Перехід України під протекторат 2 страница

Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина ХУП ст.) - українські землі у складі Литви та Польщі (14-16 століття)

Українські землі під владою Польщі та Литви (кінець XIV — перша половина ХУП ст.) Загальна характеристика періоду. Соціальний розвиток українських земель. Особливості господарського життя. Загальна характеристика періоду У XIII ст. внаслідок розкладу племінного та зародження феодального суспільства утворилася Литовська держава, яка успішно чинила опір агресії з боку Лівонського та Тевтонського орденів. Водночас зміцніла Литовська держава за великого князя Гедиміна (1316-1341) розпочала наступ на південно-західні руські землі. У 1351 — 1352 роках між Польщею та Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. За перемир'ям 1352 року Галичина залишилася під владою Польщі, Волинь і Берестейська земля - під владою Литовської держави. В 50-х роках XIV ст. розпочався наступ Литовської держави на Придніпров'я. У 1355-1356 роках Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину. Влітку 1362 року військо Ольгерда на р. Сині Води розгромило загони кількох татарських ханів. Внаслідок синьо-водської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля. Захоплені Литовською державою південно-західні руські землі протягом другої половини XIV ст., перебували у становищі удільних князівств (із залишками місцевої автономії), очолюваних князями — членами литовського великокнязівського роду. Місцеві великі феодали-князі, що здавна мали в цих землях володіння, зберігали їх і надалі, але повинні були коритися владі удільного князя, сплачувати щорічну данину й надавати йому військову допомогу. Удільні князі складали великокнязівську раду. Подібно до великого князя, удільні князі роздавали землі своїм васалам, скликали місцевих великих феодалів-князів, бояр, вище духовенство на ради для розв'язання політичних питань. Вся ця ієрархія світських і церковних феодалів-землевласників тримала в покорі маси селянства і городян. Розгром татаро-монгольського війська на Куликовому полі і дальше піднесення Москви занепокоїли литовського великого князя та правлячі верстви Литовської держави. Намагаючись зміцнити свою владу над удільними князями та запобігти посиленню Московського князівства, до якого тяжіла частина феодалів українських земель, великий князь Ягайло 14 серпня 1385 року уклав у м. Крево угоду про унію Литви з Польщею. Кревсь-ка унія зміцнила Польсько-Литовську державу перед загрозою агресії з боку німецьких хрестоносців, але разом з тим відкривала шлях до загарбання польськими феодалами українських земель та експансії католицької церкви на Схід. Спираючись на служилі верстви литовського боярства та на підтримку польських феодалів, литовський князь Вітовт здійснив ряд заходів щодо політичного об'єднання Литовської держави і зміцнення її центрального управління. За його князювання за-лежність українських і білоруських земель від Литви значно зросла. Вітовт ліквідував найбільші удільні князівства на території України (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське). В цих землях почали правити великокнязівські намісники. Литовські пани-князі одержували тут великі земельні володіння. Отже, на місцях, литовське за походженням, велике боярство служило опорою великокнязівської влади, його представники зайняли місця удільних князів у великокнязівській раді та державні посади. Земельними володіннями на Україні обдаровувалася й католицька церква. Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля були перетворені згодом на воєводства, очолювані намісниками — воєводами, що підлягали безпосередньо владі великого князя. Землі-воєводства поділялися на повіти, в котрих головували старости. Посади воєвод і старост обіймали, як правило, місцеві феодали, щедро винагороджувані великими князями за їхню службу вотчинами та значними привілеями. З великих магнатів складалася великокнязівська рада ("пани - Рада"), без згоди якої великий князь не мав права видавати закони і розпорядження. Вищі державні уряди стали в руках магнатів спадковими. Пани-магнати користувалися правом мати власні, так звані подвірні, військові загони й підлягали безпосередній юрисдикції великого князя. Люблінська унія 1569 року об'єднала Польське королівство і Велике князівство Литовське, утворивши єдину державу — Річ Посполиту із спільними органами влади і управління, єдиною грошовою системою. Одним з найважливіших наслідків Люблінської унії для українського народу було те, що українські землі - і ті, що належали перед тим до Литви, і ті, що належали вже до Польщі, опинилися тепер в одній державі. Разом з тим Люблінська унія означала різке посилення влади польських феодалів над українським населенням. Від цього часу українські землі перейшли до короля на правах коронних, польська шляхта отримала право володіти маєтками на всій території Речі Посполитої. Тому наслідком Люблінської унії стало остаточне закріпачення українського селянства, політичне і національно-релігійне гноблення населення. В умовах всевладдя литовських, польських і місцевих магнатів, православне населення українських земель перетворилося на об'єкт нещадного поневолення й покатоличення. Більшість