2008 р. значна частка, а саме 62,8 %, загальної чисельності докторів наук України працювала у ВНЗ, 27,9 % — у науково-дослідних інститутах; 1,5 % — в апараті управління міністерств, відомств, і лише 0,2 % учених припадає на промисловий сегмент. Для порівняння: у США понад 70 % науки зосереджено в компаніях, у Японії — понад 90 %. Наднизький у нас також рівень впровадження: із 40 тис. виконуваних розробок щорічно використовується у виробництві тільки до 16 % [2, 5].

Як стверджує авторитетний журнал NATURE, 43 тисяч працюючих у НАНУ науковців та обслуговуючого персоналу створю­ють якісної наукової продукції втричі менш, ніж 10,5 тисяч працівників Манчестерського університету, який посідає гідне місце у десятці кращих університетів світу [2].

Тож сьогодні в абсолютному вираженні вчені України мають менше вагомих результатів, ніж розвинені країни. Проте якщо розглядати ефективність наукової праці як економічну категорію, то побачимо, що за кількістю важливих для вітчизняної економіки наукових результатів на одиницю державних фінансових витрат українські вчені навіть випереджають досягнення багатьох розвинених країн. Це твердження підтверджують численні ентузіасти науки, які майже в неможливих умовах отримують і наукові досягнення, і практичні розробки світового рівня.

Зважаючи на проведений аналіз проблем бюджетного фінансування науки в Україні можна сформулювати наступні пропозиції, щодо їх вирішення:

• 
  суттєво скоротити кількість наукових проектів і зосередити кошти в найперспективніших галузях, що забезпечують інноваційний розвиток економіки;
• 
  змінювати пропорції серед джерел фінансового забезпечення науки на користь небюджетних фондів, до участі в яких необхідно активно залучати приватний капітал, комерційні банки тощо;
• 
  необхідно максимально інтегруватися у світовий науковий простір і водночас максимально захищати й примножувати націо­нальний простір технологій.

Розділ 3. Шляхи та перспективи розвитку освіти в Україні

3.1 Зарубіжний досвід системи освіти

Аналізуючи систему фінансування,слід враховувати досвід зарубіжних країн. Наприклад щодо системи фінансування освіти у Франції, то для неї характерна висока централізація управління і фінансування освіти зі створенням на державні кошти системи структур та об'єднань для залучення громадськості та фахових асоціацій до вироблення освітньої політики та вирішення складних проблем поточної діяльності закладів освіти.

Фінансування та утримання, а також контроль за діяльністю дитсадків та початкових шкіл повністю покладений на комуни і забезпечує повне фінансування з місцевих бюджетів. Комуна як забезпечує повне фінансування цих закладів, так і оплачує роботу педагогів, але не має ніякого права відкрити школу, або хоча б один клас без дозволу представника Президента Франції у департаменті – префекта, який забезпечує діяльність департаменту у відповідності до чинного законодавства країни, але відповідно до потреб та інтересів департаменту, регіону та комуни.

Стосовно фінансування вищих закладів освіти, то і розробка і впровадження планів національної освіти, це і педагогічні плани і проекти, включаючи плани з галузі сільського господарства та оборони займається Управління у справах вищої освіти. Воно ж і розподіляє кошти, координує діяльність і розвиток освітніх закладів.

В 2003 році, державні видатки з державного бюджету на одного учня на рік склали 6 470 Євро, а на одного жителя Франції 1730 Євро. Держава забезпечує 64,5 % фінансування з державного бюджету, з Міністерства національної освіти 57,1 %. Частка фінансування з бюджетів органів місцевого самоврядування 20,9 %. Органи місцевого самоврядування забезпечують фінансування національної освіти другого рівня, вищої освіти та подальшої вищої освіти (науковий ступінь), частка внесків інших державних організацій 6,4 %, а фізичних осіб – 1,8 %.[3]

У багатьох країнах визнають, що основними учасниками, між якими має розподілятися відповідальність за освіту, є держава, приватний сектор, громадські організації, органи місцевого самоврядування, асоціації батьків та навчальні заклади. Наприклад:

Ірландія: держава фінансує освіту, а виборні органи на місцях здійснюють контроль й управління ресурсами;

Австрія, Іспанія: місцеві громади, влада земель, муніципалітети фінансують освіту, а держава створює умови і захищає автономію шкіл;

Нідерланди: розгалуженою є мережа недержавних закладів освіти і вони фінансуються на рівних умовах з державними закладами через центральний і місцеві бюджети; держава сприяє розвитку приватного сектору в освіті, забезпеченню громадського контролю і залишає за собою роль спостерігача за виконанням іншими учасниками своїх зобов’язань.[2, с.2]

Вищою освітою Німеччини опікуються як федеральний уряд, так і уряди земель.

