Екзамен з політології. 3 страница. До армії було залучено 202 генерали, та, оскільки більшість з них, як і старших офіцерів, була русифікована

До армії було залучено 202 генерали, та, оскільки більшість з них, як і старших офіцерів, була русифікована, виникло небезпечне розходження між принципами військового будівництва й суб’єктивними настроями офіцерства.

Нарешті у вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготовлений Генеральним штабом план формування восьми армійських корпусів (вони комплектувалися територіально і відповідали такій же кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавського, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільського) і 4 кавалерійських дивізій. Усього штатами мирного часу передбачалося 175 генералів, 14 930 штабних і вищих офіцерів, 2 975 військових урядовців та понад 291 000 підофіцерів і солдатів [1, 352].

Мобілізація мала розпочатися в жовтні 1918 р. Взагалі до справи мобілізації гетьманський уряд підходив обережно: були серйозні підстави побоюватися, що загальна мобілізація відповідного віку молоді може принести до армії збільшовичені елементи. Тому уряд волів відкладати комплектування військових частин до часу, поки дійдуть певного віку молодші хлопці, ще не отруєні більшовизмом. З іншого боку, німецька сторона, прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, створювала значні перешкоди на шляху формування дієздатної української армії, яка могла б стати надійним гарантом державної стабільності. Німці запевняли гетьмана, що для захисту України досить німецьких та австрійських військ. Плани П. Скоропадського щодо створення регулярної армії у складі 8 армійських корпусів і 4 кавалерійських дивізій так і не були здійснені. Восени було розпочато формування особливого корпусу, переважно з російських старшин, які залишилися в Україні і не хотіли служити в більшовицькій Росії. Уряд вирішив використати їх антибільшовицькі настрої та військовий досвід. Цей корпус не входив до української армії і підлягав безпосередньо гетьманові. Розташований він був на українсько-російському прикордонні, між Путивлем та Сумами, у тих місцевостях, де не було української армії.

У цілому, звичайно, не рахуючи наступних мобілізацій та особливого корпусу, військові сили України були мізерними. Реально в листопаді 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 60 тисяч. До весни 1919 р. її чисельність мала бути доведена до 300 тисяч [1, 353]. Окреме місце у складі збройних сил належало Чорноморському флоту. Гетьманському урядові вдалося, після довгих переговорів, здобути згоду німців на передачу Україні військових суден Чорноморської флотилії, які були захоплені німцями. Субсидіювалися кошти й на розбудову військових портів в Одесі, Миколаєві, Севастополі, Маріуполі, дооснащення старих кораблів. 2 червня 1918 р. П. Скоропадський у листі військовому міністрові О. Рогозі дав наказ вжити заходів щодо поновлення українського козацтва як окремого привілейованого стану населення і резерву національної армії. Одночасно оголошувалися ліквідованими “всі приватні вільнокозачі організації (тобто ті, що їх було створено під егідою Центральної Ради). Гетьман доручав О. Рогозі “негайно скликати козацьку раду для виробу статуту для організації козацтва”.

Козацтво як стан існувало в Чернігівській та Полтавській губерніях до революції 1917 р., коли його було зрівняно з усім населенням. Воно користувалося деякими пільгами і відрізнялося від іншого населення більшим збереженням давніх традицій, національною свідомістю й вищим добробутом. Козаки жили переважно на хуторах, хоч були й козацькі села, або частина якогось села належала козакам, а інша – селянам. 16 жовтня 1918 р. П Скоропадський окремим універсалом відновив козацтво в Чернігівський, Полтавської губерніях та на Слобожанщині. До козаків належали нащадки козаків, але могли вступати до того стану й не козаки. Козаки кожної губернії складали кіш з кошовим отаманом, який підлягав гетьманові. У кожному коші було кілька полків. На чолі козацтва стояла Велика Козацька Рада, головою якої був сам гетьман. Однак при прийнятті рішення про відродження козацтва не була врахована політична ситуація, що склалася на той момент. Гетьманський режим доживав останні дні. Спроба поновити українське козацтво не дала бажаного ефекту. Незаможне селянство негативно відреагувало на цей крок гетьмана. Склалося так, що у вирішальний момент, коли трон П. Скоропадського захитався, гетьманський режим нікому було захищати. Навіть гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали представників заможного селянства і яка вважалася опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії. Падіння гетьманату було зумовлено перш за все його вузькою соціальною базою. Спроба П. Скоропадського відновити на селі старі дореволюційні порядки привела до того, що селянство – найчисленніша верства населення України – не стало опорою влади гетьмана. Не додавало авторитету гетьманській державі й відродження архаїчних форм організації суспільного життя.

