Ч. Кулі. Соціальна самость1

^{1.С оо ley Ch. The Social Self // The Two Major Works of Charles H. Cooley; Human Nature and the Social Order & Social Organization. Glencoe, 1956. Part II. P. 168-170, 171, 179-185, 187-194, 196-200, 202-207. (Переклад Т. Новиковой).}

Із самого початку слід зауважити, що під словом "самозвеличання" (self) у даному контексті мається на увазі по-просту те, що в буденній мові позначається займенниками першої особи однини "я", "мене" (I, me), "моє" (ту), "я сам" (myself). "Самозвеличання" і "эго" використовуються метафізиками і моралістами і в багатьох інших значеннях, більш менш віддалених від "я" буденної мови і мышле-ния, і з ними я не хотів би, по можливості, мати справу. Тут обговорюється те, що психологи називають емпіричним самозвеличанням, тобто, самозвеличання, яке можна сприйняти і засвідчити з по-мощью звичайного спостереження. Я визначаю її словом "социаль-ная" не тому, що маю на увазі існування самозвеличання, яке не є соціальним, - я думаю, що "я" буденної мови завжди більш менш виразно співвідноситься з іншими людьми, як і що сам говорить. Я називаю її соціальною тому, що хочу підкреслити цей її соціальний аспект і детально на нім зупинитися.

Відмінною рисою ідеї, іменами якої є займенники першої особи, виступає, очевидно, деякий ха-рактерный тип почуття, яке можна назвати "почуттям мого (my - feeleng)" або "почуттям привласнення (sence of appropriation)". Майже усі види ідей можуть бути пов'язані з цим почуттям і бути тому названі "я" або "моє", але це почуття і, здавалося б, тільки воно є визначальним чинником в цьому питанні. Як говорить професор Джемс у своєму чудовому аналізі самозвеличання, слова "я" (ті), і "самозвеличання" означають "усі речі, які здатні виробляти в потоці свідомості збудження деякого особливого роду". Ця точка зору дуже повно викладена професором Хайремом М. Стенлі, робота якого "Эволюци-онная психологія почуття" містить в собі виключно плідну главу про самовідчуття (self - feeling).

Я маю на увазі не те, що чуттєвий аспект самозвеличання обов'язково важливіше за будь-яких інших, але що він є непосред-ственный і вирішальна ознака і доказ того, чим є "я"; це остання інстанція, якщо ми наслідуємо його і йдемо далі за нього, що, очевидно, робиться з метою вивчення обставин, а не для того, щоб поставити під сумнів його повноваження. Але звичайно ж, це вивчення історії і її обставин може виявитися таким же корисним, як і непо-средственное розгляд самовідчуття. Що я хотів би зробити - так це представити кожного з аспектів в його істинному світлі.

Почуття, або відчуття, самозвеличанню можна розглядати як інстинктивне, воно, поза сумнівом, розвивалося у зв'язку з його важливою функцією по стимулюванню і об'єднанню всіляких особливих деятельностей индивидов2. Воно, таким чином, дуже глибоко вкорінено в історії людського роду і, очевидно, потрібно для будь-якої системи життя взагалі, яка схожа з нашою. Мабуть, воно є присутній в смутній, хоча і дієвій, формі з моменту народження кожного індивіда і, як і інші інстинктивні ідеї або зачатки ідей, повинно визначатися і розвиватися досвідом, починаючи з'єднуватися або, швидше, об'єднуватися з м'язовими, зоровими і іншими відчуттями, з перцепціями, апперцепціями і концепціями будь-якої міри складності і нескінченно різноманітними за змістом і особливо з особистими ідеями. Між тим само почуття не залишається незмінним, але диференціюється і рафини-руется точно так, як і будь-яке інше необроблене природжене почуття. Таким чином, зберігаючи на кожному етапі свій характерний відтінок або присмак, воно розбивається на незліченну безліч самовідчуття. Конкретне самоощуще-ние зрілих осіб є деяким цілим, складеним з цих різноманітних відчуттів, разом з неабиякою дозою первинного почуття, яке не було розколото так само. Воно повною мірою бере участь в загальному розвитку свідомості, але ніколи не втрачає того особливого присмаку привласнення, який примушує нас означати будь-яку думку займенником першої особи.

^{2 Ймовірно, його слід розглядати швидше як який-небудь загальний інстинкт, диференційованими формами якого є гнів і так далі, ніж особняком, що стоїть.}

Соціальне самозвеличання - це просто якась ідея або система ідей, витягнута з комунікаційного життя і викохана розумом як своя власна. Головним чином самовідчуття розташовується усередині загального життя, а не поза нею; те особливе прагнення або тенденція, емоційним аспектом якого воно є, знаходиться в основному у світі особових сил, відбитому у свідомості світом особових вражень.

