Виникнення шкіл у Київській Русі

Традиційні засади виховання дітей в Київській Русі

З історії відомо, що в У V—VІ столітті н.е. завершилося розселення слов'ян, їх поділ на три групи: східну, західну і південну. Традиції національного виховання зароджувалися одночасно із формуванням слов'янської народності. Характер виховання, його зміст, форми і методи були зумовлені географічним положенням, природними та соціальними умовами становлення української народності. Соціально-економічні умови визначили тип виховання, що реалізовувався слов'янськими племенами на кожному етапі їх розвитку [1, 5, 14].

Вперіод матріархату діти до п'яти-шести років виховувалися матір'ю, пізніше хлопчиків передавали до спільних чоловічих помешкань, дівчаток — до жіночих, де ними опікувалися брати і сестри матері. В періодпатріархату виникають так звані будинки для молоді, куди батьки за традицією відправляли дітей на виховання. У великій патріархальній сім'ї виховання дітей ґрунтувалося на принципі родового колективізму. У невеликих сім’яхкласового феодального суспільствавиникають нові оцінні категорії, що сприяють соціалізації підростаючого покоління (відповідальність батьків за виховання дітей, їх авторитет, достоїнство сім'ї, дитяче побратимство і посестринство, спілки ровесників, молодіжні товариства).

Метою виховання була підготовка до праці землероба, мисливця, мужнього воїна — захисника рідного краю і матері — вмілої господарки, продовжувачки роду. Період становлення східнослов'янської народності і державності поділяють на дохристиянський і християнський.

Ще до введення християнства Київська Русь була могутньою державою Європи, а найвищим досягненням раннього феодального суспільства стало створення буквозвукової графіки письма.

Існує декілька підходів до розуміння процесу виникнення у східних слов'ян писемності. Одні дослідники стверджують, що скіфську відсталість Русі можна було подолати, запозичивши систему освіти у католицьких єзуїтів. Інші пропагують версію візантійського впливу на розвиток давньоруської культури та освіти через писемність. На думку видатного вітчизняного історика Б.Д. Грекова, письменами руські люди користувалися задовго до прийняття християнства як державної релігії. Угоди з греками, складені по-грецьки, вже тоді переписувалися руською мовою. Як відомо, у 60-х роках археолог С.О. Висоцький відкрив у Київському Софійському соборі архаїчну азбуку. Існують докази існування язичницьких шкіл та шкіл перших християнських общин. Їх значення полягало в тому, що вони створювали умови переходу до давньоруського книжного вчення. Створенню конструктивної основи для поліпшення грамотності сприяли наступні чинники: становлення феодальної держави з новим способом виробництва, розширення міст як соціально-культурних центрів, потреба у грамотному державному апараті, потреба в єдиній правовій політиці, дипломатичні зв'язки з іншими країнами, кирило-мефодіївська писемна традиція.

Подальшому розвиткові освітніх установ сприяла підтримка державної влади, особливо освітні реформи видатного воїна, політика й дипломата князя Володимира Святославовича, що використовував усі можливості, щоб зміцнити державний лад, внутрішнє та зовнішнє становище Київської Русі. Запровадження християнства та розробленої братами Кирилом та Мефодієм азбуки сприяли відкриттю шкіл книжного вчення.

Сутність поняття «книжне вчення» розкрив П.Д. Греков, підкресливши, що це було не просто навчання грамоти, а школи, де викладались серйозні для того часу науки. Отже, це був більш високий ступінь освіти. Процес навчання тут мав енциклопедичний характер. Викладалися такі предмети: діалектика, риторика, граматика, арифметика. У школах книжного вчення вихованців готували до роботи в різних сферах державного, церковного та культурного життя.

3. Зміст та організація навчання у Київській Русі

Школа Володимира Мономаха була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни. У школі виховувались діти київської знаті (300 осіб), з яких добирались кадри для державного управління, дипломатичної діяльності, розвитку культури. Така кількість освічених людей дала змогу Ярославу Мудрому (978—1054) внести вклад в розвиток освіти і культури всієї Русі. Час його князювання — це період нового піднесення Київської держави та її столиці. З історії відомо, що за наказом Ярослава у Новгороді зібрали 300 дітей старост і попів та посадили їх «учити книгам». Відомо, що Ярослав був високоосвіченою людиною. Він заснував першу бібліотеку на Русі.

