Домінанти воєнно-силової політики в сучасному світі

Виходячи із особливостей сучасної глобальної геополітичної ситуації і тенденцій її розвитку можна окреслити домінанти воєнної політики ключових світових гравців.

Сучасна воєнна політика США характеризується використанням усіх складників власної військової могутності для здійснення впливу на інші держави та міжнародні структури. Практичними етапами такого впливу стали: Ірак – 1990 р., Югославія – 1999 р., Афганістан – 2001 р., Ірак – 2003 р. (усупереч рішенням Ради Безпеки ООН). Як небезпідставно зазначають окремі аналітики, подіями в Югославії Вашингтон відкрив постімперіалістичну еру вільного світу, коли захист національної величі поставлено вище за інтереси колективної безпеки, а просування національних пріоритетів (свободи і демократії) віддзеркалює рівень готовності американського капіталу контролювати міжнародну фінансово-економічну систему.

Метою воєнної політики США у ХХІ ст. проголошено забезпечення захисту країни і зміцнення миру на планеті за рахунок:

1) надання союзникам і партнерам гарантій виконання американцями своїх обов’язків, переконування противників у безперспективності розвитку воєнного суперництва із США;

2) нанесення рішучої поразки будь-якому противнику.

Досвід, який збройні сили США отримали у чотирьох воєнних кампаніях посткомуністичної доби, а також зміни умов і характеру збройної боротьби визначили і новий зміст національної воєнної стратегії. Вона базується на застосуванні превентивної військової сили на етапі, коли військова загроза ще не набрала чітко окреслених форм. США відкрито проголосили готовність до здійснення одноосібних воєнних акцій в умовах, які вони вважають загрозливими для себе.

Відповідно до пропозицій Комісії з національної безпеки можливі ситуації залучення збройних сил військово-політичним керівництвом країни розглядатимуться за такими критеріями: 1) коли існує загроза американським союзникам чи друзям; 2) коли перспектива застосування масового знищення може стати загрозою для цивільного населення; 3) коли існує небезпека для доступу до ресурсів, критичних для глобальної економічної системи; 4) коли окремі режими демонструють намір завдати серйозної шкоди американським національним інтересам; 5) коли окремі країни проводять політику геноциду.

З урахуванням воєнно-політичних орієнтирів здійснюється ресурсне забезпечення процесу військового будівництва США, зокрема його фінансування, яке наблизилося до 600 млрд. доларів США у 2010 р. Пильна увага військово-політичного істеблішменту США до сухопутних військ, ВМС, ВПС та морської піхоти передбачає перетворення їх на військові структури, які не повинні мати світових конкурентів у питаннях озброєння, оснащення та забезпечення.

Відповідно до політики “передової присутності” американські військові структури розгортаються у регіонах, де загрози національним інтересам США, як вважають у Вашингтоні, набрали усталеного вигляду. Такими районами визначено Перську затоку, зони Тихого та Індійського океанів. Починаючи з 2002 р. (з часу проведення антитерористичної операції в Афганістані), США посилили свою воєнну присутність у Центральній Азії. Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан і Туркменістан увійшли до списку країн, з якими США підтримують зв’язки у сфері безпеки. Триває масштабна передислокація американських військ за кордоном та створення мережі нових військових баз. Протягом 2004 – 2010 рр. Вашингтон має намір перемістити близько 150 тис. військовослужбовців. Місця розташування баз визначаються необхідністю нанесення раптових ударів по противнику з метою не дати йому можливості атакувати територію США та їх союзників.

За будь-якого розвитку подій на планеті США і надалі залишатимуться їх найактивнішим учасником. Для цього у них є всі необхідні інструменти зовнішнього впливу – політичні, економічні, фінансові, технологічні, інформаційні, духовно-культурні, а також тісно пов’язані з ними воєнні. Стратегія національної безпеки США – це синтез теорії і практики забезпечення безпеки як воєнними, так і невоєнними засобами. Її метою є зниження моменту нестабільності у функціонуванні світових політичних та економічних систем, створення умов для підтримання США своїх виняткових позицій у більшості сфер життєдіяльності сучасної високорозвинутої країни.

Воєнна політика Великої Британії протягомостанніх десятирічпідтвердила кілька важливих висновків: Велика Британія залишається послідовним союзником США; британські інтереси мали і мають глобальний характер; у захисті національних інтересів Лондон завжди готовий використати економічні, політичні та воєнні важелі.

Національна воєнна стратегія Великої Британії ґрунтується на кількох головних вимогах.

1. Постійно підтримувати національний воєнний потенціал, який у складі сил НАТО слугуватиме гарантом безпеки у випадку появи стратегічної загрози в Європі. Фактором стримування будуть як британська ядерна зброя, так і сили загального призначення.

2. Вести постійний моніторинг міжнародної обстановки. Враховувати, що засобом вирішення міжнародних проблем на рівних можуть бути як політичні й економічні заходи, так і військова сила.

