Протосоціологічні погляди у 18ст. 1 страница

У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє (1664— 1729), Мореллі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільний договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою. Помітними в соціологічній спадщині минулого є і погляди англійського медика, філософа Бернарда Мандевіля (1670—1733). Він вважав, що в суспільне життя людина перейшла зі стадії дикості. Але ця стадія не була гоббсівським «природним станом» війни всіх проти всіх. Навпаки, Мандевіль стверджував, що людина від природи не хижак. Вона боязлива, любить мир і спокій, ніколи не вступала б у конфлікти, якби могла мирно одержувати те, що їй необхідно. У цих якостях людини Мандевіль вбачав запоруку і передумову їх суспільного існування, вважаючи, що грубо помиляються ті, хто способи збагачення, досягнення благополуччя і щастя приватних родин бачив такими ж, як і суспільства в цілому. «...Під суспільством я розумію державу, в якій людина або скорена переважаючою її силою, або виведена зі свого дикого стану шляхом переконання, стала слухняним створінням, яке може знайти мету, працюючи на інших, і де під владою одного керівника держави або якоїсь іншої форми правління кожний член суспільства підкоряється цілому, а всіх їх завдяки хитромудрому керуванню змушують діяти заодно». Щодо форм правління, історично першою, на думку Мандевіля, була монархія, а двома різними протилежними спробами виправити її недосконалості — аристократія і демократія. Подальший розвиток державного управління відбувався завдяки поєднанню цих форм. У соціальній історії людства Мандевіль виділив два типи суспільства. Перший — малочисельні, невеликі землеробські суспільства з натуральним господарством, примітивним ремеслом і нерозвинутою торгівлею. Там не розвивались науки, мистецтво, а бідні, неосвічені люди були майже цілком позбавлені життєвих благ. Вони помірні у своїх потребах, одностайні в поклонінні Богу, в усьому підкоряються урядові і дуже впливовому в справах державного управління духівництву. Другий тип — великі, густонаселені, багаті, могутні суспільства, в яких розвиваються численні ремесла і виробництва, торгівля з іншими країнами, науки і мистецтва, існує регулярна армія і флот. Тут живуть ділові, обізнані люди, власність і права яких гарантується законом; вони за будь-якої форми правління не пасивні виконавці волі влади, а громадяни, які мають власні думки, у тому числі й у питаннях віри. До першого типу Мандевіль відносив, зокрема, феодальне суспільство, а свої уявлення про значення пороків для загального добробуту пов'язував з утворенням та існуванням саме багатих і могутніх держав. Так, на думку Юма, вже в устрої життя нерозвинутих племен з'явилися елементи суспільного стану у вигляді родини. Від влади голови родини через безупинне військове командування до політичної влади — таким, на його думку, є шлях становлення і розвитку державності. З приводу подібної схеми виділення влади уряду з сімейних відносин Ж.-Ж. Руссо зазначав, що тільки в громадянському суспільстві з уже розвинутою політичною владою вітчизняна набуває усталеності і постійної сили, яких на зорі суспільного розвитку в неї не було. Концепції Юма щодо походження держави властиві: — розмежування сімейно-суспільного і суспільно-державного станів; — влада з самого початку наділена монархічними, а не республіканськими рисами; — влада зобов'язана гарантувати природні закони суспільства: недоторканість приватної власності, передачу її від однієї особи до іншої тільки на основі взаємної згоди, суворе виконання будь-якою особою узятих на себе зобов'язань; — громадяни звикають підкорятися досить довго існуючій владі як цілком законній і вважають себе зобов'язаними це робити. Вольтер викривав католицьку церкву, вважаючи її оплотом релігійного фанатизму і мракобісся. Вважав, що на зміну деспотичній монархії повинне прийти суспільство розуму і свободи, де кожна людина матиме природні права — на особисту недоторканість, приватну власність, свободу совісті, свободу преси тощо. Свобода, за Вольтером, полягає у залежності тільки від законів.