Будучи пов'язаною з думкою про інших людей, ідея самозвеличання завжди є свідомість людиною особливого диференційованого аспекту свого власного життя, тому що це той аспект, який повинен підтримуватися цілеспрямованістю і стремле-нием; і його агресивніші форми мають тенденцію присоеди-няться до усього того, що людина знаходить таким, що одночасно сприяє його власним намірам і расходя-щимся з намірами інших людей, з якими він знаходиться в стані ментального контакту. Саме тут вони потрібні понад усе, щоб виконувати свою функцію стимулювання свое-обычной діяльності, заохочення тих особових варіацій, яких, як представляється, вимагає загальний план життя. І небо, говорить Шекспір, розділяє

Людський стан в призначеннях різних,Прагненню даючи хід в русі безперервному.

Самовідчуття є один із засобів, за допомогою якого досягається ця різноманітність.

Відповідно до цієї точки зору ми вважаємо, що агресивне самозвеличання проявляється найбільш помітним чином в привласнюваній (appropriativeness) об'єктів загального бажання, відповідній індивідуальній потребі у владі над такими об'єктами, щоб забезпечити свій власний розвиток, а також загрозі протидії з боку інших людей, які також відчувають потребу в них. Це відноситься не лише до матеріальних об'єктів, але припускає і прагнення так само оволодіти увагою і прихильністю інших людей, всякого роду планами і амбіціями, включаючи сюди і найбільш благородні і оригінальні намеречия, які тільки можуть виношуватися в чиїй-небудь душі, та і взагалі будь-якою мислимою ідеєю, яка може здатися комусь частиною його життя і що потребує того, щоб її відстоювали перед лицем чиїх-небудь ще домагань. Спроба обмежити значення слова "самозвеличання" і його похідних нижчими цілями особи абсолютно довільна, розходиться із загальноприйнятим сенсом, що виражається в эмфатическом вживанні слова "я" у зв'язку з почуттям обов'язку і іншими високими мотивами, і нефилосо-фична, оскільки ігнорує функцію самозвеличання як органу деякого специфічного прагнення, яке може проявлятися як на вищому, так і на нижчому рівні.

Те, що "я" буденної мови має значення, що містить в собі певного роду відношення до інших людей, предпола-гается в самому тому факті, що це слово і ті ідеї, які воно представляє, суть феномени мови і комунікаційного життя. Сумнівно, що взагалі можна користуватися мовою, не думаючи при цьому більш менш виразно про кого-небудь ще, і, несомнен-но, ті речі, яким ми дамо імена і які займають більше місце в рефлексуючому мисленні, майже завжди відображаються в нашій свідомості в результаті спілкування з іншими людьми. Там, де немає комунікації, не може бути ніякої його номенклатури і ніякого розвиненого мислення. Те, що ми називаємо "я" (ті), "моє", або "я сам", є у такому разі якоюсь відособленою від загального життя, але найцікавішою її частиною, інтерес до якої виростає з самого того факту, що вона являється одночасно і загальною і індивідуальною. Інакше кажучи, нас вона займає якраз тому, що саме ця сторона свідомості живе і бореться в громадському житті, намагаючись зберегти себе у свідомості інших людей. "Я" - це войовниче соціальне прагнення, що прагне утримати і розширити своє місце в загальному потоці прагнень. Настільки, наскільки воно може, воно зростає, як і усе життя. Мислити його окремо від суспільства - явна безглуздість, в якій неможливо звинуватити того, хто действитель-но бачив його, як деякий факт життя.

Der mensch erkennt sich nur in Menschen, nur Das Leben lehret jedem was er sei3.

^{3 Лише в людях можна пізнавати себе,Лише життя нас учить, що ми насправді (Гете, Тассо, акт 2, сцена 3)}

Якщо якась річ не має ніякого відношення до інших речей, які є присутній у свідомості людини, він навряд чи думатиме про неї взагалі, а якщо він про неї подумає, він не зможе, мені здається, розглядати її виразно, як свою річ. [Почуття привласнення завжди є, так би мовити, тінь громадського життя, і коли ми випробовуємо його, ми відчуваємо у зв'язку з ним і цю останню. Так, якщо ми думаємо про який-небудь затишний куточок лісу як про "своє", це відбувається тому, що ми також думаємо, що інші туди не заходять. Що стосується тіла, я сомнева-юсь, чи маємо ми яке-небудь почуття власності (my - feeling) відносно будь-якої його частини, яке не вважалося б, нехай навіть дуже смутно, що має якесь дійсне або можливе відношення до когось ще. Інтенсивна самосвідомість відносно нього зростає разом з інстинктами або пережива-ниями, що зв'язують його з думками про інших людей. Внутрішні органи, як, наприклад, печінка, не вважаються виразно нашими, якщо ми не намагаємося повідомити щось, що їх стосується, як, скажімо, коли вони заподіюють нам страждання і ми намагаємося викликати співчуття.