3. Задовольняти потреби матеріально-технічного забезпечення регіонального конфлікту “некласичного” типу з урахуванням можливості виникнення “стратегічної загрози”.

4. Неухильно реалізовувати всі наявні економічні, дипломатичні і воєнні можливості з метою захисту своїх глобальних інтересів.

Щодо британського бачення сучасної Росії, з якою за Ла-Маншем традиційно пов’язують “стратегічну загрозу”, то головні тези стосовно цього формулюються приблизно так: Росія не є і ніколи не буде “м’яким” міжнародним партнером; відносини між Росією і Заходом – це постійний конфлікт інтересів.

Принципами розбудови британських збройних сил визнано: створення постійних, розгорнутих до штатного рівня, військових формувань, які можуть бути швидко нарощені до рівня, достатнього для гарантованого придушення чи локалізації загрози будь-якого рівня; скорочення воєнної присутності у мирний час із вибірковим збереженням зусиль у стратегічних регіонах світу (Близький Схід, Перська затока, Середземне море); зниження до розумного рівня стану загальної бойової готовності; створення та розгортання Сил швидкого реагування.

Незважаючи на ситуаційні відмінності, британський варіант воєнної політики залишається незмінним у своїх головних вимірах: утримувати Велику Британію у центрі світових справ, створювати умови для виконання Об’єднаним королівством функції координаційного центру між Європою та Північною Америкою.

Воєнну політику оновленої Німеччини слід розглядати як наслідок виконання рішень Потсдамської конференції і трьох доленосних для країни “Д” – денацифікації, демілітаризації, демократизації.

Починаючи з 1992 р., Німеччина активно реалізує два вектори національної воєнної політики – європейський та євроатлантичний. Європейський вектор пов’язаний з дією Маастрихтських угод та проведенням спільної воєнної політики країнами – учасницями ЄС. У цьому контексті Німеччину можна вважати європейським лідером у створенні відповідних військових структур Євросоюзу.

Водночас євроатлантичний вектор воєнної політики ФРН тісно пов’язується з геополітичними можливостями США і НАТО. Німецькі державні лідери вважають, що в разі виникнення регіонального конфлікту, подібного до косовського, без втручання США і НАТО Європу можуть спіткати серйозні випробування.

Завдання бундесверу органічно випливають з Основного закону ФРН, цілей німецької політики безпеки і оборони:

1) національна оборона в межах НАТО;

2) запобігання конфліктам;

3) врегулювання криз;

4) боротьба з міжнародним тероризмом;

5) участь у міжнародних операціях;

6) підтримка союзників;

7) партнерство і співпраця [згідно з планом реформ до 2010 р. чисельність бундесверу має становити 280 тис. чоловік (2003 р. – 338 тис.)]. Проте високотехнологічні системи озброєнь, які надходять на озброєння бундесверу, повністю нівелюють його деяке кількісне скорочення.

Воєнна політика Франції, ґрунтуючись на принципі “незалежної оборони”, передбачає реалізацію двох ключових векторів розвитку. Перший полягає у суттєвому реформуванні збройних сил відповідно до глобальних викликів і загроз та сучасного рівня розвитку військового мистецтва. Основою національної оборони лідери П’ятої республіки бачать національні ядерні сили і сили швидкого реагування. Другий вектор цілком обґрунтовано спрямований назовні та демонструє наміри Франції поєднати активну участь у розбудові безпечної Європи на основі спільної політики безпеки і оборони в межах ЄС і тісної співпраці з НАТО, до воєнної організації якого Франція повернулася у 2009 р.

Воєнна політика Російської Федерації

Оновлення президентської вертикалі влади Росії у грудні 2000 р. стало своєрідним поштовхом до інтенсивного переосмислення ролі збройних сил РФ та інших силових структур у поверненні Росії статусу великої держави.

Нова якість російського військового будівництва пов’язана із уведенням у дію нових державних документів воєнно-політичного характеру – Концепції національної безпеки Російської Федерації (1999 р.), Воєнної доктрини Російської Федерації (2000 р.) та Воєнно-морської доктрини Російської Федерації (2000 р.), а також Основ державної політики РФ щодо військового будівництва на період до 2010 р., Федеральної програми реформування системи військової освіти в РФ на період до 2010 р., Федеральної програми переходу на контрактну службу тощо. До цього переліку слід додати й Акт “Росія – НАТО” (1997 р.), з підписанням якого стосунки Москви і Брюсселя стали більш визначеними. Частка воєнних витрат зростає і до 2010 р. має досягти 3,3-3,5 % у російському ВВП.

