Євроатлантична інтеграція України

Україна і СНД: проблеми і перспективи

Україна впевнено розвиває відносини й з іншими пострадянськими державами. Водночас Київ послідовно виступає проти перетворення СНД на конфедерацію чи федерацію нового типу, розглядаючи її як міждержавний форум для активного дво- та багатостороннього співробі­тництва, передусім економічного. Україна виходить з іс­торичних зв'язків, що склалися в колишньому Радян­ському Союзі, вважає за доцільне переводити їх на нале­жну політико-правову основу.

Новим виміром взаємин у СНД стало формування від­носин чотирьох країн: Грузії, України, Азербайджану та Молдови, які утворили об'єднання ГУАМ. Характерно, що больовою точкою для кожної з них були територіаль­ні проблеми: Абхазія для Грузії, Карабах для Азербай­джану, Придністров'я для Молдови та Севастополь і Крим для України. Ці країни відчували на собі тиск геополітичних амбіцій Росії. Водночас певною мірою збіга­ються їхні економічні інтереси. Об'єднує їх і прагнення до посилення свого статусу на пострадянському економі­чному та політичному просторі. Проте, як свідчить пере­біг подій, об'єднання ГУАМ поки що не отримало певно­го організаційного оформлення і обмежується проведен­ням зустрічей лідерів цих країн та міністрів.

Не менш важливими для геополітичного становища України є налагодження відносин з іншими сусідами: на­дання українсько-польським відносинам характеру стра­тегічного партнерства; ратифікація україно-молдовського договору в 1996 р.; підписання 1997 р. договорів із Біло­руссю про державний кордон, з Румунією про відносини добросусідства й співробітництва. Вагомим внеском у зміцнення міжнародних відносин стало підписання лише протягом 1997—2000 років понад 20 державних, 150 міжурядових і 50 міжвідомчих угод і документів. Це свідчить, що Україна в новому геополітичному просторі залагодила практично всі проблеми, встановлюючи парт­нерські й добросусідські відносини.

В сучасних умовах формування нового геополітичного ото­чення України відбувається під впливом двох протилежних тен­денцій: процесу дезінтеграції та децентралізації раніше існуючої «на сході від берлінської стіни» системи, і процесу створення но­вих інтеграційних субрегіональних структур країн Східної та Центральної Європи, входження країн в існуючі, але трансфор­мовані регіональні європейські інститути. Домінуючим у першій половині 90-х років у центрі та на сході Європи став дезінтеграційний процес. В сучасних умовах дедалі більше простежується тенденція уповільнення процесу з поступовим виходом на новий рівень субрегіональиого співробітництва. На європейському континенті окреслюється, позначається три своєрідні інтеграційні сфери: Західна Європа, де поступово утверджується «маастрихтський про­цес», покликаний фактично і юридично об'єднати західну частину континенту в єдиний геополітичний простір; Центральна Європа і країни Прибалтики - таке об'єднання обумовлене різноспрямо-ваністю національних інтересів. І хоча країни Центральної Європи і Прибалтики переживають гостру кризу і економіки, і політики, і духовної, соціальної сфери, все ж можуть стати певним інтеграцій­ним елементом. / країни східної частини Європи - Україна, Білору­сія, Закавказзя та ін., які увійшли в Співдружність незалежних держав. Домінуючу роль у такому об'єднанні відіграє Росія. Харак­терно і те, що практично кожна з країн Центральної і Східної Євро­пи з охотою увійде в інтеграційний процес. Але реальністю є і те, що західноєвропейський «загальний» будинок ще не готовий повніс­тю відкрити двері східноєвропейським сусідам.

