Історія 5 страница

Контрнаступ більшовиків

14 травня в Білорусі почався наступ радянського західного фронту. Одночасно, продовжувався українсько-польський наступ, і окремі польські частини 15 травня вступили до Гайсина.

15 — 24 травня відбувалися позиційні бої Дієвої армії УНР з частинами Червоної армії за селища Кетроси — Підлісівка — Грушка.

Першу спробу контрнаступу більшовиків на теренах України 29-31 травня було відбито у битві під Володаркою. Вже 2 червня червоні війська вступили до Крижополя, тоді ж відбувся бій біля Борисполя. 5 червня кінна армія С. Будьонного прорвала фронт у районі Канів — Біла Церква.

Протягом 7-10 червня Червона армія займає Бердичев, Житомир, Білу Церков, Фастів, Васильків, Гостоміль, Чорнобиль. 12 червня 3-я польська армія полишає Київ. Наступними були взяті Бородянка, Тетерів, Брацлав, Гайсин, Немирів, Ямполь.

19 липня частини Червоної армії перейшли на західний берег р. Збруч. Після упертих боїв з частинами Дієвої армії УНР частини Червоної армії повернулись на східний берег р. Збруч.

20 липня на північному крилі наступу Червона армія зайняла Вільнюс.

З 24 липня по 20 серпня провадилася Львівська операція військ Південно-Західного фронту Червоної армії (частини XIV і Першої Кінної армій), в результаті якої з 52 повітів Східної Галичини було повністю зайнято 14, 4 повіти — частково.

25 липня (згідно з деякими джерелами 24 липня) Перша кінна армія (команд. Семен Будьонний) захопила Броди, а 26.7 червоноармійські частини захопили Тернопіль (в інших джерелах 27 липня). Цього ж дня у бою під Сидоровом Окрема кінна дивізія армії УНР розбила більшовицьку кінноту і два полки піхоти.

Всього протягом місяця Червона Армія зайняла 17 повітових міст, 48 містечок і більше тисячі сіл Галичини. 1.8.1920 у Тернополі було проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Насильні реквізиції, що проводили більшовики у селах, оподаткування господарств за національною ознакою, терор агентів ЧК викликали обурення серед населення, що значно ускладнило ситуацію для наступаючих радянських частин.

З 25 липня - 20 серпня 1920 р. мала місце Львівська операція. Підсумок: Військам радянського Південно-Західного фронту не вдалося виконати завдання щодо взяття Львова. Невдача операції пояснюється переоцінкою радянським командуванням сили своїх військ і недооцінки можливостей військ противника, а також допущеними помилками в керівництві військами з боку головного командування і командування Південно-Західного фронту. Іншою причиною невдачі стали великі втрати радянських військ в боях за Броди і сильно укріплений львівський район, крім того умови місцевості були несприятливими для використання кінноти.

22 серпня сталася перемога польських військ в битві у Білостоці — цілоденний бій 1-го полку піхоти легіонової і відступаючих з-під Варшави решток 16-ї радянської армії та окремих відділів 3-ї армії, в ході якого кілька разів місто переходило з рук в руки, застосовувалися панцерні потяги.

Під Замостям Шоста Січова дивізія Армії УНР, разом з Дивізією Морської піхоти УНР, спільно з польськими частинами остаточно розгромила будьонівські підрозділи. Наступ радянських військ на Варшаву поступово згасав. Під Варшавою польсько-українські сили втратили біля 14,500 вояків, радянські — до 25,000. Відчутної поразки від українських військ в районі Галича-Бучача-Чорткова зазнала більшовицька Чотирнадцята армія. Реорганізована у вересні-жовтні Армія УНР збільшилась з двох дивізій до шести: Перша — під командуванням генерала Андрія Гулого-Гуленка, Друга — генерала Олександра Загродського, Третя — генерала Олександра Удовиченка, Четверта — полковника Юрія Тютюнника, П'ята — полковника Андрія Долуда, Шоста — генерала Марка Безручка. Дивізії підлягали штабові Шостої польської армії генерала Яна Ромера.

25 серпня радянські війська остаточно відкинуті від Варшави.

Протягом усього вересня відбувся загальний відступ радянських військ.