Завданнями російських збройних сил на початок ХХІ ст. є:

– стримування; відбиття агресії; виконання союзницьких зобов’язань;

– участь у миротворчих операціях самостійно і під егідою ООН;

– участь у вирішенні внутрішніх конфліктів; боротьба з міжнародним тероризмом;

– підтримка політичних акцій РФ на міжнародній арені;

– захист об’єктів і споруд РФ у світовому океані, космосі, на території іноземних країн та виняткової морської економічної зони.

Інструментами вирішення цих завдань є стратегічні ядерні сили (СЯС) РФ, а також сили загального призначення у складі: сухопутні війська, військово-повітряні сили (до складу яких входять сили ППО), воєнно-морські сили. Всі компоненти забезпечення російської військової могутності мають власні програми розвитку. Отже, збройні сили РФ залишаються предметом підвищеної державної уваги.

Питання і завдання для самоконтролю

1. Який зміст вкладається у формулу “політика з позиції сили”, що пов’язується з американською школою політичного реалізму?

2. Що означає принцип “балансу сил” у регіональній та світовій політиці?

3. Окресліть основні кроки формування “силового балансу” у світі у другій половині ХХ та на початку ХХІ ст.

4. Назвіть та коротко проаналізуйте основні парадигми геополітичної стратегії сучасної України.

5. На Вашу думку, Європейська інтеграція України: свідомий вибір чи вимушений крок?

6. Які, на Ваш погляд, наслідки для безпеки України може мати вибір нашою державою позаблокового статусу?

7.Чому, на Ваш погляд, підтримання конструктивних відносин з Росією та Заходом є жорстким імперативом для нашої країни?

8. Охарактеризуйте домінанти воєнної політики ключових світових гравців.

9. Якою, на Ваш погляд, має бути воєнна політика України в силовому європейському та євроатлантичному середовищі?

Література

1. Актуальні проблеми воєнної політології: підруч. для слухачів ВВНЗ ЗС України / за заг. ред. В. Ф. Смолянюка. – Вінниця: Нова книга, 2002. – С. 201 – 237.

2. Бжезінський З.Велика шахівниця. Американська першість та її стратегічні імперативи / З. Бжезінський. – Львів: Лілея-НВ, 2000. – 236 с.

3. Біла книга 2009. Оборонна політика України. – К.: Міноборони України, 2010 (Аналогічні видання за 2005 – 2008 рр.).

4. Хантінгтон С. Зіткнення цивілізацій? / С. Хантінгтон // Наука і оборона. – 1998. – № 3. – С. 31 – 38.

5. Геополітика: підруч. / А. І. Кудряченко, Ф. М. Рудич, В. О. Храмов. – К.: МАУП, 2004. – 296 с.

6. Голишев В. Європеїзація системи оборони? Теорія і практика створення європейських збройних сил / В. Голишев, В. Смолянюк // Політика і час. – 2000. – № 11 – 12. – С. 38 – 47.

7. Грубов В. М.Європейська колективна безпека в умовах глобалізації: ліберальна парадигма / В. М. Грубов. – К.: ФАДА ЛТД, 2007. – 554 с.

8. Караганов С. А.ХХI век и интересы России / С. А. Караганов // Современная Европа. – 2004. – № 3. – С. 5 – 10.

9. Мадіссон В. В. Сучасна українська геополітика: навч. посіб. / В. В. Мадіссон, В. Л. Шахов. – К.: Либідь, 2003. – 176 с.

10. Смолянюк В. Ф. Військова могутність України: Теоретико-методологічні засади формування і розвитку (політологічний аналіз досвіду 1990-х років): моногр. / В. Ф. Смолянюк. – К.; Ірпінь: ВТФ “Перун”, 2000. – 448 с.

11. Смолянюк В. Ф. У силовому середовищі. Військова могутність суміжних держав як проблема геополітичного визначення України / В. Ф. Смолянюк // Політика і час. – 2000. – № 7 – 10.

12. Українав сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти / за ред. Ф. М. Рудича. – К.: МАУП, 2002. – 488 с.

ВИСНОВКИ

1. Політика балансу сил і сьогодні залишається головним інструментом сучасної геополітики, забезпечення локальної, регіональної та міжнародної безпеки. Однак тисячолітня історія конфліктів і війн переконливо доводить неможливість подальшого прогресу на основі силового протиборства. Принцип балансу сил і формула розвитку держав шляхом обмеження інтересів інших країн і народів у сучасному світі поступово втрачають сенс. На зміну концепції балансу сил йде концепція балансу інтересів у зовнішній політиці держав.

2. Реальна геополітична практика кінця ХХ – початку ХХІ ст. доводить, що геостратегія України має бути не прозахідною чи просхідною, вона повинна залишатися “проукраїнською”, спрямованою на забезпечення власних національ­них інтересів. Останнім часом це стає одним із найважливіших, дійсно страте­гічних імперативів національної геостратегії незалежної Української держави. Передумовою стабілізації міжнародного становища України є захист її зов­нішньої політики від впливу внутрішньополітичної кон’юнктури та боротьби за владу, хуторянства, невизначеності, на основі реальної трансформації і прагма­тизації самої внутрішньої політики на основі європейських традицій.