Заклади вищої освіти фінансуються землями на 94 %, центром – на 6 %. Близько 7,8 % фінансування університетської науки здійснює приватний сектор економіки. Лише із центрального бюджету Німеччини на підтримку політичної освіти громадян щороку виділяється близько 37 мільйонів євро. Крім того, фінансування відбувається із земельних бюджетів.

Щодо закладів вищої освіти у Сполучених Штатах,то вони поділяються на приватні, які майже повністю фінансуються від спонсорів та інших джерел і державні, до яких значна частина коштів надходить з федерального і місцевих бюджетів, хоч вона також далека від 100 %. Загалом держава все ж відіграє домінуючу роль, фінансуючи левову частку наукових програм в університетах, утримуючи дво-чотирирічні коледжі з майже 80 % всього контингенту студентів, мало не половина яких ще й отримує стипендію чи іншу фінансову допомогу з бюджетів.

3.2 Шляхи вирішення проблем освітньої галузі

Зважаючи на недостатність коштів, що спрямовуються на фінансування системи освіти в Україні, можна говорити про зміну механізмів бюджетного фінансування. Для досягнення високої якості освіти необхідна побудова економічних механізмів, які б забезпечили ефективну систему фінансування галузі. При недостатньому бюджетному фінансуванні освіти та незначних обсягах цільових пільгових державних кредитів на здобуття освіти актуальним є питання пошуку додаткових джерел. Система освіти повинна бути орієнтована не тільки на замовлення з боку держави, а й на потреби особистості і роботодавця. Орієнтація на реальні потреби споживачів освітніх послуг створить основу для залучення в систему освіти додаткових фінансових ресурсів, які складаються як із коштів підприємств-замовників, так і особистих та запозичених в банках коштів студентів. Отже, Україна повинна здійснити перехід від переважно бюджетного фінансування освіти до більш суттєвої участі в цьому процесі комерційного бізнесу та банків.

Допомога бізнесу має дві форми. Перша – це участь бізнесу як виконавця певного обсягу послуг на вигідних для себе і навчального закладу умовах. І друге – це одноразові пожертви, внески, які мають характер доброчинності. Здебільшого підприємства і фінансові структури виявляють готовність легально надавати фінансову допомогу освіті, але перешкодою на цьому шляху виступають непрозорість бюджетного процесу і на рівні окремих навчальних закладів, і на рівні району чи міста.

Також існує необхідність піднесення соціального статусу викладачів. Потрібне поліпшення матеріального забезпечення працівників освіти, тобто ліквідації заборгованості із заробітної плати працівникам навчальних закладів та підвищення заробітної плати, створення належних умов для їхньої діяльності та підвищення якості освіти.

Необхідним є вирішення проблеми доступності освіти.

Це можливе через:

· забезпечення доступності і безоплатності різних форм здобуття високоякісної освіти в дошкільних і позашкільних державних та комунальних навчальних закладах;

· обов’язковості і безоплатності здобуття повної загальної середньої освіти відповідно до державного стандарту загальної середньої освіти;

· безоплатності здобуття освіти в державних і комунальних навчальних закладах для дітей з особливими потребами

· забезпечити збільшення коштів для надання кредитів громадянам України для отримання ними вищої освіти та створення пільгового кредитування молоді;

· збільшення у вузах кількості місць за держзамовленням.