11. Позитивізм О. Конта і початок класичної соціології. Засновником позитивізму став Огюст Конт. У 1817-1822 рр.. він був секретарем знаменитого французького соціаліста-утопіста А. Сен-Сімона, багато ідей якого він сприйняв і розвинув.Дотримуючись феноменалізм Д. Юма, Конт заперечував наукове значення поняття причинності. Справжня наука повинна бути заснована на досвіді, але в досвіді ми спостерігаємо лише повторюваність явищ і їхнє проходження один за одним у часі, з яких неможливо вивести з логічною необхідністю причинний зв'язок. Внаслідок цього будь-яке питання про причину чого-небудь, у тому числі філософські та теологічні питання про першопричину, позбавлений сенсу, невірно поставлений. За Конту, ні наука, ні філософія не можуть і не повинні ставити питання про причини явищ, а тільки про те, "як" вони відбуваються. Відповідно, наука, по Конту, пізнає не сутності, а тільки феномени. Позитивізм (від лат. Positivus - позитивний) якраз і означає, що наука бере до уваги тільки позитивно встановлені факти, не прімислівая до них будь-яке трансцендентальне буття ("річ в собі"). Оскільки найбільш точним способом встановлення фактів є фізичний експеримент і фізика навчилася найбільш досконалим чином оперувати фактами, слід прагнути висловити все наукове знання в поняттях фізики.Відповідно до розвиненими критеріями науковості Конт висунув програму очищення наук. Людське знання про світ широко й різноманітно. Конт поділяє його на два основні класи: знання позитивне (позитивне) і знання спекулятивне (умоглядне). Підставою поділу знання на позитивне і спекулятивне є досвід. Позитивне - це те знання, яке отримано на основі досвіду, тобто є результатом індуктивного узагальнення даних досвіду, або знання, яке було отримано теоретичним шляхом, наприклад математика, але може бути підтверджено дослідним шляхом. До позитивних наук ставляться фізика, математика, біологія та інші точні та природничі науки.Навпаки, спекулятивне знання досягається суто умоглядною шляхом і ніякої дослідної перевірки не піддається. До спекулятивному знанню відносять, насамперед, те знання, яке в філософії називають метафізикою, або теоретичною філософією - це вчення про останні сутності світу - Бога, душі, світовому розумі і так далі. Спекулятивне знання не достовірно, тобто про нього не можна надійно сказати, істинно воно або помилково. Тому, вважає Конт, всі метафізичні теорії і навчання є просто перешкодою для розвитку науки і повинні бути з вигнані науки.Конт створював свою позитивну філософію в ситуації, коли наука розумілася більшістю вчених як прикладна логіка: наукові трактати того часу посилалися на самі різні філософські вчення, які приймалися в якості авторитетів. У цей же час Гегель, у своїх творах намагався пояснити всі природні явища з позиції логіки розвитку Абсолютної ідеї. З точки зору Гегеля, наука - це прикладне вчення про Абсолютної ідеї, і, отже, філософ, як чистий логік може вивести з теоретичних принципів все емпіричне природознавство. Природно, що при цьому, Гегель постійно вступав в самі серйозні протиріччя з прогресуючим природознавством.Конт вимагав вигнати всю метафізику з позитивної науки, яка грунтується на досвіді. Позитивне знання цілком повноцінно і самодостатньо - воно має в самому собі критерії своєї істинності. Тому Конт проголошує заклик позбавлятися від метафізичних спекуляцій: кожна наука - сама собі філософія. Даний заклик приваблював багатьох вчених, хотіли позбутися від непотрібної ідеологічної опіки. Він відбивав потреби певного етапу розвитку наук. За багатовіковий період свого існування наука пройшла досить довгий шлях диференціації та конкретизації свого знання. До початку XIX століття виникла ціла система наук, де кожна область насправді виявилася закріпленою за певною наукою. Більш того, кожна наука, у свою чергу, розпалася на безліч спеціальних дисциплін, що досліджують вузькі проблеми знання. Спочатку багато наук диференціювалися з філософського знання. Положення про те, що філософія - мати наук, справедливо для більшості з них. Цей процес вичленування наук з філософії в конкретні галузі знання відбувався ще в ХIХ столітті. Наприклад, в сорокові роки ХІХ століття виникла експериментальна психологія. Протягом століть тільки філософи міркували про душу, людському розумі і розумі, про те, як вони влаштовані. У XIX столітті вчені-психологи починають ставити експерименти, спочатку в області чуттєвого сприйняття, потім починають досліджувати людську пам'ять: механізми запам'ятовування, обсяг інформації, що запам'ятовується, час її збереження. Все це дослідно перевіряється і експериментально доказові знання, яке входить вже не до складу філософського вчення про душу, а до складу конкретної позитивної науки психології. Але над умами багатьох вчених ще тяжіла старі філософські та теологічні догми. Тому заклик: нарешті-таки залишити материнське лоно філософії, стати на власні ноги, було актуальним для багатьох наук.