Історія становлення і розвитку соціології 6 страница

Ф. Вовк біологічні закони еволюції переносив у соціологію і на цій підставі висновував, що всі суспільні явища з’явилися не через втручання зовнішніх сил, а є результатом поступового розвитку фізичної природи людини; усі засоби людського життя є наслідком вдосконалення їх первісних форм; наука поступово розвинулася від перших випадкових спостережень первісної людини, релігія — з первісних вірувань тощо.

Соціологічні погляди Івана Лучинського (1845—1918) сформувалися під впливом О. Конта і Дж. Мілля. Цей учений уважає, що предметом соціології є закони еволюції суспільства, тобто загальні закони соціальних явищ — як один стан явища породжує інший. Іншими словами, за І. Лучинським, соціологія має вивчати соціальні явища в їх послідовному розвитку, у співвідношенні різних їх станів. Соціологічні закони, на думку вченого, повинні базуватися на даних історії і біології.

Ісаак Оршанський (1851—?) оцінюючи вчення О. Конта, уважав його недостатньо обґрунтованим. Так, він не погоджувався з тим положенням, що основною одиницею соціологічного вивчення є суспільство. На думку вченого, такою одиницею є людина як індивід фізіологічний, психологічний і соціальний. Звідси Оршанський робить висновок, що вчення про людський індивід (антропологія) лежить в основі соціології, а остання є галуззю біології. Цим пояснюється його намагання доповнити контівський закон трьох стадій розумового розвитку людства, додавши до нього психологічний і логічний аналіз, яким нібито знехтував О. Конт.

Оскільки в центрі соціологічного вивчення є індивід, то звідси і твердження про те, що основні етапи розумового розвитку людства збігаються з основними етапами життя людини. Так, теологічний етап, якому притаманний фетишизм, відповідає дитинству, метафізичний — юності, позитивний — зрілості.

Олександр Потебня (1835—1891) вивчав соціологічну сутність категорій «народ» і «народність», взаємовплив народів, співвідношення народності та ідеї національності. Народ є творцем мови, і мова зумовлює національну специфіку народу. Народність, на думку Потебні, є тим, чим один народ відрізняється від іншого. Кожна народність має право на саморозвиток. Народність не є атрибутивною ознакою народу. Вона виникає час від часу як задум окремих осіб чи груп зробити відмітні риси народу визначною засадою діяльності окремих представників чи уряду цього народу, аби звеличити їхню діяльність, надати їм більшої сили.

Соціолог Олександр Стронін (1826—1889) вивчав проблеми суспільства, під яким він розумів людство загалом, державу, сім’ю. Усі вони, на думку вченого, мають спільні риси, подібні закони. Одною з таких спільних рис усіх суспільств є їх пірамідальна будова. На вершині піраміди розміщується активна меншість — аристократія, внизу — більшість, демократія, у середині — тимократія. Така будова потрібна для руху суспільства. Вона нагадує зграю пташок у польоті, що вишикується в трикутник, вершину якого спрямовано в напрямку руху. Суспільству також для того, щоб легше було розсікати історичний простір, необхідно набрати вигляду піраміди. Окрім того, пірамідальна побудова суспільства сприяє підтриманню рівноваги в ньому. Якщо більшість перебуває в основі піраміди, ніякі розхитування меншості на вершині не загрожують падінням цієї піраміди.

Одним з тих, хто намагався зрозуміти механізм поведінки людини, був Павло Аландський (1844—1883). Він зазначав, що кожна людина діє на свій розсуд. Однак люди, які керуються лише сьогоденними потребами, не мають чітких програм дій і не здатні до будь-якої суспільної організації.

Христина Алчевська (1841—1920) зробила певний внесок у становлення прикладної соціології — розробила методику ви­вчення читацьких інтересів, яка ґрунтувалася на соціологічному спостереженні і могла використовуватися для вивчення інтересів суб’єктів будь-якої соціальної діяльності.