Для повноцінної інтеграції України в світовий та європейський політичний і економічний простір необхідно, насамперед, формування демократичної громадянсько-правової держави, де забезпечу­ються політичні, соціальні та духовні інтереси і права всіх ЇЇ членів

на основі використання можливих і досяжних в сучасних умовах матеріальних благ. Існування України як суверенної держави вимагає надійного захисту власних інтересів, гарантованого самоза­безпечення і прогресивного розвитку в сприятливому зовнішньому середовищі. Зрозуміло, в умовах сучасної соціально-економічної кризи в Україні більшість політичних партій і соціальних спільностей і груп підкреслює першочерговість національних інтересів, зв'язаних зі стабілізацією соціального і економічного життя держави. Але фактом розвитку практично більшості посттоталітарних суспільств є те, що реалізація життєво важливих інтересів, зв'яза­них з докорінним поліпшенням соціально-економічної сфери, прак­тично неможлива за відсутності реального політичного сувереніте­ту сильної державної влади в Україні, тісної взаємодії з навколишнім міжнародним середовищем. І досягти такого становища можливо шляхом живого ділового діалогу з навколишнім світом. Враховую­чи тісний зв'язок і навіть залежність життєдіяльності соціальної і економічної сфери України від ЇЇ ближнього географічного ото­чення колишніх радянських республік, і, насамперед, Росії, виходу з кризи і ключі до вирішення проблем природно і доцільно шука­ти у взаємодії із ними, при цьому головним партнером безумовно є Росія. Використовуючи різноманітні аргументи, а частіше спира­ючись на емоції, супротивники встановлення зв'язків з Росією та ближнім зарубіжжям обвинувачують керівництво України в «не­визначеності зовнішньополітичної стратегії», в «прозахідній» або «проруській» орієнтації тощо. Не менш гостро стоять питання зов­нішнього забезпечення національної безпеки України. Вирішува­ти проблеми Україні потрібно в умовах, яким немає аналогу в сві­товій практиці: добровільної відмови від ядерної зброї і просування по шляху придбання без'ядерного статусу.

«Східний вектор» інтеграційного руху України - це Спів­дружність незалежних держав. Враховуючи економічні, геополітичні та воєнно-стратегічні аспекти проблеми, доцільно усві­домлювати, що Україна зацікавлена у відновленні традиційних і в налагодженні нових економічних зв'язків з країнами Співдружності і, насамперед, з Росією, але на рівноправних, взаємовигідних умовах. Та справа в тому, що Україна ще не досягла такого рівня спільних національних економік, що дозволяють швидко інтегруватися в європейський економічний простір. Пояснюється тим, що, якщо на Заході - діючі ринкові структури, новітні технології і порівня­но стабільний прогрес, то на Сході - необхідність налагодження традиційних економічних зв'язків, формування ринку збуту і лікві­дація технологічної відсталості. Для України з ЇЇ унікальним геополітичним становищем надмірний погляд в той або іншій бік означає повний відрив від реальної ситуації або віддалитися від інтегрова­ної Європи. А це викликало уповільнення реформування соціаль­но-економічної структури і поступове входження в європейський і світовий економічний простір.

Геополітичний аспект процесу поглиблення і прискорення реін­теграції «європейського простору», зокрема на території колишнього Радянського Союзу, стає очевидним при з'ясуванні питан­ня про геостратегічну мету Росії - лідера Співдружності незалежних держав, наймогутнішої держави. І, як будь-яка краї­на, Росія має свої національні інтереси, що, до речі, не приховує, і те, що національні інтереси є і геополітичними інтересами вели­кої світової держави - це об'єктивна реальність. Утверджуючи свій статус великої держави, Росія, природно, розглядає геополі­тичний простір колишнього Радянського Союзу як сферу своїх жит­тєво важливих інтересів. Ось чому сильній, демократичній, суве­ренній Україні більше, ніж будь-якій іншій країні, потрібна сильна, демократична Росія. Невдачі в здійсненні демократичних реформ в Росії і в Україні привели б до влади сили, які шукають ворога, винуватця кризових явищ. Такі сили об'єктивно зацікавлені в нагні­танні відповідно антиукраїнських і антиросійських настроїв.