Але при цьому виникає питання і про єдність наукового знання та його інтеграції. Яка з наук зможе взяти на себе роль науки, що об'єднує в собі всі галузі знання конкретних наук, і яка в цьому процесі роль філософії? Чи не залишилася філософія подібно королю Ліру, роздавши всі частини свого королівства, наукою без конкретної предметної області знання? На це питання Конт відповідає позитивно: так, філософія все позитивний зміст, яке в ній було, віддала конкретним наук, тому, виконавши своє історичне призначення, вона повинна поступитися своїм місцем молодим, але більш корисним і перспективним наук. Поряд з цим висловлювалися також судження, згідно з якими, філософія не втратила свого значення і зберігає за собою звання цариці наук. Філософія пов'язує всі науки, тобто зводить все наукове знання в єдину систему. Натурфілософія, або метафізика для того й потрібна, щоб створити загальне вчення про світ у цілому. У цьому навчанні кожна конкретна наука займає своє місце і вбудовує одержувані нею результати в загальну систему знань. Філософія об'єднує всі знання в строгу струнку систему і показує наук шлях до істини. Проте, на противагу таким поглядам Конт вважає, що кожна наука може самостійно рухатися до істини, якщо вона орієнтується на досвід, який, у свою чергу, є найкращий критерій істини. Користуючись цим критерієм, як компасом, науки будуть обходити всі помилки і хибні знання. А тому, ніякої сторонній керівник науці не потрібен.

12. Роль Г. Спенсера у формуванні соціології як науки. Виведення законів соціальної еволюції, а точніше принципів соціального структурування, зростання і диференціації, вважається головним внеском Г. Спенсера в історію соціологічної думки. Під соціальною (надорганічною, як писав учений) еволюцією він розумів стадії розвитку суспільства від простого до складного, а також у більш спеціальному плані - загальний процес структурування. Спенсерівська стадійна модель розвитку передбачає зростання і диференціацію суспільства. Зростання зумовлене збільшенням населення і процесом складання менших "соціальних мас" у більші, поєднанням первісне не пов'язаних частин, тобто зростання рівнозначне інтеграції частин. Інтеграція ж має супроводжуватися (або передувати) диференціації структур суспільства. Еволюція - це зміна соціального організму від стану відносної невизначеності, незв'язності, гомогенності (однорідності) до стану відносної визначеності, взаємозв'язаності, гетерогенності (різнорідності). Зростання соціального організму збігається із зростанням складності структури. Так, у первісному суспільстві всі його члени задовольняють свої потреби самі. Проте з розвитком суспільства намічаються відмінності у спрямуванні діяльності (поділ праці), автономізація частин, а також взаємна залежність членів суспільства. Структурна диференціація викликана необхідністю якомога кращого пристосування до боротьби за виживання.Еволюційна модель суспільного розвитку подається соціологом у вигляді процесу взаємонакладань зростання і диференціації, що його можна спостерігати за трьома вісями: регулятивною, оперативною (або такою, що підтримує) та розподільчою. Зростання відбувається ускладненням структур, а диференціація - розділенням регулятивних, оперативних і розподільчих структур та внутрішньою диференціацією їх. Еволюціонування зумовлене спочатку нестабільністю однорідної маси. Зовнішні сили штовхають елементи цієї маси у різних напрямках. Інтеграція можлива лише з переходом на вищий ступінь розвитку. Стійкість більш гетерогенної і структурованої спільноти щодо зовнішніх руйнівних сил, за Спенсером, - головний фактор соціальної еволюції. Він показує, як у результаті поєднання менших людських агрегацій у більші (звичайно, шляхом завоювань, підкорення більш слабких, укладання політичних угод) можна прослідкувати рівні соціального розвитку. Кожний етап має свої риси та особливості, ретельно зібрані й описані Спенсером у таблицях.Запропонована ним система універсальних категорій, моделей порівняльних досліджень стала прототипом порівняльної історичної соціології. Незважаючи на схематизм, його пізнавальна модель значно вплинула на вивчення розвитку соціальних систем, започаткувала низку методологічних принципів історико-соціологічних досліджень. До арсеналу соціологічного теоретизування ця теорія, крім самого моделювання еволюційного розвитку суспільства, внесла ідею циклічної зміни типів соціальної організації: мілітаристського (централізованого) та індустріального (децентралізованого), методологічні положення крос-культурних досліджень типів соціальних устроїв.