Володимир Антонович (1834—1908), вивчаючи українську націю і порівнюючи її з іншими національними типами, дійшов висновку, що національні особливості народу визначають його здатність до розвитку, а також характер відносин у трудових організаціях. Для українських професійних асоціацій (чумацтво, рибальство, чабанство) притаманна рівноправність їх членів. Рівноправність є одним з політичних ідеалів української нації. Ознаки нації як зумовлюються природою, так і набуваються (але вже на основі перших) у процесі історичного та культурного розвитку.

Сергій Подолинський (1850—1981) вивчав розвиток праці як основного соціального процесу, розвиток соціально-трудових відносин. У дослідженні «Ремесла і фабрики на Україні» він аналізує різні типи трудових занять, їх розповсюдженість в Україні, становище певних груп працівників, їх відносини з працедавцями тощо. Одним з вимірів соціальної стратифікації, умов соціальної мобільності Подолинський уважає належність до національності. Основоположну причину соціальної диференціації суспільства, соціальної нерівності вчений убачає в додатковій вартості, у несправедливостях організації праці, у тому, що безпосередній виробник працює не на себе, а на свого господаря.

Однією з особливостей розвитку соціологічної думки в Україні на межі ХІХ—ХХ ст. було поширення плюралізму, найяскравішим представником якого є соціолог Максим Ковалевський (1851—1916). Він прагнув поєднати позитивні досягнення різних соціологічних шкіл. М. Ковалевський народився в Харкові, закінчив 1872 року Харківський університет, продовжував свою освіту в Парижі, Відні, Берліні. Особисто був знайомий зі Спенсером, Дюркгеймом, Марксом, Енгельсом. Марксистських ідей М. Ковалевський не поділяв, його погляди формувалися під впливом Конта і Спенсера.

Соціологію М. Ковалевський розглядав як загальну теорію соціального розвитку і намагався вивчати історію в соціологічному аспекті [«Сучасні соціологи» (1905), «Соціологія» (1910) та ін.]. Ідею еволюції, поступового вдосконалення суспільних інституцій Ковалевський свідомо протиставляв марксизму. Виступаючи проти суб’єктивного методу в соціології, неокантіанського протиставлення суспільних наук природничим, Ковалевський основним соціологічним законом уважав закон прогресу, який полягає в поси­ленні соціальної солідарності між різними соціальними групами, класами, народами. Одне із завдань соціології він убачав у виявленні сутності такої солідарності, вивченні її різноманітних форм. Соціальний прогрес, на думку М. Ковалевського, відбувається під впливом різних чинників, але жодний з цих чинників не може бути визнаний за вирішальний. Будучи реформістом, М. Ковалевський заперечував революцію як рушійну силу суспільного прогресу.

Микола Грот (1852—1899) — відомий представник позитивіст­ської соціології в Україні, досліджував проблеми розвитку природи і людства, тлумачив сутність соціології та структуризацію наук. Розвиток М. Грот пояснював як безмежно складний і органічно зв’язаний ланцюг законовідповідних змін, які відбуваються в усіх сферах існування природи. Причина цих змін — взаємодія, а кінцевий результат — пристосування предметів природи один до одного. Оскільки пристосування бувають різними, то різними є й типи розвитку: прогрес, регрес, інгрес. Суб’єктивною ознакою прогресу, за Гротом, є зростання почуття вдоволення в якомога більшої кількості членів суспільства, а об’єктивною — економія сил та енергії людського організму. Звідси, соціальний прогрес — це низка здійснюваних людиною змін; він посилює і змінює напрями енергії людини у взаємодії з природою і спричинюється до зростання задоволення потреб та зменшення страждань народу.

Регрес — це непродуктивна затрата енергії людей, оскільки пов’язаний зі зменшенням діючої енергії.

Інгрес — це тривалий проміжок часу, коли не відбувається ні піднесення, ні спаду енергії в суспільстві.

Використовуючи принцип розвитку явищ природи, М. Грот розподілив усі науки на неорганічні, органічні й надорганічні. Соціологія і психологія — надорганічні науки. Психологія вивчає психічні явища, які мають більш загальний і простий характер. Соціологія вивчає соціальні явища, які мають більш спеціальний і складний характер. Учений гадав, що суспільству властиві ті самі функції, що й психології індивіда, а тому соціологія є за своєю суттю нічим іншим, як психологією суспільства.