Розвиток системи освіти базується на єдності освіти і науки. Основними шляхами розв’язання проблем у цій сфері є:

· створення вітчизняної освітньо-наукової інфраструктури, інтенсифікація фундаментальних та прикладних наукових досліджень у вищих навчальних закладах та наукових установах, упровадження наукових результатів у навчальний процес, формування змісту освіти на основі новітніх наукових і технологічних досягнень;

· оптимальне фінансування наукових досліджень у вищих навчальних закладах та підтримка вітчизняних наукових видань;

· інноваційна освітня діяльність навчальних закладів усіх типів, рівнів акредитації, форм власності та правовий захист освітніх інновацій як інтелектуальної власності;

· підвищення рівня наукової та науково-технічної експертизи, зокрема під час підготовки державних стандартів, підручників, інноваційних систем навчання і виховання;

· запровадження цільових програм, що сприяють інтеграції освіти і науки; поглиблення співпраці і кооперування навчальних закладів та наукових установ, широке залучення до навчально-виховного процесу і дослідницької роботи в навчальних закладах учених Національної академії наук, Академії педагогічних наук та інших галузевих академій; залучення до наукової діяльності учнівської та студентської обдарованої молоді, педагогічних і науково-педагогічних працівників;

· створення науково-інформаційного простору для дітей, молоді і всього активного населення, використання для цього можливостей нових комунікаційно-інформаційних засобів.

3.3Пріоритетні напрями розвитку науки в Україні

Світовий досвід свідчить, що темпи розвитку тієї чи іншої держави багато в чому залежать від правильності вибору пріори-тетного фінансування і підтримки розвитку науки.

У структурі науки в XXI столітті різко зростає роль теоре-тичних і фундаментальних наук, які створюють нові знання, зба-гачують суспільство новими підходами, даними, технологіями, оперативними знаннями для застосування їх у виробництві.

У багатьох країнах світу фундаментальна наука, як правило, фінансується з державного бюджету, а прикладні науки — при-ватними та комерційними структурами. У найближчу перспекти-ву доцільно в Україні сформувати структурне співвідношення фундаментальних наук (Ф), прикладних (П) та дослідження роз-робок (Р), яке властиве державам з високим технічним рівнем, високою наукомісткістю промислового потенціалу за схемою:

Ф=15-16%,

П=22-25 %,

Р=59-63%.

Фундаментальні науки мають розвиватись випереджальни-ми темпами, створюючи теоретичну базу для прикладних наук. Для сучасної науки характерний такий цикл: фундаментальні — прикладні — розробки — впровадження. Враховуючи світові тен-денції у розвитку науки в Україні, найбільш пріоритетними на-прямами державної підтримки мають стати:

у сфері наукового розвитку:

¦ фундаментальна наука, насамперед, розробки вітчизня-них наукових колективів, що мають світове визнання;

¦ прикладні дослідження і технології, в яких Україна має значний науковий, технологічний та виробничий потенціал і які здатні забезпечити вихід вітчизняної продукції на світовий ри-нок;

¦ вища освіта, підготовка наукових і науково-педагогічних кадрів з пріоритетних напрямів науково-технологічного розвит-ку;

¦ розвиток наукових засад розбудови соціально орієнтова-ної ринкової економіки;

¦ наукове забезпечення вирішення проблем здоров'я люди-ни та екологічної безпеки;

¦ система інформаційного та матеріально-технічного забез-печення наукової діяльності;

у сфері технологічного розвитку:

¦ дослідження і створення умов для високопродуктивної праці та сучасного побуту людини;

¦ розроблення засобів збереження і захисту здоров'я люди-ни, забезпечення населення медичною технікою, лікарськими препаратами, засобами профілактики і лікування;

¦ розроблення ресурсо-, енергозберігаючих технологій;

¦ розроблення сучасних технологій і техніки для електрое-нергетики, переробних галузей виробництва, в першу чергу агро-промислового комплексу, легкої та харчової промисловості;

у сфері виробництва:

¦ формування наукоємних виробничих процесів, сприяння створенню та функціонуванню інноваційних структур (техно- парків, інкубаторів тощо);

¦ створення конкурентоспроможних переробних вироб-ництв;

¦ технологічне і технічне оновлення базових галузей еконо-міки держави;

¦ впровадження високорентабельних інноваційно-інвести-ційних проектів, реалізація яких може забезпечити якнайшвид-шу віддачу і започаткувати прогресивні зміни в структурі вироб-ництва і тенденціях його розвитку.

Невід'ємною частиною державної інноваційної політики має стати створення умов для розширення сфери та масштабів попи-ту, пропозицій і розповсюдження науково-технічних знань в країні, комерційного впровадження науково-технічних розробок у виробництво.

