Реформаторський рух в педагогіці кінця 19 - поч. 20 ст

Експериментальна педагогіка. Представники цього педагогічного напряму поставили за мету здобути на основі лабораторних експериментів над природою дитини, її поведінкою точні наукові факти. Опора на виховання дитини і її поведінки. На основі лабораторних спостережень вони висунули в якості головного принцип саморозвитку особистості. Опора на дитячу психологію, фізіологію та конкретну соціологію.

Вільгельм Август Лай (1862-1926) – розглядав дитину як активно діючу частину соціального і біологічного середовища, діяльність якої є реакцією на оточуючий світ. Тому центром виховного процесу є не діяльність педагога, його вплив, а діяльність самої дитини, яку треба організувати, враховуючи її психологічні та фізіологічні особливості, її рефлекси та потреби. Відповідно до концепції А.Лая, сформульованої ним у роботі «Експериментальна дидактика», характер засвоєння учнями знань залежить від психофізіологічних особливостей дітей.

Ернст Мейман (1862-1915) – німецький педагог і психолог, засновник експериментальної педагогіки. Один із перших авторів праць, присвячених психології дитини. Намагався синтезувати різні психологічні концепції розвитку дитини, її здібностей, успішності навчання та ін. й покласти їх в основу теорії та практики виховання. Автор ряду праць з естетики.

Альфред Біне (1857-1911) – французький психолог. Зробив суттєвий внесок у вивчення фізіологічних та психологічних закономірностей розвитку дитячого організму. Альфред Біне виступав проти абсолютизації слова учителя як засобу навчання, за перетворення учня в активного учасника власної освіти. Виховний процес, на його думку, треба будувати спираючись, перш за все, на природжені якості дитини.

Експериментальна педагогіка висунула теорію вродженої розумової обдарованості. Основний прийом прихильників цієї теорії – інтелектуальне тестування.

Жан-Овід Декролі (1871-1932) – бельгійський педагог, психолог, прихильник «нового виховання». Система навчання та виховання запропонована Ж.-О. Декролі популярна в країнах Західної Європи й досі. Ідея О. Декролі полягала у необхідності побудови навчання на основі «центрів інтересів» дитини. Практична діяльність: а) створив систему дидактичних ігор, які забезпечують розвиток дитини; б) гра – радісна, творча діяльність. Заперечував: формалізм у навчанні й вихованні; відірваність школи від життя; зубріння; ігнорування інтересів дітей.

Гуго Гаудіга (1860-1923) – німецький педагог, засновник «педагогіки особистості». Особистість він розумів як результат взаємовпливів вродженої індивідуальності й культурного середовища.

Представники реформаторської педагогіки особливу увагу приділяли трудовому навчанню та вихованню. Представники реформаторської педагогіки вважали, що навчання повинно відбуватися, виходячи з інтересів учнів, заохочувати самостійність і активність школярів.

Георг Кершенштейнер (1854-1932) – німецький педагог, теоретик трудової школи. Пропонував створювати так звані професійні трудові школи, а також «додаткові школи» для молодих робітників та селян, які здобували початкову освіту. Вважав необхідним здійснювати послідовне релігійне виховання. Найважливішими державними виховними закладами вважав народну школу й армію. Бачив основну мету трудового виховання у підготовці до майбутньої трудової діяльності та фізичної праці.

Лев Миколайович Толстой (1828-1910) великий російський письменник і педагог. Створив селянську школу в Ясній Поляні, створив власну педагогічну концепцію. «Виховання – лише саморозвиток і завдання вихователя – зберегти гармонію, яку людина має від народження. Треба надати дитині максимальну свободу, покінчивши з традиційним стилем примусу та покарань. Самоосвіта має найбільшу цінність, аніж регулярна освіта».

Рудольф Штайнер (1861-1925) – автор системи шкільної освіти, що отримала назву вальдорфська.

Марія Монтессорі (1870-1952) – італійський лікар, дефектолог і педагог. Першопочатково концепція гуманістичного, вільного виховання була розроблена з метою розвитку органів чуттів у розумово відсталих дітей. Поступово М. Монтессорі прийшла до висновку, що створена нею методика стане у нагоді і в роботі з нормальними дітьми. Вона закликала до надання дітям свободи для «самовиховання і самонавчання». Система М. Монтессорі має і певні суперечності. Недостатня увага приділяється такому природному виду діяльності дітей, як гра. Недооцінюється у аналізованій системі роль живого слова, отримання дітьми знань, праця з реальними, а не штучними матеріалами.

Найбільшої популярності серед сучасних педагогів набула діяльність С.Френе (1896-1966), одного з прихильників «нових шкіл». Метою своїх експериментів С. Френе вважав демократизацію навчання і виховання. Основними елементами «техніки С. Френе» є: вільні тексти як основа навчання рідній мові; шкільна друкарня (на його думку, цей метод дозволяє активізувати пізнавальну діяльність школярів, розвивати вправність руки, гармонійну координацію рухів, розвивати увагу, зорову пам’ять, навчати читанню і письму без напруження).

Дата добавления: 2015-05-24