3. Україна повинна як можна скоріше визначитися із власною воєнно-політичною стратегією як частиною загальної геостратегії з метою ефективної реалізації завдань забезпечення воєнної безпеки держави, зміцнення її обороноз­датності, й на цій основі – посилення національної безпеки суспільства і держави.

КОРОТКИЙ СЛОВНИК ОСНОВНИХ ВОЄННО-ПОЛІТИЧНИХ ТЕРМІНІВ

Агресія воєнна (латин. aggressio – напад) – міжнародно-правове поняття, яке означає незаконне, з точки зору Статуту ООН, застосування збройної сили однією державою проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або народу (нації). Під час установлення акту агресії звертається увага передусім на ознаку першості (ініціативи застосування військової сили), а також наміри та інтенсивність військових дій.

Алгоритм оцінЮВАННЯ воєнно-політичної обстановки – установлена наукою та практичним досвідом послідовність логічних та оцінних дій, правил аналізу воєнно-політичної обстановки, що допомагають отримати результат, однозначно детермінований вихідними даними.

Альянс воєнно-політичний (фр. alliance) – це міждержавний воєнний союз (воєнна коаліція, воєнний блок), тобто воєнно-політичне угрупування держав для досягнення політичної мети за допомогою військових засобів. Цей термін може бути застосований для визначення як двосторонніх, так і багатосторонніх союзів, термінових і довгострокових за терміном створення й існування.

Баланс сил – стан воєнно-політичної обстановки в світі (регіоні), при якому агресивна акція будь-якої держави зустріне протидію з боку коаліції держав достатньо сильну, щоб нейтралізувати агресію.

Безпека національна і міжнародна – фактор збереження миру, який заснований на взаємній обумовленості національної і міжнародної безпеки. Забезпечення національної безпеки окремих держав і міжнародної безпеки в цілому становить частину загальної задачі сучасності – збереження й зміцнення загального миру, запобігання воєн.

Відносини воєнно-політичні – система взаємозв’язків і взаємодій, що виникають між соціальними спільнотами, державами, їх воєнними організаціями з приводу воєнного або невоєнного використання засобів збройного насильства для досягнення певних політичних цілей у міждержавних стосунках. Вони є формою воєнно-політичної діяльності суб’єктів воєнної політики й складаються під час цієї діяльності згідно з воєнно-політичними поглядами, концепціями, доктринами, у яких відображається міжнародна і внутрішня обстановка, баланс сил і задуми учасників міжнародного процесу.

Війна – складне соціально-політичне явище, що охоплює всі сфери життя держави, які перебувають у тісній взаємодії та формуються на загальній суспільно-політичній базі, і визначається внутрішньою та зовнішньою політикою; війна є однією з форм розв’язання соціально-політичних, ідеологічних, національних, територіальних, релігійних та інших суперечностей між державами, народами, націями, класами і соціальними групами шляхом збройного насильства.

Військова сила держави (коаліції) – засіб політики; виступає певною частиною воєнної могутності, являє собою ступінь і інтенсивність реального впливу цієї могутності в тих або інших цілях на інші держави або систему міжнародних відносин.

Військовий переворот – форма насильницької зміни державної влади, внаслідок якої політичне керівництво країною переходить у руки представників армії, є результатом нецивілізованих, неконституційних взаємовідносин між армією і політичною владою.

Військово-технічна політика – напрям воєнної політики держави, пов’язаний з підтриманням у боєздатному стані систем озброєння та військової техніки, які є основою бойового потенціалу збройних сил, виробництвом нових систем ОВТ та їх модернізацією, забезпеченням технологічної переваги над евентуальним противником.

Військово-географічний потенціал воєнної могутності – це реальні можливості держави, що випливають із сукупності природних умов (розміру території, рельєфу, клімату, запасів корисних копалин, енергетичних ресурсів тощо) та її здатність використовувати їх в оборонних інтересах усього суспільства.

Військово-економічний потенціал воєнної могутності – реальні можливості держави, які можуть бути спрямовані на задоволення матеріальних потреб її воєнної організації з метою підготовки до захисту від агресії.

Військово-соціальний потенціал воєнної могутності – це реальні можливості, закладені в соціально-класовій структурі суспільства, ступінь міцності взаємин між різними соціальними спільнотами, які сприяють вирішенню завдань, що постають перед суспільством, у тому числі у військовій галузі.

Воєнна безпека – стан захищеності прав і свобод громадян, базових інтересів та цінностей суспільства і суверенної держави від можливих зазіхань із застосуванням воєнної сили.