Для цього має бути забезпечено:

¦ підвищення рівня та розширення сфери науково-дослід-них, дослідно-конструкторських розробок, утому числі шляхом систематичного підвищення частки витрат на науку в державно-му бюджеті;

¦ розвиток фундаментальних досліджень, які мають особ-ливе значення для переходу економіки на інноваційний шлях роз-витку;

¦ оптимізація структури установ та господарюючих суб'єктів, що діють у науково-технічній сфері;

¦ формування в суспільстві методів сприяння інноваціям шляхом впровадження нових освітніх програм і розвитку систе-ми безперервної освіти (підвищення кваліфікації кадрів) в науці, виробництві, сфері послуг;

¦ створення засад для розвитку науково-технічної діяльності підприємств і посередницьких організацій, які сприяють акти-візації інноваційної діяльності, допомагають встановленню зв'язків між науково-дослідною сферою і виробництвом (особ-ливо тих, які займаються комерціалізацією результатів наукових досліджень);

¦ створення інноваційних структур (інкубаторів, центрів тощо), інформаційних та інфраструктурних підприємств, які сприяють впровадженню нових технологій у виробництво;

¦ удосконалення організаційно-економічного механізму міжнародного трансферу технологій з метою створення політич-них, правових та економічних умов для зростання притоку іно-земного капіталу, а також експорту вітчизняних технологій;

¦ сприяння розвитку винахідництва та забезпеченню на-дійного патентного захисту результатів прикладних науково- дослідних і дослідно-конструкторських робіт у державі та за кор-доном.

Стимулювання інноваційної діяльності має забезпечувати-ся шляхом:

¦ застосування пільг для всього циклу інноваційного про-цесу від фундаментальних досліджень до впровадження у вироб-ництво за умов використання інновацій для збільшення обсягу та підвищення якості виробленої продукції;

¦ диференціації розмірів податкових пільг залежно від ак-тивності в інноваційному процесі конкретних підприємств, орга-нізацій і окремих осіб за умов щорічного збільшення ними витрат на науково-дослідні, дослідно-конструкторські роботи не менш як на 25 відсотків;

¦ звільнення від оподаткування тієї частини прибутку, що спрямовується підприємствами, організаціями, приватними особами до інноваційних фондів, Державного фонду фундамен-тальних досліджень, галузевих інноваційних фондів, галузевих фондів технологічного розвитку та реконструкції виробництва тощо або місцевих фондів розвитку науки і технологій, а також на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт за міжнародними, загальнодержавними програмами та проекта-ми;

¦ звільнення від податків, включаючи валютні кошти, нау-кових установ, діяльність яких здійснюється за рахунок держав-ного бюджету;

¦ введення податкових пільг на прибуток і додану вартість для наукових організацій, які входять до національної системи науково-технічної інформації.

Держава забезпечує бюджетне фінансування наукової та нау-ково-технічної діяльності за рахунок видатків із Державного бюд-жету України.

Видатки на наукову і науково-технічну діяльність є захи-щеними статтями.

Бюджетне фінансування наукових досліджень здійснюєть-ся шляхом базового та програмно-цільового фінансування.

Базове фінансування надається для забезпечення:

¦ фундаментальних наукових досліджень;

¦ найважливіших для держави напрямів досліджень, у тому числі в інтересах національної безпеки та оборони;

¦ розвитку інфраструктури наукової і науково-технічної діяльності;

¦ збереження наукових об'єктів, що становлять національ-не надбання;

¦ підготовки наукових кадрів.

Перелік наукових установ та вищих навчальних закладів, яким надається базове фінансування для здійснення наукової і науково-технічної діяльності, затверджується Кабінетом Мініст-рів України.

Програмно-цільове фінансування здійснюється, як прави-ло, на конкурсній основі для:

¦ науково-технічних програм і окремих розробок, спрямо-ваних на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і тех-ніки;

¦ забезпечення проведення найважливіших прикладних на-уково-технічних розробок, які виконуються за державним за-мовленням;

¦ проектів, що виконуються в межах міжнародного науко-во-технічного співробітництва.

Бюджетне фінансування наукової і науково-технічної діяль-ності здійснюється відповідно до законодавства України. За ра-хунок державних коштів фінансуються переважно фундамен-тальні та довгострокові прикладні дослідження, що мають загаль-нонаціональне значення, міждержавні, загальнодержавні науково-технічні програми і проекти.

