Свята і обряди Слобожанщини

Усе життя слобожан було наповнене різними звичаями та обрядами, святкуванням численних православних свят та окремих днів тижня. Красиві дійства були переплетені з важкою сільськогосподарською працею. Та наші предки вміли і працювати, і тим більше, відпочивати! Свята були у великій пошані й були викликані, головним чином, релігійними потребами. Головні два свята – Різдво та Великдень, для яких готувалася особлива їжа, лунала особлива пісня, примова, зі скринь діставали новий одяг. Зі святами були тісно пов'язані повір'я, приказки й легенди. Слобожани й календар поділяли за святами: «Після різдва», «Перед Великоднем”, «На Другий спас». Перші переселенці особливо цінували три три дні тижня – понеділок, середу і п'ятницю. М. Ф. Сумцов дав таке тлумачення слобожанами днів тижня [1, с. 87].

Понеділок на Слобожанщині прийняв на себе риси старогрецького діда Харона, провідника душ померших людей. Старі люди, здебільшого баби, понеділкували, цебто не їли в понеділок нічого скоромного, щоб після смерті душа знайшла душа знайшла собі дорогу. В Ку'пянці [Куп′янському повіті Харківської губернії] записано, що «як старому важко йти вгору без палки, так на той світ важко йти без понеділка».

Середа – таємна дівчина, начебто свята, яка доглядає, щоб жінки, особливо дівчата, не робили по середах, не мили собі голови, не чесали волосся; лінивих та недбалих вона карає, а що її шанують, тим допомагає в хазяйстві.

П'ятінка, або свята П'ятниця – постать ще більшої реальності. Як і середа, вона ретельно доглядає, хто її шанує… П'ятниця – день пісний. Хто не постить, до того ніччю під вікно приходить свята П'ятниця й голосить та плаче … Особливо за великий гріх вважали прясти або чесати косу в п'ятницю, а також золити білизну.

Проте, поступово дотримання суворих приписів шанування цих днів тижня зійшло нанівець. Загалом у слобожанських повір'ях тісно переплетені язичницькі і християнські мотиви, а обряди підпорядковані згідно до свят народного календаря. Дослідники стверджують, що саме народні свята мають глибокі генетичні корені, які сягають ще первісної доби. Річний народний календар увібрав ранні міфологічні уявлення людей про силу основних стихій – повітря, води, вогню, про добрих і злих духів, про воскреслих богів рослинності, віру в силу магічних засобів впливу на природу, забезпечення врожайності, родючості.

Cеред численних переказів слобожан побутував і

один про створення Богом

Єви, першої жінки: «Із чого

її сотворити? З глини? Не

будуть любити один одного.

Ні, візьму частку від Адама.

Тільки з чого ж її взяти?

З голови – буде дуже ро-

зумною. З руки – візьме чо-

ловіка в руки. З ноги – буде

бігати від чоловіка. Візьму

ребро з лівого боку від са-

мого серця, з-під руки, щоб

щиро любила чоловіка і булав нього під рукою.

Зимові свята слобожан, як і українців загалом, були надзвичайно насиченими, яскравими за свої дійством та ритуальною спрямованістю. Розпочиналися зимові свята у грудні – одному з найбагатших місяців «на свята й присвятки». Грудень до того ж був багатий на покровителів молоді, які грудневими вечорами збиралися не вечорниці. Так, 7 грудня – святої Катерини, покровительки дівочої долі, а 13 грудня – святого Андрія, покровителя молоді, який сприяв щасливим шлюбам. З цими святами пов′язані ворожіння на свою долю, судженого, випіканням ритуального печива калити – круглого пісного коржика, що символізував сонце. Так слобожанські дівчата на Катерину ламали вишневу гілочку, яку ставили на покуті у горщику з водою. За повір′ям, коли гілочка зацвіте до Різдва, то дівчина у цьому році вийде заміж. На Андрія ж дівчата виконували цілу низку ритуальних дійств, щоби таки дізнатися, яким буде її майбутній чоловік, його ім'я, статки і навіть зріст [1, с. 64].