У XI столітті набула розвитку жіноча освіта. У Києві при Андріївському монастирі відкрили перше в Європі жіноче училище.

Виникали монастирські школи. У 1608 році ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій запровадив для ченців монастирську школу, де навчали грамоті тих, хто поповнював ряди чорноризців. Провідна роль серед монастирів щодо випуску книжної продукції належала Києво-Печерській обителі, де богословська освіта досягла рівня візантійської духовно-патріаршої академії. З неї вийшли видатні діячі давньоруської культури (Нестор-літописець, князь-монах Святослав Давидович, чернець Іларіон та ін.). Поповнення освіченими людьми для розв'язання складних питань державного управління здійснювалося за допомогою шкіл грамоти, які перебували під патронажем світської влади. З кінця XI — початку XII століття з'явилось поняття «навчання грамоті», яке тлумачилось як навчання дітей письму, читанню, лічбі й хоровому співу і було рівнозначним елементарній початковій освіті. Навчання здійснювалося за кошти батьків, отже, було фактично недоступним для незаможного населення. Кількість школярів була невеликою, тому застосовувались індивідуальні методи навчання. Шкільний курс починався з вивчення буквиці (азбуки) різними методами: а) хорове повторення букв за вчителем; б) дерев'яна азбука — невелика дощечка, на одному боці якої вирізані букви, а інша — вкрита воском; в) самостійне вивчення азбуки за допомогою креслиць чи дитячих гребінців з написами частини алфавіту; г) «розрізна азбука» — глиняні черепки з окремими буквами.

В XII ст. на Русі був відомий буквоскладальний метод навчання читанню. Першими текстами були акровірші — невеликі молитви, перші рядки яких починалися з чергових букв азбуки. Навчальними книгами були «Часослов», «Псалтир». Навчання письму здійснювалось в два етапи: письмо металевими або кістяними паличками (писалами) на навощених дощечках; вправи на бересті (тверда березова кора). Без знання азбуки учні не могли перейти до математики, бо нумерація здійснювалася за допомогою 27 букв грецького походження (слов'янські букви Б, Ж, Щ, Ш, Ь, Ъ для позначення цифр не застосовувалися). Для того, щоб виділити слово з цифрового ряду над буквами — цифрами ставили титло (риску) або з одного боку — крапки.

Арифметичні операції учні здійснювали за допомогою пальців, суглобів, абаки (дошки, розділеної на смуги, де пересувались камінчики, кості), гральних кубиків з нанесеними крапками, паличок. Велику увагу приділяли в «школах грамоти » релігійному вихованню та хоровому співу. 3начна увага приділялась засвоєнню народних прикмет щодо природних явищ. Пізнання природи поєднувалось з вихованням бережливого ставлення до неї. Під впливом історичних легенд, переказів і бувальщин формувалася патріотична свідомість підлітків та юнацтва.

Отже, в Х—ХІ ст. на території Київської Русі існували школи, що за рівнем освіти поділялися на «школи грамоти» та «школи книжного вчення» (тобто елементарні та підвищеного типу), за місцем створення та функціональною належністю — двірцеві, церковні, монастирські та парафіяльні, школи майстрів грамоти, ремісні училища. Спільною для всіх шкіл, хоча кожна мала конкретне цільове призначення відповідно до інтересів фундаторів шкіл, була релігійна основа освіти [1, 5, 14].

4. Перекладна література та педагогічні пам'ятники Київської Русі

Процес вивчення нашими предками здобутків античних, болгарських, візантійських авторів розпочався в IX ст. Відомо, що в Х ст. після створення Кирилом і Мефодієм слов'янської азбуки на Русі поширюється перекладна література. Наприклад, грамоту викладали за допомогою твору відомого візантійського вченого і богослова Іоанна Дамасксіна (VІІI ст.). На Русі був також відомий трактат Георгія Хіровоска «О образех», створений у Візантії у VIII—IX ст., а згодом включений до складу «Ізборніка» 1073 р.