Державні наукові та науково-технічні програми є основним засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і тех-ніки шляхом концентрації науково-технічного потенціалу краї-ни для розв'язання найважливіших природничих, технічних і гу-манітарних проблем.

Державні наукові та науково-технічні програми поділяють-ся на:

¦ загальнодержавні (національні);

¦ державні (міжвідомчі);

¦ галузеві (багатогалузеві);

¦ регіональні (територіальні).

Статус державних (міжвідомчих) наукових та науково-тех-нічних програм мають також відповідні частини загальнодержав-них (національних) програм економічного, соціального, націо-нально-культурного розвитку, охорони довкілля.

Основним засобом реалізації загальнодержавних (національ-них) науково-технічних програм є державні (міжвідомчі), галу-зеві (багатогалузеві) та регіональні (територіальні) програми.

Державні наукові та науково-технічні програми формують-ся Міністерством освіти і науки України на основі цільових про-ектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах.

Обсяги фінансування загальнодержавних (національних) науково-технічних програм щорічно визначаються Верховною Радою України при прийнятті Закону України про Державний бюджет України.

Фінансове забезпечення інноваційного розвитку економіки реалізується Державною інноваційною компанією України і фон-дами технологічного розвитку та реконструкції виробництва.

Для підтримки фундаментальних наукових досліджень у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук, що прова-дяться науковими установами, вищими навчальними закладами, вченими, створюється Державний фонд фундаментальних до-сліджень (далі — Фонд).

У Державному бюджеті України кошти для Фонду визнача-ються окремим рядком.

Кошти Фонду формуються за рахунок:

— бюджетних коштів;

— добровільних внесків юридичних і фізичних осіб (у тому числі іноземних).

Кошти Фонду розподіляються на конкурсній основі.

Нині в Україні, крім державних фондів, діє низка міжна-родних організацій, що здійснюють відбір пропозицій та фінан-сування вітчизняних і спільних наукових проектів. Серед інших в Україні діють європейські програми науково-технічного співро-бітництва (ТАСІ8, РЕСО, ІЖА5, СОРЕШМІСШ та інші). У цьо-му ж контексті слід згадати ініціативи відомого фінансиста і філан-тропа Дж. Сороса. Наймасштабніша соросівська програма підтримки фундаментальних досліджень у галузі природничих наук, згідно з якою Україні реально надається 10% загального фінансування.

Усі ці форми — це перш за все адресне і конкурсне фінансу-вання ініціативних наукових проектів. Таким чином, за останні сім років у пострадянських країнах, і в Україні зокрема, сформу-валась нова для цих країн триступенева система підтримки нау-ки, а саме:

¦ Базове фінансування — переважно бюджетне фінансуван-ня; забезпечує виконання планових наукових досліджень, підтримку для придбання наукової апаратури, обладнання, буді-вель тощо;

¦ Державні програми різних рангів — зорієнтовані на вико-нання досліджень за пріоритетними напрямками;

¦ Підтримка проектів, запропонованих самими науковця-ми в ініціативному порядку, що стосується виконання оригіналь-них фундаментальних досліджень як пошукових, так і найбільш розвинутих.

Серед пріоритетних напрямів фінансування науки України виділяють такі:

Таким чином, Україні слід збільшувати обсяги бюджетного фінансування фундаментальних та прикладних досліджень. Масш-таби і структура фінансових ресурсів, що вкладаються в розвиток національної науки, мають поступово наблизити рівень оплати праці науковців до норм розвинутих країн, підтримати високий рівень забезпеченості науки матеріально-технічними ре-сурсами, допоміжним і обслуговуючим персоналом.