"Я" у такому разі - це не усе свідомість цілком, але якась особливо зосереджена, енергійна і згуртована його частина, відособлена від іншого, але що поступово зливається з ним та все ж що має деяку фактичною вычлененностью, так що людина загалом досить ясно показує у своїй мові і поведінці, що є його "я" на відміну від тих думок, які він не привласнює. Його можна представляти, як це вже пропонувалося, по аналогії з якою-небудь кольоровою плямою в центрі світлої стіни. Його можна також, і, ймовірно, це більше виправдано, порівняти з ядром живої клітини, не відособленим повністю від речовини, що оточує його, з якої воно і утворено, але активнішим і ясніше организо-ванным.

Відношення до інших людей, що передбачається в почутті самозвеличання, може бути виразним і детально визначеним, як, наприклад, коли який-небудь хлопчик випробовує сором, застиг-нутый матір'ю за заняттям, яке та заборонила, або воно може бути смутним і розпливчатим, як, наприклад, коли людина випробовує сором, зробивши щось таке, що одна тільки його совість, що виражає почуття соціальної відповідальності, може виявити і засудити, але воно завжди є присутній. Немає ніякого почуття самозвеличання в гордості або соромі окрім його корелята -чувства тебе, його, їх. Навіть скупий, що таємно милується своїм захованим золотом, може відчути "моє" тільки у тому випадку, якщо він згадує про світ людей, над яким він має таємну владу; і щось подібне відбувається з усіма видами захованих скарбів. Багато художників, скульптори і письменники любили втаювати свої роботи від світу, насолоджуючись ними в самоті до тих пір, поки повністю не задовольнялися ними; але задоволення тут, як і в усіх таємницях, залежить від відчуття цінності прихованого.

У дуже великому і цікавому розряді випадків соціальне відношення набуває форми досить певного уявного образу того, як самозвеличання людини, тобто будь-яка привласнювана ним ідея, проявляється в якійсь окремій свідомості, і самоощуще-ние людини визначається відношенням до відчуття його самозвеличання, що приписується цій іншій свідомості. Соціальне самозвеличання такого роду можна назвати відбитим, або дзеркальною, самозвеличанням:

Наша загальна доля - Іншим бути немов дзеркала.

Ми бачимо нашу особу, фігуру і одяг в дзеркалі, интересу-емся ними, оскільки усе це наше, буваємо задоволені ними або немає відповідно до того, якими ми хотіли б їх бачити, так само в уяві сприймаємо у свідомості іншого деяку думку про наш вигляд, манери, наміри, справи, характер, друзів і так далі, і це самим різним чином на нас воздейству-ет. _

Самопредставление такого роду, очевидно, має три основні елементи: образ нашого вигляду в представленні іншої людини, образ його судження про наш вигляд і якесь самовідчуття, наприклад гордість або приниження. Порівняння з дзеркалом навряд чи припускає другий елемент - уявне судження, - кото-рый є дуже істотним. До гордості або сорому нас штовхає не просто наше механічне віддзеркалення, але деяка вигадана думка, уявна дія цього отраже-ния на свідомість іншої людини. Це виявляється з того факту, що характер і вплив цього іншого, в чиїй свідомості ми бачимо себе, істотним чином визначають відмінності нашого самоощуще-ния. Ми соромимося показатися ухильними у присутності щирої людини, боязкими - у присутності хороброго, грубими - в очах людини з витонченими манерами і так далі. Ми завжди уявляємо і, уявляючи, розділяємо судження іншої свідомості. Перед одним людина стане хвалитися таким своїм вчинком - скажімо, спритною торговельною угодою, - про яке йому буде соромно розповісти іншому.

Як ми припустили раніше, самовідчуття можна рассмат-ривать як у відомому сенсі антитезу, або, швидше, як доповнення тієї безкорисливої і споглядальної любові, яка має тенденцію стирати відчуття якоїсь індивідуальності, що відрізняється. Любов такого роду не припускає ніяких меж, вона є те, що ми відчуваємо, коли нашу свідомість розширюється і засвоює новий невизначений досвід, тоді як самовідчуття супроводжує привласнення, обмеження і отстаи-вание якоїсь певної частини досвіду; перша спонукає нас приймати життя, а друге - індивідуалізувати її. Самозвеличання з цієї точки зору можна розглядати як свого роду цитадель свідомості, укріплену зовні і що зберігає відбірні скарби усередині, тоді як любов є безраздель-ным участю в житті іншого всесвіту. У здоровій свідомості одне сприяє зростанню іншого: те, що ми любимо сильно і протягом довгого часу, ми швидше за все вносимо всередину цитаделі і затверджуємо як частину нас самих. З іншого боку, тільки базуючись на міцному самозвеличанні, особа здатна проявляти поступово зростаюче співчуття і любов.