місцевих феодалів дотримувались щодо Польсько-Литовської держави угодовської політики. У XV ст. Україні почала загрожувати нова небезпека - з боку Турецької (Османської) держави та Кримського ханства. Протягом XIV — XV ст. турецька військово-феодальна держава за султанів Баязіда, Мурада і Махмеда захопила Візантію, увесь Балканський півострів. У 40-х роках XV ст. за хана Хаджі-гірея Кримське ханство остаточно відокремилося від Золотої Орди. Основу його зовнішньої політики становило грабування країн-сусідів. Під час правління хана Менглі-гірея кримчани захопили Причорномор'я з містами Дашів (Очаків), Хаджібей, які раніше належали Литовській державі. В 1475 році Туреччина, підкоривши міста Кафу, Мангун, Перекоп, Очаків, примусила Кримське ханство визнати васальну залежність від неї і таким чином встановила своє панування на узбережжях Чорного та Азовського морів. Наприкінці XV ст. розпочалися напади турків на Галичину та Поділля. Кримські татари, спираючись на підтримку Туреччини, ще з 80-х років XV ст., постійно нападали на Україну. Наприкінці ХУ-першій третині XVII ст. татарські орди (загони) на чолі з беями і мурзами майже щороку грабували, палили, руйнували й спустошували українські міста і села, гнали в полон (ясир) тисячі людей, продаючи їх у рабство на східних ринках. Найбільшим невільничим ринком стала Кафа. Хоч литовські князі почали сплачувати кримським ханам щороку грошову данину (упоминки), кримчаки не припиняли своїх розбійницьких нападів на українські землі. Польсько-литовська держава була не в змозі організувати захист своїх південних рубежів. Лише в першій третині XVI ст. шляхетське військо та загони місцевих князів на чолі з воєводою князем К.І. Острозьким завдали ряд поразок татарським нападникам. Головний тягар оборони українських земель від турків і татар ліг на плечі народних мас — селян, городян і нової сили, що піднімалася, — козацтва. Наприкінці XV — на початку XVI ст. утворилася єдина Російська держава. Важливим етапом на шляху зміцнення Російської держави було повалення в 1480 р. ординського іга. Ця подія засвідчила утворення Росії як суверенної держави, сприяла піднесенню її міжнародного авторитету й подальшої активізації зовнішньої політики. Остаточне визволення Росії від залежності Орди справило великий вплив на історичну долю українського народу. Вже Великий князь Іван III офіційно проголосив своїм головним завданням у галузі зовнішньої політики боротьбу за возз'єднання всіх земель, що входили до Київської Русі, в єдиній Російській державі, вважаючи всіх їх своєю "отчиною". Таким чином, в політиці московських князів українські землі визначалися як складова і невід'ємна частина Російської держави. З метою реалізації цієї ідеї Іван III здійснив спробу дипломатичним шляхом примусити уряд Литви визнати за ним цей титул, однак зазнав невдачі. Це стало приводом до початку в 1498 році російсько-литовської війни. Незадоволена своїм становищем, частина української аристократії проявляла симпатії до Москви. У другій половині XV ст. частина православних українських феодалів почала пе-реходити від великого князя литовського під владу великого князя московського. На початку XVI ст. почалися переселення селян, городян і козаків з українських земель у складі Литви до Російської держави; Москва сприяла цьому. На службі в прикордонних фортецях протягом першої чверті XVI ст. з'являються українські козаки ("черкаси") - переселенці з Київщини та Черкащини. Таким чином, можемо стверджувати, що в XIV - XVII ст. українські землі знаходились в дуже складному становищі. Воно визначалось тим, що сусідні держави намагались заволодіти територією України, включити її в сферу своїх інтересів. Причому боротьба за впливи набувала як форм відкритого воєнного протистояння (боротьба Литви з Туреччиною, Кримом і Росією), так і дипломатичних угод (унії Литви з Польщею). В цих умовах українська спільнота змушена була шукати найбільш оптимальних умов для свого існування. Соціальний розвиток українських земель Включення українських земель до складу Великого князівства Литовського на перший погляд не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Литовська великокнязівська влада залишила фактично недоторканими права місцевих феодалів на земельну власність, а також відповідні соціальні та політичні інститути українських земель - князівств. Іншим аспектом розвитку феодалізму у Великому князівстві Литовському стало залучення до військової служби у небаченій досі кількості представників різних верств на-селення, що супроводжувалося відповідним роздаванням землі на умовах володіння. Причому таке масштабне зростання дрібного служилого стану відбувалося не лише за рахунок феодальної верстви, а й "нижчих" категорій - двірських слуг та заможних селян. Зростання чисельності дрібних феодалів супроводжувалось утвердженням різних форм умовного землеволодіння, яке надавалося за військову службу і чітко регламентувалось певним колом зобов'язань. Такими формами були: тимчасове користування без чітко визначеного терміну, землекористування впродовж певного часу, довічне. Останнє стало перехідною формою до остаточного перетворення прекосного землеволодіння на спадкову земельну власність. Таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої "державної" форми феодалізму, що певною мірою відрізнялося від "класичних" його західноєвропейських зразків; відповідні відмінності мав і інститут васалітету. Служба більшості феодалів Великого князівства Литовського, панів чи бенефіціїв, була все ж таки виконанням їхніх обов'язків перед державою, а не результатом договірних зобов'язань васала перед своїм сюзереном. Поряд з умовним землеволодінням існувала форма давнього отчинного володіння - привілейованого спадкового землеволодіння замкнутого кола старої знаті, можливості потрапити до якого були надзвичайно утрудненими. Перенесення у Литовську державу всієї давньоруської ієрархічної структури, поява нових прошарків у феодальному середовищі в результаті розвитку "державного" феодалізму зумовили специфіку української феодальної ієрархії ХУ-ХУП ст. На її вершині були нащадки колишніх удільних князів — Рюриковичів і Гедиміновичів. Вони становили єдиний замкнутий стан, входження до якого було неможливим. У цьому не могли зарадити ні багатства, ні високі урядові посади. Саме князівська верства була носієм тих давньоруських політичних інститутів, що збереглися у Литовському великому князівстві і стали елементами реальної влади у певній державній системі. Слід зауважити, що князівська верства не була однорідною. У XV - XVI ст. княжі роди Острозьких, Гольшанських, Сан-гушків, Вишневецьких володіли тисячами підданих і, разом з тим, існувала значна кількість таких князів, чиї маєтки не перевищували маєтку середнього шляхтича, а часом навіть дрібного. Наймогутніші княжі роди Острозьких, Заславських, Сан-гупіків, Гольшанських, Збаразьких, Вишневецьких, Чорторийсь-ких, Четвертинських, Корецьких називалися у документах "княжатами головними", решта мали назву "княжат-новітників". Підвалиною землеволодіння "головних княжат" були службові уділи їхніх предків, що закріпилися за даною гілкою роду на частині території колишніх династичних уділів цього ж таки роДу. Отже, "головних княжат" поряд з великою земельною власністю характеризує безперервність спадкового землеволодіння на відміну від "княжат-новітників", які були власниками отчин — вислуг, наданих свого часу великим князем за межами інших родових угідь. У межах території князівського землеволодіння і князі-общинники, і князі-власники вислуг користувалися суверенними правами, що полягали у праві видання власних розпоряджень та жалуваних грамот своїм підданим, надання їм земель на певних умовах служби, встановлення незалежних від держави податків, повинностей, пільг тощо, суду над підданими. Удільні князі-династи були повними суверенами свого володіння, тоді як князівський суверенітет у службових уділах мав обмежений характер, оскільки ці уділи могли бути відібрані великим князем за протиправні вчинки. "Головні княжата" не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації, оскільки мали інше право особистої підсудності виключно великому князеві. Проте це право не поширювалося на "княжат-новітників". За "головними княжатами" було закріплене право участі у великокнязівській раді лише завдяки давності і знатності їхніх родів. Наступну сходинку в українській феодальній ієрархії Великого князівства Литовського посідали пани. Ця не зовсім чітко визначена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчинним характером землеволодіння і певними імунними правами відносно великих князів та значних князів удільних. Верхній прошарок панів складали бояри, чимало представників яких входили до складу панів -ради і за своїм політичним та економічним впливом поступово зрівнялися з князями. Середній прошарок бояр-шляхти, або зем'ян, складався з представників військово-служилого стану, які прагнули розширення своїх прав на землю і виходу з-під юрисдикції великих феодалів. Упродовж всього XV ст. відбувалося поступове зближення давньої родової знаті, сформованої за княжо-дружинниць-кої доби, з новим військовослужилим станом. Останній дедалі закріплює за собою цілу низку майнових і імущих прав, які фактично ставлять його в один ряд з давньою феодальною елітою. В результаті формується єдиний привілейований стан — шляхта, аналогічний західноєвропейському дворянству. Після видання Нешавських статутів та Радомського привілею шляхті Польща на початку XVI ст. перетворилася на шляхетську республіку з виборним монархом на чолі. Польська шляхта не лише домагалася певних політичних прав, цілковитої влади над своїми селянами, а й одержала навіть право відмови у "послушенстві" королеві. На початку XVI ст. законодавство у державі перейняв сейм, представництво в якому мала виключно шляхта. Галицьке боярство опинилося у менш привілейованому становищі, ніж польська шляхта, проте в міру того як верхівка галицького боярства окатоличувалася й полонізувалася, вона одержувала привілеї, які надавали їй дедалі більше прав. Зрештою привілеєм від 1434 року король Владислав III запровадив у Галичині польське право, а великі й середні бояри отримали право шляхетства; дрібне боярство поступово злилось з селянством. У 1435 році галицькій шляхті надали право самоврядування, в Галичині набули чинності шляхетські суди. За сприяння королів католицька церква посіла в Галичині становище державної й привілейованої. Отже, оформлення