Гетьманат П. Скоропадського створював враження опереткової державності, ширми для австро-німецького всевладдя. Фактично влада в Україні була в руках окупаційних військ. Прагнучи зробити Україну маріонетковою країною, австро-німецька сторона заважала легітимній, послідовній розбудові держави. Але, попри всі об’єктивні труднощі існування, гетьманат П. Скоропадського залишив значний слід в історії української державності.

14. Українсько-російські взаємини в період гетьманства П. Скоропацького.

В період існування Української держави 1918 р. особливої гостроти набули взаємовідносини з Росією. Відомо, що Брестський мирний договір зобов'язував радянську Росію підписати мир з Україною. Держави Четвірного Союзу наполягали на якнайшвидшому підписанні договору, що дало б змогу упорядкувати відносини у Східній Європі, а також вирішило б питання біженців з Росії в Україну і навпаки. Ще ЗО березня 1918 р. уряд УНР запропонував радянській Росії розпочати мирні переговори. Упродовж тривалого часу уряди не могли дійти згоди стосовно місця переговорів. Поки питання узгоджувалося, в Україні відбувся державний переворот і до влади прийшов П. Скоропадський.

Не чекаючи встановлення дипломатичних контактів із новою державою, 22 травня 1918 р. для ведення переговорів прибула делегація з Москви - майже 40 осіб, яку очолювали Х.Раковський та його заступник Д.Мануїльський. Головою української делегації на переговорах був професор С.Шелухін, заступником І.Кістяківський, а з 10 серпня - П.Стебницький. Переговори вели російською й українською мовами, залучаючи перекладачів. Обговорювали питання воєнних дій, фінансів, транспорту, поштового зв'язку, обміну полоненими, економічних і культурних відносин. Надзвичайно важливим було питання про кордони. Воно ускладнювалось ще й тому, що українське населення, яке проживало компактно у прикордонних із Україною російських губерніях, висувало питання про приєднання цих територій до України. 12 червня 1918 р. був підписаний мирний договір, згідно з яким радянська Росія визнала незалежність Української держави. Окрім того, було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуацію громадян - росіян у Росію, а українців - в Україну, про обмін консульськими представництвами; відкрито два українських генеральних консульства у Москві та Петрограді, 19 консульських представництв у різних містах Росії, які розглядали питання повернення біженців в Україну. Було підписано окрему постанову про встановлення поштово-телеграфного зв'язку.

Після цього делегації приступили до розгляду питання кордонів. Для обґрунтування своєї позиції українська делегація залучила експертів-професорів Д.Багалія і Г.Павлуцького, які довели правомірність вимог України. Російська делегація затягувала переговори, вишукуючи для цього різні причини. Щоб підписати мирний договір, українська сторона заявила про готовність піти на деякі поступки у питанні кордонів, але і цей крок не дав бажаних результатів. Делегації не знайшли спільної мови і при обговоренні питання про розподіл державного майна і державних боргів царської Росії. Водночас російська делегація використовувала своє перебування в Києві для комуністичної пропаганди.В Україні допускали, що під дипломатичним прикриттям перебувала значна кількість більшовицьких агітаторів. Антиукраїнською пропагандою займався голова делегації Х.Раковський.

Ведучи офіційні переговори, російська делегація потай налагодила зв'язки з Українським національно-державним союзом, який, готуючи повстання проти гетьманського уряду, звернувся за допомогою до більшовиків. На квартирі заступника міністра фінансів В.Мазуренка обговорювали питання повстання в Україні, з одного боку - Х.Раковський і Д.Мануїльський, а з іншого -В.Винниченко та М.Шаповал.