Ризький мир

Воєнні дії на польсько-радянському фронті були припинені після укладення 09 листопада 1920 польським і більшовицьким керівництвом перемир'я. Проте вже наступного дня в районі Шаргорода червоноармійці підступно контратакували українські дивізії, прорив фронту у напрямку на Копайгород на праве крило, яке тримала 5-а Херсонська дивізія армії УНР, та у напрямку на Лунинець, де знаходилася 3-я Залізна дивізія та Кулеметна дивізія армії УНР. 15 листопада червоноармійці вступили в подільське містечко Літин. 18 листопада відбувся вступ сил Червоної армії до Проскурова та станції Деражня, 20 листопада — до Чорного Острова та Летичева. Після двох тижнів кровопролитних боїв через брак набоїв і військового спорядження 21 листопада були змушені відступити у Галичину. Перехід Дієвої армії УНР — до 27 тисяч вояків — через річку Збруч відбувся в районі Волочиська та села Ожигівці. Того ж дня згідно з умовами преліминарного польсько-радянського договору, польські війська залишили місто Новоград-Волинський. 22 листопада радянські частини вступили у Волочиськ.

В березні 1921 у Ризі між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УРСР з другого, підписано Ризький мирний договір 1921.

26. Діяльність уряду УНР в еміграції 1919-1920 рр., Листопадовий Рейд Ю. Тютюнника.

Зазнавши поразки і ліквідувавши регулярний фронт боротьби з Червоною армією, в листопаді 1920 р. на територію Польщі були змушені перейти державні установи та рештки армії УНР. С Петлюра й уряд УНР - державний центр УНР в екзилі розташувався в невеличкому містечку Тарнові на південному сході Польщі. Міністерство закордонних справ УНР розміщувалося у Варшаві. Втративши державну територію, уряд УНР вирішив продовжувати боротьбу за відновлення суверенної Української Держави.

За часів Директорії УНР Україна мала 11 посольств у різних країнах (Австрії, Німеччині, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехословаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії). У 1921 р. уряд Аргентини прийняв рішення про визнання УНР. Після цього було призначено повноважного представника УНР, який так і не приступив до виконання обов'язків.

Перебування екзильного уряду в Тарнові вважалось тимчасовим, звідси планували проводити акції, спрямовані на повернення уряду в Україну. Екзильний уряд здійснював дипломатичні кроки щодо визнання УНР, а також очікував допомоги від союзників та близьких сусідів України. Зовнішня політика стала пріоритетною для уряду УНР в екзилі. Він і далі утримував дипломатичні місії та представництва в небагатьох зарубіжних країнах: Австрії (Г. Сидоренко), Бельгії та Голландії (А. Яковлев), Великій Британії (Я. Олесницький), Італії (В. Мазуренко), Німеччині (Р. Смаль-Стоцький), Румунії (К. Мацієвич), США (Ю. Ба-чинський), Туреччині (В. Мурський), Франції (О. Шульгін), Чехословаччині (М. Славинський) і Швейцарії (М. Василько). З огляду на фінансові проблеми, всі ці закордонні установи не були чисельними. Іноді вони складалися з двох-трьох дипломатів.

У своїй зовнішній політиці ДЦ УНР на еміграції орієнтувався здебільшого на Велику Британію та Францію, яким належала вирішальна роль у повоєнній Європі. На його думку, після поразки білої контрреволюції Лондон і Париж почнуть приділяти більшу увагу національним рухам, що послаблювали радянську владу. Виявляла специфічний інтерес до "українського питання" на початку 20-х років Франція. Вона докладала зусиль для утворення під своїм контролем політичного блоку центрально-східноєвропейських держав у складі Польщі, Чехословаччини, Румунії та Югославії. На думку Франції, такий блок міг би виконувати і функцію "санітарного кордону" проти більшовицької Росії і стати надійною опорою проти реваншизму Німеччини. Саме Франція у 1921-1922 pp. забезпечила утворення Малої Антанти у складі Румунії, ЧСР та Югославії, сприяла розвитку польсько-румунського альянсу. Париж також підтримував претензії Варшави, Бухареста і Праги на українські землі та їх співпрацю з діячами УНР. Водночас уряд УНР намагався скористатися політикою Франції, пропагуючи концепцію Балтійсько-Чорноморського союзу під егідою Парижа. Україна повинна була стати складовою ланкою такого союзу. Однак Франція категорично відкинула можливість своєї підтримки українського уряду УНР на еміграції.