Отже, з метою забезпечення пріоритету розвитку науки до-цільно на державному рівні побудувати організаційну структуру науки на основі поєднання галузевого підходу, зорієнтованого на забезпечення загального прогресу наукових знань, і проблемно орієнтованого, що найбільше відповідає ринковим відносинам. Галузевий підхід має домінувати у сфері розвитку фундаменталь-них досліджень і базуватися на використанні достатньо сталих організаційних структур, а проблемно орієнтований — у галузі прикладних досліджень і розробок, для виконання яких можуть бути використані як постійні, так і тимчасові організаційні

струк-тури. Для ефективнішого поєднання ринку із системою науково- технічної діяльності доцільно:

¦ здійснити чітке структурне розмежування наукового по-тенціалу на комерційну і неприбуткову частини: неприбуткова охоплює науку, пов'язану з безприбутковим приростом науко-вих знань, комерційна — прикладні дослідження і розроблення нових технологій і продуктів;

¦ створити мережу головних галузевих інститутів, які разом із проведенням наукових досліджень і дослідно-конструкторсь-ких робіт мають виконувати функції координаторів розробок, моніторингу інноваційної діяльності у відповідній галузі, екс-пертів технічного та технологічного рівня виробництва, розпов-сюджувачів науково-технічної інформації;

¦ визначити мережу державних науково-дослідних органі-зацій, що складається з вищих навчальних закладів, науково-дос-лідних інститутів і наукових підрозділів у складі державних підприємств і організацій та науково-дослідних інститутів, які виконують функції головних організаторів або координаторів національних, галузевих, регіональних соціально-економічних, наукових, науково-технічних програм, із наданням їм статусу національного, галузевого чи регіонального центру;

¦ формувати національні наукові центри на базі науково- дослідних інститутів, які проводять фундаментальні досліджен-ня, і забезпечувати їх не менш як на три чверті за рахунок держав-ного бюджету.

Доцільно створювати національні та державні галузеві нау-ково-технічні центри, які здійснюють комплексне розв'язання найважливіших науково-технічних проблем соціального призна-чення з урахуванням довгострокових національних пріоритетів.

Статус державних галузевих науково-технічних центрів по-винні одержати й науково-дослідні установи, що спеціалізують-ся на проведенні науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт з військової тематики. Створення таких центрів доцільне у тих випадках, коли проблематика досліджень є суто військовою і мало пов'язана з цивільними дослідженнями, а також коли у сфері цивільних науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт відсутній відповідний науковий потенціал.

Розвитку має набути наука, якою займаються науково- дослідні та дослідно-конструкторські інститути, а також струк-турні підрозділи підприємств, установ та організацій, промисло-вих, аграрних та інших виробничих асоціацій, які проводять нау-ково-дослідні роботи.

Для підтримки розвитку структур недержавного сектора нау-ково-інноваційної діяльності можуть створюватися відповідні підрозділи в апараті міністерств, інших центральних органів ви-конавчої влади, в національних, галузевих, регіональних науко-во-технологічних центрах, головних галузевих інститутах. Основ-ними їх функціями мають стати підтримка приватних інститутів, лабораторій і окремих винахідників, попередня оцінка винаходів, надання прямої допомоги у вигляді консультацій щодо виробни-чого і комерційного освоєння, захисту інтелектуальної власності, а також посередництво у налагодженні зв'язків із співвиконав- цями і споживачами нововведень.

Подальшого розвитку мають набути організаційно-правові засади діяльності структур, що поєднують науково-дослідний процес з виробництвом і реалізацією нової продукції, зокрема, технополіси і технопарки, які вже сформовані на базі терито-ріальних науково-технічних центрів.

На регіональному рівні слід:

¦ сформувати систему місцевих джерел фінансування нау-ково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт та інновацій-ної діяльності, зокрема спеціальних фондів підтримки регіональ-них програм, забезпечити правовий механізм їх утворення і ви-користання;

¦ створити територіальні науково-виробничі, інформаційні, сертифікаційні та інші центри, консультаційні та прокатні пунк-ти, інвестиційні банки, інноваційні біржі тощо;

¦ завершити створення регіональних організаційних струк-тур управління науково-технічним розвитком;

¦ створити 5-6 експериментальних зон науково-технічного розвитку, діяльність яких має ґрунтуватися на активному вико-ристанні переваг «горизонтального» методу управління іннова-ційним процесом.

Вироблення та реалізація ефективної державної науково-тех-нічної та інноваційної політики потребують певного вдоскона-лення управління у сфері науково-дослідних, дослідно-конструк-торських робіт та реалізації інновацій.

Основні заходи мають бути спрямовані на реформування центральних органів виконавчої влади за функціональним прин-ципом, забезпечення структурної повноти їх повноважень, більш чітке визначення завдань і прав, механізму координації їх взає-модії між собою та з іншими органами виконавчої влади.