Внаслідок позиції російської делегації переговори зайшли у безвихідь. Х.Раковський 7 жовтня виїхав до Москви за інструкціями, а 8 листопада 1918 р. Д. Мануїльський одержав наказ виїхати із всім персоналом до Москви. Українсько-російські переговори були припинені.

Водночас із переговорами з делегацією РРФСР Українська Держава вела переговори із урядами інших державних утворень на території колишньої царської Росії, насамперед з Кримом і Доном.

15. Закінчення Першої світової вйни та її вплив на внутрішню і зовнішньо-політичну ситуацію Української Держави.

Перша світова війна закінчилась підписанням Компєнського перемиря 11.11.18 р. Вона ввійшла в історію як одна з найкровопролитніших і найжорстокіших воєн.

Війна принесла українським землям руйнацію господарства, гальмування поступального розвитку, деформацію структури виробництва, посилення залежності від іноземного капіталу. У Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, понад 1,5 тис. промислових споруд. Навіть стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. ненабагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо в 1913 р. тут функціонувало 3381 підприємства, то в 1915 р. – лише 2849. на 1917 р. з 4 млн. Селянських господарств 1,8 млн. дворів були без поля. Водночас з деградацією господарства у роки війни зросла його залежність від іноземного капіталу. Тільки в 1916-1917 рр. 74% - іноземних вкладів у розвиток кам’яновугільної промисловості Російської імперії було зроблено у підприємства Донбасу.

Негативні

• Розорення західноукраїнських земель (зруйновано 40 % житлових і господарських будівель, близько 2 тис. підприємств, скорочено на третину видобуток нафти).

• Значні людські втрати (понад 500 тис. загиблих).

• Падіння виробництва, кризовий стан економіки (на початок 1917 р. у Наддніпрянщині скоротився видобуток залізної руди на 46 %, марганцевої — на 29 %, виплавка чавуну — на 32 %, сталі — на 33 % порівняно з 1913 p.; зростання залежності промисловості від іноземного капіталу.

• Диспропорція у розвитку промисловості (швидке зростання галузей воєнного виробництва, занепад цивільного виробництва).

• Скорочення посівних площ (на 1,88 млн десятин), зменшення збору зернових на 200 млн пудів, скорочення виробництва цукру (із 85 млн пудів у 1913 до 50 млн пудів у 1917 p.); загострення продовольчої проблеми в містах, поява черг.

• Скорочення працездатного населення на селі (у 1917 р. залишилось 38,7 % працездатного чоловічого населення).

• Загострення соціальних проблем, перебої в роботі транспорту.

• Посилення страйкової боротьби робітників (загальна кількість страйкуючих склала у 1914 р.— 30 тис. осіб, 1915 р.— 50 тис. осіб, 1916 p.— 200 тис. осіб) і виступів селян (протягом 1914—1916 pp.— 160 виступів).

Позитивне:

і• Зростання національної свідомості населення.

• Створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіду.

• Підняття «українського питання» на міжнародний рівень.

Піднесення українського національно-визвольного руху було результатом тих важливих процесів, які викликала в українському суспільстві війна. Участь у воєнних діях мільйонів українських селян, мобілізованих до російської і австро-угорської армій, істотно змінила їх.

Війна сприяла росту національної свідомості. Багато українських селян, особливо наддніпрянських, йдучи в бій під заклики «За віру, царя і.вітчизну!», слабо уявляли собі, що є тією вітчизною, за яку їм доведеться проливати кров, а може і вмирати. На питання «хто ви?» вони відповідали «православні» або «полтавці» чи «чернігівці» (чи якось інакше, у залежності від регіону, де жили перед мобілізацією). Надзвичайно рідко говорили «українці», ніколи «поляки» чи «росіяни». Але потрапивши в багатонаціональні за своїм складом військові з'єднання, спілкуючись щоденно з представниками інших національностей, вони швидко усвідомлювали свою етнічну приналежність. Особливо, коли у відносинах представників різних національностей з'являлося глузування чи відверта ворожнеча на національному ґрунті. У російській і австро-угорській арміях такі випадки були звичайним явищем.

