Поділ праці та соціальна солідарність 1 страница

11* 307

Соціальна норма та патологія

Важливої методологічної ваги Дюркгейм надає понят­тям соціальної норми і соціальної патології. Свої мірку­вання на цю тему він називає правилами щодо розмежу­вання нормального і патологічного. Дюркгеймівська кон­цепція соціального нормативізму власне є не чим іншим, як формулювання основних засад теорії інститутів і соці­ального контролю. Погляди соціолога у цьому питанні ви­кликали гостру критичну, реакцію: Дюркгейма звинувачу­вали, зокрема, у виправданні поблажливого ставлення до злочинності як нормального факту суспільного життя. На­справді його позиція не має нічого спільного з виправдан­ням злочинів; йдеться про пояснення об'єктивного явища девіантної поведінки за допомогою соціологічних понять.

Дюркгейм звертає увагу на різницю онтологічного ста­тусу різних соціальних фактів. Одні є такими, якими їм і належить бути, інші ж мали б бути другими. Торкаючись проблеми соціальних суджень, яка виникає у зв'язку з цим, мислитель прагне «відстояти права розуму, не впа­даючи в ідеологію». Він вважає можливим розмежовувати між «здоровим» і «хворим» у різних категоріях соціальних явищ і переконаний в існуванні об'єктивних критеріїв та­кого розмежування. Для цього, пише Дюркгейм, потрібно не дедуктувати ознаки норми і патології із загальних по­нять «суспільних станів», «життєвих сил» і т. ін., а віднайти зовнішню, емпіричну, фіксовану ознаку вищезгаданих по-

І" 'Ш "*'іиг." '*,'•"• аа ■ го2*г'ї^гч^рТ""т^,г'^г**готг"" МН""'ТИИИі

нять. Такою ознакою може бути поширеність певного яви­ща по всьому «суспільному полю», або навпаки, його рід­кісність, винятковість (з точки зору логіки класифікація за згаданою ознакою має назву групування за подібністю і різницею). При цьому, окрім просторових, враховуються також часові ознаки — наявність певних явищ на певній фазі існування «колективних факторів». «Ми будемо,— за­значає Дюркгейм,— називати нормальними факти, які ма­ють найбільш поширені форми; інші ж ми назвемо хвороб­ливими або патологічними... Можна сказати, що нормальний тип збігається з типом середнім і що будь-яке відхилення від цього еталону здоров'я є хворобливим явищем».

Звичайно, загальні умови «здоров'я» і «хвороби», нор­ми та патології не можуть бути абсолютними. Так само як у біології нормальне для молюска не є таким для хребет­ного, так і нормальне для дикої людини не завжди нор­мальне для людини цивілізованої і навпаки. Важливо бра­ти до уваги також діахронні, вікові зміни. Здоров'я людини похилого віку не таке, як у дитини. Те саме, резюмує Дюрк­гейм, можна сказати і про суспільство: «Соціальний факт можна назвати нормальним для певного соціального виду тільки відносно певної фази розвитку останнього. Тому для того, щоб знати, чи має право він так називатись, не досить спостерігати, у яких формах він трапляється серед більшості суспільства даного виду; потрібно ще розгляда­ти останні у відповідній фазі їх еволюції».

При оцінці рівня нормативності явищ сучасного суспіль­ного життя, зауважує автор «Методу соціології», важливо чітко фіксувати умови, які спричиняють їх існування, і від-стежувати змінність, або, навпаки, стабільність останніх. Нормальність сучасної економічної організації може бути визначена шляхом порівняння її з минулими способами господарювання. В разі зміни умов господарювання еконо­мічний лад не може лишатися незмінним, інакше він втра­чає «нормальні» ознаки.

Торкаючись проблеми злочинності, Дюркгейм виступає проти загальноприйнятого розуміння злочину як соціаль­ної патології, оскільки за всіма ознаками його можна вва­жати за нормальний факт. Підтвердженням цьому є, на його думку, поширеність злочинності в усіх, без винятку, суспільствах, статистичні коливання її динаміки і, нареш­ті, історична і регіональна відносність критеріїв розмежу­вання між нормою і виходом за її межі, злочином. Статис­тичний рівень злочинності (співвідношення між річною цифрою злочинів і кількістю народонаселення) не знижу­ється з часом, навпаки, наявна тенденція до його зростан-

ня. Немає, переконує Дюркгейм, явища із більш безсумнів­ними ознаками нормальності, аніж злочинність. Однак, за­уважує він, існування злочинності нормальне доти, доки воно не сягає певного для кожного суспільства рівня, кот­рий, на його думку, може бути встановлений емпіричним шляхом.

