Традиції та обряди як основа української етнопедагогіки

КЛЮЧОВІ СЛОВА ТА ТЕРМІНИ

НАРОДНА МУДРІСТЬ У ВИХОВАННІ ДІТЕЙ ТА МОЛОДІ

ТЕМА VII

1. Традиції та обряди як основа української етнопедагогіки.

2. Засоби народного виховання дітей та молоді.

3. Шляхи народного виховного впливу.

4. Форми та методи народного виховання зростаючої особи­стості.

Літературам

1. Концепція виховання дітей і молодї^ системі національної освіти. - К., 1995.

2. Ващенко Г. Виховний ідеал. - Полтава, 1994. - 190 с.

3. Воропай 0. Звичаї нашого народу /Етнографічний нарис. В 2 т. Т. 1. - К.: "Обереги", 1991. - 455 с.

4. Любар 0.0., Стельмахович М. Г., Федоренко Д.Т. Історія української педагогіки /За ред. М.Г. Стельмаховича. - К.: ЇЗМН, 1998. - 356 с.

5. Огієнко 1.1. Українська культура. К.: Вид-во книгарні Є.Череповського, 1918. - 272 с.

6. Педагогічні ідеї Г.С. Сковороди /За ред. О.Г. ДзеверІна. -К.: Вища школа, 1992. - 246 с.

7. Русова С. Ф. Національна школа: вибр. пед. тв. в 2-х т. - К., 1997,

8. Стельмахович М.Г- Народна педагогіка. - К.: Рад. шк., 1985.-312с.

9. Сухомлинський В.О. Проблеми виховання всебічно розви­неної особистості /Вибрані твори. В 5 т. Т. 1. - К.: Рад. шк., 1976. - С. 55-206.

10. Ушинський К.Д. Про народність у громадському вихован­ні /Вибрані педагогічні твори. В 2 т. Т. 1. - К.: Рад. шк., 1993. - С. 43-103.

11. Кравець В. П. Історія української школи і педагогіки. -Тернопіль, 1995.

Традиції, обряди, свята; аграрно-сонячний календар; засоби народно-виховного впливу; форми народного виховання; методи народного виховання.

Переважно аграрний характер виробництва праукраїнців (І тисячоліття до н.е. - ІІ-ІХ ст. н.е.), української сім'ї у XVII - на початку XX століття передбачав формування у дітей відповіда­льного ставлення до праці, яке ставило за мету прищеплення їм життєвих навичок і трудових умінь. Змістом виховання і навчан­ня був реальний процес повсякденного, побутового і трудового життя людей, а основними засобами - спостереження, показ і ба­гаторазові повторення різних дій. Система підготовки дітей до праці будувалася в основному на народних традиціях, звичаях та обрядах. Багато з них виникло на грунті трудової діяльності та реальних людських взаємин і виконували функцію не тільки ре­гуляторів суспільної та особистісної поведінки, а й використову­валися як засіб передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду взагалі та морально-трудового, зокрема.

Звичаї та традиції виявлялися і в ставленні до природи, і в по­езії землеробів, і в усній народній творчості, і в давніх народних ремеслах, красі одягу, житла, і у виняткових законах гостинності, і в добрих правилах побуту та поведінки. Звичайно, зміцненню і закріпленню традицій та звичаїв сприяла релігія, під впливом якої знаходилася сім'я, основні етапи життя людини (хрещення, шлюб, похорон). Українцям імпонувала передусім загальнодо­ступна ідея соціальної справедливості у християнстві (рівність усіх перед Богом), єдність людської історії, засудження жорсто­кості, насилля і користолюбства, звернення до совісті, честі, ми­лосердя, "внутрішньої свободи" і людської гідності.

Зазначимо, що педагогічний аспект народних трудових тра­дицій, звичаїв, обрядів і свят є предметом дослідження етнопеда-гогіки (термін, введений академіком РАО, Г.Н.Волковим), на­родної педагогіки (вперше до цієї звернувся О.В.Духнович). Про­тягом останнього часу ця проблема досліджується в Україні

(С.Д.Бабишин, Т.І.Мацейків, М.Г.Стельмахович, Є.Ї.Сявавко та ін.).

Звичаї і традиції завжди закріплюють те, що досягнуте в гро­мадському та особистому житті, вони є сильними соціальними засобами стабілізації суспільних відносин. Вони виконували роль соціальних механізмів передачі новим поколінням взаємин стар­ших поколінь, відтворювали у молодіжному житті ці взаємини.