Усвідомленню українськими солдатами себе як представників окремої нації сприяло їхнє спілкування з населенням завойованих територій, зокрема західноукраїнських, де люди розмовлялизрозумілою для них мовою.

16. Анти-гетьманське повстання і повалення режиму П. Скоропацького.

Початок листопада 1918 р. був рубіжною датою в історії Європи. З листопада в Німеччині спалахнула революція, яка призвела до відречення Вільгельма II від престолу. Одночасно поразкою країн Четверного союзу закінчилась Перша світова війна. Ці події не могли не вплинути на ситуацію в Україні.

Німецька військова присутність втрачала сенс, підштовхуваний кадетами та проросійськими селянами, 14 листопада П.Скоропадський відправив у відставку уряд Лизогуба-Дорошенка. Новий уряд очолив Сергій Гербель - міністр продовольства в кабінеті Ф.Лизогуба, один з авторів поданої гетьманові в жовтні "записки дев'яти", де обґрунтовувалась необхідність переорієнтації зовнішньої політики Української Держави на Антанту і встановлення федеративного зв'язку з майбутньою не більшовицькою Росією. Д.Дорошенка на посаді міністра закордонних справ замінив Г.Афанасьєв. Того ж дня було оголошено грамоту гетьмана, яка засвідчувала цілковиту зміну його зовнішньої політики - встановлення тісних зв'язків з не більшовицькою Росією. Йшлося про конфедеративне об'єднання рівноправних держав (Дон, Кубань, Терек, Грузія та ін.) з досить широкими рамками суверенності.

В новому уряді вже не було місця для представників УНС. Щоправда, вони цього вже й не прагнули. На початку листопада В.Винниченко та М.Шаповал перейшли на нелегальне становище і займалися підготовкою повстання. У них же виникла ідея про утворення на час боротьби за владу, до скликання Установчих зборів, колегії з 3-5 осіб для керівництва повстанням. Колегія мала бути під егідою Українського національного союзу.

У ніч на 14 листопада в Києві відбулося засідання уповноважених представників від політичних партій і громадських організацій, що входили в УНС, на якому обрали колегію для керівництва повстанням - Директорію, у складі В.Винниченка (голова), С.Петлюри та Ф.Швеця (член УПСР, професор Київського українського університету). Ще двох членів Директорії обрали тимчасово - соціаліста-самостійника, адвоката П.Андрієвського і керівника профспілки залізничників, безпартійного А.Макаренка.

Від імені Директорії Винниченко звернувся з відозвою до народу, закликаючи "стати збройною дружною силою проти злочинців і ворогів народу, і тоді всі соціальні й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Українські установчі збори твердо і непохитно закріплять їх на вільній українській землі". Відозва з'явилася на стінах київських будинків одночасно з грамотою П.Скоропадського про федерацію з Росією - 15 листопада. Федеративна грамота П.Скоропадського викликала велике обурення серед військовослужбовців. Слідом за січовими стрільцями до повстання приєднались II Запорозький полк на чолі з П.Болбочаном у Харкові, Сірожупанна дивізія на Чернігівщині, Чорноморський козацький кіш та ін. частини регулярної армії гетьмана. Вірність йому зберігали тільки сердюки. Але 18 листопада під Мотовилівкою, за 30 км від Києва, січові стрільці розгромили полк сердюків й офіцерську дружину, впритул підійшли до столиці.

Десятки повстанських загонів, які перебували під впливом українських лівих есерів та Селянської спілки, теж оголосили про визнання Директорії. Повстанські загони, які перебували під впливом більшовиків, на деякий час визнали зверхність Директорії. Разом з українськими й більшовицькими повстанськими загонами проти гетьмана повернули зброю військові формування під контролем лівих російських есерів та анархістів. Не останню роль у повстанні відігравали загони, контрольовані "батьком" Н.Махном.