Від 19 грудня дня Святого, зимового Миколая, заступника скривджених, до 19 січня – Водохреща або Йордані тривають найвеличніші свята року, вінцем яких, безумовно є Різдво (7 січня). Ці свята супроводжувалися колядками та щедрівками, піснями-молитвами, піснями-віншівками, піснями-привітаннями. М. Ф. Сумцов, говорячи про «великий гуманізм та ідеалізм» обрядових різдвяних пісень, наголошував, що колядка – пісня світла, радісна [8, с. 97].

Cаме на вечорницях молодь і складала такі прислів’я

та приказки: у роботі «ох», а їсть за трьох; до роботи недужа, а до танцю – як ружа; як на вечорниці йде, то земля гуде, а як до роботи, то нема охоти.

“Колядки й щедрівки оточені доброзичливістю і через те вони були вельми улюблені народом і мали на нього гарний моральний вплив”.

У лютому слобожани святкували Стрітення (15 лютого): вірили, що у цей день зустрічаються зима з весною. У церквах, святили воду й свічки – «громичні», які запалювали під час грози. Поширеним на Слобожанщині було частування Святого Власа (24 лютого) – покровителя худоби.

Весняні свята розпочинає Масниця Масляна або Сирний тиждень, який, фактично готував слобожан до великого пасхального посту. Тому вареники із сиром, млинці, гуляння та проводи зими – атрибути цих семи днів. Крім того, Масниця вирішує і морально-етичні завдання, коли, невістки та зяті, вшановували матерів своїх половинок: «День тещі», «День вшанування свекрухи». В останній день Масниці ходили миритися з усіма, з ким були у сварці, щоб у Великий Піст не мати ворогів, бо це вважалося за великий гріх. Перед Великоднем – вінцем весняних свят – людина мала пройти символічні віхи: Благовіщення, Вербну неділю, Чистий Четвер. Головними атрибутами пасхальних свят є ритуальний хліб паска та писанка, як символ початку світо творення, зародок життя. Фарбоване яйце – це, фактично, символ самого свята. М. Ф. Сумцов передає опис, як пекли паску [7, с. 412].

Літній цикл свят був не такий численний, що пов'язано із постійними сільськогосподарськими роботами. Найважливіші свята – Трійця («Зелена неділя»), припадає за сім тижнів після Пасхи – свято проводів весни і зустрічі літа.

«Маруся учинила паску,

положила туди яєчок,

імбирю, шапрану,

і спеклася паска і висока і жовта,

і ще у печі зарум'янилась.

На Великдень вранці,

вона понесла до церкви на посвячення паску,

баранця печеного, порося,

ковбасу, крашанок з десяток,

сала і грудку солі,

і розіславши на цвинтарі у ряду з другими хустку,

розложила усе гарненько».

На Слобожанщині в цей день перед порогом хати посипали ще й жовтим піском. Підлогу або долівку встеляли запашними травами: осокою, любистком, м'ятою, пижмом, мелісою, чебрецем. Ікони на божниці прикрашали розшитими рушниками, садовим і польовими квітами, галузками берізок, липи, по всьому будинку розставляли букети. Церкви до цього дня начебто перетворювались у гаї. Уздовж стін та іконостаса рядами ставили молоді зрубані берізки, місцеві образи вбирали живими квітами, підлогу вкривали луговими травами. Духівництво одягалося в зелені парчеві шати, жінки до цього дня намагалися убратися в одежу зеленого кольору. Дівчата вплітали в коси квіти і зелені стрічки. На Троїцьку службу всі тримали букети квітів у руках. За старим побожним звичаєм, уклінні молитви священика потрібно було слухати, упавши долілиць, опустивши голову. Вважалося, що в цей час у людини повинно бути стільки сліз розчулення і каяття про свої гріхи, щоб на кожну квітку впала сльозинка. Ці сльози називалися «росою благодаті». Під час молебня освячувалася вся зелень, що росте на землі. З наступного після Трійці Духова дня розпочинається найжаркіша пора року. У народі казали: «З Духова дня не з одного неба, з-під землі тепло йде», «Прийде Святий Дух – буде надворі, як на грубці».

Ворота, будинки, господарські будівлі прикрашалися квітучим зелом та клечанням, яке мало вберегти від мавок, русалок. та іншої нечисті, що в цей час вилудила зі своїх зимових сховків.