Слід зміцнити правові засади діяльності Національної ака-демії наук України як координаційного центру з фундаменталь-них досліджень у державі. На регіональному рівні слід створити науково-координаційні ради або ради сприяння інноваційному розвитку при обласних державних адміністраціях. Такі ради ма-ють сприяти зміцненню зв'язків між місцевими, органами вико-навчої влади та регіональними науковими центрами Національ-ної академії наук України, Центральним виконавчим органом у галузі науки та інтелектуальної власності, більш обґрунтованому визначенню пріоритетів у сфері науково-технічного розвитку у регіонах, повнішому залученню науково-технічного потенціалу країни для вирішення відповідних проблем на місцях, формуван-ня та реалізації регіональних соціально-економічних і науково- технічних програм, великих інноваційних проектів.

З метою розширення участі українських науково-дослідних установ у міжнародній науковій кооперації, створення умов для вільного доступу українських науковців до світових наукових надбань особлива увага має приділятися створенню сучасної те-лекомунікаційної інфраструктури. Слід надати підтримку видан-ню вітчизняної наукової літератури і журналів, а також розшири-ти можливості для придбання науковими бібліотеками інозем-них наукових видань.

Висновок

Дослідивши тему "Фінансування освіти і науки України" можна дійти висновку:

1. Якість освіти є головним аргументом у забезпеченні високого економічного рівня розвитку професійної компетентності окремої людини, а також високого рівня розвитку держави.

2. Основними джерелами фінансування освіти є:

· кошти державного та місцевих бюджетів;

· кошти юридичних та фізичних осіб, громадських організацій і фондів;

· спонсорські і доброчинні внески та пожертвування;

· кошти галузей народного господарства, плата за додаткові освітні послуги та інші послуги, що надаються закладами освіти тощо.

При чому видатки на освіту складають найбільшу частину місцевих бюджетів, хоча величина її може значною мірою варіювати залежно від кількості навчальних закладів, що відносяться до юрисдикції даного району та обсягу бюджету, який в свою чергу визначається рівнем розвитку виробничої сфери району, обсягом податкових надходжень та тою їх часткою, що залишається у власному розпорядженні району.

3. В розвинутих країнах система фінансування є розгалуженою. Мережа не державних закладів освіти фінансується на рівних умовах з державними закладами через центральний і місцеві бюджети; держава сприяє розвитку приватного сектору в освіті, забезпеченню громадського контролю і залишає за собою роль спостерігача за виконанням іншими учасниками своїх зобов’язань

4. Розглянувши сучасну систему фінансування освіти в Україні я дійшов висновку, що існуюча модель не повністю відповідає сучасним вимогам, які передбачають розширення впливу громадської думки на прийняття адекватних управлінських рішень, динамічне реагування на потреби суспільства, перерозподіл функцій управління між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. Не проводиться постійний моніторинг якості освіти на всіх рівнях за участю учнів, студентів, батьків, представників громадських організацій, а також оцінювання діяльності навчальних закладів та оприлюднення його результатів.

5. Уряд щорічно збільшує обсяги фінансування освіти, впроваджує програми на її розвиток. Але ці заходи не вирішують усіх проблем,що склалися у галузі освіти.

Обмежене фінансування освіти і науки з державного та місцевих бюджетів призвело до погіршення стану матеріально-технічної бази навчальних закладів та їх соціальної інфраструктури, що гальмує впровадження сучасних інноваційних технологій і засобів навчання.

Зважаючи на те, що освіта є одним з головних стратегічних напрямків економічного зростання і виступає фундаментом прогресу суспільства, то необхідним є вирішення проблем, які існують у цій сфері.

Першочергово потрібно здійснити зміну механізмів бюджетного фінансування. Тобто зробити перехід від переважно бюджетного фінансування освіти до більш суттєвої участі в цьому процесі комерційного бізнесу та банків.

Також існує необхідність поліпшення матеріального забезпечення працівників освіти і вирішення проблеми доступності освіти для всіх верств населення.

Зробивши дослідження у галузі науки в Україні, я прийшов до висновку, що ця галузь культури розвивається повільно.