Важливо враховувати і міжетнічні відносини між Росією і Україною. І хоча, за підрахунками соціологів, в Україні лише 10% вважають реаль­ною загрозу виникнення в країні конфліктів па міжетнічному ґрунті, але це не дає підстав спокійно дивитися па те, як деякі політичні сили в Ук­раїні та поза її прагнуть розіграти «етнічну карту» в Криму, Східній і Західній Україні. Співіснування двох культурно близьких народів -українського і російського в межах єдиної державної структури протя­гом багатьох століть привело до існування «прозорих» кордонів між ними, змішування населення, виникнення потужних міграційних потоків. Нестабільність в українсько-російських відносинах або їх погіршення істот­но відіб'ється на становищі великих груп населення. Психологічно бага­тьом представникам національних меншостей тяжко перевести українсько-російські відносини на рівень міждержавних, тим хворобливіше сприймається їх нестабільність. Гармонізація етнічних відносин, забезпе­чення рівних громадянських прав - ще один найважливіший аргумент на-користь зважених стабільних і рівноправних відносин між Україною та Росією. Розвиток всебічних відносин з європейськими державами, але вже на якісно іншій, прогресивній основі, і є одним з найважливіших напрямків зовнішньополітичного курсу. Вже Україна стала повноправним членом Організації економічного співробітництва і розвитку Європи та активно бере участь в європейському процесі, початому на загальноєвропейській параді з проблем безпеки і співробітництва в Хельсінкі (1975 p.). Окрім Європи, Україна зацікавлена в налагодженні та розвитку відносин з дер­жавами, де є значний шар вихідців з України, насамперед, з Сполученими Штатами Америки і Канадою, Австралією і Аргентиною та ін. Зрозумі­ло, що Україна дуже зацікавлена в добрих відносинах з країнами ближ­нього зарубіжжя - зі всіма республіками Середньої Азії, Закавказзя, При­балтики і особливо з Росією і Білорусією. Адже з незалежними державами Україна на протязі десятиліть жила в одній державі, завдяки чому скла­лися тісні народногосподарські зв'язки. Підприємства України мали постійні господарські зв'язки з 33 тис. підприємств інших республік. Адже для забезпечення діяльності всіх підприємств і господарських структур Україні необхідно ввезти майже 25 мли. топи вугілля (17,8% від потре­би), 52 мли. топи нафти (46,8%) і газового конденсату (85,5%), ділової деревини майже 10 млн, кубометрів (46,5%), близько 100 млрд. куб. природного газу, 205 rue. топи бавовни-волокна (100%) та in. Значна частина всієї сировини Україні йшла з країн Співдружності. Суверенна Україна не зазіхає па інтереси інших держав, але й ніколи нікому не дозволить диктувати собі умови. Вирішувати всі спірні проблеми Україна буде за столом переговорів, терпляче переконувати, доводити і перемагати силою правди, а не силою диктату. Україна не претендувала і не претендує па суверенні права інших держав і водночас завжди наполегливо відстоюва­тиме власні інтереси. Україна розглядає Співдружність механізмом рівно­правного погодження інтересів України з інтересами партнерів. В сучас­них умовах для України особливе значення мають відносини з Росією, з якої вона будує їх па рівноправній, незалежній основі, в дусі добросусід-ства. Адже Україну і Росію зв'язують загальні економічні та воєнно-стра­тегічні інтереси, історична доля, культурні традиції. Українці та росіяни протягом століть жили разом, ділили нарівно горе і утіхи, змішувались в долі своїй, в своїх коренях.

І хоча в сучасних умовах пє все ясно на не­босхилі відносин України з Росією, виникає чимало серйозних проблем, але треба робити все, щоб досягнути економічної і політичної згоди. Так, в сучасних умовах по-іншому можна вирішувати проблеми зовніш­ньополітичних відносин, виходячи з принципу рівності, добросусідства, до­тримання суверенітету, невтручання у внутрішні справи один одного, не­доторканості та територіальної нерушимості та ін. Якщо немає можливості вирішити ті або інші проблеми, скажемо, питання про забезпечення по­треб України в нафті та газі, то в сучасних умовах Україна має право па те, що піхто не може бути обмеженим, шукати інших партнерів не серед незалежних держав Співдружності, а на стороні, шукати альтернативні джерела одержання енергоносіїв. Так Україна зробила, коли Туркменія загальмувала постачання газу, уклавши найбільший економічний кон­тракт з Ісламською Республікою Іран і Республікою Азербайджан на по­стачання нафти і газу. У відповідності з контрактом протягом трьох років здійснюється спорудження гігантського - в три питки - трубопроводу, по якому іранський газ і нафта будуть подаватися через Азербайджан в Україну. Щорічно народне господарство України зможе одержувати 50 млн. тонн нафти.

В обмін Іран одержить з України метали, цемент, верстати, продукцію хімічної промисловості.

