Парадигми позитивізму в соціології

Наука про людину А. Сен-Сімона.

Криза традиційного суспільствознавства.

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ XIX ст.

Соціальне пізнання XVII—XVIII ст. створило якісно нові умови свого подальшого розвитку в XIX ст. Соціально-економічні, політичні, духовні потреби і логіка розвитку самого наукового пізнання зумовили широке розгортання різноманітних соціальних досліджень. Завдяки розвиткові математичного знання, у тому числі й закону великих чи­сел, та на основі відкриттів певних константних залежностей і закономірностей між соціальними явищами виникають принципово нові ідеї, аргументи і способи пояснення, що змінює старі парадигми, зумовлює появу нових методоло­гічних і світоглядних уявлень про суспільство. Деякі з цих ідей були висловлені у XVIII ст. Однією з найважливіших стала ідея можливості передбачення розвитку соціальних подій і соціального прогнозування. Це вже були не просто здогадки чи обережні гіпотези, які траплялися й раніше (Фукідід, Полібій, Віко та ін.), а переконання, підтвердже­ні фактами.

Відкриття законів матеріального виробництва-класиками політичної класичної економії та встановлення статистич­них і демографічних об'єктивних тенденцій і закономірно­стей були додатковими аргументами і зміцнювали впевне­ність, що об'єктивні закони притаманні не лише окремим елементам соціальних підсистем, а й суспільству в цілому. Крім того, досягнення політекономії, соціальної та мораль­ної статистики (як часто називали демографічні Досліджен­ня), фундаментальні ідеї філософії історії про цілісність і єдність людства та загальних законів його розвитку дава­ли новий поштовх у пізнанні соціального.

Соціальне знання вступає в XIX ст. з масою нових плід­них ідей та проблем.

Чітке усвідомлення представниками філософії історії того, що історія — продукт людської діяльності, напівінтуї-тивно підводило до розуміння людини та суспільства як особливого, специфічного феномена.

Спеціалізація методів соціального пізнання теж посту­пово наштовхувала на розуміння специфіки пізнавального об'єкта — суспільства.

Криза історіографічного емпіризму та абстрактного фі­лософського умоспоглядального принципів аналізу людини, пізнавальна неефективність філософії історії ставили перед наукою питання про необхідність нових підходів і пошуків у розумінні людини, історії та механізмів і стимулів людсь­кої діяльності. Певну позитивну роль відіграв також меха­ніцизм, поширений на соціальне пізнання, оскільки він до­вів свою повну безпідставність ототожнити людське з ме­ханічним.

Досягненням науки було розуміння того факту, що на шляху абстрактного конструювання різноманітних моделей суспільства не можна досягти плідних результатів, як і на шляху механічного накопичення величезного історичного матеріалу без його узагальнення.

Таким чином, наука поступово підходить до розуміння специфіки суспільства як особливого предмета й об'єкта пізнання. Складається й усвідомлення необхідності вико­ристання нових пізнавально-гносеологічних принципів і за­собів вивчення соціального, відмінних від попередніх, ос­кільки традиційні шляхи пізнання суспільства засобами фі­лософії, філософії історії, історіографії і механіки заводи­ли соціальне пізнання в безвихідь.

Водночас розвиток таких наук, як біологія, фізіологія, психологія та інших, показував, що не вичерпані ще мож­ливості нових переорієнтацій суспільствознавства, тим біль­ше що вже склалося чітке усвідомлення того, що суспіль-

ство — природне утворення, яке виходить з природи і є її вищим продуктом.

Розвиток природознавства свідчив про взаємозв'язок між геологією, хімією, фізикою, біологією, фізіологією, психоло­гією, між органічним і неорганічним світом, що за анало­гією вимагало продовження пошуків спільного між біоло­гічним і соціальним, тим більше що аналогія в соціальному пізнанні мала глибокі традиції.

У гносеологічному плані розвиток природничих наук по­казував, що без вивчення конкретних явищ, зв'язків і взає­модії між ними неможливо пізнати закономірності, а всі­лякі абстрактні судження про них — пусті балачки. Емпі­ричні соціальні дослідження теж підтверджували цей факт, що відчутно знецінювало старі методи, принципи та підхо­ди традиційного суспільствознавства.

Таким чином, природознавство залишалося орієнтиром для соціальної науки XIX ст., хоча в ній з'явилися нові істотні акценти.

Першим відчув і виразив ці нові тенденції в розвитку знання про суспільство та людину видатний представник французького утопічного соціалізму Клод Анрі де Рувруа Сен-Сімон (1760—1825).