Ідея, що самозвеличання і займенники першої особи суть імена, які рід людський навчився застосовувати до деякої ин-стинктивной установки свідомості і які кожна дитина у свою чергу вчиться застосовувати подібним же чином, прийшла до мене при спостереженні за моєю дочкою М. в той час, коли вона вчилася використовувати ці займенники. Коли нею були два роки і два тижні, я із здивуванням виявив, що у неї склалося ясне поняття про першу і другу особу присвійних местоиме-ний. На питання: "Де твій ніс"? вона накривала його долонькою і говорила "мій". Вона розуміла також, що коли хтось інший говорив "мій" і доторкався до якогось предмета, це означало щось протилежне тому, що вона мала на увазі, коли чіпала той же самий предмет і вживала те ж саме слово. І всякий, хто захоче потренувати свою фантазію відносно того, яким чином усе це з'являється у свідомості, що не має ніякого засобу дізнатися що-небудь про "я" або "мій" за винятком того, що можна почерпнути, чувши їх в разгово-рах, виявить, що це повинно бути украй скрутно. На відміну від інших слів особисті займенники не мають, видно, ніякого постійного значення, але виражають различ-ные і навіть протилежні ідеї, коли використовуються различ-ными особами.

Чудове те, що діти справляються з цією проблемою перш, ніж їх абстрактне мислення придбаває скільки-небудь значну силу. Як могла дворічна дівчинка, що не особливо роздумує, виявити, що "мій" не є ознака якогось певного предмета, як інші слова, але обознача-ет для того, що кожного вживає це слово людини щось різне? І ще більше напрочуд те, яким чином вона могла прийти до правильного його вживання відносно себе самій, яке, здавалося б, не могло бути скопійоване з когось ще просто тому, що більше ніхто не вживав його для опису того, що належить їй. Значення слів пізнається, коли вони зв'язуються з іншими явищами. Але як можна упізнати значення слова, яке при використанні іншими ніколи не связыва-ется з тим же явищем, що і при правильному використанні стосовно чийого-небудь самозвеличання? Спостерігаючи за вживанням нею займенники першої особи, я був одночасно уражений тим, що вона застосовувала його майже виключно в присвійному сенсі, а також тим, що відбувалося це, коли її настрій характеризували агресивність і прагнення до самоствердження. Було звичайною справою побачити Р., що тягне за один кінець іграшки, а М. - за іншою і що волає "моє, моє". Іноді слово "я" (ті) виявлялося приблизно еквівалентним слову "моє" і використовувалося також, щоб притягнути до себе увагу, коли М. хотіла, щоб для неї що-небудь зробили. Інше поширене вживання слова "моє" мало на меті потре-бовать щось таке, чого у неї зовсім не було. Так, якщо у Р. було таке, чого і їй би хотілося, наприклад візок, вона вигукувала: "Де мій візок"?.

Мені здається, вона могла навчитися використовувати ці местоиме-ния приблизно таким чином. Самовідчуття завжди при цьому було в наявності. З першого ж тижня вона бажала опреде-ленные речі, кричала і боролася за них. Вона також дізналася шляхом спостереження і протистояння про схожих присвоительных тенден-циях Р. Таким чином, вона не лише сама мала це відчуття, але, зв'язуючи його з його видимим вираженням, ймовірно, вгадувала його, співпереживала йому і обурювалася ним у інших. Хапання, смикання і крик повинні були асоціюватися з її власним відчуттям і нагадувати про це відчуття, коли спостерігалися у інших. Вони повинні були скласти деяку мову, предшествую-щий використанню займенників першої особи, для вираження ідеї самозвеличанню. Тепер усе було готове для появи слова, що дає ім'я цьому переживанню. Вона спостерігала, як Р., оспорюючи і привласнюючи що-небудь, часто вигукував "моє", "мій", "дай це мені", "я це хочу" і тому подібне. Немає нічого природнішого у такому разі, що вона повинна була прийняти ці слова як імена для частого і гострого переживання, з яким вона вже була знайома із власного досвіду і яке вона навчилася дізнаватися в інших. Таким чином мені здалося, як я це відмітив у своїх тодішніх записах, що "моє" і "мій" суть просто назви конкретних образів привласнюваної, що охоплюють як почуття привласнення, так і його прояви.