Спенсер цілеспрямовано добирав докази можливості побудови соціологічної науки на підвалинах законів, притаманних природничим наукам. Такі загальні закони для етики, політичної економії та соціології він обґрунтовував організмічними аналогіями. Подібно до класифікації К. Ліннеєм живих організмів на види, підвиди тощо, соціальні агрегації також можуть, за Спенсером, бути класифіковані, виходячи з морфологічних (структурних) і психологічних характеристик. Така класифікація передбачає велику різноманітність типів соціальної організації. Організмічні аналогії стали однією з головних рис спенсеризму. Багато в чому вони були виправдані, і не провина вченого в тому, що досі соціологія не позбулася зайвого біологізму. Спенсер і сам намагався уникнути простолінійних організмічних аналогій, завважуючи, що при розгляді живого організму і суспільства існує дещо більше, ніж просто аналогія. Важливо лише те, що органічна (тілесна) і суперор-ганічна (соціальна) організації керуються загальними принципами, мають певну структуру, функції та спрямованість розвитку.У працях Спенсера неважко віднайти зачатки усіх форм сучасного функціоналізму. Аналізуючи роль різноманітних соціальних інституцій у суспільстві, він щоразу вказував, що всі вони слугують справі підтримки суспільства як цілого. Особливу увагу він приділяв функціям елементів суспільної системи, які мають підтримувати її цілісність та забезпечувати розвиток.Органіцизм і функціоналізм, систематизація "соціальних фактів" та інші характерні риси соціології Спенсера, запозичені із природничих дисциплін, не заступають, проте, тих положень його теорії, які присвячені специфіці соціального пізнання. Тут Спенсер багато в чому був піонером. Він обстоював наукову слушність соціології, яка тільки починала набувати ознак наукової дисципліни. Британський учений доклав чимало зусиль, аби довести, що узагальнення і пояснення, розкриття причинної зумовленості інваріантів соціального світу, які вивчаються, мають таку саму закономірну форму, як і в "точних науках". Складність соціальної реальності аж ніяк не заперечує можливостей віднайти фундаментальні закони в соціальних процесах, а оскільки такі закони виявляються й існує розуміння їх, то, робить висновок Спенсер, стає можливою наука. Ґрунтовні порівняльні екскурси до історії біології, психології та інших наук надають його аргументації досить переконливої форми.

13.Марксистська соціологія. Будь-яка значна по масштабу теорія суспільства припускає явну чи неявну присутність якоїсь теорії людини, її сутності і місця у світі. Іншими словами, з теоретичною соціологією завжди межує визначена філософська антропологія. Так було й у Маркса. Його бачення людини сформувалося під впливом просвітителів, Гегеля, Фейєрбаха, а також Гесса. Хоча Маркс не ставив перед собою задачі створити особливу філософську антропологію, його концепція людини в цілому відрізнялася глибокою оригінальністю. Відповідно до Маркса, людина - це насамперед homo faber, людина виробляюча. Продуктивна праця - от що відрізняє людину від тварини. Людина відрізняється від тварини тим, що не стільки пристосовується до навколишнього світу, скільки його пристосовує до себе. Разом з тим праця зв'язує людину з природою. Завдяки праці в ході історичного розвитку люди все більше опановують природні стихії. Але разом з тим, у міру оволодіння цими стихіями, створені самими людьми продуктивні сили і суспільні відносини все більше протистоять їм у якості зовнішніх, далеких, ворожих для них сил. Відбувається відчуження людини від створених нею сутностей. Людина виявляється відчуженою від результатів своєї праці, від процесу праці, від суспільства і від самої себе (самовідчуження). Тільки в майбутньому комуністичному суспільстві, коли закінчиться «передісторія» людства і почнеться його «справжня» історія, коли людство з «царства необхідності» перейде в «царство волі», людина повернеться до самої себе, і відчуження буде переборено. Маркс виходить з руссоїстського погляду на людську природу, відповідно до якого людина по природі своєї — істота цілісна, «невідчужена», добра. В оцінці людської природи К.Маркс непохитний раціоналіст: людина, у його розумінні, істота споконвічна і безумовно розумна. Конт навіть у своїй «об'єктивній» соціології, не говорячи про «суб'єктивний», залишає місце для віри і почуття як важливих факторів людської життєдіяльності. Для того щоб споконвічно позитивні родові якості людини проявилися, необхідно докорінно перетворити суспільство. У майбутньому комуністичному людстві (Маркс, як і Конт, виходить із уявлення про «розшерення соціальної вселенної», розглядаючи людство як розширене до межі суспільство) людина, переборюючи відчуження, повернеться на нові, більш високі ступіні до свого вихідного й у той же час справжнього стану. Відмінність же цього, нового «золотого століття» від первісного полягає в тому, що тут «невідчуженість» базується не на низькому рівні продуктивних сил і обмеженості відносин людей між собою і з природою, а, навпаки, на безмежному росту продуктивних сил, на всемогутності людини і небаченому достатку.