Не виявила великого зацікавлення "українським питанням" Англія. Головним для неї було збереження статус-кво в Європі, утвореного версальською системою. "Українське питання", на думку Лондона, могло стати чинником дестабілізації, який міг бути використаний Німеччиною в її реваншистських планах.

Негативно до незалежності України відносилися США. Американських політиків, незважаючи на зусилля українських дипломатів Ю. Бачинського у Вашингтоні та М. Василька у Швейцарії, не вдалося схилити до визнання та підтримки української незалежності. Офіційну позицію державний департамент США виклав 10 серпня 1920 р. у спеціальній ноті з приводу польсько-радянської війни. В ній зазначалось про невизнання радянської влади і водночас про неприйняття розчленування Росії. США й інші держави Антанти, незважаючи на ідеологічні розбіжності, надавали перевагу єдності Росії, а потім СРСР як важливого чинника у стримуванні Німеччини. Скептичне ставлення до українського руху пояснювалося також неспроможністю уряду УНР контролювати українську територію.

УСРР прагнула нейтралізувати діяльність екзильного уряду УНР. З цією метою уряд УСРР 5 червня 1921 р. призначив представником у Варшаві Олександра Шумського. До Варшави 2 жовтня 1921 р. відбув спеціальний потяг під посиленою охороною з членами української дипломатичної місії. Розмістившись у готелі "Вікторія", місія відразу почала дипломатичну діяльність. До її складу входив згодом відомий український кінорежисер Олександр Довженко. Спочатку він брав участь у роботі російсько-українсько-польської репатріаційної комісії, а згодом почав виконувати дипломатичні обов'язки, перебуваючи в секретаріаті посольства.

Після приїзду місії УСРР до Варшави подальша співпраця екзильного уряду в Польщі набула військово-розвідувального спрямування, що згодом призвело до погіршення становища уряду УНР у Польщі, а це позначалося і на його позиціях в інших європейських країнах. У Веймарській Республіці, яка була під впливом активної української політики, радянська Росія і УСРР запропонували нормалізацію взаємозв'язків через укладення торгових угод, що, безперечно, викликало поглиблення відносин аж до налагодження дипломатичних відносин. У Берліні навіть відбувся інцидент, коли майно і будинок посольства УНР відповідно до міжнародного принципу правонаступності було передано УСРР. Після появи у Берліні й активної діяльності повноважного представника УСРР Володимира Аусема посол УНР Роман Смаль-Стоцький залишив Берлін і перебував у Празі та Варшаві, де ставлення до українських дипломатів було прихильним.

Подібним було становище в Австрії, яка не проводила чітко вираженої української політики. Після акредитації у Відні на початку 1922 р. посла УСРР Юрія Коцюбинського завершилася кар'єра посла УНР у Відні Григорія Сидоренка.

Дещо відмінним було становище української місії в Празі, що очолював Максим Славинський. Вона залишилася однією з найактивніших, хоча уряд ЧСР не погоджувався на її офіційне визнання. Незважаючи на те, що у Чехословаччині опинилося майже 20 тис. емігрантів УНР та ЗУНР, Прага відмовилася від політичної підтримки екзильного уряду УНР. Вона перебувала в дружніх чи, принаймні, неантагоністичних відносинах із Росією, в якій вбачала противагу Німеччині. Уряд ЧСР надавав українським емігрантам суттєву фінансову допомогу, створив сприятливі умови для їх науково-освітньої та культурної самореаліза-ції. Тут було засновано велику кількість українських громадських організацій, наукових і культурно-освітніх установ, спілок, видавництв. З-поміж них: Український громадський комітет, очолюваний Микитою Шаповалом, Музей визвольної боротьби України, Український вільний університет, Українська господарська академія в Подебрадах, Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі. Прага перетворилася якщо не на політичний, то, принаймні, на інтелектуальний і науковий центр української еміграції в Європі.