У ніч на 14 грудня робітничі й військові групи захопили стратегічно важливі райони Києва і до ранку роззброїли всі гетьманські військові формування. В середині дня в столицю увійшли січові стрільці та ін. військові формування Директорії. Гетьман, зрозумівши безвихідь власної ситуації, написав коротке відречення від влади.

14 грудня 1918 р. влада в Києві перейшла до Українського військового комітету, а від нього до новоствореної Ради комісарів. Вона мала завдання до приїзду Директорії взяти під свій контроль роботу міністерств, забезпечити життєдіяльність державного апарату. 18 грудня Київ урочисто зустрічав Директорію. Парад та святкове богослужіння знаменували відновлення Української Народної Республіки.

Утім, між першою та другою УНР існувала суттєва різниця. Першу уособлювала Центральна Рада, революційний український парламент, який складався з кількох сот делегатів, представників різноманітних (у т. ч. й неукраїнських) політичних партій. В грудні 1918 р. влада опинилася в руках Директорії. В момент створення Директорії вважалося, що вона є органом Українського національного союзу, призначеним лише для керівництва повстанням. Але в ході його Директорія фактично проголосила себе найвищим державним органом відновленої УНР.

У декларації Директорії від 26 грудня стверджувалося, що вона є тимчасовою верховною владою революційного часу, джерелом легітимності якої є трудящий народ. Також говорилося про скликання Конгресу трудового народу України, якому Директорія і мала передати верховну владу.

Того ж дня Директорія утворила Раду Народних Міністрів УНР. її головою став український соціал-демократ В.Чехівський, а міністерські портфелі були поділені між представниками партій, що входили до УНР. Серед членів уряду не було яскравих політичних постатей. Це не сприяло росту популярності уряду, до того ж його місце в системі державної влади було погано визначене. Уряд був жорстко прив'язаний до діяльності Директорії, забезпечував виконання її політичної стратегії та тактики. До того ж кожен із членів Директорії контролював діяльність кількох міністерств.

Соціальною опорою Директорії стали українська інтелігенція та селянство, які піднялися на боротьбу з гетьманським режимом. Інтелігенція була порівняно національно свідомою, але нечисельною, тоді як селянство складало переважну більшість населення, але мало недостатньо розвинену національну свідомість. Як і в 1917 р. головним революційним гаслом селянства була боротьба за землю.

Члени Директорії сподівалися, що після перемоги над гетьманом вони в змозі будуть контролювати ситуацію і вдруге розбудовувати Українську Народну Республіку. Насправді ж країну охопила революційна анархія. Майже не контрольована тепер політичними партіями соціальна стихія роз'їдала конструкції молодої національної державності, вносила в економічне й політичне життя безлад та руїну. В цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули страхітливих масштабів єврейські погроми. Не зважаючи на неодноразове їх засудження керівниками Директорії та уряду УНР, погроми не вдавалось зупинити. Погроми були наслідком не лише загострення міжетнічних стосунків, а й відсутності дієвого місцевого державно-адміністративного апарату. Вони увійшли чорною сторінкою в історію революції.

Намагаючись зберегти єдність політичних сил, 26 грудня Директорія оприлюднила декларацію, в якій проголошувала, що політичну платформу влади в УНР бачить у запровадженні трудового принципу, який поєднає кращі сторони радянської та парламентської систем. Декларація оголошувала, що тільки працюючі класи - робітники та селяни - мають право на владу, тобто політичні права. Нетрудові класи позбавлялися права голосу "в порядкуванні державою". Одночасно Директорія визнавала себе противником крайніх форм класової боротьби.

Оголошуючи курс соціальних реформ, Директорія наголошувала, що "вважатиме своїм обов'язком погоджувати ці великі завдання з соціально-історичними і міжнародними умовами, в яких у даний момент перебуває Україна, а також з тими кращими формами соціальних реформ, яких досягатиме світова, особливо західноєвропейська трудова демократія".

