Виконання 1 страница

ЗВІТ

68)

Соціальний контроль-це спосіб саморегуляції соціальної системи, який забезпечує впорядкованість взаємодій між людьми завдяки нормативному регулюванню. Індивід та суспільство являють собою взаємодіючі складові елементи соціального контролю. До системи соціального контролю відносять:
-система міри, норм, правил, заборони, санкцій, законів, система придушення;
- система стимулів, нагород, позитивних, доброзичливих заходів заохочення тощо.
Соціальний контроль являє собою механізм підтримки суспільного порядку і вимагає наявності двох основних груп елементів-норми і санкції. Норми-настанови, як потрібно себе поводити в суспільстві. Це обов’язки людини або групи до інших. Вони формують мережу соціальних відносин, взаємодій у групі, суспільстві.
Санкції-засоби заохочення і покарання, що стимулює людей дотримуватися норм.
Елементи соціального контролю: звички, звичаї або традиції, закони, санкції.
Формальний аспект системи соціального контролю представлений: фізичним насиллям та загрозою його застосування; економічним тиском.
Неформальний аспект: переконанням, насмішками, плітками, презирством, остракізмом.
Єдність цих аспектів можна зобразити за допомогою своєрідних концентричних кіл, що розходяться від деякого центру максимального тиску на людину:
1. Зовнішнє коло – політико-юридична система, якій мають підкорятися всі.
2. Наступне коло – мораль і звичаї.
3. Наступне коло – професійне оточення;
4. Наступне коло – непрофесійні спільноти (клуби тощо);
5. Останнє коло – сім’я.
Для кожної групи притаманний певний шаблон діяльності, котрий проявляється в узгоджених діях учасників. Постає питання: як можуть незалежно мотивовані індивіди організовувати власні лінії поведінки, щоб їх “вклади” поєднувались в одне ціле. Люди здатні діяти разом і легко, бо чітко уявляють, як кожному слід вчиняти. Ці загальні уявлення можуть розглядатися як певні норми. При чому, чим більш усталеними вони є, тим менша ймовірність того, що люди їх відчувають. Групові норми – не просто способи дії, необхідні способи дії. Сукупність норм певного колективу – культура

Соціальний контроль виступає функцією влади, тому "владу" можна вважати більш широким поняттям по відношенню до "соціального контролю". Але це справедливо лише в тому випадку, якщо йдеться про організацію. Коли ж ми говоримо про суспільство, то все міняється місцями: поняття соціального контролю стає ширше, а влада перетворюється на засіб його здійснення, адже в соціальний контроль входять і засоби масової інформації, і уряд з парламентом, і пересічні громадяни, які контролюють, наприклад, роботу міського транспорту.колективу.

69) Соціальний контроль — засіб саморегуляції соціальної системи, що забезпечує упорядковану взаємодію її елементів шляхом нормативного (у тому числі й правового) регулювання.

Соціальний контроль охоплює контрольовану діяльність індивідів і контролюючу діяльність соціальних інститутів. Взаємодія індивіда і суспільства виявляє внутрішню суперечність соціального контролю, оскільки людина не може набути своєї індивідуальності, соціальних якостей поза суспільством. Водночас особистість не зможе набути, розвинути свою індивідуальність, сліпо, автоматично пристосовуючись до зразків культури.

Динамічна модель соціального контролю включає такі основні елементи: індивід, соціальна спільнота (група, клас, соціальна організація, суспільство), індивідуальна дія, соціальна (групова) дія. Відомо, що індивідуальна і соціальна дії співвідносяться як контрольоване і контролююче. Йдеться саме про взаємодію, а не про односпрямований контроль. Акт соціальної (групової) дії, виступаючи в системі соціального контролю у формі реакції на індивідуальну поведінку, виконує функцію соціального стимулу (позитивного або негативного), який визначає особливості подальших індивідуальних актів. Індивід (індивідуальна дія) і соціальна група (соціальна дія) є вхідними елементами системи соціального контролю. До неї також належать соціально-психологічні чинники, які, перебуваючи у структурі суб'єктів дії (індивіда і соціальної групи), безпосередньо впливають на характер і спрямування відповідно індивідуальної і соціальної дій. Це самооцінка суб'єкта (індивіда, соціальної групи); сприймання і оцінка суб'єктом соціальної ситуації (соціальна концепція), у межах якої діють відповідно як індивід, так і соціальна група.