Об’єктом вивчення соціології, на думку М. Грота, можуть бути такі явища в суспільстві:

· пізнання — мова, наука, знання;

· почуттєвість — звичаї, уподобання, художня творчість;

· воля — суспільні, політичні та релігійні тенденції;

· діяльність — зовнішня культура, юридичні, економічні, політичні закони та норми.

Відповідно до структури об’єкта М. Грот класифікував соціологію на такі розділи:

¨ суспільні й фізіологічні науки;

¨ науки про суспільну мораль, етику, мистецтво;

¨ науки про політичну історію і релігію;

¨ економічні та юридичні науки.

Микола Зібер (1844—1888), видатний економіст і соціолог, вивчаючи суспільство і суспільний розвиток, наголошував на тому, що не існування індивідів зумовлює існування суспільства, а навпаки, суспільство визначає становище індивіда. Досліджуючи чинники індивідуальної свободи особи, учений дійшов висновку, що характер праці у цьому є визначальним, що саме за умов випадкової і непостійної трудової зайнятості людина фактично позбавлена свободи. У розвитку суспільства він визначив низку щаблів і, порівнюючи їх, проаналізував общинне та капіталістичне господарювання.

М. Зібер вивчав проблеми народонаселення і, використовуючи для цього статистичні дані, критикував теорію Т. Мальтуса.

Соціологічна думка в Україні завжди розвивалась як складова загальноєвропейської культури. Так, на межі ХІХ і ХХ ст. на розвиток соціології в Україні значний вплив справив сформований на ідеях О. Конта і Г. Спенсера європейський позитивізм, зокрема, учення Е. Дюркгейма, який був ініціатором використання історико-порівняльного методу, спирався у своїх дослідженнях на статистику, використовував не тільки функціональний, а й каузальний метод, багатофакторний аналіз.

В українській науці цей метод уперше застосував славетний історик, академік, громадський діяч, голова Центральної Ради Української Народної Республіки (1917—1918) Михайло Грушевський (1866—1934).

З теорією О. Конта він ознайомився ще будучи студентом Київського університету, а переваги соціологічного методу оцінив, коли 1902 року в Парижі детально вивчав досягнення французької соціологічної школи.

На формування світогляду М. Грушевського надзвичайно вплинув Дюркгейм, з яким він підтримував особисті стосунки. «Правила соціологічного методу» Дюркгейма, як свідчить сам Грушевський, визначили напрямок його власних аналітичних розвідок. Саме «Правила соціологічного методу» М. Грушевський уважав новою теорією пізнання, яка пропонує шукати причини соціальних явищ у них самих, а не в індивідуальній свідомості. Перебування в Парижі, де в Російській вищій школі суспільних наук М. Грушевський читав курс української історії, остаточно сформувало його світогляд.

М. Грушевський, історик світового масштабу, став лідером інституалізації соціології в Україні. Його соціологічна робота охоплювала надзвичайно широке коло питань. У теоретичному ви-
вченні соціології він торкався й суспільно-політичного устрою, соціально-класової структури тогочасного суспільства, динаміки громадських настроїв, проблем етносоціології, етнополітики й моралі.

Виходячи з об’єктивних засад соціологічних знань, спираючись на історичні факти, удаючись до методу історичного порівняння, Грушевський намагався дати відповідь на питання: що таке людське суспільство, якими є закони його розвитку і прогресу?

Його головною науковою працею із соціології є «Початок громадянства (генетична соціологія)», яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології — висвітленню причин і чинників утворення соціальності, виникнення й існування людського суспільства. У ній, зокрема, аналізувалися структурні трансформації, що відбувалися на той час у суспільстві: криза традиційних інститутів (сім’ї, сусідських відносин тощо), зростаюча спеціалізація праці, виникнення великих промислових центрів, урбанізація життя, посилення промислової та державної бюрократії тощо. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, Грушевський наголошував на важливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій, коли то одні, то інші періодично переважають у суспільному розвитку. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що є об’єктом дослідження всіх соціальних наук.