14.Соціологічна школа Е.Дюркгейма. В історії соціологічної думки Е.Дюркгейм відомий як видатний представник так званого соціологізму -- специфічної соціологічної концепції. Відмітною особливістю даної концепції є її орієнтація на визнання соціальної реальності як дійсності особливого роду та відкидання психологічного редукціонізму, тобто пояснення соціальних явищ на засадах психологізму.Водночас соціологія претендує на роль основної соціальної науки. Принайні у межах соціологізму проглядається тендеція, відповідно до якої усі інші наукові дисципліни, які займаються тими чи іншими аспектами соціальної дійсності, підпорядковуються соціології. Це обгрунтовується тим, що соціальні явища міцно пов'язані між собою, їх не можна зрозуміти ізольовано одне від одного, це є лише різні виявлення однієї і тієї ж дійсності -- соціальної, що, хоча й вивчається всілякими науками, однак як ціле становить предмет тільки соціології. Тим самим соціологія проголошувалась наукою, що має ключ до усіх соціальних явищ.Серед інших рис соціологізму треба вказати на його акти антиеволюціоністську спрямованість. Соціологізм концентрує увагу на сталих і повторюваних зв'язках поміж соціальними явищами, досліджує різноманітні соціальні типи. Висвітлення природи предмета, за Дюркгеймом, -- фундаментальна проблема, від вирішення якої залежить її статус як самостійної науки. Основні ідеї з цієї проблеми французький соціолог виклав 1895 року в роботі "Правила соціологічного методу". Вихідним моментом стало прагнення вичленити як предмет соціології таку реальність, якою не займається жодна з інших наук. При цьому припускалось, що ця реальність має особливі, тільки їй притаманні властивості. Згідно з Дюркгеймом, такими є соціальні факти, які у суспільності складають соціальну реальність в цілому. Природу соціального Дюркгейм вбачає у різноманітних формах колективності, які можуть мати вираження в "колективних уявленнях", "колективних віруваннях", "колективних почуттях", "колективній свідомості". Поза зазначеними утворюваннями, вважає вчений, соціологія не має свого предмета. У цьому зв'язку він над усе прагне провести лінію між соціальним і психічним. Психічна реальність, за Дюркгеймом, є своєрідною надбудовою над біологічною структурою середовища. У свою чергу, соціальна реальність, як виявлення колективних утворень, є реальністю вищого типу. Колективні вірування, почуття, уявлення суть цілісності, які не зводяться до індивідуальних психічних станів. Отже, соціальне як ціле особливої природи не можна пояснити відштовхуючись від окремих його складових частин. Ніякі стани індивідуальної свідомості не можуть стати причиною соціальних фактів. Причини соціальних фактів треба шукати в інших соціальних фактах, а не в стані індивідуальної свідомості. На основі зовнішніх ознак соціальних фактів Дюркгейм певним чином упорядковує предметну царину соціології. Він відокремлює у структурі соціологічного знання соціальну морфологію і соціальну фізіологію. Соціальна морфологія, на думку вченого, вивчає "матеріальні форми суспільства", до яких належать демографічні, геологічні, економічні, соціокультурні фактори. В цьому зв'язку Дюркгейм звертає увагу на географічні координати суспільства, форму його кордонів, розміри території, чисельність і густоту населення, розміри й заселення міст, сіл, провінцій, характер комунікацій тощо.