Важливими атрибутами та елементами соціального контролю є цінності, норми, звички, звичаї, санкції, які виникають та існують внаслідок дії соціальних інститутів.

Культура кожного суспільства та спільноти має свої цінності. Поряд з ними існують загальнолюдські, котрі забезпечують цілісність соціальних систем, здатність їх до виживання у перехідні періоди.

70) Соціальна норма — загальновизнане правило, зразок поведінки, дій індивідів, соціальних груп.

Загалом соціальні цінності й норми є інструментами соціального регулювання в суспільстві, проміжною ланкою, що пов'язує поведінку індивіда і найважливіші соціальні інститути. Тому соціальна норма визначає межу допустимої поведінки індивіда, соціальної групи або організації, що історично склалася у конкретному суспільстві. Як немає суспільства без вільної та доцільної поведінки людини, так немає і суспільства без загальних правил, які забезпечують координацію цих вільних дій. Найважливішою характеристикою будь-якої норми є її корисність, обов'язковість і фактична реалізація в поведінці людей.

Соціальні норми класифікують за різними критеріями:

— за походженням — аутогенні й гетерогенні, спонтанні та декретивні;

— за характером зміни структури — інтенсивні та екстенсивні, прогресивні та регресивні;

— залежно від періоду існування — ті, що народжуються, розвиваються, сформувалися;

— за схильністю — елементарні й складні, динамічні й статичні;

— за функціональною та інформаційною природою;

— за механізмом детермінації — збуджуючі, стимулюючі, захоплюючі тощо;

— з точки зору організації та управління системними процесами — інституційні й неінституційні;

— за умовами функціонування — норми інтеграції та дезінтеграції;

— за масовістю — масові, групові, індивідуальні.

Соціальні норми також класифікують за кореспондентом — державні, адміністративні тощо; ступенем спільності на соціологічному рівні за часовою координатою — загальноісторичні, формаційні, міжформаційні, перехідні та ін.; за просторовою координатою — регіональні, глобальні тощо.

Найчастіше соціальні норми поділяють на соціальні приписи і технічні правила (регулюють взаємодію людини і природи).

71) Девіáнтна поведíнка (відхильна поведінка) — поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальноприйнятим нормам, внаслідок чого відбувається порушення цих норм.

Проблема девіантної поведінки та її корекції завжди була важливою у педагогіці, психології, кримінології, але останнім часом вона набуває масового характеру.

У період різких переломів у суспільстві часто порушується єдність буття і свідомості, виникає невідповідність взаємодії суб'єктів і соціальних інститутів, неадекватність соціальної політики і моралі. Розмитість норм, ослаблення соціальної регуляції спотворює духовні і культурні підвалини. Відбувається розрив між прагненням до швидкого зростання матеріального добробуту і відсутністю важелів саморегуляції, заснованих на високій культурі, духовності.

Девіантна поведінка підрозділяється на дві великі категорії. По-перше, ця поведінка, що відхиляється від норм психічного здоров'я, наявність явної або прихованої психопатології, що має на увазі. Цю групу складають наступні типи: астеніки, шизоїди, епілептоїди і особи з акцентуйованим характером. По-друге, ця поведінка, що порушує якісь соціальні і культурні норми, особливо правові. Воно виражається у формі провини або злочинів. Коли такі вчинки порівняно незначні, їх називають правопорушеннями, а коли серйозні і караються в кримінальному порядку - злочинами. Відповідно говорять про делінквентну (протиправну) і кримінальну (злочинну) поведінці.

На підставі ключових положень робіт вітчизняних і зарубіжних учених слід визнати доцільність розподілу девіантної поведінки на злочинну (кримінальне) і аморальну, аморальну (не несуче за собою кримінальної відповідальності). Поведінка, що відхиляється від морально-етичних норм людського гуртожитку, виявляється в різних формах соціальної патології - пияцтві, наркоманії, крадіжці. Зв'язок між цими видами поведінки полягає в тому, що здійсненню злочинів передує аморальна поведінка. Як не різні форми девіантної поведінки, за твердженням І.С. Кону, вони взаємозв'язані. Пияцтво, вживання наркотиків, агресивність і протиправна поведінка утворюють єдиний блок, так що залучення підлітка в один вид девіантних дій підвищує вірогідність його залучення також і в іншій. Протиправна поведінка, у свою чергу, хоча і не так жорстко, пов'язано з порушенням норм психічного здоров'я. До деякої міри співпадають і сприяючі девіантній поведінці соціальні чинники (шкільні труднощі, травматичні життєві події, вплив девіантної субкультури або групи).