М. Грушевський вивчав закономірності соціальної еволюції, критикував марксистський економічний детермінізм. Заперечуючи тлумачення соціальної еволюції як наслідку впливу суто біологіч­них інстинктів, учений акцентував увагу на ролі соціально-психологічних чинників.

З різних причин М. Грушевському не вдалося втілити в життя всі свої наукові задуми в Україні і довелося працювати над цим уже в еміграції.

Перший період перебування М. Грушевського за кордоном був зв’язаний з чималими труднощами. Він опинився на чужині без будь-яких засобів до існування. Незважаючи на це, прибувши до Відня, він одразу ж почав вирішувати практичні соціологічні проблеми, висунувши ідею створення єдиного наукового центру — Українського соціологічного інституту (УСІ), який об’єднав би різні наукові течії української соціології. Протягом 1919 р. вчений розробив три варіанти проекту УСІ. Передбачалися автономія цього наукового центру, державна дотація, колегіальне управ­ління, створення філій в основних світових центрах.

Цей проект було розіслано всім українським науковцям і розпочато переговори з Дніпровським союзом споживчих спілок про видання серії наукових соціологічних праць. Було складено програму, розпочато налагодження контактів з урядом Радянської України з метою фінансування останнім діяльності Інституту, а в майбутньому — переведення його в Україну.

М. Грушевський ставив перед Соціологічним інститутом найрізноманітніші завдання: проведення соціологічних досліджень, підготовка кваліфікованих дослідників у різних галузях соціології з орієнтацією на самостійну наукову роботу, підтримування зв’язків з міжнародними соціологічними організаціями, обмін досвідом соціологічної роботи — інформування світової громадськості про соціальне життя в Україні, ознайомлення українського суспільства зі здобутками соціологічної науки на Заході тощо.

Місцем перебування Українського соціологічного інституту
М. Грушевський обрав Женеву — традиційний інтернаціональний центр, де вже тоді перебувало багато національних організацій різ­них народів зі штаб-квартирою Ліги Націй включно. Однак через різні несприятливі обставини ця ідея виявилася нездійсненою.

Найсприятливіші умови для розгортання наукової діяльності української еміграції склалися натомість у Відні (Австрія), де ще 1915 року було засновано Загальноукраїнську культурну раду, яка мала на меті згуртувати українську інтелігенцію Галичини й Наддніпрянської України для науково-культурної діяльності за умов Першої світової війни. Саме тут, у Відні, 1919 року М. Гру­шевський і заснував перший український науковий заклад в еміграції — Український соціологічний інститут. Було сформовано бібліотеку, підібрано штат працівників, зокрема таких відомих учених, як Н. Шраг, В. Старосольський, Д. Антонович, М. Че­чель, М. Шаповал, В. Мазуренко, П. Христюк. Відбувалися громадські читання та лекції, видавалися матеріали деяких соціологічних досліджень.

З 1 лютого 1921 р. у Відні відкрилися річні безплатні загальні курси із суспільно-політичних наук для українських емігрантів. Серед різноманітної тематики лекцій були й питання соціології. Тему «Початок громадського та державного життя, або генетична соціологія» викладав сам М. Грушевський. Матеріали з теми лягли в основу пізніше опублікованої розвідки з курсу генетичної соціології (1924 р.).

У 1921—1922 рр. діяльність Українського соціологічного інституту зосередилася на лекціях і видавничій діяльності. Під його егідою було випущено 13 книжок, які стали відчутним внеском у розвиток української науки. Видання Інституту надсилались до бібліотек України, українських товариств у Женеві, США, Канаді, звідки у свою чергу надходили книги україно-
знавчої тематики.

М. Грушевський сподівався, що Український соціологічний інститут стане справжнім центром української науки, оскільки Академія наук у Києві через відомі обставини революції та громадянської війни занепала, а українські наукові заклади на Західній Україні через неприхильне ставлення польсько-румунських правлячих кіл припинили свою діяльність. На думку Грушевського, Український соціологічний інститут залишався одним-єди­ною установою, яка спроможна була належним чином репрезентувати українську науку, сприяти її розвиткові.