Члени Директорії перебували під впливом зовнішньополітичних масштабних змін, які супроводжували завершення світової війни. До революції на теренах колишньої Російської імперії додалися революції в Німеччині та Австро-Угорщині. Для ліворадикально мислячих людей здавалось, що прийшов час всесвітньої революції. Для національно заангажованих сил це був момент творення національних держав. Для України першорядне значення мало проголошення на території Східної Галичини - Західноукраїнської Народної Республіки, а також відродження Речі Посполитої. Становлення цих держав швидко переросло в українсько-польську війну на заході, тоді як на сході визрівав черговий українсько-більшовицький збройний конфлікт. Це вносило в проблему формування стратегії державотворення додаткові складнощі. Постала дилема вибору: або шукати шляхи до союзу з Антантою, або порозуміння з більшовиками й чекати перемоги світової революції. Тим більше, що й Антанта й радянська Росія в цей момент не випускали Україну з поля зору, зробили її об'єктом своїх мілітарних планів.

Після того як армії Німеччини та Австро-Угорщини фактично перестали виконувати на сході роль стабілізуючого чинника, Англія і Франція вирішили направити на їх заміну власні обмежені військові контингенти. В ніч на 16 листопада 1918 р. флот Антанти в складі 10 лінкорів, 9 крейсерів і 12 міноносців увійшов у Чорне море. Три дивізії, розміщені на супутніх транспортах, повинні були захопити плацдарми в причорноморських портах. Слідом за ними через Румунію в Україну повинні були увійти частини Дунайської армії під командуванням французького генерала А.Вертело. Загальне командування військами союзників в Україні чисельністю до 12-15 дивізій теж покладалося на Бертело. 23 листопада ескадри Антанти з'явилися в Новоросійську, 24 - Севастополі, 26 - Одесі. Одеса стала базою сухопутних військ союзників, а Севастополь - військово-морською базою.

Переважали французькі війська, крім того, у складі союзницьких військ були також грецькі, англійські, румунські, сербські й польські підрозділи. З дозволу союзників А.Денікін сформував в Одесі білогвардійський гарнізон (у місті налічувалося до 10 тис. офіцерів старої армії).

Однак захопити Україну силами 15 дивізій не вдалося. З'явилася нікому не відома Директорія, яка з блискавичною швидкістю заповнила вакуум влади. Поки транспорти із союзницькими дивізіями добиралися морем до українських міст, останні потрапили під контроль петлюрівських військ. До кінця січня 1919 р. зона окупації розширилася на 100-150 км від портів.

12 грудня до Одеси підійшли війська Директорії. Білогвардійці відступили в порт, під захист гармат союзницьких кораблів. 17 грудня, коли прибула французька дивізія, її командир наказав денікінцям очистити місто від петлюрівців. Військові сутички між ними виявилися короткочасними. Стурбований становищем на північних кордонах УНР, С.Петлюра дав розпорядження своїм військам покинути місто.

Перебування військ Антанти в Україні тривало кілька місяців. Зіткнувшись із вибухом громадянської війни і зрозумівши неможливість протистояти їй обмеженим контингентом, в останній декаді березня 1919 р. Рада чотирьох - найвища інстанція Паризької мирної конференції - вирішила залишити Одесу.

17. Міжнародне становище УНР на початку 1919 р. Проблема зовнішньополітичної орієнтації.

18. Друга укр.-більш. Війна: від спроб порозуміння до збройного конфлікту.

Використавши важке становище Директорії, більшовики організували другий похід на Україну. Вже 17 листопада 1918 р. в Москві утворилася Рада українського фронту — В.Антонов-Овсієнко, Й.Сталін та В.Затонський. У розпорядженні Ради були 43-й Воронезький робітничий полк, 2-а Орловська кавалерійська дивізія. Одночасно за рішенням ЦК РКП(б) було утворено маріонетковий радянський уряд України на чолі з Г.П'ятаковим, до якого увійшли В.Антонов-Овсієнко, Ф.Сергеев (Артем), Е.Квірінг, В.Затонський. Уряд УНР 31 грудня 1918 p., З, 4 і 9 січня 1919 р. звертався із запитами щодо воєнних заходів Москви. На них він отримав лицемірну відповідь, що на Україну наступає не військо РСФРР, а воюють між собою війська України — української радянської влади й Директорії. У січні 1919 р. УНР з усіх боків оточили вороги. На південному сході українська армія переслідувала невеликі загони російських добровольців — прихильників П.Скоропадського, які відступали. З півночі та сходу почали наступати більшовицькі війська. Над Україною нависла смертельна небезпека. 16 січня 1919 р. Директорія оголосила війну Радянській Росії. 24 січня на всій території УНР було введено воєнне становище. Червоноармійські частини після важких боїв біля Харкова, Полтави, Катеринослава, Чернігова зайняли з допомогою отаманів Н.Махна і Д.Терпила, які перейшли на їх бік, майже всю Лівобережну Україну.

