Сучасна геополітична стратегія України крізь призму її національ­них інтересів

До геополітики можна віднести політологічну концепцію, що вбачає у політиці (головним чином у зовнішній) тієї чи іншої держави засадничу, вирішальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність (обмеженість) природних ресурсів, клімат, кількість і густоту населення та ін.

Не абсолютизуючи ролі виключно географічних факторів у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів, все ж визнаємо стійкий взаємозв’язок географічних детермінант із національними інтересами країни, її політичними та економічними пріоритетами, рівнем розвитку суспільства, характером державного устрою, якістю життя населення тощо. Підкреслимо також, що і військова сфера України у найширшому розумінні її змісту безумовно опирається на географічні фактори планування імовірних військових дій та мобілізаційних заходів, завчасного створення необхідної оборонної інфраструктури, накопичення відповідних людських і матеріальних ресурсів. У контексті таких міркувань військова могутність сучасної держави, а також рівень її обороноздатності одним із джерел свого формування об’єктивно мають військово-географічний потенціал, дослідження якого за межами геополітичного аналізу фактично неможливе.

Для України “геополітичний зріз” її довкілля має підвищене значення з огляду на особливе просторове розташування, яке стимулює визначення і реалізацію специфічної геополітичної ролі Української держави – бути зв’язуючим мостом (транс’ядерною зоною) між країнами Європи та Азії. Розміри території України, чисельністьїї населення, потужні промисловий та аграрний комплекси, науковий потенціал, природні ресурси у поєднанні з вигідним географічним положенням дають їй право мати статус великої європейської державизвідповідною геополітичною поведінкою та геостратегічною орієнтацією.

Стратегічною метою зовнішньої політики України були і залишаються прагнення повною мірою реалізувати себе як європейську державу. Однак у досягненні цієї мети Українська держава як суб’єкт міжнародних відносин не набула виразних характеристик. Політичне протистояння всередині держави на основі протилежних зовнішньополітичних орієнтирів послабило роль України у новій системі європейських відносин.

Проблема змісту зовнішньої політики України пов’язана з геополітичною невизначеністю та непередбачуваністю зовнішньополітичних орієнтирів України. Це не тільки українська проблема, а й загальноєвропейська, яка перешкоджає розбудові нової Європи. Саме тому Україна привертає увагу світу як важливий, але поки що пасивний і непослідовний учасник міжнародних відносин.

Політика розбудови української державності дистанціювала Україну від Росії та СНД, але не набула рішучості та не створила умов для реальної євроінтеграції. Об’єктивна суперечність між економічною та енергетичною залежністю від східних сусідів – з одного боку, та політичними прагненнями до європейського вибору – з іншого, так і не привела до створення та здійснення позитивної програми збалансованої політики, що спричиняє зростання зовнішніх загроз і виключає можливості для розвитку ефективних міжнародних зв’язків, детермінує закріплення за країною статусу політичного та економічного аутсайдера.

Специфіка геополітичних координат України полягає у належності її регіонів до різних цивілізаційних утворень: Східної, Центральної та Південної України – до слов’янської, Західної України – до європейської, частини Криму (через кримськотатарський фактор) – до мусульманської цивілізацій. Проте вона успадкувала незбалансовану присутність у них.

Намагаючись на політичному рівні обрати для себе виключно європейський напрям розвитку, Україна дистанціювалася від інтеграційних процесів у СНД, але, значно поступаючись західним сусідам за темпами суспільних трансформацій, не в змозі реалізувати європейську альтернативу і як учасник міждержавних відносин посідає в обох регіональних об’єднаннях периферійне місце. Крім того, невирішеність кримськотатарських проблем у Криму налаштовує Туреччину та країни, які зацікавлені у підтримці мусульманства в Україні, на обережні стосунки з офіційним Києвом. Це надзвичайно суперечлива ситуація, що містить у собі загрозу зростання фактичної ізольованості. Україна не є суб’єктом, що формує геополітичний простір навколо себе і залишається здебільшого пасивним об’єктом масштабних процесів, які розгортаються у новій Європі та навколо неї.