Проте за браком коштів широку програму цього інституту не було виконано. Скрутний матеріальний стан, невлаштований побут співробітників та й самого керівника, а також зрозуміле бажання працювати на батьківщині — усе це визначило наміри Грушевського повернутися до Києва і перевести туди інститут.

З метою презентації Українського соціологічного інституту в Україні Грушевський домігся участі його представників у Всеукраїнському науково-технічному з’їзді (Харків, 1922). Туди відрядили А. Жуковського і М. Чечеля, для того щоб зробити доповідь про діяльність УСІ та вивчити можливість переведення його в Україну.

Проте ці плани не здійснилися. Наприкінці 1922 р. діяльність УСІ довелося згорнути за браком коштів. Наприкінці 1924—у першій половині 1925 року УСІ відновив роботу в Празі, де він діяв аж до кінця Другої світової війни. А Грушевський у листопаді 1923 р. дав згоду на обрання його членом УАН. У березні 1924 р. він повернувся до Києва. Одразу після повернення на батьківщину М. Грушевський прочитав перед загальними зборами УАН доповідь «Український соціологічний інститут та дослідна кафедра історії культури — загальної та української». Загальні збори ухвалили рішення про необхідність заснування соціологічного інституту в Києві. Проте це рішення також не було втілене в життя. На перешкоді став інститут марксизму, який не міг допустити існування установи, опозиційної комуністичній ідеології.

Проте рішенням президії наукового комітету Наркомату освіти УРСР було створено науково-дослідну кафедру історії України за завідуванням М. С. Грушевського. При кафедрі було організовано секцію методології та соціології. Функції ж інституту фактично почала виконувати створена наприкінці 1925 р. Асоціа­ція культурно-історичного досвіду.

У 1926—1927 рр. Асоціація провела 24 засідання, на яких було прочитано 51 доповідь соціологічного плану. Розроблялися спеціальні анкети, програми історико-соціологічних досліджень. Щоб піднести соціологічну роботу в Україні до рівня світових стандартів і узгодити її зі світовим науковим рухом, до роботи запрошували іноземних фахівців. На засіданнях детально обговорювалися дослідження західних учених, зокрема фран­цузької школи, яка була методологічною основою для українських соціологів того часу.

Семінар методології соціології та інших наук вела дочка Грушевського — Катерина Грушевська (1900—1943). Сам же Грушевський читав курс «Сучасна соціологія».

Не звертаючи уваги на критику її захоплення соціологічними методами та ідеями Дюркгейма, яким, на думку марксистів, був притаманний «прихований ідеалізм» і «соціальна обмеженість», 1927 року Катерина Грушевська за власний кошт поїхала за кордон (Париж, Берлін, Відень), щоб глибше вивчити досвід європейської соціології позитивізму. Дослідниця придбала літературу, налагодила зв’язки з деякими закордонними інститутами та університетами.

У цей час з’явилася підсумкова, узагальнююча стаття М. Гру­шевського про французьку соціологічну школу. У ній учений писав, зокрема, що праці французьких соціологів, особливо Дюркгейма, можуть бути взірцем для молодої української науки.

Отже, заслугою М. Грушевського було сприяння оволодінню українською наукою історико-соціологічним методом дослідження, теоретичний та практичний його розвиток, а також поширення досвіду навчально-популяризаційної та публіцистичної діяльності.

Окрім М. Грушевського багато інших українських учених також змушені були працювати в еміграції. З-поміж них був і голова Українського громадського комітету в Празі, колишній міністр земельних справ в уряді УНР Микита Шаповал (1882—1932), який протягом 1924—1932 рр. очолював Український інститут громадознавства. УІГ провадив активну наукову діяльність у галузі соціології, видавав єдиний на той час український соціологіч­ний часопис «Суспільство», публікував книжки українських соціологів і проіснував аж до 1945 року.

М. Шаповал за час керування цим інститутом видав такі свої праці, як «Загальна соціологія», «Українська соціологія», «Соціологія України», «Соціологія і політика: підручник соціотехніки», заснував (кінець 1920-х рр.) соціологічну бібліотеку та архів-музей для популяризації соціологічних знань.