В інших державах українські місії виконували менш помітну роль. Представниками УНР були: у Швейцарії - граф М. Василько, Туреччині - В. Мурський, Парижі - О. Шульгін, який згодом став Міністром закордонних справ екзильного уряду УНР. Найдовше проіснувала місія УНР у Бухаресті (К. Мацієвич). Однак вона не мала вирішального впливу, оскільки Румунії не належала значна роль у повоєнній Європі.

Однією з важливих ділянок зовнішньої політики УНР було поглиблення співпраці поневолених Росією народів (так званий Прометейський рух), у якому, окрім українців, активну участь брали представники Кавказу, Дону, Кубані, Криму, Туркестану. Зауважимо, що всі посли, часто не маючи офіційного визнання від урядів країн перебування, значилися у списках дипломатичного корпусу і користувалися дипломатичними привілеями. Основна діяльність українських дипломатичних представництв і спеціальних делегацій УНР полягала у проведенні заходів, спрямованих на досягнення визнання України іншими державами й отримання допомоги в боротьбі проти Росії та Польщі. Вони також проводили широку інформативну та пропагандистську діяльність і виконували головні консульські функції.

Важливим об'єктом дипломатичної діяльності еміграційного уряду УНР були великі міжнародні форуми й організації. Йдеться, насамперед, про Лігу націй у Женеві, утворену згідно з рішенням Паризької мирної конференції. У листопаді - грудні 1920 р. відбулася перша сесія Генеральної Асамблеї Ліги націй. Уже в цей період дипломатія УНР домагалася прийняття України до Ліги націй, надсилаючи численні ноти і меморандуми на ім'я Генерального секретаря Ліги націй. Так, 19 жовтня 1920 р. документи, підготовані українською делегацією, були передані на розгляд 5-го комітету Генеральної Асамблеї, який мав розглянути питання про прийом України у члени Ліги націй. Відмова у цьому прийнятті була пояснена відсутністю стабільного уряду, який контролював би владу на всій території України.

27. Причини поразки УНР періоду Директорії: історичний досвід та уроки.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

Внутрішня політика

У початковий етап існування Директорії у виробленні її політичного курсу активну роль відіграв Володимир Винниченко.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Але, незважаючи на ці досить помірковані заходи, поміщики і буржуазія в Україні були незадоволені політикою Директорії, яка відкрито ігнорувала їхні інтереси. У руках деяких заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Але більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Зовнішня політика

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, попри те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Прокол.

Українське селянство, яке на початку боротьби з гетьманщиною підтримало Директорію, почало виявляти невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, виданий 8 січня 1919 року, згідно з яким земля залишалася у власності держави. Держава мала керувати державним фондом землі утвореним з вивласнених земель. Земельні наділи, які на той час перебували у власності селян і не перевищували 15 десятин залишались непорушними. Нові земельні наділи мали надаватися у вічне користування малоземельним і безземельним селянам і складати від 5 до 15 десятин. Але згідно з даним законом під вивласнення підпадало багато селянських господарств, які на той час мали більше 15 десятин.

Падіння Директорії

В кінці 1918 на початку 1919 років значна територія країни, включаючи Київ, була захоплена більшовиками. Роздані селянам землі вони почали відбирати і передавати в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Все селянство було зобов'язане здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, за винятком дуже обмеженої норми, залишеної для особистого споживання. Селяни почали усвідомлювати, що на обіцянки більшовицької пропаганди не можна покладатися, і запізно повертати свої симпатії до Директорії. По всій Україні вибухали повстання проти більшовиків, але було вже запізно. В квітні 1919 року на Правобережжі були розгромлені війська Директорії, і станом на весну 1919 року на території України (крім Надзбурччя і західних областей) знову було встановлено радянську владу.

28. Український офіцерський корпус в період національної революції 1917-1921 рр.

В ході національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. за державність хоробрість та військовий хист проявило чимало талановитих військових діячів, тобто значна частина військової еліти українських збройних формацій.