Сучасний стан співпраці України з її природними партнерами – країнами-сусідами – не сприяє запобіганню поглиблення між ними якісних відмінностей. Після вступу до НАТО та ЄС західних сусідів ускладнилися підприємницькі, торговельні, митні, людські, родинні контакти наших громадян з цими країнами. Внаслідок політики, спрямованої на відродження Великої Росії як панслов’янської держави як союзної держави Росії та Білорусі, а також військової кампанії проти Грузії, ускладнилися стосунки Києва з Москвою. Через необов’язковість торговельно-економічних стосунків з країнами арабського світу (відмова у продажу зерна Єгипту, зрив поставок літаків до Лівії, Ірану, Єгипту тощо) Україна втратила не лише ринки збуту, а й партнерські стосунки з ними.

Конституційно запроваджений позаблоковий статус України в наявних політичних та соціально-економічних умовах важко наповнити реальним геополітичним і міжнародно-правовим змістом. У сучасній ситуації реалізувати власну стратегію безпеки практично неможливо. Такий курс фіксує обмеженість партнерського потенціалу і практично виключає союзницькі стосунки Києва з іншими державами.

Політична та економічна присутність України в Європі і світі залишається непропорційно малою. Це створює загрозу загальноєвропейської байдужості до України, якщо питання військово-політичної інтеграції не буде вирішене.

Європейський вибір України було визначено на етапі формування засад зовнішньої політики держави, він ґрунтувався на її життєво важливих інтересах, історичному прагненні українського народу бути неподільною частиною єдиної Європи. Цей вибір природно викристалізувався з усієї попередньої історії, менталітету і глибоких демократичних традицій. Уже в 1993 р. перспективною метою української зовнішньої політики було визначено членство України в загальноєвропейських структурах.

Однак євроатлантичний вектор зовнішньої політики держави супроводжується неоднозначним ставленням до нього значної частини населення, яке ідею євроатлантичної інтеграції України або не сприймає зовсім, або ставиться до неї досить своєрідно: якщо Європа не буде створювати в Україні європейські умови життя, то вона нам не потрібна. Зрозуміло, що така психологія не є конструктивною. Європа Україні нічого не винна. Все, чого досягла Європа, вона досягла завдяки власному інтелекту і праці, в жорсткій конкурентній боротьбі із США, Японією, усім світом.

Перед українцями стоїть дилема – хочуть вони бути європейцями, чи ні? У географічному аспекті такої проблеми не існує. Проблема вибору має ментальне та психологічне коріння: Європа, на думку пересічного українця, – це надто добре і надто далеко, щоб стати реальністю для нього.

Країни, які зробили європейський вибір, у тому числі колишні республіки СРСР, про свій вибір не шкодують і вже сьогодні далеко обігнали Україну у своєму розвитку.

Для євроінтеграції України є, як мінімум, 5 причин:

1 причина – політична: єдність політичних інтересів із більшістю європейських країн – демократичні цінності, свобода і демократія у європейському розумінні, законослухняність, боротьба зі злочинністю та корупцією, незаконною міграцією тощо.

2 причина – економічна: цивілізовані ринкові взаємовигідні відносини. ЄС – це найближчий і найбільший споживчий ринок: 360 млн платоспроможних споживачів (уся Європа – 650 млн), де можна все купити і все продати за відповідну ціну. Вже сьогодні, не будучи членом ЄС, Україна має стабільне позитивне сальдо в торгівлі з Європою. Інтегрувавшись у європейські структури, можливості України значно зростуть.

3 причина – спорідненість цивілізацій, культур, релігій, освітніх систем тощо. Слов’янська цивілізація найближча до європейської, культурні звички та традиції у багатьох випадках спільні, більшість європейців і українців є християнами.

4 причина – воєнна: в умовах цивілізаційного протистояння жодна армія не спроможна самостійно протистояти стратегічним загрозам. У політичному, економічному і військовому відношенні Україні вигідно використовувати воєнну, в тому числі ядерну могутність Заходу для захисту власних національних інтересів.

5 причина – територіально-комунікативна: зручність власного розташування і доступність усіх видів комунікацій у межах континенту, зокрема транспорту і зв’язку. Відстань від Києва до Лондона така сама, як від Києва до Уралу.

Існують й інші причини, наприклад технологічна, що виявляється у технологічній сумісності і зацікавленості України в європейських технологіях. Екологічна, яка передбачає захист спільного природного простору тощо.