Воєнна доктрина держави –система офіційно прийнятих у державі на даний період основоположних поглядів (настанов) на запобігання війнам і збройним конфліктам, на їх характер і способи ведення та підготовку до них держави і збройних сил і використання військової сили в інтересах забезпечення національної, регіональної і міжнародної безпеки. В цих офіційних поглядах фіксується ставлення держави до війни, визначається характер можливих воєнних завдань, способи їх вирішення, а також головні напрями військового будівництва.

Воєнна доктрина України становить сукупність затверджених Верховною Радою України основоположних настанов і принципів щодо організації та забезпечення воєнної безпеки особи, суспільства і держави шляхом політичних, дипломатичних, економічних, інформаційних і воєнних заходів.

Воєнна могутність держави – сукупність усіх матеріальних і духовних сил держави (коаліції держав) та її спроможність мобілізувати ці сили для забезпечення воєнної безпеки суспільства і держави, стримування агресії, локалізації збройного конфлікту або досягнення цілей війни. Синонімом цього поняття є категорія “обороноздатність держави”.

Воєнна наука – система знань про воєнно-стратегічний характер війни, шляхи запобігання їй, підготовку збройних сил і країни до відбиття агресії, про закономірності, принципи і способи підготовки та ведення збройної боротьби в інтересах захисту своєї держави. Предметом воєнної науки є збройна боротьба.

Воєнна небезпека – такий стан воєнно-політичної обстановки на кордонах держави, який характеризується наявністю певної імовірності воєнного конфлікту з іншою державою або коаліціями держав, а також можливих наслідків цього конфлікту, які виражаються в нанесенні істотної шкоди національним інтересам та національним цінностям сторін шляхом застосування воєнної сили.

Воєнна організація держави – це охоплена єдиним керівництвом сукупність державних військових формувань, воєнно-промислових, військово-наукових, військово-навчальних і забезпечувальних структур та органів керування ними, яка створює належні умови для збройного захисту національних інтересів держави від зовнішніх і внутрішніх воєнних загроз, здійснення правоохоронної діяльності, забезпечення захисту населення у випадках надзвичайних ситуацій.

Воєнна політика держави – складова частина загальної політики держави, яка базується на законодавчих положеннях з військових питань і має визначити основні цілі і напрями з підготовки і застосування збройних сил та інших військових формувань для забезпечення воєнної безпеки, запобігання війнам і воєнним конфліктам, створення необхідних умов для успішного протистояння та відбиття можливої збройної агресії.

Воєнна політика України – складова частина загальної політики держави у сфері національної безпеки, яка базується на законодавчих положеннях із питань безпеки і оборони та має визначити основні цілі і напрями з підготовки й застосування Воєнної організації держави для забезпечення воєнної безпеки, запобігання війнам і воєнним конфліктам, створення необхідних умов для успішного протистояння та відбиття можливої збройної агресії.

Воєнно-політична стратегія – складова частина концепції націо­нальної безпеки держави, в якій згідно із законодавчо-нормативними документами з оборонних питань визначаються підходи політичного керівництва держави до змісту, основних принципів та напрямів її воєнної політики, цілей і масштабів застосування воєнної сили (в тому числі ядерної) для вирішення завдань забезпечення національної і, зокрема, зовнішньої воєнної безпеки, а також погляди щодо підготовки країни та збройних сил до можливої війни.

Воєнно-політичне співробітництво україни і НАТО –напрям військово-політичної взаємодії України і Північноатлантичного Альянсу з метою встановлення партнерських відносин, зміцнення воєнної безпеки України, посилення гарантій її суверенітету, територіальної цілісності та демократичного розвитку, входження України до структур європейської системи безпеки і оборони, реформування й розвитку Збройних Сил України за європейськими стандартами.

воєнно-стратегічний Паритет – це здатність держав до взаємного стримування від збройної агресії, тобто баланс сил, приблизна рівність у галузі ядерних та звичайних видів озброєнь. Вважається, що переваги за одними показни­ками воєнної могутності певної держави можуть урівноважуватися перевагами за іншими показниками озброєнь інших держав, а також перевагами систем колективної безпеки, взаємодопомоги держав на двосторонній договірній основі.

політичний (воєнно-політичний) потенціал воєнної могутності держави – це можливості, закладені в політичній системі суспільства (державних структурах, політичних організаціях, політичних відносинах, політичній свідомості і культурі тощо, здатність мобілізувати матеріальні і людські ресурси країни для досягнення політичних цілей, вирішення певних воєнно-політичних завдань.

Геополітична обстановка – конкретний склад, розстановка та характер взаємодії геополітичних центрів сили у світі або в певному регіоні, що значно впливають на систему міжнародних відносин, зовнішньополітичні й воєнно-політичні стратегії держав, які входять до даного геополітичного простору, а також на систему світової та регіональної безпеки.