Окрім того, «нормальність» злочинності як соціального факту не пов'язана прямо й безпосередньо з питанням про біопсихічну нормальність індивідів, які скоюють злочини. Це — дві різні проблеми. Свою концепцію співвідношення соціальної норми і патології Дюркгейм підтверджує дотеп­ним розумовим експериментом. «Уявіть собі,— пише він,— суспільство святих, ідеальний, зразковий кляштор. Злочи­ни у власному смислі слова будуть там невідомі, однак вчинки, котрі здаються цілком простими з погляду натов­пу, викличуть там таку ж відразу, яку викликає звичайний злочин у звичайних людей. Якщо ж у цього суспільства бу­де влада судити і карати, то воно знайде такі дії злочинни­ми і буде обходитися з ними належним чином».

Семантика злочинної дії визначається, таким чином, не стільки внутрішньою її мотивацією, скільки оцінкою такої дії колективною свідомістю, котра, у свою чергу, залежить від змінного «порога чутливості» останньої. У цьому відно­шенні злочинне і нормальне так само неможливо абсолют­но розмежувати, як неможливо відділити північний полюс магніта від південного. Отже, злочин, резюмує соціолог, «необхідний, оскільки пов'язаний з основними умовами уся­кого соціального життя і вже завдяки цьому корисний — оскільки умови, з якими він пов'язаний, необхідні для нор­мальної еволюції моралі і права».

Дюркгейм неодноразово заперечував проти розуміння його концепції як виправдання злочинності. Йдеться, пояс­нював він, про інше — про історичну відносність рівнів со­ціального контролю у зв'язку з еволюцією правових і мо­ральних норм. «Згідно з афінським правом, Сократ був зло­чинцем і його засудження було справедливим. Проте його злочин, а саме самостійність його думки, був корисним не лише для людства, а й для його батьківщини. Він служив справі підготовки нової моральності і нової віри». Якби соціальні норми використовувалися з абсолютною точністю і неухильністю, зникла б і сама можливість соціальних змін, і суспільство застигло б у раз і назавжди даних фор­мах. Щось подібне ми стостерігаємо в архаїчних суспільст­вах, де рівень соціального контролю над особистістю не­зрівнянно жорсткіший, аніж у суспільствах цивілізованих.

§ 3. Типологія суспільних форм

Значне місце в системі соціологічних поглядів Дюрк-гейма займає питання про типологію форм суспільного жит­тя. Мислитель прагне знайти компромісну позицію між но­міналізмом істориків, зосереджених на вивченні історичної специфіки епох, народів і культур, та реалізмом філософів, котрі мислять категоріями «людської природи», «людства в цілому» і т. ін. Цієї альтернативи можна уникнути, коли припустити, що між множинністю суспільств, що існували історично, й ідеальним поняттям людства існують посеред­ники, так звані «соціальні види» або «соціальні типи». Кла­сифікація їх є завданням спеціального розділу соціології — соціальної морфології, йдеться ж про пошук певних еле­ментарних форм суспільності, комбінації яких дають усю багатоманітність конкретних проявів суспільного життя.

Дюркгейм солідаризується з думкою Спенсера про со­ціальну еволюцію, яка починається «з малих простих агре­гатів» і прогресує шляхом інтеграції їх у все складніші системи. Однак критерії простого та складного стосовно суспільства не є чіткими й однозначними. Автор «Методу соціології», зрештою, вважає, що просте суспільство — це те, котре не включає в себе інші, простіші, ніж воно, і яке, крім того, не несе в собі ніяких ознак попередньої сегмен­тації. У пошуках конкретно-історичних аналогів «прото­плазми соціального світу» мислитель звертається до по­нять «орди» або «клану», для котрих, на його думку, ха­рактерна відсутність диференціації на групи — індивіди тут розташовані поруч один одного, наче атоми. У свою чергу, існують суспільні агрегати, утворені простим повто­ренням «орд» або «кланів», коли між кожним із них і гру­пою, котра об'єднує їх усіх, не утворюються проміжні гру­пи (так звані прості полісегментарні суспільства) або агре­гати, що виникають внаслідок послідовного поєднання або злиття «простих» суспільств (подвійно поєднані сегментар­ні суспільства). Як виняток, соціолог допускає можливість виникнення нового соціального типу шляхом об'єднання генеалогічно різнопорядкових суспільств (тобто не лише тих, що безпосередньо передують новому). Таким явищем, із соціоструктурної точки зору, була Римська імперія (це був, за словами Дюркгейма, «вид», який нараховував од­ного представника).