Причиною цього є:

1. Відсутність фінансування

2. “Відплив умів” за кордон

3. Зниження ефективності функціонування наукових установ

4. Фінансова та наукова сфери були спрямовані на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи

5. Нестабільність економіки у країні

На мій погляд, для покращення стану науки, необхідно:

1. Удосконалити мережу науково-дослідницьких вищих закладів, їх чисельний склад та структуру

2. Покращити фінансування наукових закладів та їх робітників

3. Підвищити авторитет науковця у суспільстві та покращити кадрову роботу

4. Прийняти ряд законів про науково-технічну політику, про Академію наук.

5. Мати стабільну економічну систему у країні

6. Блок законодавчих актів, що регулюють процес відпливу умів.

Якщо виконувати всі ці пункти, я впевнений що Україна обов’язково вийде на світовий рівень. Досягне такого рівня демократії і свободи – економічної та інтелектуальної, за якого могутній розум і талант знову засяє яскравим світом.

Список використаної літератури:

1. Финансирование и образование – Инвестиции и доходы./Unesko Publishing. 2002 – с. 45

2. Стан і перспективи реформування освіти в Україні – Постметодика, № 3. 2001 – с. 7

3. Центр дослідження регіональної політики - Державна політика Франції в галузі освіти: Тамара Харченко. 2003 – с. 8

4. Національна Доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті //Освіта України. 2001, – № 29 від 18 липня – 30

5. Вишнецький О. Концепція демократизації українського виховання // Концептуальні засади демократизації та реформування освіти в Україні: Педагогічні концепції. – К.: Школяр. 1997. – с. 78 – 122

6. Ю. Бєляєв, О. Мішуков. Болонський процес. Хрестоматія – Херсон: Видавництво ХДУ, 2005 – с. 276

7. Українська освіта: стан, проблеми, перспективи в Україні і в світі // Українознавство. 2006 – с. 35 #1(18)

8. Кононенко П., Кононенко Т. Освіта ХХІ ст.: Філософія родинності. – К., 2001.

9. Закон України "Про освіту" №1060-XII, із змінами від 19 грудня 2006р. www.minfin.gov.ua/

10. Закон України "Про освіту" від 04.06.91 № 34, ст. 452 www.minfin.gov.ua/

11. Постанова "Про затвердження Державної програми розвитку" вищої освіти на 2005-2007 роки від 8 вересня 2004 р. N 1183 Київ

12. Василик О.Д. Державні фінанси України: Навч. посібник. - К.: Вища шк., 1999 с. 416

13. Офіційний веб-сайт Київської обласної державної адміністрації http://kyiv-obl.gov.ua/

14. Проект "Програма соціально – економічного та культурного розвитку Київської області на 2007 рік" – с. 45

15. Бюджетний кодекс України. – м. Київ, 21 червня 2001 року № 2542-III

16. Дослідження "Управління освітою та фінансування освіти", керівник – Ніколаєв В.С – с. 24

17. Щомісячний моніторинг виконання зведеного, державного і місцевих бюджетів України: Проект "Реформа місцевих бюджетів в Україні", 01.08.2006

18. Проект Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік"

19. Закон України "Про дошкільну освіту" №2905-ІІІ, від 20.12.2001 www.minfin.gov.ua

20. "Про результати аналізу формування і надання
з Державного бюджету України місцевим бюджетам трансфертів та стану міжбюджетних розрахунків у 2003-2004 роках" – Київ 2004

21. Офіційний сайт Міністерства освіти і науки України http://mon.gov.ua/

22. Головне управління освіти і науки Київської міської Держадміністрації http://edu.kiev.ua/

23. Офіційний сайт Міністерства фінансів України

24. Габович, В. Кузнєцов. Українська наука:від сьогоднішньої куль­гавості до майбутнього паралічу //Економіст. — 2008. — № 1.

25. Короткий Річний Звіт 2007: Національна Академія Наук України. — К.: Март, 2008.
26. http://www.minfin.gov.ua Звіти про виконання Державного бюджету Україниз2003 по 2008 рр.
27. www.ukrstat.gov.ua/ Наукова та науково-технічна діяльність 1990–2007 рр.
28. http://h.ua/story/147994/ Я. С. Яцків. Науково-технологічна сфера України. майбутнього паралічу //Економіст. — 2008. — № 1.

3.

Дата добавления: 2015-05-24