Геополітична стратегія –визначення та вибір державою головних зовнішньополітичних орієнтацій, напрямів та форм міжнародної діяльності, виходячи з національних інтересів, геополітичного положення країни, геополітичної ситуації, що склалася, з урахуванням природно-економічних, етнокультурних, зовнішньо­політичних, воєнно-політичних та інших чинників. Об’єктом геополітичної стратегії є визначення головних цілей та програм міжнародної діяльності держави на певному етапі її історичного розвитку.

Геополітичні центри сили – певні держави або угрупування держав, що за станом геополітичного положення, політичної, економічної та воєнної могутності, цивілізаційних та інших факторів свого розвитку вирішально або значно впливають на міжнародні політичні процеси у світі або в регіоні, на систему міжнародної безпеки та міжнародного порядку.

Демократичний Цивільний контроль над армією – важливий принцип взаємодії між армією, суспільством і цивільною політичною владою, принцип будівництва збройних сил у демократичному суспільстві. В умовах відкритого суспільства складається особлива модель демократичного цивільного контролю над збройними силами, що спирається на безумовне визнання військовими верховенства цивільної політичної влади.

Демонстрація сили – загрозливі дії однієї держави або угрупування держав проти іншої держави (групи держав) з метою надання політичного, економічного і воєнного тиску. Може здійснюватися шляхом підвищення рівня готовності збройних сил, висування військ до державного кордону, проведення маневрів, навчань, польотів літаків та ін.

Думка воєнно-політична – сукупність поглядів, уявлень, концепцій щодо взаємозв’язку війни і політики, характеру, особливостей і закономірностей можливих війн і воєнних конфліктів, місця і ролі військової сили, воєнної організації у вирішенні політичних цілей та завдань певних соціальних сил суспільства.

Духовний потенціал воєнної могутності держави втілює духовні, морально-психологічні та морально-політичні можливості населення країни та особового складу збройних сил, що визначаються ступенем сформованості моральної та політичної (державницької) свідомості народу, усвідомленням народом своєї гідності, патріотичною спрямованістю почуттів.

Європейська ідентичність у сфері безпеки і оборони (ЄІСБО) –політика НАТО, спрямована на посилення ролі європейського складника у сфері безпеки і оборони континенту, зміцнення її скоординованого внеску у миротворчі місії та для більшої збалансованості партнерства між північноамери­канськими та європейськими країнами – членами Альянсу.

Європейська система безпеки І оборони – система інститутів безпеки та заходів європейських держав, спрямованих на запобігання війнам, форму­вання такого стану міжнародних відносин у Європі, який виключає війни й воєнні конфлікти у взаєминах між державами цього регіону й одночасно за допомогою спільних політичних і воєнних структур забезпечує захист суверенітету європейських держав, базових європейських демократичних цінностей від воєнних загроз ззовні.

Єдина Європейська армія – багатонаціональні об’єднані збройні сили європейських держав, які планується створити під егідою Євросоюзу з метою формування суто європейської системи воєнної безпеки і оборони, вирішення кризових проблем на континенті.

Збройний конфлікт являє собою форму вирішення політичних, національно-етнічних, релігійних, територіальних та інших суперечностей із застосуванням засобів збройного насильства як усередині країни, так і стосовно суміжної держави без проведення мобілізаційних заходів, під час якого держава не переходить в особливий стан, який називається війною. У ньому можуть брати участь групи озброєних осіб, окремі формування прикордонних військ, тактичні з’єднання, а також оперативно-тактичне об’єднання збройних сил або інші військові формування.

Збройні сили ООН (“блакитні каски”) – багатонаціональні військові формування, створювані за рішенням Ради Безпеки ООН у рамках операцій, спрямованих на підтримку або відновлення міжнародного миру й безпеки, якщо інші засоби врегулювання спору (конфлікту) є недостатніми. Використовуються Радою Безпеки через Воєнно-штабний комітет ООН.

Інститути європейської безпеки – міжнародні європейські організації, діяльність яких спрямована на розв’язання основних проблем європейської безпеки. Основними інститутами європейської безпеки на початку ХХІ ст. є Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Європейський Союз (ЄС), Північноатлантичний альянс (НАТО), Західноєвропейський Союз (ЗЄС), Рада Європи (РЄ) та деякі субрегіональні організації.

Інформаційна війна – всеохоплююча і цілісна стратегія, обумовлена зростаючою значущістю і цінністю інформації у питаннях політики, економіки, оборони та безпеки держави. Інформаційна війна складається з дій, які проводяться для досягнення інформаційної переваги в забезпеченні національної безпеки з використанням впливу на інформацію та інформаційні системи противника з одночасним захистом своєї інформації та інформаційних систем. Вона являє собою узгоджену діяльність щодо використання інформації як зброї для ведення бойових дій або на реальному полі бою, або в економічній, політичній чи соціальній сфері.