Незважаючи на сприятливіші умови для військового будівництва за часів Української держави процес створення та подальшої розбудови регулярної армії відбувався повільно внаслідок “нестабільного внутрішнього становища, впертого спротиву з боку німців, частково й російського генералітету, не завжди зацікавленого у міцній українській армії”

Із приходом до влади Директорії розпочався наступний етап боротьби українського народу за державність, безпосереднім учасником якого була національна армія. Енергійна розбудова власних Збройних сил стала одним із пріоритетних завдань тодішньої влади, оскільки УНР опинилася у надзвичайно складній ситуації, воюючи одночасно на кількох фронтах. Політичне керівництво армією здійснював один із лідерів Директорії, колишній генеральний секретар з військових справ УЦР С. Петлюра, ставши Головним Отаманом, тобто верховним головнокомандувачем. Безпосередньо ж керувати бойовими діями повстанської Армії Директорії, яка дістала назву Дієвої Армії УНР, мав Наказний Отаман. На цю посаду був призначений генерал-майор О. Осецький.

Якщо постать С. Петлюри як державного та військового діяча на сьогоднішній час доволі добре вивчена та охарактеризована у вітчизняній, і не тільки, історіографії, то про кадрових офіцерів О. Осецького, В. Тютюнника, В. Сальського та М. Омеляновича-Павленка цього не можна сказати. Між тим кожен з них на певному етапі збройної боротьби за державність відігравав чи не ключову роль у захисті Батьківщини від внутрішніх та зовнішніх ворогів.

Перш ніж очолити Українську армію О. Осецький, В. Тютюник, В. Сальський та М. Омеляно вич-Павленко здобували не лише якісну військову освіту, але й необхідний військовий вишкіл. Служба на різних посадах у різних регіонах Російської імперії давала можливість набратися досвіду керівництва структурними підрозділами армії загалом, який їм неабияк знадобився у переламні 1917–1921 рр. Зрозуміло, що військова кар’єра кожного із чотирьох командармів мала свої особливості. Наприклад, хоча В. Тютюнник двічі намагався вступити до престижної Миколаївської академії Генерального штабу, проте йому не вдалося там закріпитися й навчатися через початок Першої світової війни, а згодом Лютневої революції.

Лютнева революція та падіння царизму стали могутнім поштовхом для розгортання національно-визвольного руху підневільних народів, зокрема й українського. Нова суспільно-політична ситуація, що утворилася в Україні в результаті приходу до влади Української Центральної Ради, заклала сприятливий фундамент для змін у військовій сфері. З’явилися нові можливості із реформування армії, що знайшли своє відображення у політиці українізації Збройних сил.

Активну участь у цьому важливому для війська процесі вели тоді вже досвідчені офіцери, які невдовзі стали командармами. Уже перші кроки М. Омеляновича-Павленка у нових умовах свідчили про його вибір відданого служіння Україні як своїй Батьківщині, хоча він народився і виріс поза її межами.

29. С. Петлюра про проблеми збройного захисту суверенітету України(за статтею «Табор»)

Історія і чужих народів, і нашого власного дає чимало повчаючих прикладів фатального впливу на армію зіґнорвання політичними партіями цих принципів, що в дальшому своєму розвитку логічно допроваджують до розбиття національної консолідації, а спеціяльно на військовому ґрунті до загублення армією відпорної сили супроти чужинця-ворога.

Коли наявність у суспільно-політичному житті держави зазначених явищ виснажує моральну силу армії і розкладає її, то навмисні, усвідомлені, мовляти б, змагання політичних партій чи окремих осіб зробити армію знаряддям для своїх егоїстичних цілей тягнуть за собою ще гірші наслідки. Навіть у тих випадках, коли щастить цього досягти, такі «осягнення» здебільшого бувають непевними і недовготривалими, бо витворюють аналогічні прецеденти, викликають наслідування, а часом допроваджують до того, що й самі партії чи амбіціозні особи стають сліпим знаряддям у руках розбурханих військових партій, гуртків і «заговорщиків». Не кажучи вже про клясичний приклад колишньої великої Римської Імперії, могутність всесвітня якої занепала через боротьбу військових партій та «заговорщиків», і колишня перська держава загубила свою велич через те, що експерименти окремих честолюбців з використанням військової сили для своїх плянів у справі захоплення влади розкладали цю силу і робили її нездатною до оборони держави.

