Афінська школа: освітні та виховні ідеали

Афіни – головне місто Аттики, що була одним з найвпливовіших полісів Стародавньої Греції. Тут в V-IV ст.. до н. е. активно розвивалася культура: природознавство, математика, історія, мистецтво, література, архітектура, скульптура. Тому афіняни вважали ідеальною таку людину, яка є прекрасною і з фізичної, і з моральної точки зору, через що прагнули поєднати розумове, моральне, естетичне та фізичне виховання. Але цей ідеал повністю стосувався лише соціальної верхівки – рабовласників, адже школи в Афінах були приватними і платними, тому незаможні вільно народжені люди (демос) не мали змоги отримувати в них освіту. Існував закон, відповідно до якого незаможні батьки зобов’язані були навчити дітей ремеслу, в протилежному випадку діти звільнялися в майбутньому від матеріальної підтримки пристарілих батьків. Що ж до дітей рабовласників, то до 7 років вони виховувалися вдома. Хлопчики цього віку починали ходити в школу, а дівчатка отримували подальше виховання в сім’ї, привчаючись до домашнього господарства (жіноча частина будинку - гінекея). Хлопчика в школу водив один із рабів – педагог. Школи: Школи грамматиста і кіфариста (з 7 до 13-14 років). Навчалися в них одночасно або послідовно. В школі граматиста навчали читати, писати, і рахувати. В школі кіфариста давалося літературне та естетичне виховання (музика, співи, декламація). Заняття проводили вчителі-дидаскали. Палестра – школа боротьби, в якій займалися п’ятиборством (біг, стрибки, боротьба, метання диска і списа, плавання) протягом двох років (з 13-14). Проводилися бесіди з політичних і моральних питань. Найзаможніша молодь далі вступала до гімназії, де вивчала філософію, політику, літературу, щоб підготуватися до участі в правлінні державою. Продовжували займатися гімнастикою. З 18-20 років переходили до ефебії, де продовжувалось військове і політичне виховання.

76. Порівняльні зіставлення освітніх і виховних ідеалів Стародавньої Греції та Давнього Риму.

Освіта та педагогічна думка у Стародавньому Римі.

Республіканський Рим.

Зростання рабовласництва і накопичення багатств вели до розшарування населення, що зумовило поділ шкіл за майновою ознакою і знатністю походження:

Елементарні школи – приватні і платні, обслуговували частину плебеїв (незаможне і незнатне вільно народжене населення). Тут навчали читанню, письму, рахунку, знайомили із законами країни. Аристократія давала початкову освіту вдома.

Граматичні школи – також приватні і платні, де сини привілейованих батьків вивчали латинську і грецьку мови, риторику (ораторське мистецтво було необхідним для тих, хто бажав зайняти виборну керівну посаду). Школи риторів виникли в останні століття республіканського Риму. В них знатні юнаки за високу плату вивчали риторику, філософію і правознавство, грецьку мову (після завоювання Греції в II ст.. до н. е. в Римі поширилась грецька культура і грецька мова стала мовою знаті), математику і музику.

Римська імперія.

Граматичні школи і школи риторів були перетворені в державні школи, завданням яких стала підготовка відданих імператору чиновників. Вчителів прагнули перетворити на провідників імператорської політики. Коли християнство було оголошене пануючою релігією, посади вчителів стали займати представники християнського духовенства, і вся робота школи отримала різко виражений церковний характер, відбувалося витіснення древньогрецької античної культури.

Марк Фабій Квінтіліан (42-118 рр. н. е.) – найбільш відомий римський педагог. Вважав, що діти плебеїв мають великі природні здібності, а тупість і нездарність серед них – рідкісне явище. Дитина має виховуватися в школі, а вчителю необхідно підходити до кожного вихованця обережно і уважно. Вчитель повинен бути освіченим, стриманим, любити дітей, бути прикладом для учнів, яких має уважно вивчати. Надавав велике значення розвитку мовлення дитини. Для розвитку логічного мислення вважав необхідним вивчення математики. У його порадах чути голос учителя-практика.

Педагогічні погляди філософів Стародавньої Греції (Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита).

Сократ (469-399 рр. до н. е.) вважав, що будова світу, фізична будова речей не піддаються пізнанню, що люди можуть пізнати лише самих себе, що існують всезагальні і незмінні моральні поняття. Метою виховання є не вивчення природи речей, а пізнання самого себе, удосконалення моральності.