М. Шаповал,досліджуючи проблеми суспільства, дотримувався тези, що суспільство є системою різних угруповань індивідів, що живуть у такому взаємозв’язку, коли поведінка однієї чи кількох осіб спричиняє поведінку іншої чи інших осіб.

На думку М. Шаповала, індивіди на підставі певної мети згуртовуються в групи, які виконують біологічні чи соціальні функції; групи єднаються одна з одною, вростають одна в одну, зв’я­зуються в агрегат, який уже називається суспільством.

Суспільні групи вчений класифікує на:

· організовані, характерною ознакою яких є внутрішній поділ на керівників і підлеглих (держава, сім’я, церква тощо);

· неорганізовані, в яких нема сталої організації (вікові, мовні, статеві, расові тощо);

· прості, в яких люди поєднані якоюсь одною спільною ознакою (політичною метою, мовою і т. ін.);

· складні, в яких з’єднуються кілька ознак, наприклад суспільний клас, що в ньому інтегруються три ознаки: професійна, майнова і правова.

Шаповал першим в українській соціології вводить поняття «українське суспільство» і стверджує, що воно стане таким тільки тоді, коли будуть створені українські політичні партії, українські профспілки, українські школи, українські кооперативні спілки як підвалини господарської самостійності.

Згодом, аналізуючи сучасне йому світове суспільство, Шаповал розвиває свої теоретичні ідеї. Так, суспільство він уже трактує як організацію співробітництва людей щодо здобуття і розподілу життєвих засобів для задоволення своїх потреб. Національне суспільство є мікрокосмом світового і має незалежно виконувати свої функції в економічній, політичній і культурній сферах. Українським суспільство в Україні стане тоді, коли українці самостійно почнуть виконувати названі функції.

Соціологічні погляди іншого українського соціолога Ольгерда Бочковського (1884—1939) сформувалися під впливом учення Г. Спенсера, Е. Дюркгейма, М. Вебера. Головною передумовою перетворення народу в націю, на думку О. Бочковського, є господарський зв’язок суспільних верств, а природними передумовами нормального розвитку народу є територія і земля. Проте не територія, а народ є «майстром своєї історичної долі». Земля — це сцена, а народ — митець, який гірше або краще творить власну історію.

Соціолог Микола Гредескул (1865—?) відомий як критик марксизму. Усі потреби людини він поділяв на дві групи: нижчі (тваринні) і вищі. Задоволення нижчих потреб призводить до виникнення «економічного фактора». А оскільки потреби мають психічну, ідеальну природу, то й економічний фактор, за М. Гре­дескулом, є ідейним, а не матеріальним. Свої потреби люди задовольняють суспільним способом. У результаті виникають економічні відносини (тобто відносини між членами суспільства з приводу виробництва) і економічна структура суспільства. Однак ці й інші відносини мають регулюватися, тому потрібні держава і право. На думку М. Гредескула, економіка, держава і право утворюють «будову», головною функцією якої є забезпечення задоволення людських потреб шляхом суспільної господарської ді-
яльності.

Михайло Туган-Барановський (1865—1919) вивчав розвиток суспільства, його чинники і вважав, що основу суспільного ладу визначає не виробництво (як стверджували марксисти), а щось більше — соціальне господарство. Під соціальним господарством учений розумів сукупність людських дій, спрямованих на зовнішній світ з метою створення матеріальних умов, необхідних для задоволення людських потреб. Він гадав, що немає такої людської потреби, задоволенню якої б не служило господарство. Тому немає сенсу класифікувати потреби, вони всі є господарськими.

За Туган-Барановським, в основі будь-якої діяльності лежить соціальне господарство. Соціальне життя він уподібнював колу, в центрі якого перебуває господарство, а від нього радіусами розходяться лінії інших видів соціальної діяльності. Отже, ступінь наявності соціального господарства в різних галузях соціальної діяльності, як зазначав учений, дуже різний. Наприклад діяльність, спрямована на задоволення нижчих потреб, підтримування життя є цілком соціальним господарством, а наукова діяльність, хоча й потребує господарської основи, але виходить далеко за її межі. Що вищою є потреба, то меншу роль у діяльності щодо її задоволення відіграє господарська діяльність.