З цих історичних згадок випливає «наука» і для наших часів, повчаючий сенс якої полягатиме в недопустимості експериментів над армією - все одно, чи ініціатива їх походить від політично засліплених угруповань чи від окремих, хворих на честолюбство, осіб.

Зокрема, не може обминути військове письменство і тої галузі державних справ, що увіходять в обсяг міжнародної; політики держави. Ця політика добуває максимальних здобутків для держави тільки тоді, коли державно-урядові органи, що провадять її, підтримують постійний контакт з військовими установами та особами, відповідальними за оборону краю. Взаємочинність обох органів в державах сталих, організованих досягає такого гармонійного завершення, що вони одне одного коригують, доповнюють і дають поруку певної тривалосте в міжнародніх інтересах держави.

Об'єктивні умови існування української держави вимагають особливо симбіозу в праці відповідних органів її з огляду на географічну конфігурацію кордонів України та завдання їх оборони.

В новітніх умовах, за часів боротьби 1918-1920 років, неналагодженість міжнародніх політичних інтересів України утворила несприяючі обставини і для її мілітарної боротьби.

Постає проблема моря, як політично-стратегічної бази для оборони України, постає перед українською військовою думкою як тема для всебічного вивчення, висліди якого потрібні будуть для цілей державної політики.

Ширше беручи справу, кожна проблема української політики повинна бути з'ясована з погляду військових інтересів оборони нашої держави і знайти авторитетну оцінку військової експертизи. То - не стратегія, що її ставить перед фактами політика. Стратегія свою чинність не тільки на війні виявляє. Своє призначення вона виконує і за мирних часів, опрацьовуючи певні плани майбутніх операцій;

Кожна армія країни має спиратись на певні фактори, серед них визначаються два, особливо важливих:

а) будівля шляхів на Україні; і б) організація певних галузів промисловости в цілях приспособлення її до військових потреб.

Плачевним залишається: 1) незначноа кількість переправ через головні водяні артерії - річки Дніпро, Буг, Десну, Прип'ять, Дінець тощо; 2) невідповідність напрямку залізничних ліній, особливо магістральних, що позбавляє можливости військове командування з найбільшою продуктивністю зужитковувати їх для спішної перепреправки військ з одного кордону до другого; 3) брак поясних залізничних ліній, паралельно кордонів, на певній віддалі від них, що утруднює командуванню спішно пересовувати війська вздовж фронту, в найбільш потрібні або загрожені відтинки його; 4) невистачаюча кількости залізничних ліній, зв'язуючих центри краю з морськими портами його; деякі порти, наприклад, залишаються зовсім незв'язаними; 5) надзвичайно мало розвиненої сітки під'їзних залізничних ліній; 6) невеликої кількости пароплавів на судноходних артеріях; і цілий ряд інших недостач комунікаційної справи, що можуть і будуть гальмувати стратегічні розрахунки та програми.

Ще гірше стоїть справа з шосейними та ґрунтовими шляхами, будівництво котрих вимагає широкого плану і зарано опрацьованих проектів, в основу яких класти треба не тільки господарчі інтереси даної місцевості, а й загально-стратегічні міркування та потреби майбутньої оборони.

Справа організації національної промисловости з пристосуванням її до військових потреб є одною з тих, що повинна ніколи не щезати з поля уваги не тільки кругів, одповідальних за оборону краю, а й кожного свідомого патріота.

В українських умовах справа попередніх програмових планів у справі нагромаджування технічних сил для оборони краю набуває особливої ваги, з огляду на невистачаючий стан нашої промисловості для інтересів оборони і невідповідну кількість технічних шкіл в порівнянні з потребами краю.

Отже, зазначені дві справи, будівництво шляхів України і організація промисловості її для цілей оборони, є частковими, хоч і важливими завданнями в більш широкій проблемі загально-національного маштабу - підготовки нації до оборони своєї Батьківщини.