концепція Стримування – одна з базових концепцій, що покладена в основу політики забезпечення воєнної безпеки України, за якою у межах оборонної достатності створюється Воєнна організація держави, що здатна звести до мінімуму ймовірність виникнення воєнного конфлікту за рахунок загрози завдати можливому агресору неприйнятної шкоди, внаслідок чого він втрачає стимули для нападу. У воєнний час поняття стримування означає не допущення використання агресором зброї масового ураження, обмеження масштабів та інтенсивності конфлікту, розв’язання його на ранній стадії.

Методологічні основи воєнної політики – вчення про принципи побудови, форми і методи наукового пізнання воєнно-політичних відносин і практичної воєнно-політичної діяльності. Вони складаються з методологічно значущих для воєнної політики законів, принципів і методів соціальних наук (філософії, економіки, соціології та інших) і методології саме воєнної політології і воєнної науки.

Миротворча операція – комплекс узгоджених дій певних держав на підставі рішення (мандата) ООН під її керівництвом або під керівництвом регіональних організацій з безпеки для врегулювання конфліктів міжнародного або не міжнародного характеру шляхом надання різноманітних видів гуманітарної допомоги або застосування підрозділів збройних сил для недопущення збройного конфлікту, його припинення, відновлення та побудови миру.

Міжнародна безпека – система заходів держав, міжнародних органі­зацій, спрямована на забезпечення захищеності країн від загроз, пов’язаних із засто­суванням сили у міжнародних відносинах, на запобігання війн та воєнних конфліктів, створення міжнародного порядку, заснованого на принципах Статуту ООН.

Міжнародне гуманітарне право (МГП), або право війни – сукупність міжнародних конвенцій та звичайних норм, які складають так звані правила ведення війни, або закони та звичаї війни, що регулюють відносини між воюючими державами, а також воюючими державами, з одного боку, і нейтральними – з іншого, які мають своїм призначенням гуманізацію методів ведення війни.

Міжнародний порядок –такий устрій міжнародних відносин, який має забезпечити основні потреби держав-націй, регіональних міждержавних утворень і асоціацій, а також усіх інших легітимних міжнародних організацій та інститутів, які здатні створювати і підтримувати суверенітет, умови їх існування та розвитку.

Нато – військово-політичний блок, “євроатлантичний форум” для проведення країнами-союзниками консультації з будь-яких питань, що зачіпають життєво-важливі інтереси його членів, включаючи події, здатні поставити під загрозу їх безпеку; забезпечує заборону будь-якої форми агресії відносно території будь-якої держави – члена НАТО або захист від неї.

Науково-теоретичні основи воєнної політики –система теоретичних і практичних досягнень різних галузей наукового знання, що сприяють підвищенню ефективності воєнно-політичної діяльності, виступають як її наукове підґрунтя. До загальнотеоретичних основ воєнної політики належать воєнно-філософські, воєнно-соціологічні, воєнно-економічні, воєнно-педагогічні та інші досягнення відповідних соціальних наук, що забезпечують її наукову обґрунто­ваність, ефективність і дієвість та мають світоглядний характер і зміст. До спеці­ально-теоретичних основ воєнної політики належать воєнна політологія, воєнна наука, воєнна доктрина, а також воєнно-політичні або воєнно-стратегічні концепції.

Національна безпека України – стан захищеності життєво важ­ливих інтересів особи, суспільства й держави від внутрішніх і зовнішніх загроз та є необхідною умовою збереження та примноження духовних і матеріальних цінностей Українського народу.

Національна стратегія військового будівництва – складова частина воєнно-політичної стратегії держави, її воєнної політики щодо визначення й вибору головних напрямів та форм будівництва, реформування і розвитку збройних сил та інших інститутів Воєнної організації держави, виходячи з національних інтересів суспільства й держави у воєнній сфері, концепції (стратегії) національної безпеки і воєнної доктрини, а також державної системи поглядів на характер можливих війн, на форми і способи ведення збройної боротьби.

Національні інтереси України у воєнній сфері – потреби, фундаментальні цінності та прагнення українського народу до створення таких умов його життєдіяльності, що забезпечують безпеку людини, суспільства та держави від воєнних загроз. Національні інтереси України у воєнній сфері та їх пріоритетність обумовлюються конкретною воєнно-політичною ситуацією, що складається у країні та за її межами.

Нейтралітет –політика неучасті держави у воєнних союзах, альянсах, блоках і у війнах між ними, не надання допомоги воюючим сторонам. У міжнародному праві права й обов’язки нейтральної держави під час війни або збройного конфлікту регулюються Гаазькою (1907 р.) і Женевською (1949 р.) конвенціями.

Оборона України – система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних та інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у випадку збройної агресії або збройного конфлікту.

Оборонно-промисловий комплекс –сукупність органів держав­ної виконавчої влади, цивільних та воєнних галузей і виробництв, наукових і науково-дослідних установ, що призначені для забезпечення потреб оборони країни.