Якщо це вірно, то дитина не виробляє спочатку ідею "я" і "ти" в якійсь абстрактній формі. Займенник першої особи є кінець кінцем знак якоїсь конкретної речі, але ця річ є передусім не тілом дитини або його м'язовими відчуттями як такими, але феноменом агрессив-ного привласнення, здійснюваного їм самим, спостережуваного у інших, збуджуваного і тлумаченого спадковим інстинктом. Очевидно, це долає вищезгадану труд-ность, а саме відсутність якогось загального змісту вираження "моє" у вустах іншого і при його вживанні цим самозвеличанням. Це загальний зміст виявляється в почутті привласнення, а також у видимих і чутних ознаках цього почуття. Звичайно, деякий елемент відмінності і боротьби входить в протилежні дії і наміри, які, очевидно, виражають "моє" іншого і власне "моє". Коли інша особа говорить "моє", дивлячись на щось таке, на що і я претендую, я співпереживаю йому вистачає, щоб зрозуміти, що він має на увазі, але це - вороже співпереживання, що пригнічується іншим, яскравіше вираженим "моє", пов'язаним з ідеєю присвоїти цей об'єкт собі.

Іншими словами, значення "я" і "моє" пізнається так само, як пізнається значення надії, жалю, досади, відрази і тисяч інших слів, що виражають емоції і почуття, тобто переживаючи це почуття, враховуючи його в інших, зв'язавши з тим же самим способом його вирази і, нарешті, чувши сопровождаю-щее його слово. Що стосується її повідомлення і зростання, ідея самозвеличання, як представляється, не виявляє ніяких особливостей, але, по суті, подібна до інших ідей. У своїх складніших формах, подібних до тих, які виражаються словом "я" в розмові або літературі, вона є соціальним почуттям або типом почуття, що визначуваний і розвивається спілкуванням - способом, про який говорилося в попередній главі.

Таким чином, я вважаю, що, як правило, спочатку дитина зв'язує "я" (I, me) тільки з тими ідеями, по от-ношению до яких пробуджується і визначається почуття привласнення. Він привласнює свій ніс, око або ноги майже точно так, як і іграшку - в протилежність іншим носам, очам і ногам, якими він не може розпоряджатися. Маленьких дітей нерідко дратують, загрожуючи відняти один з цих органів, і вони поводяться саме так, начебто це що знаходиться під загрозою "моє" дійсно було якимсь віддільним об'єктом, подібно до усіх відомих ним об'єктів. І як я припустив, навіть в дорослому житті "я" (I, me) і "моє" застосовуються в строгому сенсі тільки до тих речей, які виділені серед інших як властиві лише нам одним, через певне противопо-ставление. Вони завжди мають на увазі соціальне життя і отно-шение до інших людей. Те, що найвиразніше представля-ется моїм, є дуже особистим (private), це вірно, але це та частина особистого, яку я зберігаю на противагу решті світу, не окрема, але особлива частина. Агресивне самозвеличання є, по суті, деяка войовнича сторона свідомості, очевидною функцією якої є стимулювання специфічних деятельностей, і хоча ця войовничість може і не проявлятися в явній, зовнішній формі, вона завжди є присутній як деяка психічна установка.

Процес, в ході якого у дітей розвивається самовідчуття дзеркального типу, можна простежити без особливих утруднень. Вивчаючи рухи інших так пильно, як вони це роблять, вони незабаром помічають зв'язок між своїми власними дії-мі і змінами цих рухів, тобто вони помічають свій вплив на інших людей або владу над ними. Дитина привласнює видимі дії свого батька або няні, свій вплив на яких він виявляє, абсолютно так само, яким він привласнює одну з частин свого тіла або яку-небудь іграшку, і він намагається зробити що-небудь з цією своєю новою власністю. Шестимісячна дівчинка намагається самим явним і умисним чином притягнути до себе увагу, викликати своїми діями деякі з тих рухів інших людей, які вона присвоїла. Вона скуштувала радість бути причиною, мати в розпорядженні соціальну владу і жадає цього ще більше. Вона тягнутиме за спідницю матір, згинатиметься, лепетатиме, простягатиме свої руки, увесь час чекаючи того ефекту, на який вона сподівається. Ці представлення надають дитині навіть в цьому віці деяку видимість того, що називають афектацією, тобто вона здається надмірно заклопотаною тим, що інші люди думають про неї. Афектація існує в будь-якому віці, коли пристрасть впливати на інших переважує сталий характер і відмічає його якою-небудь позою, що впадає у вічі, або вывертом. Повчально виявити, що навіть Дарвін в дитинстві був здатний відступитися від правди заради того, щоб справити враження. "Наприклад, - пише він у своїй автобіографії, - одного дня я зібрав багато цінних фруктів з дерев батька, заховав їх в кущах і потім побіг, задихаючись від поспіху, повідомити усім новину, що я виявив склад крадених фруктів" 4.