15.Внесок М.Вебера в соціологію. Значний внесок у соціологію кінця XIX — початку XX ст. зробив німецький вчений Макс Вебер (1864— 1920), автор праць з економіки, права, філософії, історії та соціології. Найвагоміша його заслуга полягає у розвитку методологічних аспектів соціології. Він є основоположником так званої «розуміючої соціології», теорії соціальної дії. Відкидаючи натуралізм позитивістської соціології, Вебер запозичив з позитивізму ідею емпіричного дослідження соціальних явищ. Суспільство та його індивіди трактувались Вебером як такі, що виявляються в процесі інтеракції, а не як певні «готові факти». Вебер віддавав пріоритет індивіду, фактором розвитку суспільства називав культурні цінності, вірив в інтелігенцію. Вважав, що тільки індивід володіє мотивами, цілями, інтересами і свідомістю. Колективна свідомість — скоріше метафора, ніж точне поняття. «Клас», «капіталізм», «християнство» — такі самі узагальнені поняття. Поняття «підприємець», «робітник», «король» позначають середньотипового представника конкретної соціальної верстви. Але ці поняття — абстракція, створена для того, щоб одним іменем позначити сукупності людей, фактів, явищ. Вебер називає їх «ідеальними типами». Отже, ідеальний тип, за Вебером, — не мета, а засіб, методологічний інструмент дослідника, застосовуваний для впорядкування хаотичної соціальної дійсності та її розуміння. Його створюють з метою зіставлення з конкретною емпірією, визначення ступеня відхилень емпіричних фактів від своїх еталонів — ідеальних типів. М. Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіда. Соціологію він визначав як науку, яка прагне зрозуміти «соціальну дію і таким чином казуально пояснити її процес і дію». Саме необхідність розуміння дій предмета свого дослідження відрізняє соціологію від природничих наук. На відміну від Дюркгейма, Вебер твердив, що ні суспільство в цілому, ні форми колективності не слід розглядати як суб'єкти дії: ними можуть бути тільки окремі індивіди. Соціологія досліджує усвідомлену, зорієнтовану на інших людей поведінку особистості. Такі дії називає соціальними, виділяючи чотири ідеальних їх типи: — цілераціональна дія — людина виразно уявляє мету і засоби її досягнення та зворотну реакцію інших людей на свої дії; критерієм раціональності є успіх; — ціннісно-раціональна дія — виконується на основі свідомої віри в етичну, естетичну, релігійну цінність певної поведінки; — афективна дія — здійснюється на основі неусвідомлених психологічних імпульсів, почуттів; — традиційна дія — відбувається на основі звички. Два останні типи дії не є, за Вебером, соціальними, оскільки виражають усвідомлений і покладений в основу дії смисл. Найважливішою є цілераціональна дія. Вебер впевнений, що раціоналізація соціальної дії — тенденція історичного процесу: раціоналізується спосіб господарювання, управління, спосіб мислення людей і спосіб їх життя в цілому. Все це супроводжується зростанням соціальної ролі науки, яка, за Вебером, є втіленням принципу раціональності. Капіталізм як соціально-економічна формація, навколо якої наприкінці XIX ст. точилися гострі наукові дискусії, розглядався Вебером як певна форма економічного раціоналізму. Він не заперечував основних моментів марксового розуміння капіталізму як системи об'єктивно діючих економічних законів. Але його цікавив не об'єктивний, а суб'єктивний аспект економічного раціоналізму, певні нахили людей до раціональної економічної поведінки. Саме це становило стрижень його найвідомішої праці «Протестантська етика і дух капіталізму» (1905).