Платон (427-347 рр. до н. е.) – учень Сократа. Висунув теорію вічного панування аристократії, сконструював ідеальну аристократичну державу, в якій мають існувати три суспільні групи: філософи, воїни, ремісники і землероби. Філософи керують, воїни охороняють державу, а третя група працює і утримує дві перші, при цьому вона разом із рабами є безправною. Виховання має бути організоване державою і відповідати інтересам пануючих груп – філософів і воїнів. Платон прагнув об’єднати в єдину систему ті риси спартанського і афінського виховання, які його задовольняли.

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) – учень Платона. Мета виховання полягає в розвитку вищих сторін душі – розумової і вольової. Виховання – це завдання держави (окрім виховання рабів), а не приватна справа, хоча моральне виховання є завданням сім’ї. Сімейне і громадське виховання мають бути пов’язаними

Демокрит (460-370 рр. до н. е.) – творець атомістичної теорії. Одним з перших висунув питання природовідповідності виховання. Говорив, що навчання і виховання мають позитивний результат лише в поєднанні з працею, тому критично ставився до рабовласницького устрою, в якому до праці ставились з презирством. Говорив про негативний вплив поганого прикладу, вважав важливими вправляння у моральних вчинках.

До запитання 77

Академія цілком свідомо засновувалася на етнічній території України-Русі і була зорієнтована на жителів цього регіону.

З самого початку свого існування академія отримала буллу від папи Климента ХІІІ. Згідно з цією буллою, в ній було створено три факультети – вільних наук, права і медицини. Уже пізніше, в 1648 р., був створений ще один факультет – теологічний.

Хоча Замойська академія була католицьким навчальним закладом, з її стін вийшло чимало діячів, які залишили слід в українській історії та культурі.

77.Острозький колегіум та Замойська академія як перші навчальні заклади вищого типу на етнічних теренах розселення українців.

У кінці ХУІ – на початку ХУІІ ст. помітну роль у розвитку української культури відіграли Острозька та Замойська академії. Це були перші вищі школи на етнічних українських землях. Незважаючи на помітну відмінність між ними, в їхній діяльності були й спільні моменти.

Це школи підвищеного типу. По-перше, з неї випливає, що дана школа існувала в комплексі з друкарнею. Пізніші документи, про які далі йтиме мова, це підтверджують. Зрозуміло, такий комплекс передбачав не лише функціонування початкової освіти, а й середньої і навіть вищої. Викладачі школи редагували й готували до друку певні видання.

Острозька слов'яно-греко-латинська школа (академія) — перший вищий навчальний заклад у Східній Європі, найстаріша українська науково-освітня установа. Заснована у 1576 році князем Костянтином-Василем Острозьким у своєму родовому місті Острозі. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка Острозька.7 лютого 1577 р. — перша згадка про школу в передмові до книги Петра Скарги «Про єдність костьолу Божего». В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини.

Загалом можемо констатувати, що Острозька академія дала значний імпульс для розвитку освіти на теренах України, наблизивши існуючу тут школу до європейських зразків. Вона послужила зразком для братських шкіл, а також стала предтечею Києво-Могилянської академії. Також Острозьку академію варто вважати предтечею академії Заморської.

Була першим приватним університетом, четвертим відкритим вищим навчальним закладом — після Кракова, Люблянської в Познані, Вільнюса на території Речі Посполитої. У перше десятиліття свого існування академія отримала значну популярність в Речі Посполитій, у всій Європі. Завдяки Замостю на рубежі 16 століття та 17 століття Польща була одним з основних центрів наукової думки. Важливу роль у створенні академії грав культурний діяч Шимон Шимонович. Навчальний заклад мав чотири віділення: філософське, богословське, медичне та правове. Лекції проходили в грецькою і латинською мовами. Як університет припинив своє існування у 1784 році. Сьогодні вона стала середньою школою.

Цікаво, що Замойська академія, подібно до академії Острозької, теж виникла як школа приватна, була заснована й фінансована конкретною особою – Яном Замойським. Її заснування відноситься до 1594 р. У певному сенсі Замойська академія була альтернатива Острозькій. Справа не лише в тому, що Я. Замойський виступав конкурентом В.-К. Острозького в плані політичному і намагався не відставати від православного князя-магната.

78. В.Сухомлинський про поєднання виховних завдань школи і сім'ї. Книги "Батьківська педагогіка". "Серце віддаю дітям"

Центральною у педагогічній системі В.О.Сухомлинського є ідея гармонійно розвиненої особистості. Незадовго до відходу у небуття вчений підготував доповідь для захисту докторської дисертації за сукупністю робіт під назвою "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості, де вчений розкриває складники всебічного розвитку особистості учня у період його навчання. За традиційного підходу до компонентів всебічного розвитку вчений, разом з тим, по-новому окреслює власне розуміння змісту виховання та шляхів його реалізації.