^{4 Life and Letters of Ch. Darwin. P. 27.}

Юний актор незабаром вивчається розігрувати різні ролі для різних людей, тим самим показуючи, що він починає розуміти індивідуальність і передбачати механізм її дії. Якщо мати або няня ніжніша, ніж справедлива, вона майже напевно "оброблятиметься" систематичним плачем. Повсюдно помічено, що діти часто поводяться зі своєю матір'ю гірше, ніж з іншими, менш симпатичними, людьми. Очевидно, що деякі з нових людей, яких бачить дитина, справляють на нього сильне враження і будять бажання зацікавити їх і сподобатися їм, тоді як інші йому байдужі або відштовхують його. Причину цього іноді можна упізнати або відгадати, іноді - ні, але сам факт виборчого інтересу, захоплення, престижу стає очевидним до кінця другого року життя. До цього часу дитина вже піклується про своє віддзеркалення в одній особі більше, в іншій - менше. Більше того, він незабаром оголошує близьких і зговірливих людей "моїми", класифікує їх серед іншого свого майна і захищає цю свою власність від нових посягань. М. в 3 року сильно обурювалася домаганнями Р. на їх матір. Остання була "моєю мамою", коли б не виникло це питання.

Сильна радість або печаль залежать від поводження з цим рудиментарним соціальним самозвеличанням. У разі М. ще на четвертому місяці життя я помітив деякий "скривджений" крик, який, здається, вказував на почуття зневаги нею. Він абсолютно відрізнявся від крику болю або злості, але здавався майже ідентичним крику страху. Його викликав щонайменший відтінок докору в голосі. В той же час, якщо люди звертали на неї увагу, сміялися, підбадьорювали її, вона веселилася. Приблизно у 15 меся-цев вона перетворилася на "досконалу маленьку актрису", яка, здавалося, жила здебільшого враженнями від ефекту, вироблюваного нею на інших людей. Вона постійно і абсолютно очевидно розставляла пастки для залучення до себе уваги і виглядала збентеженою або плакала при будь-яких проявах несхвалення або байдужості. Часом здавалося, що вона не може пережити цієї відсічі, вона плакала довго і гірко, відмовлялася від втіхи. Якщо їй траплялося зробити яку-небудь маленьку витівку, яка смішила окружаю-щих, вона неодмінно повторювала її, голосно.і напоказ сміючись в наслідування іншим. Вона мала в розпорядженні цілий репертуар цих маленьких спектаклів, які охоче розігрувала перед чуйною публікою і навіть випробовувала на чужих. Я бачив, як в 16 місяців, коли Р. відмовився дати їй ножиці, вона сіла і удавано заплакала, відкопилюючи нижню губу, схлипуючи і мимохідь, час від часу піднімаючи очі подивитися, яке враження це справляє.

У подібних явищах ми досить очевидно, мені здається, мали справу із зародком особистого честолюбства (ambition) будь-якого роду. Уява, що співробітничає з інстинктивним самоощу-щением, вже створило деяке соціальне "я", і воно стало основним об'єктом інтересу і прагнення.

Прогрес з цієї миті прямує головним чином по шляху все більшої визначеності, повноти і поглибленої уяви стану свідомості інших. Маленька дитина обмірковує деякі видимі або чутні явища, намагається їх викликати і не відступається від їх видимості; дорослий же бажає викликати в інших деякий внутрішній, невидимий стан, вообра-зить яке йому дозволяє його власний, багатший досвід^ і вираження якого є лише знаком. Навіть дорослі, проте, не роблять відмінностей між думками інших людей і їх видимим вираженням. Вони уявляють усю річ відразу, і їх ідея відрізняється від ідеї дитини головним чином порівняльним багатством і складністю елементів, які супроводжують і тлумачать видимий або чутний знак. У наявності також і просування від наївного до витонченого в соціально само-стверджуючій дії. Спочатку дитина просто і очевидно робить що-небудь заради ефекту. Пізніше виникає прагнення подавити видимість подібної поведінки, афектація, безразли-чие, презирство і так далі стають удаваними, щоб приховати реальне бажання афінувати образ самозвеличання (self - image). Помічено, що відкрита гонитва за хорошою думкою мало-эффективна і неприйнятна.