На початку XIX ст; наукова думка, усвідомлюючи без­плідність філософії, надає все більшої переваги так звано­му позитивному знанню, яке можна одержати через окремі спеціальні науки шляхом спостереження й експерименту, і відкидає «метафізичні проблеми». В 30-х роках О. Конт обгрунтує принципи позитивізму як філософський напрям, виходячи з розуміння «позитивного» знання як такого, що є науковим, а не спекулятивним, «метафізичним». Сен-Сі-мон один з перших приходить до розуміння «позитивного» знання і позитивної науки.

Ще в 1813 р. Сен-Сімон у праці «Начерк науки-про лю­дину» пропонує перейти від абстрактної, гадальної науки про людину до справжньої і «надати науці про людину по­зитивний характер, засновуючи її на спостереженні і роз­робляючи методом, який використовується в інших галу­зях фізики». У цій короткій фразі міститься кілька нових принципово важливих для суспільствознавства ідей/ ідея нової науки про людину, надання цій науці принципово но­вого характеру («позитивного», а не «метафізичного»), орі­єнтація нової науки на спостереження дійсності (замість метафізичного теоретизування) і використання точних ме­тодів подібно до тих, які вживаються в «галузях фізики» (так Сен-Сімон називає галузі природознавчих наук)/

Сен-Сімон зробив спробу дати класифікацію наук, хоча

і не завершив її. Проте в загальному вигляді вона вклю­чає фізику, під якою автор розуміє все природознавство. Фізика ділиться на дві частини — фізику неорганічних («не­організованих») тіл (це астрономія, що вивчає космос, сонячну систему, земні фізичні явища) та фізику органіч­них («організованих») тіл — хімія, фізіологія, психологія. Науку про людину Сен-Сімон назвав «соціальною фізіоло­гією», або ж «соціальною фізикою», яка завершує класифі­кацію наук.

Наукове пізнання розвивається від фантазії до спосте­реження і збирання фактів і від них — до узагальнення. Сен-Сімон зазначав, що спочатку знання базується на до­мислі, здогадці, гаданні або припущенні і лише пізніше пе­ретворюється в позитивне знання (наукове). Так, спочатку астрономія була астрологією, хімія — алхімією, психоло­гія починалася з марновірства, а фізіологія — з шарлатан­ства, тоді як з переходом їх на «позитивний» рівень вони бйзуються на фактах спостереження, і їхня система знання стала науковою.

Як і Кондорсе, Сен-Сімон вважав основою прогресу сус­пільства прогрес знання, прогрес людського розуму, який він розглядав як «верховний закон».

Історія суспільства — єдиний ланцюжок взаємопов'яза­них між собою знань «минулого — теперішнього — майбут­нього», оскільки прийдешнє складається з минулого і сьо­годнішнього інтелектуального потенціалу. Розглядаючи історію суспільства як безперервний прогрес розвитку люд­ського розуму, Сен-Сімон розкриває її через «закон трьох фазисів» — тристадійного процесу в розвиткові мислення: теологічний, метафізичний, позитивний «фазиси».

Незважаючи на те, що Сен-Сімон проголошує необхід­ність нової науки про людину, його «закон трьох фазисів» все ж тяжіє до методологічних схем, проти яких він сам виступає.

Ідеї Сен-Сімона про нову науку лягли в основу системи позитивної філософії О. Конта.^Виникнення позитивізму, який формується як філософський напрям у 30-х роках XIX ст., закріпило нову парадигму в наукових досліджен­нях цієї епохи.'Започаткований О. Контом і продовжений Дж. С. Міллем, Г. Спенсером та іншими^ позитивізм абсо­лютизував досягнення природознавства і виступив проти спекулятивної «метафізичної» традиції (філософії), стверд­жуючи, що наука не потребує філософії, яка стоїть над нею. Проте «позитивна» наука потребує узагальнення своїх висновків і синтезу наукових природничих та суспільних знань, а ці завдання в змозі вирішити наука, за якою мож~

на зберегти стару назву — філософія. Але ця філософія не визначає розвитку науки, а навпаки, сама визначається нею.

Такою була позитивістська реакція на безплідність по­передньої філософії. Позитивізм, відкидаючи стару «мета­фізику», ввів декілька нових теоретико-методологічних по­ложень, які визначали «позитивне» наукове дослідження: 1) відмова від спекулятивності і пріоритет спостереження в процесі пізнання; 2) орієнтація на «точні» методи природо­знавства; 3) відкидання традиційних «метафізичних» нама­гань розкрити причини явищ, відхід від пояснення їх сут­ності і заміна цих принципів фіксацією явищ та їх взаємодії з описанням цих процесів за формулою: «Наука відповідає на питання «як», а не «чому» відбувається явище».