У розвитку особистості першорядного значення він надавав розумовому вихованню. Ідеалом школи є те, щоб у життя не вступала жодна невихована у розумовому відношенні людина. Невігласи небезпечні для суспільства, незалежно від того, освічені вони чи ні. Невіглас не може бути щасливим сам і завдає нещастя іншим. Той, хто вийшов зі стін школи, може чогось і не знати, але він має бути розумною людиною. Розумова вихованість, на думку Сухомлинського, нерівнозначна обсягу набутих знань: "Уся суть у тому, як відбувається життя знань у складній і багатогранній діяльності людини".

Важливе завдання школи педагог вбачав у формуванні стійких переконань вихованців. Знання стають переконаннями за умови, коли у школі живуть ці переконання - у взаємовідносинах між вихованцями і педагогами, в їхніх вчинках, прагненнях, радощах і прикрощах.

У "Батьківській педагогіці" вчений кардинально, по-новому осмислює взаємозв'язки родини і школи. Головним у цьому зв'язку виступає глибоке народне підґрунтя. Спираючись на народні бувальщини, легенди, оповіді, вчений розкриває кращі набутки етнічних засад виховання. За Сухомлинським, кожен народ продукує свою систему етнічних цінностей, яка найповніше відображає його ментальність, особливості національної свідомості. Ці цінності народ відтворює і розвиває через мову, літературу, мистецтво, фольклор, виробничі відносини, побут, а також через звичаї і традиції.

79. Педагогічні погляди філософів Стародавньої Греції (Сократа, Платона, Аристотеля, Демокрита).

Сократ (469-399 рр. до н. е.) вважав, що будова світу, фізична будова речей не піддаються пізнанню, що люди можуть пізнати лише самих себе, що існують всезагальні і незмінні моральні поняття.

Метою виховання є не вивчення природи речей, а пізнання самого себе, удосконалення моральності.

Сократ вів бесіди з питань моральності на площах, спонукав слухачів шляхом питань і відповідей відшукувати «істину» самостійно, не даючи готових положень, висновків. Цей метод був названий сократичним, звідки пізніше розвинулась сократична бесіда шляхом навідних питань.

Платон (427-347 рр. до н. е.) – учень Сократа. Висунув теорію вічного панування аристократії, сконструював ідеальну аристократичну державу, в якій мають існувати три суспільні групи: філософи, воїни, ремісники і землероби. Філософи керують, воїни охороняють державу, а третя група працює і утримує дві перші, при цьому вона разом із рабами є безправною.

Виховання має бути організоване державою і відповідати інтересам пануючих груп – філософів і воїнів. Платон прагнув об’єднати в єдину систему ті риси спартанського і афінського виховання, які його задовольняли.

З 3 до 6 років діти під керівництвом призначених державою виховательок займаються іграми на майданчиках. Платон був прихильником громадського виховання дітей з наймолодшого віку.

З 7 до 12 років діти ходять до державної школи, де навчаються читанню, письму, рахунку, музиці і співу.

З 12 до 16 років – палестра (школа фізичного виховання зі звичайними гімнастичними вправами).

З 16 до 18 років юнаки вивчають арифметику, геометрію і астрономію для підготовки воїнів.

З 18 до 20 років – ефебія (військово-гімнастична підготовка).

З 20 до 30 років юнаки, які виявили здатність до абстрактного мислення, проходять вищий ступінь освіти, вивчаючи філософію, а також арифметику, геометрію, астрономію і теорію музики, але вже в філософсько-теоретичному контексті (вони готуються до державних посад). Решта стає воїнами.

З 30 до 35 особливо обдаровані продовжують філософську освіту, після чого до 50 років стають правителями держави.

Виховання жінок має бути подібним тому, як то було в Спарті, тобто має приділятися увага їхньому фізичному і військовому виховання для того, щоб вони могли захистити себе і своє місто в разі відсутності чоловіків.

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) – учень Платона. Розрізняв у людині тіло і душу, які існують нероздільно. Існує три види душі: рослинна, яка має вияв у харчування і розмноженні; тваринна, яка понад властивості рослинної виявляється у відчуттях і бажаннях; розумна, яка понад властивості двох попередніх характеризується ще й мисленням і пізнанням. В людині тваринна части душі, через те що вона підкорена розуму, може бути названа вольовою.