Відомим твором риторичного мистецтва було «Слово» Іоанна Златоуста (347—407) — візантійського оратора. Вислови Іоанна Златоуста були поширеними; вони входили до складу «Ізборніків» 1073 та 1076 рр., збірників «Златоструй», «Ізмарагд», «Златоуст». В XI ст. з'явились оригінальні твори києворуських авторів. Так в 1051 р. Київський митрополит Іларіон написав перший з таких творів, «Слово про закон і благодаті». Твір «Слово» складається з трьох частин, в ньому прославляється закон і благодать, потім описується поширення християнства на Русі, мають місце роздуми. Як виразник передових поглядів Іларіон не підтримав візантійської ідеї виховання в дусі аскетизму, а захищав принцип активної діяльності у формуванні особистості. Він наполягав на пильному догляді за немовлятами, покаранні за неповажне ставлення до матері, що дає підстави вважати його засновником вітчизняної дошкільної педагогіки [15, 16].

«Ізборнік» 1073 р. — збірник статей різних авторів, що мав дати відповіді читачам на різні питання старо- та новозаповітної історії, філософії, поетики, догматики та деяких науково-природничих уявлень середньовіччя. Протографом «Ізборніка», як відомо, була книга, замовлена болгарським царем Симеоном. Київську копію, імовірно, замовив Ізяслав Ярославович. Ця книга має великий формат, вона написана на пергаменті гарним уставним письмом, прикрашена кольоровими малюнками. Хоч «Ізборнік» переписано з болгарського оригіналу, в ньому є східнослов'янізми та окремі слова з повноголоссям. Упорядкував твір київський книжник Іоанн (Грішний). Він був не просто писарем, а редактором-упорядником, який намагався полегшити читачам розуміння складних філософських понять. «Ізборнік» — пам'ятка східнослов'янської мови, його лексика насичена східнослов'янізмами. Частину творів книги перекладено безпосередньо з грецьких оригіналів, проте деякі тексти запозичено з місцевих перекладів «Ізборніка» 1073 р. В кінці книги вказана дата написання. Особливо підкреслено, що це відбулося за Святослава, князя Руської землі.

У творі сформульована державна концепція виховання у феодальному суспільстві, що згодом знайшла відображення у настановах дітям Ксенофонта і Феодори (грецький царедворець V ст. і його дружина).

Збірник «Пчела» складається не з окремих творів, а з афоризмів, висловів із Святого Письма, отців церкви або стародавніх філософів — Сократа, Платона, Аристотеля.

У XII столітті, незважаючи на період феодальної роздробленості і втрату частини свого політичного впливу, Київ залишався центром київської писемної школи, в осередках якої — Печорському і Видубицькому монастирях та Софійському соборі — вирувало культурне життя. До Видубицького монастиря, що був «вотчим», тобто родовим, Мономаховичів, певною мірою мають відношення і твори Володимира Мономаха — «Повчання дітям» та «Лист до Олега Святославича». «Повчання дітям», назване Володимиром Мономахом «граматицею», написане в 1117р., коли князь уже кілька років управляв в Києві. Текст зберігся у «Повісті минулих літ» 1096 року. Володимир Мономах - видатний державний діяч і письменник часів Київської держави. «Повчання дітям» — твір, що як жанр був досить поширеним у візантійській літературі. В. Мономах у творі зобразив ідеальний образ князя, що піклується про свою державу та народ. Великого значення він надавав навчанню, підкреслюючи, що все життя необхідно вчитися, а хто цього не робить, той забуде і те, що знає. Наприклад, він вказував на свого батька Всеволода, який володів п'ятьма іноземними мовами. Щодо сімейних стосунків - він радив любити свою дружину, але не давати їй керувати собою. В. Мономах засуджував пияцтво та неправду. Як представник християнського гуманізму, він дотримувався правила: «винний чи невинний, не вбивайте». Певне місце у творі В.Мономаха займає автобіографічний опис військових походів і князівських полювань.

Особливе значення у «Повчанні» В. Мономаха мають його вказівки про необхідність і користь навчання. Він з повагою ставиться до вивчення іноземних мов, вважаючи це великим досягненням.

Загалом «Повчання» є визначним пам'ятником давньоруської педагогічної думки XII ст., де Володимир Мономах обґрунтував необхідність практичних завдань, що визначаються повсякденним життям.

Прогресивне значення цього твору полягає в тому, що В.Мономах вперше обґрунтував необхідність переходу від релігійного виховання до практичних завдань, що визначаються побутом.

Історичне значення педагогічної спадщини Київської Русі, досягнень педагогічної думки, здобутків народної педагогіки полягає в тому, що вони створили основу для подальшого розвитку школи і педагогіки українського, російського і білоруського народу [5].

Дата добавления: 2015-05-24