Пропонована Дюркгеймом типологія суспільств грунту­ється на поняттях з виразною біологічною семантикою («вид», «сегменти», «злиття» і т. ін.). Соціолог і сам не ро­бив із цього секрету, оскільки був переконаний, що певні

закономірності структурної організації (комбінації склад­них форм з певного набору простих) притаманні в однако­вій мірі всьому живому, і людина не становить тут винятку. Спираючись, як його попередники-еволюціоністи (Спенсер, Морган, Тейлор та ін.) головним чином на матеріал первіс­ної та стародавньої історії, соціолог водночас висуває не проблеми стадійного розвитку, що було характерно для ево­люціонізму, а питання структурної організації. Дюркгейм вважав, що таксономія (видова класифікація) та історичні фази розвитку — це принципово різні речі.

Саме тому він негативно ставиться до спроб класифіка­ції суспільств за етапом їх цивілізації. «Франція,— пише він,— протягом свого історичного розвитку пройшла досить різні форми цивілізації і спочатку вона була сільськогоспо­дарською країною, потім перейшла до ремісничого вироб­ництва і дрібної торгівлі, далі — до мануфактури і, нареш­ті, до великої промисловості. Але неможливо при цьому до­пустити, щоб та сама колективна індивідуальність могла змінити свій вид протягом трьох-чотирьох разів. Вид му­сить визначатися більш постійними ознаками. Стан еконо­міки, технології і т. д. — явища надто нестійкі і складні, щоб скласти основу класифікації». Цілком можливо, гово­рить він далі, що однаковий рівень промисловості, наукової чи художньої цивілізації може бути в суспільствах різного

* структурного рівня. Японія може запозичувати досягнення європейської промисловості чи мистецтва, одначе японське суспільство не стане від цього тотожним суспільству фран­цузькому чи німецькому.

Точка зору Дюркгейма, таким чином, принципово від­мінна не лише від поглядів Конта чи Маркса, а й супере­чить багатьом новітнім технодетерміністським та культурно-антропологічним концепціям (Л. Уайт та ін). Однак слід мати па увазі, що автор «Методу соціології» веде мозу не про детермінацію соціальних змін, а про структурну орга­нізацію суспільства з точки зору її складності чи простоти. Безумовно, що такого роду структурний підхід має таке саме право па існування, як і підхід генетичний. Методи структурно-функціонального аналізу, як і структураліст­ські методи, набули сьогодні значного поширення в науках про суспільство і людину, і Дюркгейм є одним з піонерів їх застосування. Не слід вважати також, ніби соціолог схиль­ний був до некритичного ототожнення законів біологічної та соціальної морфології. «Специфічний тип у соціології,—

„ підкреслював він,— не виявляє таких же чітких контурів, як у біології; він твориться лише на грунті найбільш за­гальних і простих ознак».

Щодо проблеми раціонального пояснення соціальних явищ (фактів), з чим, як правило, пов'язували застосуван­ня принципів детермінізму, Дюркгейм зауважує, що найці­кавішою особливістю цих явищ виступає «дивна регуляр­ність, з якою вони відтворюються в однакових обставинах». Однак, наголошує він, при поясненні соціального явища слід чітко відмежувати ту функцію, яку воно виконує, і ту конкретну «реальну» причину, яка зумовлює його виник­нення. Зміст функції соціального явища більш глибинний, більш прихований від людського ока, аніж причини цього явища. Функція у певному смислі цього слова породжує причину з метою «самовідтворення». Пояснюючи цю пара­доксальну ситуацію, соціолог пише, що «наслідок не може існувати без своєї причини, однак остання, у свою чергу, має потребу у своєму наслідку. Саме в ньому вона черпає свою енергію, однак і повертає її при нагоді. Тому наслідок не може щезнути, щоб це не позначилось на причині. На­приклад, та соціальна реакція, якою є покарання, викли­кається інтенсивністю колективних почуттів, що їх ображе­но злочином. Однак, з іншого боку, вона виконує корисну функцію підтримки цих почуттів на тому ж рівні інтенсив­ності, оскільки вони постійно ослаблювалися, якби за об­разу не було покарання».