Не менш важливим є значення духовного і фізичного розвитку населення: 1) фізичне виховання населення; 2) запровадження спорт у різних його формах і галузях - сокільство, пливацгво, пластунство тощо; 3) олімпіяди; 4) пожежні товариства; 5) «Січі»; 6) популяризація воєнного знання шляхом публічних лекцій і літератури; 7) запровадження до загальноосвітніх програм певного мінімуму воєнно-наукових дисциплін, хоча би в формі стислої енциклопедії військовости і як обов'язкового предмету навчання; 8) організація наукових і громадських товариств для плекання воєнної науки; 9) організація показних військових вправ для широкої публіки із зразковою демонстрацією певних осягнень, здобутих рідним військом у галузі військового удосконалення; та ін.

Ще одна справа, вагу якої часто легковажать політичні профани, тим часом для воєнних інтересів вона має велике значення. Це - сталість праці персоналу, що відповідає за оборону краю і підготовку до неї армії. Часта зміна чи імпровізація на посадах- і в органах вищого військового управління є недоцільною і некорисною. Особливо, коли вона викликається випадковими урядовими комбінаціями і тенденціями, що нічого спільного не мають з справжніми інтересами оборони, а переслідують завдання обсадити «своїми людьми», підлеглими та підламними, впливові посади військового міністра або начальника генерального штабу.

Важливим повинно бути вивчення воєнно-історичних досвідів, що мусять включити в себе взагальну історію України з військового погляду. В цьому напрямку для українських дослідників одкриваються широкі перспективи і майже незорані можливості, бо українська історіографія мало цікавилась спеціяльно воєнними моментами минулого життя нашого народу, побіжно тільки торкаючись їх.

Воєнно-історична освіта в Україні буде ширшою, коли вона захоплює межі всесвітньої воєнної історії. Знати хоч би найкращі твори повоєнної світової літератури є обов'язковим для кожного українського старшини, як обов'язком наших воєнних письменників є ознайомити нашу громаду військову з цими творами, чи то в перекладах, чи то в стислих переказах і рефератах.

Ті асоціяції, які навіваються згадками про «Табор» з нашої історичної старовини і про які ми згадували на самому початку нашого нарису, хай послужать для нас незайвим стимулом для невсипущих шукань і чесної служби, що її повинно провадити вільне українське військове слово!

Назва походить від грецького слова catholikos (грец. Καθολικος), що означає «соборний», «загальний», «всесвітній». У такому значенні цей термін вживав Ігнатій Богоносець 115 року, а 381 року на Першому Константинопольському соборі із доповненням Нікейського символу віри даний термін став одним із чотирьох визначальних для Церкви — так, згідно з цим символом Церква вважається «єдиною, святою, соборною (грец. Καθολικὴν) і апостольською».

Після розколу християнства на західне і східне у 1054 році для розрізнення східні Церкви почали іменуватися як «православні» або церкви «грецького обряду», а західні як «католицькі» або церкви «латинського обряду».^[1]. З часів реформації у XVI столітті до назви «католицький» все частіше стали додавати «римський», хоча в офіційних документах Церква продовжувала іменувати себе просто «католицькою». У релігієзнавстві термін «католицизм» відноситься до різних християнських спільнот, що розділяють католицьку доктрину, натомість «Католицькою церквою» називають єдину релігійну організацію, очолювану Папою Римським. Разом з тим звертає на себе увагу, що в офіційних виданнях православні церкви продовжували вживати стосовно себе терміни типу Східна Вселенська Кафолічна Православна Церква аж до XX ст.

Характерні риси католицизму формувались в умовах життя пізньої римської імперії і великого переселення народів, коли внаслідок руйнування античних світових порядків зароджувалась нова цивілізація. Формування католицизму як напряму християнства відбувалося протягом віків, з тим що основою всієї діяльності західної церкви — це намагання об'єднати християн під владою папи та забезпечити вірність Христовій церкві.

Згідно з доктриною самої Католицької церкви, Католицька церква була «об'явлена в прообразах вже від початку світу, дивно уготована в історії Ізраїльського народу і в Старому Заповіті і заснована в останні часи, з'явилася через вилив Святого Духа і отримає славне завершення в кінці століть».^[2] Так само, як Єва була створена з ребра заснулого Адама, Церква народилася з пронизаного серця Христа, що помер на Хресті^[3].

Дата добавления: 2015-05-24