5 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва. Директорія перебралася до Вінниці. У сер. лютого 1919 р. все Лівобережжя було в руках більшовицької армії. У цій ситуації В.Винниченко заявив про свій «відхід від політики» і виїхав за кордон, «щоб зайнятись далі літературною працею». Разом з В.Винниченком з уряду вийшли й інші соціал-демократи. Було створено новий уряд на чолі з безпартійним С.Остапенком. Більшість його членів належала до Української партії соціалістів-федералістів. Обов'язки голови Директорії взявся виконувати Симон Петлюра. Це з задоволенням сприйняли українські патріоти, національне вояцтво. «Серед усіх членів Директорії, — писав полковник Є.Коновалець, — найбільше вибивався Симон Петлюра, людина криштально чесна, безкорисна, доброї волі, великої віри й енергії. Справді, й у нього не було потрібної підготовки для керми військовими й політичними справами Української Республіки, однак його віра була тим чинником, який мимо неуспіхів, що почали спадати на українську владу, спаював усіх в одну цілість і дав змогу, не дивлячись на незвичайно несприятливі обставини, вести визвольну боротьбу на українській території більше ніж півтора року».

Захопивши Київ і зміцнивши свої позиції, радянські війська в лютому — березні 1919 p., щоб не допустити війська Директорії до Галичини, почали новий наступ у напрямку на Мозир і Коростень, а також на Кременчук, щоб відрізати їх від військ Антанти. Під натиском радянських військ Директорія 6 березня переїхала з Вінниці до Проскурова (нині Хмельницький). Сили її слабнули, а командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало щораз нові вимоги: виключення з Директорії С.Петлюри та П.Андрієвського, передача Антанті права контролю за внутрішньою діяльністю Директорії, об'єднання її армії з військами А. Денікіна. Під впливом воєнних і дипломатичних невдач в українській армії посилювалися розлад й анархія. У квітні 1919 р. українське військо та залишки державного апарату опинились у Галичині. Всю Наддніпрянщину зайняли більшовики. Проте їх становище в Україні було дуже непевним. Озброєні селянські маси, яким більшовики не дозволили ділити панські землі, не хотіли задарма давати хліб для вивезення в Росію. Навесні 1919 р. в Україні почалися масові повстання (з 1 квітня по 19 червня 1919 р. — 338 повстань), в основному селянські..

Підтримана повстанським рухом українська армія в сер. 1919 р. перейшла в контрнаступ проти російської Червоної армії. Цьому сприяв той факт, що внаслідок поразки у війні з Польщею збройні сили Західноукраїнської Народної Республіки — Українська галицька армія — 16 —18 липня 1919 р. відступили за Збруч і посилили український проти більшовицький фронт. Спільними силами, чисельність яких становила приблизно 80 тис. вояків, вдалося вибити російську Червону армію з більшої частини Правобережжя. 31 серпня 1919 р. об'єднані українські частини вступили в Київ. Одночасно в столицю увійшла з південного сходу російська Добровольча армія на чолі з генералом А.Денікіним.

19. Оборонні бої Армії УНР у першій половині 1919 р.

Поки на конгресі (Трудовому Конгресі України) точилися розмови про великі справи, на кордонах України згущувалися хмари, формувалися сили інтервентів, які ставили під сумнів не тільки існування Директорії, самого конгресу чи скликання українського сейму, а й незалежність України.

Дата добавления: 2015-05-24