шляхти як привілейованого стану та її остаточне відокремлення від "поспільства" (селянства) на середину XVI ст. було в основному завершене. Одночасно з консолідацією шляхетства як стану відбувалося законодавче закріплення прав і вольностей шляхти. Литовський статут 1529 р. підтвердив усі права, надані шляхті попередніми привілеями, та доповнив їх деякими новими, котрими шляхта фактично вже користувалась. Підтверджувалося правило, за яким шляхтич, що отримав маєток під магна-том був у праві покинути його, забравши своє рухоме майно, а також з дозволу великого князя — розпоряджатися третиною маєтку. Разом з тим статут узаконив поділ привілейованого класу ("стану") на шляхту, яка тримала землі за правом умовного володіння (за службу), і магнатів — князів і "панів", які володіли містами і містечками, величезними маєтностями за вотчинним правом, підлягали юрисдикції великого князя і могли мати свої власні військові загони. Загальноземський підтвердний привілей від 1529 р. Сигіз-мунда II Августа гарантував непорушність володіння "отчина-ми" тим шляхтичам, котрі тримали маєтки під великим князем (або магнатом - паном). Великий князь обіцяв не віддавати шляхетських володінь будь-кому з магнатів. Досягненням шляхти у Литовській державі було запровадження за Віленським привілеєм від 1565 року повітових шляхетських сеймиків за польським зразком, в яких брали участь місцеві пани і шляхта. Статут 1565 року закріпив за шляхтою (зокрема на українських землях) законодавчі права і створив організаційне представництво шляхти на сеймах. Запроваджувалися єдині для магнатів і шляхти порядки військової служби, узаконювалося значення Великого вільного сейму, без згоди якого великий князь не мав права встановлювати будь-які державні устави. Таким чином, реформи 60-х рр. XVI ст. зумовили зріст політичної ролі шляхти, сприяли встановленню режиму "шляхетської демократії". Поряд з тим слід мати на увазі, що із числа українських феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їх верхівка. Окрему суспільну верству складало духовенство. До нього належали не тільки священики, але й їх родини і весь церковний причт - усі вони підлягали суду єпископа. Духовенство було численним - навіть малі селища мали свої церкви, а по більших селах не раз бувало по дві парафії. Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище і опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і просувала на них зручних їй людей. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Будучи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому громадянстві, змушена була наближатися до мас. Основну масу населення українських земель становило селянство, яке за майновим і правовим становищем не було однаковим, тому що знаходилося на різних ступенях феодальної залежності. За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських чи великокнязівських землях, і тих, хто мешкав на землях магнатів чи шляхти, або знаходився на церковних і монастирських землях. За ступенем залежності від феодалів селянство поділялось на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) най-численніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але з певними умовами; 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала. Крім цих, основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася переходом селян від простих форм економічної залежності до більш складних і в кінцевому підсумку - до їх повного закріпачення. На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошових податків на користь держави, окремих феодалів, а також церковної десятини. Одним із головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і Галичині він звався "подимщи-на" (одиницею обкладання був "дим" - будинок). На Чернігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала "поголовщину" (також з "диму"). Крім цього, селяни українських земель відбували повинності на користь держави: будували і ремонтували замки І двори польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працювати "з косою, серпом і сокирою", давали "стадію" (грошове забезпечення князю і його двору при переїздах). Найчисельнішу категорію залежних селян, які ще не втратили права виходу від феодала, становили селяни-домники, що сплачували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чернігівщині, північно-західній Волині натуральні податки стягували переважно медом, воском, хутром та іншими продуктами. Натуральну ренту збирали ще зерном і сіном -так зване "дякло". Окрім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курми тощо. Наприкінці XV ст. у міру розвитку ремесла і торгівлі і як наслідок поширення товарно-грошових відносин натуральні по-датки селян замінюються грошовими. Групу закріпачених селян, які повністю втратили право виходу, становили головним чином "тяглові" і "робітні" селяни, які відбували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому, доки доля землеробства не виходила за межі задоволення власних потреб, феодали не вважали доцільним зростання кількості тяглових селян. Але з поширенням на Україну у XV ст. фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян. За правовим становищем до тяглових селян наближалися селяни, які обслуговували феодальну садибу - псарі, конюхи, рибалки, ковалі. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої прямі обов'язки, але й сплачувала натуральні й грошові податки. Зрозуміло, що в кожній з цих груп феодально залежних селян іноді мали місце істотні розбіжності у майновому відношенні. Найбільш: спроможні селяни залучалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. При переведенні селян на військову службу їх звільняли від усіх податків. Звалися такі селяни "слугами" і розподілялися за родами військової служби - слуги панцирні, слуги замкові, слуги орденські. Розвиток внутрішнього ринку в українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. Починаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розширили свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, перш за все на продаж. Це призвело до зростання відробіткової ренти. Таким чином, в українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, при якій землі феодала оброблялись руками залежних від нього селян. Поширення фільваркової системи принесло масі трудового селянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільварку означала обов'язок орати, сіяти, боронувати, косити сіно, гатити греблі. Причому селяни працювали на феодала власними знаряддями виробництва. Норми панщини зростали в міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила панщину в розмірі 14 днів на рік з кожного господарства, то мазовецький князь Януш в межах своїх володінь установив панщину в розмірі один день на тиждень. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщина складала два дні на тиждень з одного лану. Запровадження відробіткової ренти у міру поширення фільваркової системи сільського господарства стирало грані між різними категоріями залежних селян, насамперед між дан-никами і тягловими селянами. Водночас розвивався процес обмеження власної свободи селян. За ступенем свободи, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV - XVI ст. поділялося на дві групи: "непохожих", або "отчигів", які втратили право виходу, і "вільних", або "похо-жих", ще спроможних покинути господарство феодала. У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і королівських земель на території України мали змогу переходити з одного місця на інше, оскільки податки стягували не з кожної окремої людини, а з "диму", дворища, громади. Тому в цей час селяни порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, сплативши їх господарю відкупне натурою чи грішми. Будучи зацікавленою у збільшенні чисельності залежних, прикріплених до землі селян, феодальна верхівка українських земель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати селянські переходи правовими заходами. Так у 1453 р. панська шляхта прийняла постанову, у відповідності з якою селянин мав право виходу від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йому купу грошей, велику міру пшениці, дві комори вівса, віз сіна та дров. Але фактично феодали не дозволяли селянам залишати свої маєтки і на таких умовах. Привілеєм 1447 р., виданим великим князем Казимиром, був заборонений перехід приватновласницьких селян до господарських (великокнязівських) маєтків. Законами 1501-1543 рр. селянам взагалі був заборонений перехід без дозволу пана. У 1557 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з "пани - Радою" була видана "Устава на волоки" — закон про проведення вол очної поміри, в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських землях. Вол очна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязівських господарств шляхом запровадження однакових селянських наділів і встановлення однакових податків. У відповідності з "Уставою на волоки" усі землі того чи іншого господарського (великокнязівського) двору, селянські землі і пустища обмірювалися на однакові земельні ділянки — волоки (23,5 га або 33 морги). Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися одержаною землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку — державця. Таким чином, волока складала ту одиницю, з якої селяни повинні були виконувати всі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни восьми тяглових волок, причому селяни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два панщинних дні на тиждень. Феодальні податки неупинно зростали, збільшувалася і панщина, яка за невеликий час досягла 4-5 днів на тиждень з волоки. На цій основі на українських землях у другій половині XVI ст. відбувалося зміцнення фільварково-панщинної системи господарства. У цей час польські феодали активно запро-ваджували панщину по всій Україні, нещадно визискували і покріпачували селян. Фільваркова система спочатку запроваджувалась на великокнязівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. Із першої половини XVII ст. вони існували на усьому Правобережжі і частково на Лівобережжі. Внаслідок загарбання під фільварки селянських земель площа останніх різко зменшувалася, неухильно зростала кількість малоземельних і безземельних селян: загородників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідників, які мешкали на чужих дворах, сплачували за це певні податки і одночасно відбували панщину у фільварку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідників були халупники, які мали будинок і город; коморники, що займали куток у будинку заможного селянина за допомогу у господарстві. Внаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблювався, у середині XVII ст. в українських землях майже не залишилося вільних селян. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, але й продавати, дарувати, віддавати у заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV - у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст - зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок. За своїм соціальним становищем мешканці міст розподілялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації знаходилися чисельно невеликі, але найбільш заможні купецько-лихварські і ремісничі верхівки, магістратські урядники. Придбавши землі у залежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: середні торговці, особи, які займалися різними промислами, майстри -хазяї майстерень і бюргерство. Третю, найчисельнішу категорію міщан складали міські низи - плебеї: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розорилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники. Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів польського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права і привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани українського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею, їм був заборонений доступ у деякі ремісничі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях. Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації - цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їх членів. На чолі цеху стояв цехмай-стер - старшина цеху, якого обирали з найбільш впливових майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим майном. Повноправними членами цехових об'єднань виступали тільки майстри - власники майстерень, у яких працювало по декілька підмайстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки висока професійна кваліфікація, але й гроші для заснування майстерні і внесення повної суми до цехової каси. Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конкурентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного цеху. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кожного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збуту ремісницької продукції належало тільки його членам. Окрім цехових ремісників, в українських містах була чимала група позацехових ремісників. Цей соціальний прошарок міщан українських міст складали ремісники, які не могли увійти до цеху через національно-релігійну приналежність чи внаслідок відсутності коштів, та сільські ремісники, які працювали у місті, тощо. Значного розвитку в українських землях дістала міська торгівля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичеві, Берестечку, Дрогобичі і Львові ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Луцьку - тричі на рік. Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне, церковне), майнового стану і роду занять міщанина. У найбільш тяжкому становищі знаходилися мешканці приватновласницьких міст. Міщани міст, які були власністю світських і духовних феодалів, були зобов'язані виконувати на користь власника чисельні і важкі повинності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також сплачувати різного роду податки - в'їзні, весільну куницю і т.п. Мешканці приватновласницьких міст не мали права без згоди міської адміністрації залишати місто, чи переходити в інший стан. Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювалися для них старостами і управителями: будували, ремонтували і підтримували у належному стані замкові споруди, забезпечували замкову і польову варту. Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і були юридичне незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності і податки, так і ті, які встановлювалися міською владою. Магдебурзьке право значно послаблювало залежність міщан від феодальної держави і окремих феодалів. В українських землях магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міста від феодальної залежності. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом католикам, а православне населення, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування. Для XV - XVI ст. характерним було значне зростання міст в українських землях. У другій половині XVI ст. - першій половині XVII ст. відбувається подальший розвиток ремісниц-тва, промислів і торгівлі у містах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування серед міського населення. Міщани міст, як і раніше, поділялися на три групи: аристократію - патриціат, бюргерство і міську голоту - плебс. Нові явища у соціально-економічному житті українських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової системи землеробства, мали серйозні наслідки - все більше посилю-вався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженням національних і релігійних прав українського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найбільш поширеною формою якої були селянські втечі. Пориваючи з феодальною залежністю і осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і звалися козаками. Термін "козак" вперше згадується у джерелі XIII ст. — Початковій монгольській хроніці 1240 р. — і походить з тюркських мов. Означає він "одинокий", "схильний до розбою, завоювання". Малозаселені і безземельні степи, куди переселялися втікачі, були багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих місцях, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Поряд із землеробством козаки займалися скотарством і промислами. Вільні поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію - громаду. Кожен втікач, що прибував на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, отримував формально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні. Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне становище, природні багатства) і негативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) сторони. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати перш за все про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються "городці", тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані "січі". Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. В цілому запорожці поділялися на січових і волосних козаків: перші власне і являли собою справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначився у боях, довго служив у війську, мав інші заслуги, звали "лицарством", або "товариством". Частина козацтва, що постійно залишалася у Січі по куренях, поділялася на "старших" і "молодших" і складала козацьке військо у власному розумінні цього слова. Від "лицарства" різко відрізнялося сімейне козацтво, їх також допускали у Запоріжжя, однак вони не мали права проживати на території Січі. Вони селилися на її околицях і в запорозьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом, промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків "сіднями", "гніздюка-ми". Узяті разом, вони складали одне військо. Стурбовані чисельним зростанням козацтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво і узяти на державну службу частину запорозьких козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Прийняті на державну службу козаки вносилися у реєстр (список), звідки і отримали назву "реєстрові козаки". З цього часу козаками офіційно визнавалися лише ті, хто був внесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалася за його межами. Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв Перш за все, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феодалів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстрові козаки звільнялися від податків, мали право власності на землю, одержували право вільно займатися різними промислами і торгівлею. За службу вони отримували, хоч і нерегулярно, грошове жалування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавали сукно, порох, свинець. Важливим чинником, який визначав настрій більшості реєстрових козаків, було те, що для них ніколи не зникала загроза скорочення реєстру і, як наслідок, покріпачення. В решті-решт реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, дуже бол-існо сприймало національно-релігійний утиск, який різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставинами і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI - першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, але й козацька "середина" переходили на бік повсталих проти кріпацтва і іноземного гноблення. Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існувало три чітко розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові коза- ки, які служили уряду, запорожці, що жили за межами Речі Посполитої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначеного статусу.; Особливості господарського життя Наприкінці XIV - першій половині XVI ст. на українських землях розвивалися землеробство, ремесла, торгівля, розбудовувалися старі й виникали нові села та міста. В землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипілля. З останнім пов'язане угноєння ґрунту та використання плуга і сохи (із залізними лемешами). Трипільна система й плугова оранка здебільшого застосовувалася в господарствах феодалів. У різних місцевостях України рівень розвитку землеробства не був однаковим. У Східній Галичині, на Поділлі, Волині, в центральних районах Київщини застосовувалася трипільна, на Поліссі, Півдні Київщини й Переяславщині - вирубна та перелогова системи. Крім землеробства, розвивалися тваринництво, городництво, садівництво, бджільництво. Не втрачали важливого значення в господарському житті рибальство і мисливство. Переробкою сировини займалися у феодальних господарствах. Одним з основних джерел прибутків феодалів було млинарство. Млини переважно були водяними. З XVI ст. по-ширюється переробка деревини: в господарствах панів вироблялася велика кількість дьогтю, смоли, поташу, вончосу (тесу). Розвинутими промислами на Україні в XV — XVI ст. були також солеваріння (в Прикарпатті) та видобування руди на руднях (особливо на Волині й Поліссі). Промисли відігравали значну роль і в селянському господарстві: селяни виготовляли сукно і полотно, гончарний посуд, металеві, дерев'яні предмети для господарського та побутового вжитку тощо. З розвитком внутрішнього й зовнішнього ринків зростала потреба феодалів в грошах, і частина натуральної данини замінювалася на грошову. З середини XV ст. всі витрати і штрафи вже