Я сумніваюся, що існують які-небудь регулярні стадії розвитку соціального самовідчуття і самовираження, загальні для більшості людей. Самовідчуття розвивається, піднімаючись по непомітних перехідних східцях від грубого інстинкту привласнення новонароджених, і їх прояви можуть бути самими різними в різних конкретних випадках. Багато дітей з першого ж півріччя життя очевидним чином виявляють самосозна-ние; у інших же його прояви дуже незначні в будь-якому віці. Треті проходять періоди афектації, тривалість і час настання яких, очевидно, можуть бути самими різними. У дитинстві, як і в усі періоди життя, поглинання деякою ідеєю, відмінною від ідеї соціального самозвеличання, має тенденцію витісняти самосвідомість.

Статева відмінність в розвитку соціального самозвеличання очевидно із самого початку. Дівчатка володіють, як правило, вразливішою соціальною сприйнятливістю; вони більше откро-венно піклуються про соціальний образ, вивчають його, більше роздумують про нього і, таким чином, навіть на першому році життя виявляє більше витонченості (finisse) афектація, якій хлопчикам в порівнянні з ними часто бракує. Хлопчики більше зайняті м'язовою активністю заради неї самої і созида-нием, їх уява дещо менше зайнята особами, більше речами. У дівчинці das ewig Weibiiche5, важкоописуване, але абсолютно безпомилкове, проявляється, як тільки вона починає помічати людей, і однією із сторін його, звичайно, є менш просте і стійке эго, сильніше спонукання перейти на точку зору іншого і поставити радість і печаль в залежність від образу в його свідомості. Можна не сумніватися, що жінки, як правило, залежать від непосред-ственной особистої підтримки і заохочення більше, ніж чоловіки.

^{6 Вічно таинственное.- Прим. перев.}

Мислення жінки потребує фіксації на якій-небудь людині, у свідомості якого вона може знайти стійкий і чарівний образ самій себе, яким вона може жити. Якщо такий образ - в реальній або ідеальній особі - знайдений, пре-данность цьому образу стає джерелом сили. Але подібна сила залежить від цього особового доповнення, без якого жіночий характер здатний деяким чином перетворитися на кинутий командою і корабель, що пливе за течією. Чоловіки, більше схильні до агресії, мають більшу в порівнянні з жінкою самостійність. Але насправді ніхто не може вистояти самостійно, і видимість самостійності зобов'язана просто більшої інерції і континуальности характеру, який накопичує в собі (своє) минуле і чинить опір безпосереднім діям. Уява того, якими ми представляємося іншим, являється прямо або побічно тією силою, яка контролює будь-яку нормальну свідомість.

Смутні, але сильнодіючі сторони самозвеличання, пов'язані з інстинктом підлоги, можна розглядати подібно до інших сторін як вираження потреби здійснювати владу, співвіднесеного з особовою функцією. Хлопець, я вважаю, соромливий саме тому, що усвідомлює неясні імпульси агресивного інстинкту, не знаючи ні як здійснити його, ні як подавити. З протилежною статтю, напевно, справа здебільшого йде так само: боязкі завжди агресивні в серці, вони усвідомлюють зацікавленість в іншій особі, в потребі бути чимось для нього. А розвиненіша сексуальна пристрасть у обох підлог є значною мірою переживання влади, господ-ства, привласнення. Немає такого стану, який говорив би "мій, мій" несамовитіше. Потреба бути об'єктом присвое-ния або панування, яка, принаймні у жінок, так само сильна, має, по суті, ту ж саму природу, оскільки мета її - залучення до себе деякої деспотичної пристрасті. "Бажання чоловіка - жінка, а бажання жінки - бажання чоловіка" 6.

^{6 Приписується мадам де Сталь.}

Хоча у хлопчиків загалом менш вразливе соціальне самозвеличання, чим у дівчаток, серед них в цьому відношенні існують значні відмінності. У деяких з них спостерігається яскраво виражена схильність до finesse і позерству, тоді як інші майже зовсім її не мають. У останніх менш жива особиста уява; вони позбавлені афектації, головним чином тому, ймовірно, що не мають ніякої яскравої ідеї про те, якими вони здаються іншим, і, таким чином, ними не рухає бажання швидше здаватися, ніж бути. Вони не ображаються на зневагу тому, що не відчувають його, не соромляться, не ревнують, не випробовують марнославства, гордості або розкаянь совісті, бо усе це має на увазі уяву людиною свідомості іншого. Я знаю дітей, які ніколи не проявляли ніякої схильності до брехні, які взагалі не могли зрозуміти мету або природу обману або приховування будь-якого роду, наприклад в таких іграх, як хованки. Цей виключно спрощений погляд на речі може происхо-дить з незвичайної поглиненості спостереженням і аналізом безособового, як це очевидно у випадку з Р., чий інтерес до інших фактів і їх стосунків настільки переважав над його інтересом до особистих взаємин, що ніякої спокуси принести перший в жертву останнього не виникало. Створюється враження, що дитина такого типу коштує поза мораллю; він не грішить і не розкаюється, не має знання про добро і зло. Ми куштуємо від дерева цього пізнання, коли починаємо уявляти свідомість інших людей і, таким чином, усвідомлюємо той конфлікт особистих спонукань, який совість прагне пом'якшити.