Не відмовляючись, таким чином, від детерміністичного пояснення, мислитель водночас пропонує нетрадиційний, «нежорсткий» варіант детермінізму в соціальній сфері. Тут немає нічого «некорисного», зайвого, бюджет соціаль­ного організму завжди бездефіцитний. Тому і «функція со­ціальних явищ полягає... у підтримці тієї, раніше існуючої причини, з якої вони ведуть своє походження». А коли так, підсумовує соціолог, то для повноцінного наукового пояс­нення соціального факту недосить виявити причину, що йо­го зумовлює, потрібно принаймні у більшості випадків віднайти і його долю «у встановленні загальної гармонії».

Зміст принципу детермінізму набуває у такій інтерпре­тації певного фіналістського відтінку. Автор «Методу со­ціології» дивиться на суспільство з позицій функціоналізму, котрий, хоча й не суперечить детермінізмові, прагне замк­нути причинно-наслідкові ланцюги в межах певної цілісно­сті, тотальності. У процесі функціонування цілісної системи можлива інверсія причинно-наслідкових зв'язків, оскільки домінуючими тут є зв'язки функціональні, а функцію соці­ального факту слід завжди шукати у його відношенні до якої-небудь соціальної мети. Однак, як підкреслює Дюрк­гейм у кінцевому підсумку, причиною соціального факту може бути лише попередній соціальний факт.

Дюркгейм, як і його попередники, соціологи-еволюціо-ністи, розглядає суспільство як структуру, що перебуває у процесі змін. У цілому суспільство, поки воно залишається таким, виступає силою інтегруючою, воно «тисне» на інди­відів, змушуючи їх зважати на його вимоги. Водночас ре­альна автономія індивідів у сучасному суспільстві незрів­нянно вища, аніж це було в минулому. Шукаючи відповіді на питання про поєднання суспільного порядку й індивіду­альної свободи, Дюркгейм зверта'ється до поняття поділу суспільної праці, котре вже вживалося Контом, Спенсером, класиками буржуазної політичної економії. Соціолог поді­ляє думку Конта стосовно того, що поділ праці — це не суто економічне відношення, а найістотніша умова соціального життя як такого. Поділ праці, на думку Дюркгейма,— це «суто моральне» явище, котре не піддається вимірам, про­те його природу і функції можна зрозуміти шляхом спосте­реження за функціонуванням правових, економічних, релі­гійних та інших інститутів. Завдяки поділові праці реалізує себе один з конститутивних принципів сучасного суспільно­го устрою — принцип органічної солідарності. «Економічні послуги, які може надавати нам поділ праці, не йдуть ні в яке порівняння з його моральною дією, справжня його функція — створювати поміж двома або кількома особис­тостями почуття солідарності».

Проблема «солідаризму» обговорювалась задовго до Дюркгейма, однак останній вніс у її розуміння кардиналь­ні доповнення. Він чітко розмежував два типи солідарно­сті — органічний, природний і механічний, насильницький. Заперечуючи Ф. Тьоннісу, Е. Дюркгейм доводить, що орга­нічні, солідаристські відносини більшою мірою реалізу­ються не в «гемайншафтах», а саме в раціоналізованих суспільних формах. В архаїчних суспільствах домінує го­ловним чином механічна солідарність, котра «напряму по­в'язує індивіда і суспільство». Логічною підставою механіч­ної солідарності виступає принцип подібності, а типовим механізмом функціональної її реалізації є кримінальне право. Адже «дії, котрі ним забороняються або кваліфіку­ються як злочини, бувають двох родів: вони або безпосе­редньо виявляють надто сильне розходження поміж тим, хто їх здійснює, і колективним типом, або зачіпають орган спільної свідомості. Як у першому, так і в другому випад­ку сила, котру зачепили і котра карає злочин, — та сама. Вона — продукт найсуттєвіших соціальних подібностей, і її наслідком виступає підтримка соціального зв'язку...»