Трьом видам душі відповідають три сторони виховання: фізичне, моральне і розумове. Природа тісно зв’язала три види душі, тому виховання має слідувати природі, тісно пов’язуючи фізичне, моральне і розумове виховання. Природа дає лиш можливість розвитку, сам розвиток здійснюється вихованням. Мета виховання полягає в розвитку вищих сторін душі – розумової і вольової.

Виховання – це завдання держави (окрім виховання рабів), а не приватна справа, хоча моральне виховання є завданням сім’ї. Сімейне і громадське виховання мають бути пов’язаними.

Вікова періодизація підростаючої людини, яка, на думку Аристотеля, відповідає природі людини:

до 7 років,

від 7 до 14 (статеве дозрівання),

від настання статевого дозрівання до 21 року.

До 7 років діти виховуються в сім’ї. З 7 років хлопчики починають відвідувати державні школи, де вони займаються гімнастикою, навчаються читанню, письму, граматиці, малюванню і музиці. Потім вивчають літературу, історію, філософію, математику, астрономію. Жінки, маючи, за Аристотелем, іншу природу, такої освіти не отримують.

Демокрит (460-370 рр. до н. е.) – творець атомістичної теорії. Одним з перших висунув питання природовідповідності виховання. Говорив, що навчання і виховання мають позитивний результат лише в поєднанні з працею, тому критично ставився до рабовласницького устрою, в якому до праці ставились з презирством. Говорив про негативний вплив поганого прикладу, вважав важливими вправляння у моральних вчинках.

80. Реальна освіта у визначеннях представників педагогічної думки Західної Європи (Дж.Локк, Я.А.Коменський, Ж.-Ж.Руссо).

Реальна освіта мала практичне спрямування і давала ширші знання, ніж класична, тобто прихильники реальної освіти розширили зміст навчання природничими, фізико-математичними науками, новими мовами, креслення і т. п., щоб дати знання, які знадобляться в житті, господарській та підприємницькій діяльності.

Джон Локк метою виховання вважав виховання джентльмена, який вміє розумно і передбачливо вести свої справи, є дворянином за походженням і вирізняється витонченістю поведінки, та разом з тим володіє якостями буржуазного ділка, практичної людини. Локк приділяв увагу фізичному виховання з тієї позиції, що здоров’я необхідне для того, що вести справи і бути благополучним. Зміст навчання, пропонований Локком, був значно ширшим, ніж то було прийнято в той час, і кожен із запропонованих предметів мав приносити вихованцю певну користь, готувати його до життя. Знанням потрібно було надати практичний характер. Також Локк рекомендував, щоб вихованець займався якимсь ремеслом, аргументуючи це тим, що праця на свіжому повітрі корисна для здоров’я, а знання ремесла можуть знадобитися діловій людині як підприємцю.

Коменський в своїй латинській школі, або ж гімназії розширив зміст навчання, додавши до «семи вільних мистецтв» фізику (природознавство), географію, історію. Тут вивчалися грецька, латинська, рідна і одна з нових мов.

Жан-Жак Руссо вважав, що дитина до 16 років має виховуватись поза соціумом і пізнавати світ (тобто до 16 років лише природні явища) самостійно, що основувалося на інтересі дитини до того, що вона відчула за допомогою органів чуттів. Руссо за реальні знання, які потрібно отримувати не з книжок, а з природи. Також Руссо вважав, що дитині необхідно оволодіти низкою корисних професій (в першу чергу Еміль навчається столярному ремеслу), адже фізична праця – це обов’язок громадської людини, і дитина повинна проникнути ся повагою до праці.

81. 1917р. Центральна Рада. Започаткування першої української системи освіти. Перший міністр освіти України І.Стешенко. Громадська і педагогічна позиція.

У 1917 р. Стешенко виступив одним із організаторів Української Центральної Ради, керував роботою шкільної і редакційної комісій УЦР, входив до складу Малої Ради. У 1917-18 очолював рух за українську школу, здійснював керівництво діяльністю Товариства поширення шкільної освіти в Україні. З червня 1917 призначений генеральним секретарем освіти. Перебуваючи на цій посаді, Стешенко рішуче проводив українізацію шкільництва, сприяв виданню українських підручників і навчальних програм, організації українських гімназій (зокрема, з 39 відкритих у 1917 гімназій 25 були сільськими) та курсів українознавства. Основоположні засади освітньо-наукової політики були закладені саме Центральною Радою. Стешенко особливо проявив себе як організатор народної освіти тоді, коли його запросили очолити у серпні 1917 р. щойно створений Центральною Радою Генеральний Секретаріат Освіти. За короткий час свого перебування на посаді генерального секретаря, а потім міністра народної освіти в Українській Народній Республіці Стешенку довелося витримати велику боротьбу не лише з ворогами українського національного руху, але й з тими поміркованими українцями, які виступали проти широкої українізації школи. Стешенко, проводячи українізацію школи, твердо стояв на засадах забезпечення у цьому питанні прав усіх національних меншостей. У статті "Про українську національну школу" (1917 р.) і в інших своїх статтях він піднімає проблему співвідношення національного та інтернаціонального у справі виховання. Вказуючи на необхідність національної школи для всіх національних груп, Стешенко доводив, що всі народності, які проживають на території України, повинні знати її мову, літературу, географію, історію. Стешенко був одним із авторів плану організації національної освіти в Україні, який було схвалено на всеукраїнських учительських з’їздах, які проходили 1917 року. Він також займався організацією роботи цих з’їздів.