Простота - приємна риса у дітей, та і взагалі в будь-якому віці, але вона не обов'язково повинна викликати захоплення, так само як і афектація не являється цілком і повністю злому. Щоб бути нормальним, жити у світі, як вдома, з видами на владу, корисність або успіх, людина повинна володіти способно-стью до тієї прозорливості уяви, проникаючої в чужу свідомість, яка лежить в основі такту savoir - faire, моралі і добродійності. Ця прозорливість предполага-ет ускладнення, деяке розуміння і розподіл таємних імпульсів людської природи. Простота, яка є просто відсутність подібної прозорливості, вказує на опреде-ленный недолік.

Існує, проте, і інший різновид простоти, яка є приналежністю витонченого і чувствительно-го характеру, який в той же час має досить сили і ясності розуму, щоб містити в строгому порядку безліч імпульсів, яким він відкритий, і таким чином зберігати свою безпосередність і єдність. Можна мати простоту простака, а можна бути простим в тому сенсі, який мав ст. виду Эмерсон, коли говорив: "Бути простим - значить, бути великим". Афектація, марнославство і подібне вказують на відсутність справжнього засвоєння дій, витікаючих від нашого відчуття того, що інші думають про нас. Замість того щоб формувати індивіда поступово і не порушуючи його рівноваги, ці дії пригнічують його до такої міри, що він здається вже не самим собою, позуючи без всякої потреби, і, отже, безглуздим слабким і гідним презирство. Показна посмішка, "безглуздий вихваляння лице" - це типова для всякої афектації зовнішня маска, слабке і безглузде благання, що надівається на себе, про схвалення. Коли людина швидко росте, із завзяттям вчиться, поглинений чужими ідеалами, йому загрожує небезпека цієї втрати рівноваги; ми дійсно помічаємо її у чутливих дітей, особливо дівчаток, у молодих людей між 15 і 20 роками і в будь-якому віці - у осіб з нестійкою індивідуальністю.

Це порушення нашої рівноваги в результаті того, що уява ставить нас на позицію іншої особи, означає, що ми підпадаємо під його вплив. У присутності того, хто для нас важливий, ми схильні розділяти і - шляхом співпереживання - приймати його судження про нас, надавати нове значення ідеям і цілям, переглядати життя у світлі цих суджень. У дуже чутливої натури цю схильність частенько легко помітити в звичайній розмові і в якихось тривіальних випадках. Завдяки імпульсу, що виходить безпосередньо з утонченно-сти і його сприйняття, така людина безперервно уявляє, яким він представляється своєму співрозмовникові, і ототожнює на даний момент цей образ з самим собою. Якщо інший показує, що вважає його добре інформованим в якому-небудь темному предметі, він охоче напускає на себе вчений вид; якщо його приймають за розсудливого, він виглядає так, як ніби він таким і являється; якщо докоряють в нечесності, він здається винуватим, і так далі. Коротше кажучи, чутлива людина у присутності якоїсь вражаючої його особи має схильність ставати на цей час своєю інтерпретацією того, чим він представляється іншому. Тільки тугодум не відчує, що це в деякій мірі вірно для усіх нас. Звичайно, явище це звичайно тимчасове і в чомусь поверхневе; але воно типове для всякого впливу (ascendancy) і допомагає нам зрозуміти, як люди придбавають над нами владу, яким-небудь чином захоплюючи нашу уяву, і як росте і оформляється, вгадуючи вигляд нашого готівкового самозвеличання для іншої свідомості, наша індивідуальність.

До тих пір, поки характер відкритий і здатний до зростання, він зберігає відповідну вразливість, яка не явля-ется слабкістю, якщо тільки вона не розчиняє в собі здатність засвоєння і організації. Я знаю людей, чия кар'єра є доказом характеру стійкого і агресивного, які мають майже жіночу чутливість відносно того, якими вони здаються іншим. У характері, як і у всякій стороні життя, для здоров'я потрібно рівноправний союз стійкості і гнучкості.

Дата добавления: 2015-05-24