Таким чином, у нормах кримінального права знаходить своє матеріальне втілення «спільність станів свідомості», точніше — реакція колективної свідомості на ту чи іншу протидію. Показником її питомої ваги в суспільстві може виступати міра тих суспільних функцій, які регулюються кримінальним законодавством. Механічна солідарність не враховує відмінностей, індивідуальних особливостей. Ця солідарність, зауважує Дюркгейм, зростає у зворотному відношенні до індивідуальності. Мовби передбачаючи деякі з ідей символічного інтеракціолізму, зокрема концепцію «дзеркального Я» Ч. КуЛі, соціолог пише: «У кожному з нас є дві свідомості: одна, спільна з усією нашою групою, кот­ра представляє не нас самих, а суспільство, що живе і діє в нас; друга, навпаки, втілює собою те, що у нас особисте і відмінне, що робить з нас індивіда». Звичайно, йдеться не про якісь статичні й ізольовані зони, а про потенції, «си­ли», вектори яких спрямовані у протилежні сторони і які не можуть посилюватись і розвиватись одночасно. В разі до-мінації механічної солідарності має місце «щезання осо­бистості».

Такого роду зв'язок індивіда із суспільством, зауважує соціолог, має вречевлений характер: у суспільствах, де ця солідарність сильно розвинена, індивід не належить собі са­мому; це в буквальному розумінні річ, якою розпоряджа­ється суспільство.

Описуючи «органічний тип суспільної солідарності, мис­литель часто вдається до методу «від супротивного». Меха­нічна солідарність грунтується на подібностях, органічна — на відмінностях. В останньому випадку колективна свідо­мість мовби залишає відкритою частину свідомості індиві­дуальної і сприяє формуванню функцій, котрі не регламен­туються колективно. Мова йде про формування особисто­сті, що бере участь у поділі суспільної праці. «...З одного боку, кожен з нас тим тісніше залежить від суспільства, чим більшою мірою здійснений поділ праці; з іншого — ді­яльність кожного тим більше особиста, чим більше вона спеціалізована... Навіть у своїх професійних заняттях ми рахуємося із звичками, навиками, які спільні для нас з усі­єю нашою корпорацією, однак при цьому ми терпимо мен­ший гніт, аніж коли все суспільство тисне на нас і нам лишається значно більше можливостей для прояву власної ініціативи. Тут індивідуальність цілого зростає разом з ін­дивідуальністю частин; суспільство стає здатним рухатись більш погоджено, тоді як кожен з його елементів здійснює більше власних рухів». Чим примітивніші суспільства, тим більше подібностей між індивідами, що їх складають, і чим

вищими є певні «соціальні типи», тим більшого розвитку набуває поділ праці. Механічна солідарність, котра домінує спочатку, з часом поступається місцем солідарності орга­нічній. Такий, як вважає Дюркгейм, історичний закон су­спільного розвитку.

Отже, структурна організація «механічних» і «органіч­них» суспільств принципово відмінна. Ось як описує Дюрк­гейм структуру суспільства органічної солідарності: «Вони будуються не шляхом повторення однорідних і подібних сегментів, а через систему різних органів, кожен з яких ви­конує спеціальну роль і які самі складаються з диференці­йованих частин. Соціальні елементи тут не однакової при­роди, і розташовані вони не однаково. Вони не вишикувані у лінійний ряд, як кільця у кільчатих, не вкладені одні в інші, а скоординовані і субординовані навколо одного цен­трального органу, що здійснює на інші частини організму стримуючий вплив. Сам цей орган не має вже того харак­теру, що у попередніх випадках, бо, якщо інші органи зале­жать від нього, то і він у свою чергу залежить від них. Без­перечно, що він також перебуває в особливому, певною мірою привілейованому становищі, одначе це становище зумовлено суттю тієї ролі, що воно виконує, а не якоюсь зовнішньою щодо нього причиною чи наданою йому ззовні силою». У такому суспільстві статус індивідів визначається вже не їх походженням, а видом соціальної діяльності, про­фесійною спеціалізацією, функціями їх як фахівців. Такого роду перехід від структурної до функціональної диферен­ціації відбувається поступово.