Противники європейського вибору України висувають свої аргументи.

По-перше, це опір Росії європейському вибору України з усіма наслідками політичного, економічного і воєнного характеру.

По-друге, Європа є самодостатньою і розширення за рахунок інших проблемних держав не потребує. Європу Україна цікавить як транспортний коридор між сходом і заходом, сировинна база та ринок збуту своїх товарів, буферна зона на шляху незаконної міграції зі Сходу та Півдня. Європу в Україні турбує і навіть лякає суспільно-політична нестабільність, безпека ядерних об’єктів, складність вирішення таких загальноєвропейських проблем, як, наприклад, транзит російського газу чи проведення Євро-2012.

По-третє, зближення з Європою потребує впровадження в Україні європейських правових, політичних, економічних, соціальних норм і правил, до чого Україна не готова і не дуже прагне.

На шляху до євроінтеграції Україною вже зробленіконкретні кроки. Вона визнана країною з ринковою економікою та стала повноправним членом Світової організації торгівлі (СОТ). За логікою політичного життя наступним кроком України повинен стати вступ до Євросоюзу та до НАТО.

Вступ до Євросоюзу – проблема теоретично здійсненна, але практично складна. Вона пов’язана з небажанням деяких країн Європи розширювати ЄС на шкоду власним інтересам, невідповідністю України вимогам і стандартам ЄС, а також зневірою значної частини населення України у спроможності стати по-справжньому європейською державою. Проміжним кроком до повної інтеграції України в ЄС могло б бути підписання Угоди про асоціацію. Робота в цьому напрямі активно ведеться і є надія, що такий документ незабаром буде підписаний.

Унаслідок значних розбіжностей у ціннісних засадах і пріоритетах політики Заходу й Росії починає діяти тенденція перетворення України на стратегічний бар’єр між ними. Підтримання конструктивних відносин з Росією та Заходом є жорстким імперативом для нашої країни і нині, і на перспективу.

Зміст зовнішніх впливів на Україну із Заходу і Сходу якісно різний. Водночас у технологіях здійснення курсу щодо України у її основних партнерів чимало спільного.

Росія має близькі цивілізаційні, але істотно відмінні та складніші геополітичні умови та перспективи існування. По-перше, прагнення Росії повернути й утримати Україну в зоні свого політичного впливу відповідає її національним політичним та військово-стратегічним інтересам, для чого використовуються політичні, інформаційно-психологічні, провокативні, підбурю­ючі, виборчі та інші технології та засоби. По-друге, Росія є країною – експор­тером енергоресурсів, тоді, як Україна забезпечує себе власним газом на 20 – 24 %, власною нафтою усього на 10 – 18 %, решту отримує з Росії або через Росію. Україна також має потужності з транспортування російського газу та переробки російської нафти, які забезпечують інтереси Росії в їх подальшому експорті. Очевидним є інтерес Росії до України як найбільшого споживача енергоресурсів та джерела надходження валюти, а також прагнення до привласнення та управління галузями української економіки, які забезпечують експортний потенціал Росії. Таким чином, існують об’єктивні умови як для співпраці, так і для суперечок у взаємовідносинах. Характер і результат взаємин залежить від суб’єктивного фактора – уміння будувати прагматичні, взаємовигідні відносини. Внутрішні детермінанти зовнішньої політики України часто не сприяють досягненню позитивної мети.

Зміст впливів на Україну з боку Заходу має передусім політико-стимулюючий характер, спрямований на розбудову та розвиток в Україні демократичних засад європейського типу, для чого поступово запроваджується політика відкритості. Що стосується економічної сфери, то принцип той самий, що й у Росії – прагматизм, заснований на взаємній вигоді: використання України як сировинної держави, споживача високотехнологічних товарів та обладнання, країни, де можливе існування шкідливих виробництв тощо. Неодноразово Захід підкреслював, що подолання економічної кризи – це справа самої України.

Серед української еліти існує приблизна рівновага між політиками, налаштованими проросійськи та проєвропейськи. Щодо приєднання до Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ) – військового союзу країн СНД – то через чеченський фактор таку ідею підтримують лише близько 5 % української еліти.