У липні святкували одне з найбільших літніх свят – Івана Купала (7 липня), з яким пов′язано багато легенд, одна з них – це пошуки квітки папороті. У серпні – порі збору урожаю і свята були присвячені вшануванню природи: Маковія (14 серпня), для якого слобожанки пекли періжки з маком або спеціальні коржики-маківнички. Зустріч літа з осінню – це Спас (19 серпня), а Перша Пречиста (28 серпня) – час закінчення літа й наближення осені багатої на врожай, свята та весілля. «Прийшла Пречиста, стала дівка речиста».

Вересень був багатий на «каральні» свята: 11 вересня – Головосіки, коли не можна не лише важко працювати, їсти скоромне, а й навіть не можна споживати нічого круглого та не слід нічого різати; 19 вересня – Михайлове диво, коли не можна було ні мазати, ні взагалі робити щось важке, навіть ходити в ліс по гриби було небезпечно – бо начудиш; 27 вересня, на Здвиження, вважалося, що здвигається на зиму вся земля, все гаддя земне шукає притулку на довгу холодну зиму, тому не слід ходити в ліс та відкривати льохів. З 21 вересня – Другої Пречистої до Покрови (14 жовтня) – пора слобожанського весілля. Загалом, народні свята та пов′язані з ними обряди, прикмети, символіка сприяли вихованню людяності, почуття добра, краси, духовності [1, с. 113].

Крім свят, увесь життєвий цикл слобожан: – народження – хрещення – заручини – весілля – смерть – був позначений певними обрядами, їх справляли гучно та витрачали за тогочасними мірками купу грошей. Одним з найяскравіших обрядів було весілля. Д. І. Багалій про це дійство писав так:

«Починалося весілля з того, що посилалися свахи до батьків молодої, вони брали з собою, яко посланці, хліб та посохи. При згоді молодої, вона давала старостам рушники, котрі у багатих були вишиті шовком або золотом. З того дня молодий міг навіщати засватану дівчину. У суботу перед вінчанням (воно звичайно бувало у неділю вранці) молода робила бенкет і вечерю подружкам з піснями й танками. Після вінця молоді йшли до батьків жениха на трапезу. Батько й мати жениха сиділи на кожусі, вивернутому уверх шерстю, і держали у руках хліб, которим благословляли молодого, одпускаючи його на коні до молодої. Там батько й мати молодої виходили їм на зустріч у вивороченому кожусі на кочерзі або на вилах з горщиком з водою або вівсом.

На коня сідав родич молодої і немов утікав од бояр, котрі його доганяли теж на конях і приводили на двір, де він брав немов викуп за молоду. Викуп брав теж малолітній брат молодої за свою сестру. Сідали за стіл, молода у сірому або білому кунтуші, обута в червоні черевики з підковками, в плахті, запасці, в вишитій сорочці з стрічками у волосі, в намисті; молодий - у жупані та черкесі, у суконних штанях, у високій червоній шапці. Роздавалися подарунки, потім виходили на двір танцювати до обіду під музику. Грала звичайні троїста музика - скрипка, бас і флейта. На столі стояв коровай, перед образами - шабля з запаленими свічками. Подавали багато усякої страви: локшину з свининою і куркою, борщ, жарене, капусту. Дружко роздавав коровай. Після обіду знов танцювали, а потім вечеряли. Потім їхали у двір молодого, де запалювали куль соломи, і через сей костер усі переїздили. Молода роззувала молодого, а він злегенька бив її халявою по спині. Якщо молода соблюла своє дівоцтво, усі радувалися, і з радощів били вікна і усе, що попадалося під руку (так каже Калиновський, але здається, розбивали усе не з радощів, а тоді, коли молода не соблюла своєї дівочої честі).

У понеділок ходили з перезвою по усіх дружках і боярах й танцювали, давали молодим подарунки на нове хазяйство. Приносили курку до тещі. Так празникували та бенкетували цілий тиждень. Весілля обходилося батька молодої у 17 карб., а молодого 16 карб., усього у 33 карб. У тому числі на горілку виходило 12 карб.».

Переселенці від початку свого життя на нових землях зберегли свої звичаї та обряди, з пошаною святкували релігійні «празники». На жаль на кінець XIX ст., як писав М. Ф. Сумцов, «все типичне під впливом міської, сучасної цивілізації (певна річ, низькопробної) міняється, перемінюючись на речі свіжіші, які задовольняють потреби свого часу» [7, с. 499].

Дата добавления: 2015-05-24