Звідси вчений висновує: оскільки із прогресивним розвитком суспільства відбувається ушляхетнення людини, центр її життя переміщується у сферу вищих духовних потреб, то й соціальне значення господарської діяльності як чинника суспільного розвитку буде зменшуватися, натомість значення негосподарської діяльності зростатиме.

Цікавими були розвідки українських правників, що досліджували право передусім як суспільну категорію. Зокрема Богдан Кістяківський (1868—1920) дійшов висновку, що надто широке використання природничо-наукових принципів обмежує можливості соціального пізнання. Реальність, яку має вивчати соціологія, включає не тільки економічні відносини, а й дії людей, зумов­лені соціальною дійсністю та її культурними формами.

Саме такий підхід до визначення предмета соціологічного ви-
вчення сприяв здобуттю соціологією статусу самостійної науки, остаточному її відокремленню як від природничих, так і від інших суспільних наук.

Б. Кістяківський мав особисті контакти із провідними європейськими соціологами: Г. Зіммелем, у семінарах котрого він працював у Берлінському університеті; В. Віндельбандом у Страсбурзькому університеті, де захистив докторську дисертацію; М. Вебером, з котрим його зв’язувала багаторічна дружба. Б. Кістяківський прагнув застосувати розробки західноєвропейської теоретичної соціології до дослідження національної культури, зокрема, ролі мови в розвитку цієї культури.

Іван Сокальський (1886—1929) цікаво трактував механізм розвитку людських відносин, уважаючи, що їх визначають пристрасті або груба сила. Розуму залишається підбивати історичні підсумки, а свідомості визначати засоби для послаблення гнітючого впливу первинних пристрастей і грубої сили на суспільне життя. На думку вченого, історія має зигзагоподібний характер; сусідство є одним з визначальних чинників у історичному житті народів.

Соціологічні інтереси провідного українського вченого Володимира Старосольського (1878—1942) також було зосереджено навколо проблем нації, соціологічного розуміння права та держави тощо. Соціологічну сутність нації вчений тлумачив як «спільноту, яка твориться стихійною волею, інстинктом, почуттям належності до себе, психічними схильностями та настроями членів гурта, що удержує її як внутрішньо зв’язану цілісність».

Державу В. Старосольський розглядав як один з типів соціальних зв’язків, що тримається силою правних норм. Соціологію цікавить не те, до чого зобов’язують норми (це предмет вивчення правознавства), а норми як реальна, фактична схема людської поведінки («дійсна дійсність»), у тому числі й поведінка людей, яка суперечить правним нормам.

На соціологічні погляди Василя Бойка (1893—1938) вплинув марксизм. Зокрема, досліджуючи мистецтво, він виходив з того, що мистецтво є одною з надбудов, які виростають на ґрунті су-
спільного виробництва, або економічних відносин між людьми.

Дмитро Донцов (1883—1973) був політиком, і його соціологічні розробки більше стосуються політичної соціології. Розглядаючи рушійні сили людської діяльності, учений відкидає віру в розум на користь волі, що рухає світом і є ціллю у собі, вона, на думку вченого, є рухом, що не залежить від об’єкта, але шукає його у собі. Саме воля, а не розум є рушійною силою людської діяльності. На цьому Д. Донцов будує свою ідеологію волевого націоналізму:

· головною рушійною силою людської діяльності є не розум, а воля. Головна прикмета волі: вона є ціль у собі;

· держава має три складові: землю, народ, владу (остання — найважливіша, від неї залежить воля держави);

· народ залежно від природних здібностей поділяється на вищі і нижчі касти. Ідеалом провідної касти є сильна влада, підвлад­ної — «безначальство».

Підвалинами націоналізму в Донцова є боротьба за волю, зміцнення волі нації до життя, до влади, до експансії. У цій боротьбі перемагає сильніша нація. Лише сильні раси мають право організовувати людей (народи) для зміцнення існуючої цивілізації. Саме так Донцов розуміє прогрес, а звідси поділ народів на вищі та нижчі, на такі, що вміють правити іншими й собою, і такі, що цього не вміють.

Дата добавления: 2015-05-24