Природно, для України курс миру, дружби і згоди зі всіма народами є альфою та омегою зовнішньої і внутрішньої політики, високим мірилом людської моралі та відповідальності

100.ООН-міжнародна організація…………….

Значну роль на міжнародній арені відіграють міжнаро­дні урядові й неурядові організації. Найбільш представни­цькою з них є Організація Об'єднаних Націй, утворена в 1945 р., після Другої світової війни, з метою збереження миру і розвитку міжнародного співробітництва. ООН як складний механізм взаємодії держав відчутно впливає на зовнішньо- і внутріполітичний курс країн, допомагає, не­зважаючи на суперечливість інтересів держав, шукати шляхи до міжнародної згоди з найважливіших питань світового розвитку.

Головним міжнародно-правовим документом сучаснос­ті, в якому визначені основні принципи міжнародного пра­ва, передбачені заходи щодо їх дотримання, є Статут Орга­нізації Об'єднаних Націй, прийнятий 1945 р. 50 держава­ми—засновниками ООН. Статут визначає цілі ООН:

1. Підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою застосовувати ефективні колективні заходи для запобігання й усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру.

2. Розвивати дружні відносини між націями на осно­ві рівноправності й самовизначення народів.

3. Здійснювати міжнародне співробітництво щодо розв'язання міжнародних проблем економічного, соці­ального, культурного і гуманітарного характеру і в за­охоченні розвитку поваги до прав людини і основних сво­бод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії.

4. Бути центром узгодження дій націй у досягненні цих загальних цілей.

Найважливіші принципи сучасної міжнародної полі­тики викладено також у «Декларації про принципи між­народного права» (1970), «Декларації про надання неза­лежності колоніальним країнам і народам» (1960), «Де­кларації про неприпустимість інтервенції і втручання у внутрішні справи держав» (1981), Заключному акті На­ради з безпеки і співробітництва в Європі (1975) та ін.

ООН відіграє помітну роль у врегулюванні конфлікт­них ситуацій. За деякими підрахунками з 1945 р. у світі відбулося понад 300 конфліктів, у врегулюванні майже 200 з них брала участь ООН. Результати миротворчої дія­льності ООН не завжди давали цілком позитивні наслідки, однак вони є вагомими. Американські соціологи Р. Ригас і Д. Плано, проаналізувавши дії ООН щодо врегулювання 123 конфліктів з 1945 по 1980 рр., дійшли висновку, що рівень успішності становить 51%. А Л. Бенкет визначив, що понад 90% конфліктів були певною мірою врегульова­ні внаслідок миротворчих зусиль ООН.

Нині ООН зосереджує свої зусилля на забезпеченні узгодженої та надійної системи міжнародного миру і без­пеки. Найважливішим її органом є Рада Безпеки, яка концентрує у своїх руках всю політичну владу. Згідно зі ст. 39 Статуту Рада Безпеки визначає існування загрози мирові, порушення миру або акту агресії і дає рекомен­дації або вирішує, яких заходів слід вжити для підтри­мання або відновлення міжнародного миру і безпеки.

Останнім часом обговорюється доцільність реформу­вання ООН, демократизації діяльності її закладів. Підда­ється сумніву правомірність збереження положення, згі­дно з яким п'ять ядерних держав зберігають статус постійних членів Ради Безпеки, володіють правом «вето» з питань, які мають всесвітнє значення, а Генеральна Асамблея, членами якої є майже всі держави світу, не має жодних контрольних функцій щодо Ради Безпеки.

Інші міжурядові організації покликані узгоджувати дії в межах певного регіону (Європейське Співтовариство, Організація Африканської Єдності, Організація Амери­канських Держав та ін.) або сфери суспільного життя — у галузі економіки, наукового співробітництва, оборони. Так, країни ЄС координують свої дії з політичних, еко­номічних питань та питань безпеки, виступають на за­хист прав людини в усіх регіонах світу, підтримують ООН в її миротворчій діяльності, сприяють формуванню колективної безпеки, виступають за мирне врегулювання суперечок, за додержання норм міжнародного права.

Міжнародні неурядові організації різноманітні за сво­їми цілями і складом. Це — політичні, профспілкові, молодіжні, жіночі, наукові, культурно-освітні, релігійні організації та об'єднання. Вони формують і виражають громадську думку з проблем міжнародної політики. їхні оцінки певних ситуацій у світі мають велику політичну вагу, впливають на політиків щодо вироблення важливих для людства рішень.