Кількість прихильників вступу України до НАТО серед політиків і населення значно різниться. За вступ України до НАТО позитивно висловлюється приблизно половина політиків (ще більше політологів), а от серед населення прибічників НАТО лише 22 %, тоді, як позаблоковий нейтральний статус держави підтримують близько половини громадян держави.

Стан масової свідомості свідчить про те, що процес усвідомлення націо­нальних інтересів і вироблення суспільно погодженої стратегії України на міжна­родній арені далекий від завершення. Останнім часом дискусія з цього приводу активізувалася, що посилило поляризацію поглядів у суспільстві.Причиною спрощеного ставлення до практичних питань міжнародної співпраці, прозахід­ного чи проросійського романтизму є перебільшення сподівань на допомогу або з боку Заходу, або з боку Росії, споживчих розрахунків на стосунки з ними.

Політичне підґрунтя декларованої збалансованості зовнішньої політики не можна вважати надійним. Суспільство не дійшло консенсусу щодо зовнішньо полі­тичних пріоритетів, натомість існує відносна рівновага прибічників та непримиренних противників проголошених цілей.

За таких умов відносна стабільність курсу виконавчої влади досягається переважно шляхом кон’юнктурного балансування, відмовою від принципових рішень і заходів.

Підсумовуючи розглянуті проблеми, можна зробити такі висновки.

1. Глобальні трансформації у світовій політичній системі, започатковані на початку 90-х рр. ще не завершилися. Використавши можливості для набуття незалежності, Україна не зуміла скористатися величезним внутрішнім потенціалом і найширшими зовнішніми можливостями для власного зміцнення та процвітання. Результати її зовнішньополітичної діяльності свідчать про перевагу прорахунків і втрат над здобутками і надбаннями. Передумовою стабілізації міжнародного становища України є захист її зовнішньої політики від впливу внутрішньополітичної кон’юнктури та боротьби за владу, хуторянства, невизначеності на основі реальної трансформації і прагматизації самої внутрішньої політики на основі європейських традицій.

2. Інтересам держави відповідає переважний розвиток співпраці з країнами Заходу, центральної і східної Європи та повномасштабне залучення до вирішення внутрішніх проблем політичних, економічних і фінансових міжнародних організацій. Україна зацікавлена у підтриманні стабільних конструктивних міжрегіональних зв’язків. Протиставлення проросійської та прозахідної орієнтації поза логікою внутрішньополітичної боротьби і з погляду довготермінових завдань національного розвитку не має реального підґрунтя. Головними мають стати ціннісні, а не суб’єктні пріоритети.

3. Актуальним завданням є послаблення економічної (енергетичної) залежності від Росії та розвиток з нею паритетних, взаємовигідних, партнерських відносин, збалансування зовнішніх політичних, економічних і гуманітарних зв’язків. Стратегічна мета – перетворення відносин з Росією на елемент стабільної системи міжнародної співпраці, на сферу дій міжнародно-правових норм і відповідних європейських традицій.

СНД не може розглядатись як альтернатива участі у європейській інтеграції і не має жодним чином обмежувати розвиток співпраці з іншими партнерами. Так само і тенденції розвитку Співдружності мають оцінюватися з огляду їхньої відповідності загальноєвропейським.

4. На особливу увагу заслуговує субрегіон ЦСЄ – найбільш динамічний і такий, що значною мірою визначає перспективи утвердження цілісності євроатлантичного простору. Найефективнішою політикою тут може стати приєднання до колективної стратегії безпеки та процесів безперервної поетапної інтеграції. Такі процеси мають бути поширені і на країни Чорноморського басейну. Важливо вже зараз чітко розвивати засади співпраці у цьому субрегіоні за європейськими стандартами та рухатись у напрямі його повноцінного включення до “Великої Європи”.

5. Важливо з’ясувати нові аспекти і виміри геополітичних змін, взаємовідносин і пріоритетів держав, окреслити політичні підходи та концептуальні засади у ставленні сучасної України до НАТО.

Який шлях обере Україна, буде залежати не стільки від задекларованих намагань, скільки від результатів реального розподілу та законодавчого закріплення владних повноважень у трикутнику Парламент – Кабінет Міністрів – Президент, у контексті конструктивних (або руйнуючих) дій певних політичних сил.

Дата добавления: 2015-05-24