16.Психологічний напрямок. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. низка вчених в США і Європі намагалась пояснювати соціальні явища психологічними чинниками. До уваги приймалися інстинкти, прагнення, імпульси, що належать до підсвідомості людини і передаються генетичним шляхом; досліджувався феномен групової свідомості, ефект наслідування як ключовий соціальний механізм взаємодії людей і утворення суспільства. Для цього напрямку було властиве перебільшення ролі ірраціональних факторів їх впливу на історію, колективну поведінку людей.Прогрес наукового знання XIX ст. охоплював усі існуючі галузі, а досягнення кожної з них впливало на розвиток останніх. Так було і з психологією. Значні досягнення біологічної науки зумовили виокремлення психології в самостійну галузь знання, впровадження в її методичний інструментарій кількісних і експериментальних методів дослідження, сприяли широкому використанню спостереження, біографічних матеріалів і т. д. Психологія поступово переходить від дослідження індивіда до вивчення механізмів індивідуальної та групової діяльності й поведінки. Розкривається понятійно-категоріальний апарат соціології, більш-менш чітко проступають контури розуміння суто психічних механізмів поведінки та діяльності суб'єкта; біологічна наука поступово розмежовується з біологією, екологією, філософією.Криза натуралістичних спроб пояснення сутності суто-історичних явищ шляхом аналогії та редукції змусила шукати нові підходи в розумінні соціального. Матеріал із психології індивіда все ж не давав можливості пояснити такі масові явища колективної поведінки, як мода, паніка, групові інтереси, навіювання чи наслідування та ін.Цей період інтенсивного становлення у психології, як і у інших науках, спостерігаються спроби визначити детермінанти індивідуальної та групової поведінки через які можна було пояснити загальні й універсальні форми суспільних відносин, зрозуміти таємницю механізмів соціального розвитку. Природно, що на фоні попередніх невдач, особливо філософії історії та окремих шкіл і напрямів у соціології, психологія не могла обминути цієї проблеми.Подібно до географічної школи в соціології представники психологічної науки також зверталися в своїй творчості до вивчення окремих психологічних явищ та процесів абсолютизуючи їх значення, намагалися зобразити її як провідні фактори щодо соціально-історичного процесу. У зв'язку з цим розглянемо деякі психологічні теорії, з яких робилися спроби пояснити суспільство і людину через відповідні психологічні феномени.З сучасних позицій досить чітко видно недоліки вказаних напрямків. Це – редкціонізм, пояснення складних процесів одним довільно вихопленим фактором і ігнорування багатьох інших; це – натуралізм, спрощення до рівня фізичного або біологічного.Психологічний напрямок. Наприкінці XIX – початку XX сторіччя низка вчених в США (Л. Уорд, Ф. Гіддінгс, Мак - Даугалл) і Європі (З. Фрейд, Г.Лєбон, Г. Тардт) намагалась пояснювати соціальні явища психологічними чинниками. До уваги приймалися інстинкти, прагнення, імпульси, що належать до підсвідомості людини і передаються генетичним шляхом; досліджувався феномен групової свідомості (“психологія народів”, “психологія натовпу”), ефект наслідування (моди) як ключовий соціальний механізм взаємодії людей і утворення суспільства. Для цього напрямку було властиве перебільшення ролі іраціональних факторів в структурі особистості та їх впливу на історію, колективну поведінку людей. З cучасних позицій досить чітко видно недоліки вказаних напрямків. Це – редкціонізм, пояснення складних процесів одним довільно вихопленим фактором і ігнорування багатьох інших; це – натуралізм, спрощення соціального до рівня фізичного або біологічного.

17. Структурно-функціональний аналіз як метод соціального дослідження. Цей метод систематизований і докладно описаний Р. Мертоном. У парадигмі (системі форм) структурно-функціонального аналізу сформульовані такі основні поняття:-- «функції» -- наслідки діяльності, що сприяють адаптації системи;-- «дисфункції» -- несприятливі наслідки;-- «явні функції» -- усвідомлені наслідки;-- «латентні функції» -- неусвідомлені наслідки;-- «функціональні вимоги» -- вимоги, виконання яких необхідне для нормальної життєдіяльності системи;-- «функціональні альтернативи» -- еквівалентні структури, здатні виконувати однакові функції. У структурно-функціональному аналізі розрізняють два основних підходи: -- структурний, що здійснюється від аналізу різних структур до виявлення виконуваних ним функцій;-- функціональний, який застосовується за умов формування певної сукупності функціональних вимог і наявності структур, що здійснюють ці функції. У західній соціології структурно-функціональний аналіз набув найбільшого поширення в соціології політики, соціології злочинності, соціології сім'ї, вивченні соціальної стратифікації. Наприкінці 50 -- 60-х років функціональний підхід зазнав критики за застосування біологічних понять до соціальних систем, де вони втрачають однозначність; за позаісторичний (статичний) розгляд суспільства; за надто абстрактний категоріальний апарат. Опоненти також відзначали нездатність функціонального аналізу адекватно описати і проаналізувати конфлікти

Дата добавления: 2015-05-24