Стосовно науки про людину та суспільство позитивізм вносить такі постулати: І) виділяє суспільство як специ­фічний науковий предмет і об'єкт дослідження і ставить питання.про необхідність науки про людину як самостійної галузі наукового знання; 2) вводить спостереження і «точ­ні» (аналогічно природничим) методи фіксації явищ та опи­сує їх взаємодію і взаємозв'язок, а не досліджує «метафі­зичні» першопричини явищ; 3) розглядає суспільство в си­стемі його взаємозв'язку з природою і залежністю науки про людину (соціальної фізики чи фізіології) від природ-* ничих наук, а отже, і подібністю чи адекватністю методів природничої та соціальної наук.

Принципи позитивізму багато в чому мали перевагу над старими метафізичними підходами в соціальному пізнанні. ■ Це — безумовно.' Наприклад, Сен-Сімон критикував істо­ричну науку за те, що вона не піднімалась над хаосом фак­тів до їх узагальнення, не бачила їх зв'язку між собою в системі «минуле —■ теперішнє — майбутнє». І його «закон трьох фазисів» тут мав певні переваги за всієї його претен­зійності і відносності.

Але ж водночас позитивізм, критикуючи відірвану від спостереження спекулятивну «метафізику» та містицизм (і це було правильно!), впадав в іншу крайність. Абсолютизую-чи спостереження, досвід та експеримент, позитивізм зосе­редився на явищах, тобто на певних одиничних феноменах. І не випадково основний твір представника тогочасного по­зитивізму Д.-С. Мілля «Система логіки» абсолютизує індук-тивістське розуміння логіки як загальної методології науки. Тоді як «метафізика» — і в цьому її істотна заслуга — роз­вивала протилежний принцип — дедукцію (перехід від за­гального до окремого). І хоча стара спекулятивна філосо­фія була відірваною від життя, фактів, проте вона була

глибшою за позитивізм, коли ставила проблеми причинності,, першопричини та сутності.

Ранні позитивісти не збагнули в силу недостатнього роз­витку наукового пізнання, що воно теж має свої рівні і йде від сутності першого порядку до більш глибокої сутності другого порядку і т. д. Для основоположників позитивізму сутності першого порядку залишались абсолютними, ста­лими і незмінними. Вони не зрозуміли безконечності меж руху пізнання в сутність. Щоправда, для цього тоді ще не було і відповідного матеріалу. Це можна проілюструвати на такому прикладі. Вистрілена куля за законом земного тяжіння падає на землю. На основі цього закону падіння зумовлене тим, що більша маса притягує до себе меншу. Позитивісти відповідали на це питання згідно з ньютонів-ською теорією. Але чому саме так відбувається, наука, на їхню думку, відповісти не може. Вона фіксує лише, як від­бувається процес, а не чому. В світлі ж ідеї теорії тяжіння Ейнштейна позитивістська сакраментальна постановка пи­тання має наївний вигляд. Звичайно, що і теорія відносності не відповідає на багато запитань «чому?», але, по-перше,, зміст їх зовсім інший, ніж півтора століття назад, а по-друге_г відповідь на них можлива буде в інших науково-теоретичних системах.

Не випадково обмеженість цієї методологічної установ­ки позитивізму чітко проявилася на перших етапах розвит­ку соціології, що призвело до швидкої заміни одних шкіл і течій в соціології іншими, оскільки кожна з них у своїй однобічній орієнтації на конкретні соціальні явища і про­цеси рано чи пізно потрапляла в тупикову ситуацію, не від­повівши на запитання «чому?»

Розвиток науки показував, що вона має відповідати на запитання «чому?», розкривати каузальні зв'язки і проника­ти в сутність. І як не дивно, позитивізм, зорієнтований на природничі науки, логічно, мусив би стояти ближче до лап-ласівського детермінізму з його екстраполяцією законів ди­наміки Ньютона на всі процеси дійсності і ставити питання «чому?» Але безплідність «метафізики», мабуть, у більшій мірі вплинула на негативне ставлення до пошуків каузаль­ності, сутності, переорієнтувала позитивізм на феноменоло-гічций шлях дослідження явищ та їх взаємодії і взаємо­зв'язку між собою, на вивчення «як» це відбувається в про­цесі спостереження. Але це — вже проблеми філософського гатунку.

У соціально-пізнавальному аспекті значним досягненням нового методологічного підходу була постановка питання

про необхідність «соціальної фізики» — науки про суспіль­ство.

Ідея бунтівного Сен-Сімона про створення позитивної науки про людину реалізується у створенні соціології по­мірковано-консервативного Огюста Конта.

Дата добавления: 2015-05-24