Спочатку розподіл функцій збігається зі старою сег­ментарною-структурою. Однак у подальшому зростаюча кількість спеціалізованих функцій перекриває число сегмен­тів, і соціальна речовина, як пише Дюркгейм, починає орга­нізовуватись на принципово інших засадах. Функціональна диференціація підпорядковує собі такі попередні їй сегмен­тарні форми, як кланові і територіальні. Заснована на заса­дах механічної солідарності сегментарна організація дедалі більше «втрачає свою рельєфність». Зокрема, як зауважує соціолог, народ тим більше просувається вперед у розвит­ку, чим меншого значення набувають територіальні відмін­ності всередині країни. В кінцевому результаті сегментарна мережа поступається місцем мережі професійного поділу праці — регіонального та галузевого. «Спосіб групування людей за принципом поділу праці,— підкреслює Дюрк­гейм,— суттєво відрізняється від того, який виражає розпо­діл населення у просторі. Професійне середовище так само не збігається з територіальним, як і з сімейним. Однак

саме поділ праці найефективніше інтегрує сучасні суспіль­ства і визначає основні риси їхньої структури».

Концепцію поділу суспільної праці автор ілюструє бага- і

тим фактичним матеріалом, головним чином історичним,
етнографічним та демографічним. Він використовує, зокре­
ма, дані щодо динаміки міграційних процесів у зв'язку з
промисловою революцією та урбанізацією способу життя.
В цілому ж Дюркгейм використовує — з певними корек- |'

тивами — концептуальні ідеї еволюціоністської теорії су­
спільної диференціації, наповнюючи їх новим змістом. Він
критикує Спенсера за недооцінку історичної специфіки су­
спільств минулого і за суперечності в обгрунтуванні ідей
еволюції. Однак обох мислителів об'єднує розуміння су- і

спільної еволюції як становлення «впорядкованої різнома­нітності» форм суспільного життя.

Незважаючи на наявність певного економічного підтек­сту у змісті поняття поділу суспільної праці, Дюркгейм прагне швидше розмежувати, аніж ототожнити суспільне життя із системою економічних відносин. Інтенсивність еко­номічних відносин, обміну, торгівлі сама по собі не може виступати індикатором стану суспільного життя, оскільки, на думку соціолога, забезпечення економічних інтересів безпосередньо не пов'язане із зміцненням почуття колек­тивності. Економічний поділ праці — це лише матеріальний аналог більш складного процесу поділу суспільної праці або соціальної диференціації.

У структурі соціологічного знання Дюркгейм виділяє со­
ціальну морфологію як науку про морфологічні або «анато­
мічні» суспільні факти і соціальну фізіологію, котра займа­
ється вивченням «фактів колективної свідомості» (загаль­
них ідей і почуттів, що передаються з покоління в покоління
і втілені, як правило, у народних звичаях та віруваннях, а
також правових і моральних норм як раціональних регу- і

ляторів суспільного життя). Об'єктом соціальної морфоло­
гії виступає все те, що пов'язано з так званою матеріаль­
ною щільністю — «число, характер основних елементів, що
складають суспільство, а також способи їх поєднання, сту­
пінь досягнутої ними згуртованості, розподіл населення на ₍
території, число і характер шляхів сполучення, форма жи­
тел і т. ін.» Матеріальна щільність — один із найважливі­
ших «морфологічних фактів», тобто фактів, які належать
до матеріальних форм суспільного буття.

Окрім матеріальної щільності, предметом морфологіч­ного аналізу виступає також територіальне положення су­спільства — «периферійне чи центральне розташування йо­го на континенті; характер оточення його іншими суспіль-

ствами», а також його демографічні характеристики та інфраструктура. Зрештою, і вивчення самої соціальної структури лежить, як вважає мислитель, саме у площині соціальної морфології. Явища морфологічного порядку — це свого роду підвалина, над якою вивершується те, що складає об'єкт соціології у вузькому значенні цього слова, власне «соціологічні факти» або «колективні уявлення». Останнє поняття — одне з головних понять дюркгеймів-ської соціології. У термін «уявлення» соціолог вкладає значно ширший зміст, аніж той, який воно мало у психоло­гії. Колективні уявлення — це масова свідомість, взята як щось автономне і самозаконне, незалежно від свідомості індивідуальних її носіїв. Адже вся група, як переконаний Дюркгейм, «мислить, відчуває і діє зовсім інакше, аніж це робили б її окремі члени». В структурі колективної свідо­мості соціолог виділяє інтелектуальний, емоційний та во­льовий рівні, однак на практиці він частіше апелює саме до колективних емоцій, вірувань і колективної волі. «Ко­лективною, або спільною свідомістю можна назвати ту сукупність вірувань і почуттів, яка притаманна у середньо­му всім членам одного й того ж суспільства й утворює пев­ну систему, що живе своїм власним життям. Хоч вона і не має свого певного органу чи носія, а розсіяна по всьому суспільству, все ж їй притаманні певні специфічні озна-• ки, котрі роблять її самоцінною реальністю».