Нині жодна держава одноосібно не зможе контролю­вати міжнародну ситуацію, диктувати свої умови, оскіль­ки існують серйозні обмеження для концентрації влади.

На сучасному етапі простежується тенденція до наро­щування зусиль міжнародних організацій, багатьох дер­жав, політичних і громадських організацій, політиків і вчених для подолання конфронтації, відмови від насиль­ницьких засобів вирішення конфліктних ситуацій, на­дання пріоритету загальнолюдським інтересам й ін­тересам людини.

Цю тенденцію посилили розпад СРСР та соціалісти­чної співдружності, ліквідація Ради Економічної Взає­модопомоги, саморозпуск Організації Варшавського До­говору, що дало змогу покінчити з конфронтаційним протистоянням Заходу і Сходу, «холодною війною», гон­кою озброєнь, яка вимагала колосальних витрат. За да­ними Стокгольмського міжнародного інституту миру, в середині 80-х років XX ст. воєнні витрати становили 1000 млрд. дол. США на рік.

Однак тенденція до демократизації та гуманізації міжнародних відносин, стабілізації міжнародного життя наштовхується на серйозні перешкоди. У світі ще існу­ють намагання силового, навіть збройного, розв'язання проблем між державами, про що свідчать локальні війни в різних регіонах.

У 1945—1986 рр. відбулося до 250 війн, у яких орало участь до 90 держав, а втрати в них перевищили 35 млн. осіб.

Численними конфліктами супроводжувалися розпад колишніх СРСР, Югославії, утворення на їх теренах нових суверенних держав.

У війнах із застосуванням новітньої неядерної зброї загинули мільйони людей. Тільки в іраксько-іранській війні (1980—1988 рр.) полягло понад 1 млн. осіб, в тому числі цивільних. Ще не підраховано жертв війн і зброй­них сутичок після 1988 року.

А вони вибухають у різних регіонах світу. Деякі гарячі точки загрожують перетво­ритися на міжнародні збройні конфлікти.

Скорочення ядерної зброї водночас супроводжується і її вдосконаленням, про що свідчить випробування її Фра­нцією, Китаєм.

Крім п'яти держав, які володіли ядерною зброєю на час укладення Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, можливості виробництва її нині мають Ін­дія, Пакистан, Ізраїль, Південна Африка, Аргентина. Не всі ці держави готові відмовитися від її виробництва. Пра­гнення заволодіти ядерною зброєю розглядається деякими державами як спосіб гарантувати власну безпеку, оскіль­ки навіть мала держава з ядерною зброєю є серйозною си­лою навіть для могутнього агресора.

Не всі держави дотримуються правових норм, розроб­лених і підтриманих ООН, ЄС, іншими міжнародними організаціями. Так, наприклад, СІЛА під приводом захи­сту людей, запобігання поширенню агресії, встановленню диктатури здійснили збройні акції щодо Лівії, Панами, на Гаїті. Без санкції ООН були використані збройні сили НАТО в Югославії.

Враховуючи неможливість повністю виключити війну з практики міжнародних відносин, світове співтоварист­во виробляє норми міжнародного права, які визначати­муть головні вимоги щодо ведення війни. Ці норми зазначені в Женевській конвенції 1949 р.,

у додаткових документах до неї 1977 р., у багатосторонніх міжнарод­них угодах. У них йдеться про захист жертв війни, забо­рону певних видів зброї масового знищення, режим утри­мання військовополонених, зокрема поранених і хворих, про поводження під час війни з цивільним населенням, заборону використання найманців у збройних конфлік­тах, заборону залучення до бойових дій осіб, молодших 15 років. Порушення цих норм є воєнним злочином і під­лягає покаранню.

Отже, світ перебуває в перехідному, досить суперечли­вому періоді, коли тенденція до утвердження нового порядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у полі­тиці й відносинах з іншими державами. Треба сподівати­ся, що прагнення людства до самозбереження сприятиме остаточній перемозі першої тенденції, гармонізує політич­не мислення світового співтовариства з новими реаліями.

Дата добавления: 2015-05-24