стягалися грішми. Наприкінці XIV — у першій половині XVI ст. поглиблювався суспільний поділ праці, розвивалися міські ремесла. Центрами ремісництва були Київ, Львів, Луцьк, Кам'янець та інші міста. Наприклад, у Києві у XV ст. працювали кравці, кушніри, шевці, стригалі вовни, ювеліри-золотарі, зброярі, сідлярі, ковалі, теслярі, винники, пекарі, рибалки та ін. У XV ст. — першій половині XVI ст. на Україні тривав дальший розвиток торгівлі, зумовлений піднесенням продуктивних сил, поглибленням суспільного поділу праці, зростанням товарного виробництва, спрямованого як на внутрішній, так і на зовнішній ринок. Внутрішня торгівля відбувалася в суворих межах середньовічної регламентації: згідно із законом складського права приїжджі купці зупинялися в містах, які цим правом користувалися, і продавали свої товари на умовах, визначених місцевим купецтвом; при цьому приїжджі купці мусили користуватися лише певними шляхами й сплачувати на них мита та інші торговельні збори. У великих містах існували спеціальні торговельні ряди (у Києві, наприклад, - хлібні та рибні, у Луцьку, Львові, Кам'янці — суконні ряди). Торжища виникали також у великих селах, переважно біля монастирів. Визначну роль у розвитку внутрішньої торгівлі відігравали ярмарки, які відбувалися у певні дні у великих містах. Економічний розвиток українських земель зумовив і розвиток зовнішньої торгівлі. За кордон вивозили полотно, пояси, шапки, хутряні вироби, мечі, ножі, стріли, ювелірні вироби. Велике значення мало розширення економічних зв'язків України з Росією, ганзейськими містами та генуезькими містами-коло-ніями в Криму. З кінця XIV ст. пожвавлюється торгівля Києва та інших українських міст з Твер'ю, Новгородом, Москвою. В Києві існували двори-колонії російських, грецьких, польських, турецьких, італійських купців. Інтенсивно торгували з Кафою, Львовом і Луцьком. Значних розмірів досягла торгівля українських міст з країнами Центральної та Західної Європи. З кінця XV ст. зростає роль Гданська, через який до Західної Європи з України вивозилося збіжжя, продукти лісового промислу. Генезис капіталізму в Західній Європі, розвиток товарно-грошових відносин зумовили зміни і в структурі поміщицького господарства на Сході Європи, зокрема в Речі Посполитій. Протягом XVII ст. Україна залучається до балтійського експорту сільськогосподарських продуктів (через Гданськ). Піднесення міст і мануфактур в Європі викликало попит на український хліб і промислову сировину. Розвиток внутрішнього та зовнішнього ринку спонукав польських феодалів до перетворення своїх маєтностей на фільварки, тобто до запровадження власного господарства (з виробництвом хліба на продаж і переробкою сільськогосподарської сировини), заснованого на постійній щотижневій панщині. Така перебудова аграрних відносин стала можливою за умов зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва й кріпосного права (безпосередньої влади феодала над селянами). Феодальна держава та панство шукали шляхів збільшення прибутків від своїх маєтків насамперед за рахунок посилення експлуатації селянства. Внаслідок освоєння окраїн - Наддніпрянщини і Побужжя — та піднесення фільваркового господарства протягом другої половини XVI - першої половини XVII ст. на Україні значно зросла площа оброблюваних земель. Культурне землеробство поширювалося на нові місцевості Східного Поділля, на південну частину Київщини й Лівобережжя, Слобідську Україну. Найрозвинутішими в цьому відношенні були Волинь, Галичина, Західне Поділля - тут панувало трипілля, лани удобрювалися. Основним знаряддям праці був дерев'яний плуг "із залізом" (залізним череслом і лемешем). У східних і північних районах поряд з трипіллям зберігався перелог. Основною культурою залишалося жито, але поширювалися також пшениця та ячмінь. Пшениця вирощувалася у фільварках переважно на продаж. Головними технічними культурами, як і раніше, були льон, коноплі, хміль. Розвивалося городництво, садівництво, пасічне бджільництво, ставкове рибальство, помітно зросло тваринництво. Розводили велику рогату худобу і свиней, у гірських районах — овець, у степових ширилося конярство. Зберігали своє значення й мисливські промисли. Як і раніше, у внутрішній торгівлі значну роль відігравали місцеві торги та ярмарки, що відбувалися у містах і містечках, визначених королівськими грамотами - привілеями. Деякі ярмарки (у Києві, Львові, Кам'янці, Луцьку) мали загальноукраїнське значення. Сюди з'їжджалося і купецтво із сусідніх країн. У містах розвивалася постійна торгівля, зростало число крамниць. Підносилася зовнішня торгівля. Тісними були економічні зв'язки українських земель з Росією. Україна торгувала із Західною Європою через Краків і Прибалтику. Особливо важливу роль в експорті українських товарів (хліба, вовни, воску тощо) відігравав Гданськ. Через нього ж на Україну йшов європейський і східний експорт. Таким чином, незважаючи на посилення феодально-кріпосницької системи, протягом XIV — першої половини XVII ст. у соціально-економічному становищі України сталися значні позитивні зрушення. Саме у вказаний період українські селяни, козаки, міщани освоїли великі простори Правобережної та Лівобережної України, заселивши їх і заснувавши сотні сіл, слобід, міст і містечок.