Обстановка воєнно-політична – це реальний на даний час стан воєнно-політичних відносин між суб’єктами воєнної політики в глобальному або регіональному масштабі, у двосторонніх або багатосторонніх відносинах, основні тенденції розвитку яких визначаються співвідношенням інтересів і сил держав (угрупувань держав).

Організація договору про колективну безпеку (ОДКБ) – військово-політичний союз, створений державами СНД на основі Договору про колективну Безпеку (ДКБ), підписаного 15 травня 1992 р.

Органи військового управління – центральні органи виконавчої влади, що здійснюють керівництво військовими формуваннями, Генеральний штаб (Головний штаб, Об’єднаний штаб, Комітет начальників штабів та ін.), інші штаби, командування, управління та посадові особи, призначені для виконання функцій з управління військами (силами), об’єднаннями, з’єднаннями, військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями, які належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади, а також військові установи, що забезпечують виконання законодавства країни з питань військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації.

Оцінка воєнно-політичної обстановки є процесом і результатом порівняння найбільш суттєвих компонентів і факторів реальних воєнно-політичних відносин з їх моделюванням (тобто створенням моделі конкретної обстановки) на основі визначеної системи принципів, методів та критеріїв.

Політика воєнної безпеки – комплекс (система) взаємопов’язаних спланованих заходів державних органів із метою підтримання стабільності внутрішнього стану та зовнішньополітичного положення країни, її економічного розвитку, систем державного і військового управління, морально-політичної єдності народу, ефективної, добре організованої структури оборонно-промислового комплексу (ОПК), підготовленої воєнної організації, здатної збройними засобами забезпечити захист держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Політологія воєнна –галузь наукового знання, що вивчає воєнну політику у всіх її проявах, про місце і роль воєнної сили в політиці, про закономір­ності її застосування суб’єктами політики для реалізації та захисту своїх корінних інтересів.

Політична культура військових кадрів – цілісна сукупність політичних та воєнно-політичних знань, уявлень, переконань, що перетворилися на ціннісні орієнтації й установки військовослужбовців, засвоєних ними принципів і норм, способів і форм політичної діяльності, які ефективно реалізуються у їх свідомості і поведінці у специфічних умовах військової служби.

Потенціали воєнної могутності держави – сукупність матеріальних і духовних сил суспільства, держави, її збройних сил, які можуть бути використані для забезпечення воєнної безпеки суспільства і держави, стримування агресії, локалізації збройного конфлікту або досягнення цілей війни.

принцип Оборонної достатності –один із головних принципів воєнної політики України, який полягає у створенні та підтриманні такого мінімального рівня воєнної могутності держави, що поряд з повним використанням можливостей національної системи забезпечення воєнної безпеки щодо мирного врегулювання міждержавних суперечностей відповідає рівню прогнозованої воєнної небезпеки та водночас не позбавляє Україну воєнно-стратегічного паритету стосовно інших держав регіонального оточення або їх коаліцій.

Принципи будівництва Збройних Сил України – основні вихідні вказівні положення щодо призначення, формування збройних сил, їх комплектування, характеру діяльності, взаємодії з політичними і соціальними структурами суспільства і т. ін. Як правило, це головні базові положення. У силу їх важливості для військового будівництва визначаються інститутами державної влади та закріплюються у чинному законодавстві країни.

Прогнозування воєнно-політичної обстановки – представ­ляє собою обґрунтоване передбачення її розвитку у світі, регіоні чи окремих локальних геополітичних просторах.

Рада національної безпеки і оборони України (РНБО) – конституційний координаційний орган держави з питань національної безпеки і оборони при Президентові України, координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері безпеки і оборони.

Реформа військова – суттєве перетворення воєнної системи держави, яке проводиться за рішенням вищих органів державної влади. Факторами, що викликають необхідність воєнної реформи, можуть бути зміни у геополітичній обстановці в регіоні та навколо держави, нові внутрішньо- та зовнішньополітичні завдання держави, виникнення нових видів озброєння та військової техніки, зміни в економічному стані країни, у засобах і способах збройної боротьби та ін.

Стратегічна концепція Альянсу – система воєнно-доктринальних поглядів НАТО на систему трансатлантичної безпеки і оборони у ХХІ ст. та шляхи її зміцнення за допомогою політичних і військових заходів, характер й особливості воєнних та інших загроз і можливих воєнних конфліктів та шляхи їх запобігання, мету і завдання Альянсу в системі європейської системи безпеки і оборони, напрями забезпечення його військового потенціалу, принципи стратегії та способи застосування.

Стратегія воєнна – складова частина військового мистецтва, яка охоплює теорію і практику підготовки країни і збройних сил до відбиття агресії, до можливої війни (збройного конфлікту), планування й ведення стратегічних операцій і війни в цілому.

Дата добавления: 2015-05-24