Колективні уявлення, або факти колективної свідомості, складають реальний зміст символічних систем міфології і релігії, фольклору й ідеології, моралі і права. Саме в ко­лективістському походженні криється, як вважає Дюрк­гейм, джерело сили і стійкості релігійних вірувань. Розді­ливши явища світу на дві групи — «звичайні» і «потойбіч­ні», «буденні» і «священні», людина тим самим (скоріше несвідомо, аніж свідомо) ввела і розмежування між «осо­бистим» і «колективним». Саме тому не без полемічного загострення Дюркгейм проголошує, що не бачить у понятті Бога нічого, окрім символічного перевтілення суспільства, а єдиною моральною реальністю схильний визнавати ко­лективність.

Даючи перелік типових ознак колективної свідомості, Е. Дюркгейм вживає і деякі «морфологічні» терміни, зокре­ма термін «моральна щільність» — показник сили мораль­ної згуртованості суспільства. Мова йде про ту міру, якою певним людським масивом володіють спільні почуття та ідеї.

Поміж рівнем матеріальної і моральної щільності немає прямої кореляції. Значний за обсягом територіальний ма-

сив або демографічна група може, попри усю свою чисель­ність, мати низький рівень моральної й організаційної згур­тованості. Тому прогрес поділу праці грунтується не на «прирості соціального обсягу» самому по собі, а за умови одночасного «стиснення» соціальної маси і зростання рівня моральної щільності.

Морфологічні факти разом з колективними уявленнями
утворюють «внутрішнє соціальне середовище», котре висту­
пає визначальним фактором колективної еволюції. Початок
будь-якого важливого процесу, підкреслює Дюркгейм, слід
шукати в будові внутрішнього соціального середовища.
Теорія соціального середовища, головне вістря якої було
спрямоване проти психологічного, економічного та всякого і

іншого редукціонізму, не позбавлена водночас деяких внут­рішніх суперечностей. У ранніх працях Дюркгейм схильний був пояснювати «фізіологічне» в суспільному житті (так він називав усе те, що належить до колективної свідомості) «морфологічним», вбачаючи в останньому реальне підґрун­тя «колективних уявлень». Пізніше Дюркгейм дещо прини­жує роль морфологічних фактів. Колективні з'явлення, за­уважує він, мають власну логіку розвитку, безпосередньою причиною їх є інші колективні уявлення. Соціологія, зазна­чає він, мусить брати цінності за вихідний пункт, а не приходити до них наприкінці. Звертання до проблеми цін­ностей і ціннісних орієнтацій, надання їй теоретико-методо-логічного пріоритету було важливим кроком на шляху подолання натуралістичних орієнтацій у соціології і фор­мування її сучасної парадигми. У цьому — одна із заслуг Дюркгейма як класика соціологічної думки.

§ 5. Соціологія суїциду

Побудована на «солідаристських» засадах соціальна теорія Дюркгейма моделювала насамперед ті аспекти соці­альної реальності, які свідчили про функціональну узго­дженість, злагодженість дії суспільних механізмів. Причо­му, згідно з теорією поділу суспільної праці, міра цієї зла­годженості мусила зростати. Водночас соціолог, як і його сучасники, був свідком посилення соціальних конфліктів і глибокої кризи цінностей: «Історія не знала кризи біль­шої, ніж та, яку переживають сучасні європейські суспіль­ства. Соціальна дисципліна у її традиційній формі повні­стю втратила свій авторитет; у суспільстві наростають тенденції розкладу морального духу і тотальної тривоги». Торкаючись соціального питання, одного з найтривожніших

Дата добавления: 2015-05-24