82. Система освіти і виховання у Спарті.

Спарта – головне місто Лаконії, що була одним з найвпливовіших полісів Стародавньої Греції. Поліс був рабовласницьким, і система громадського виховання обслуговувала лише дітей рабовласників. Виховання здійснювала держава, воно мало на меті підготовку з дітей-спартанців воїнів, стійких і загартованих, майбутніх рабовласників, сповнених презирства і немилосердності до рабів.

З 7 років хлопчики, які жили до цього часу вдома, поміщувались в агеллами – державні виховні заклади, де виховувались до 18 років під керівництвом педонома. Особлива увага зверталась на фізичне виховання підлітків (їх гартували, привчали виносити холод, голод і спеку), багато уваги приділялось військово-гімнастичним вправам. До фізичного виховання приєднувалась музика, співи і релігійні танці, що мали бойовий, войовничий характер. Щодо читання та письма, то діти навчались лише найнеобхіднішому. Юнаки 18-20 років переводилися в групу ефебів і несли військову службу.

Велика увага була приділена фізичному і військовому вихованню дівчат. Коли чоловіки залишали місто, йдучи на війну, озброєні жінки несли варту і тримали в покорі рабів.

Дітей привчали до чіткості та короткості висловів – «лаконічне мовлення».

83. Й.Г.Песталоцці. Основи початкової освіти. Спроби гармонізувати класичну і реальну освіту.

Центром педагогічної системи Песталоцці є теорія початкової освіти, згідно з якою процес виховання має починатися з найпростіших елементів і поступово йти до більш складних. Теорія початкової освіти включає фізичну, трудову, моральну, розумову освіту. Всі ці сторони виховання пропонується реалізовувати у взаємодії, щоб забезпечити гармонічний розвиток людини.

Метою фізичного виховання є розвиток і зміцнення всіх фізичних сил і можливостей дитини. Фізичне виховання проходить в тісному взаємозв’язку з моральним і трудовим. Песталоцці говорив, що праця вчить зневажати слова, відірвані від діла. Правильно організоване фізична робота дітей сприяє розвитку їх розуму і моральних сил.

Головною метою виховання є формування гармонічно розвинутої людини, яка повинна в майбутньому взяти корисну участь в житті суспільства. Моральність випрацьовується в дитині шляхом постійного вправляння в справах, які приносять користь іншим.

Виходячи зі своєї основної ідеї про гармонічний розвиток людини, Песталоцці тісно пов’язує розумову освіту з моральним вихованням і висуває вимогу виховую чого навчання.

Реалізувати розумову освіту дітей Песталоцці прагнув за допомогою системи спеціально підібраних для кожного рівня навчання вправ, які розвивають інтелектуальні сили і здібності дітей.

Песталоцці прийшов до думки, що існують найпростіші елементи будь-якого знання про речі і предмети, опановуючи які людина пізнає навколишній світ. Цими елементами він вважав число, форму і слово. В процесі навчання дитина оволодіває формою шляхом вимірювання, числом – через рахунок, а словом – завдяки розвитку мовлення. Таким чином, початкова освіта зводиться передусім до вміння вимірювати, рахувати і володіти мовленням.

Найважливішою основою навчання, за Песталоцці, є наочність.

Навчання має йти послідовно.

Спроба Песталоцці гармонізувати класичну і реальну освіту полягала в тому, що він стверджував, що разом із вмінням мислити необхідно розвивати і практичні навички, адже без цього з дітей формуються пусті базіки. Розум, на його думку, найкраще розвивається через заняття, пов’язані з працею і практикою. Школа, розвиваючи здібності дітей, наповнюючи їх розум знаннями, повинна обов’язково прищеплювати їм вміння і навички.

Дата добавления: 2015-05-24