Система звичаїв і традицій нашого народу є результатом його виховних зусиль протягом багатьох віків. Через цю систему на­род відтворює себе, свою духовну культуру, свій характер та психологію в історичному процесі зміни поколінь. Спадкоєм­ність поколінь, вірність дітей звичаям і традиціям батьків народ розглядав як основний закон свого життя. Звичаї і традиції вико­нують спільні для них соціальні функції: по-перше, служать за­собом стабілізації усталених у даному суспільстві відносин; по-друге, здійснюють відтворення цих відносин у житті нових поко­лінь. Проте існують свої особливості і навіть деякі відмінності у трактуванні традицій та звичаїв, що особливо важливо у межах нашої проблеми дослідження. Головною умовою існування тра­дицій є їх збереження і передача. Традиція проявляється у вигля­ді усталених стереотип і зованих норм поведінки, звичаїв, обрядів, свят, суспільних ідей, морально-етичних елементів тощо. Тради­ції можуть бути сімейними, регіональними, національними, зага­льнолюдськими. За змістом вони можуть бути прогресивними, консервативними і навіть відкрито реакційними. Для успішного розвитку людського суспільства важливою є закономірність: ці­леспрямована діяльність людей веде до виникнення нових елеме­нтів культури - інновацій, які розвиваються в межах певного сус­пільства і традиціоналізуються.

Народні традиції є тим соціальним механізмом, за допомогою якого здійснювалися наслідування та спадкоємність підростаю­чим поколінням морально-трудового досвіду.

Узагальнений морально-трудовий досвід народу (в традиці­ях), природно, впливає на всі сторони суспільного життя: погля­ди, переконання, норми поведінки, звички і підтримується силою громадської думки. Цим самим з допомогою трудових традицій та інших соціальних механізмів створювалася модель формуван­ня особистості взагалі та її морально-трудового становлення зок­рема.

Характерною особливістю традицій є те, що вони включають емпірично відкриті і перевірені практикою способи трудової дія­льності людей та відповідної їх поведінки. Виконуючи функцію "залучення" підростаючої зміни до багатого морально-трудового досвіду, традиції служать провідним етнопедагогічним фактором, який справляє вирішальний вплив на здійснення передачі суспі­льних цінностей від покоління до покоління, на формування вну­трішньої єдності і національної своєрідності культури народу. Отже, вони сприяють тим самим цілеспрямованому розвиткові особистості.

Однак, зв'язок традицій з формуванням морально-трудових якостей, відповідальності особистості не прямий, а є для неї лише системою соціальних установок, ціннісних орієнтацій. Склад­ність тут, насамперед, у процесі перетворення знань, морально-трудового досвіду у переконання особистості. Головне, щоб вони стали особистісно значущими для молодої людини, тобто, щоб традиції інтегрувалися особистістю. Отже, народні трудові тра­диції - це морально-трудовий досвід народу, ідеали, засоби підго­товки підростаючого покоління до праці, котрі склались історич­но, передавалися з покоління в покоління стереотипізованим усталеним способом та підтримувалися силою громадської дум­ки.

Переважна більшість дослідників відзначає як компоненти традицій звичаї, обряди, ритуали, свята, ігри, іграшки, дитячий фольклор, усну народну творчість, продуктивну працю. Не запе­речуючи такого твердження, слід, очевидно, все ж уточнити при­значення звичаїв і визначити їх місце у формуванні ставлення підростаючої особистості до праці.

Звичаї - стереотипи поведінки, яких дотримуються спільності людей, соціальні групи за певних обставин, і які зберігаються в незмінному вигляді протягом тривалого історичного періоду, пе­редаючись від покоління до покоління. Вони є засобом соціаль­ної регуляції діяльності, яка відтворюється у певному суспільстві і є звичною для їх членів, а також можуть виступати прийомами, формами взаємовідносин у родинно-побутовій сфері та праці. Звичаї, котрі підтримуються моральними відносинами, назива­ють уподобаннями. Загалом, звичаї неофіційно і завжди підтри­муються громадською думкою. Трудові звичаї завжди фіксують елементи прийнятого в суспільстві способу трудового життя, то­му формування, закріплення та успадкування їх від покоління до покоління є важливим аспектом функціонування самого суспіль­ства. Трудовий звичай ніби вводить юну особистість у русло, яке прокладене попередніми поколіннями через детальну регламен­тацію трудових дій у конкретних практичних ситуаціях. Разом з тим, звичай, завжди даючи конкретні орієнтири у трудовій діяль­ності, не ставить вимог до духовних якостей людини. Саме тра­диція і вирішує вищезазначене завдання тим, що регламентує чі­тко ті морально-трудові якості, які необхідні для правильних (з точки зору народу) дій у конкретній сфері трудової діяльності.

Отже, традиція має безпосередню, а звичай - лише опосеред­ковану педагогічну спрямованість. Звідси звичай можна розгля­дати лише як форму вираження традиції, хоча "звичай" є значно старшим поняттям у історичному аспекті. Традиції ніколи не ді­ють без зв'язку із звичаями, вони завжди функціонують на основі останніх. Традиції доносять до нових поколінь зразки переко­нань, почуттів, установок, розкриваючи, в ім'я чого слід трудити­ся.

Характерно, що у етно педагогіці народний трудовий досвід базувався на емпіричних, буденних знаннях, реальних життєвих потребах, що дозволяє розглядати його як певну систему, котрій притаманні свої принципи виховання дітей та молоді. До найва­жливіших принципів формування у юних відповідального став­лення до праці, на наш погляд, доцільно віднести: виховання у праці; зв'язок з життям; природовідповідність; послідовність і наступність; систематичність; єдність поваги і вимог до особис­тості дитини; врахування вікових особливостей.

Дата добавления: 2015-05-24