У вітчизняній і зарубіжній психології розглядаються різні типи (різновиди) девіантної поведінки, виділені з урахуванням особливостей взаємодії індивіда з реальністю, механізмам виникнення поведінкових аномалій, а також особливий тип девіацій, обумовлений гіперздібностями. Приводяться форми, що включають клінічні прояви відхилень від норми, - делінквентної, аддіктивної, патохарактерологичне, психопатологічне, на базі соромливості (В.Д. Мендельовіч).

Багато дослідників до найпоширеніших причин походження девіантних явищ відносять несприятливу соціальну ситуацію розвитку дитини і комплекс його психологічних, властивостей (особливості темпераменту, характеру, особи), які привертають до девіацій. Саме це поєднання в кримінальній психології розглядається як механізм злочинної поведінки (В.Ф. Пирожков). Іншим механізмом поведінки неповнолітніх, що відхиляється, є деформація особи в результаті порушених соціальних відносин з дорослими і однолітками. X. Ремшмідт, вважаючи регулятором поведінки людини його особові якості, відзначає, що поведінка підлітків, що відхиляється, часто зв'язана з певним оточенням і типом ситуацій.

72)
Соціальна взаємодія — система взаємозумовлених соціальних дій, за яких дії одного суб'єкта (індивіда, групи, спільноти) одночасно є причиною і наслідком відповідних дій інших.
У процесі її реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного з них, одностайність у розумінні ситуації, усвідомленні її смислу дій, певний ступінь солідарності між ними.
Види соціальної взаємодії класифікують:
— за кількістю суб'єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами;
— за характером взаємовідносин суб'єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі);
— за терміном: короткочасні й довгочасні;
— за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані;
— за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені;
— за «матеріальністю» обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові.
Існують два основних рівні дослідження соціальної взаємодії: міжособова (основний фокус досліджень на мікрорівні) та інституційна інтеракція (на макрорівні суспільства). У будь-якому соціальному контексті поєднуються елементи їх обох.
Аналізу соціальної взаємодії присвячено чимало наукових теорій.
Теорія соціального обміну
її автор Дж. Хоманс розглядав соціальну взаємодію як складну систему обмінів, зумовлених засобами врівноваження винагород і затрат. Стверджуючи, що суб'єкти взаємодіють на підставі свого колишнього досвіду, виділяє чотири принципи взаємодії: 1) чим вище винагороджується певний тип поведінки, тим частіше він повторюватиметься; 2) якщо винагорода залежить від якихось умов, людина намагається відтворити їх; 3) якщо винагорода велика, людина здатна витратити більше зусиль для її отримання; 4) коли потреби людини близькі до насичення, вона докладатиме менше зусиль для їх задоволення. За цими критеріями, на думку Хоманса, можна аналізувати навіть складні види взаємодії: відносини влади, переговорний процес, лідерство тощо.

73)
Типи соціально-трудових відносин характеризують етичні, психологічні та правові форми взаємовідносин у процесі трудової діяльності. Важливу роль у формуванні типів соціально-трудових відносин відіграє пріоритетність конкретних принципів, їх комбінація у процесі вирішення проблем.
Основний принцип системи соціально-трудових відносин – законодавче забезпечення прав у соціально-трудовій сфері, визначення об’єктів, суб’єктів, порядку їх взаємодії, охоплення сфер взаємодії суб’єктів, а також контроль за дотриманням цих прав.
За організаційними формами виділяють такі типи соціально-трудових відносин: партнерство, патерналізм, конкуренція, солідарність, субсидіарність, дискримінація та конфлікт.
Принцип партнерства передбачає здійснення захисту своїх інтересів суб’єктами соціально-трудових відносин та їх самореалізацію в політику узгодження взаємних пріоритетів.
Принцип адресності є особливо актуальним при реалізації адресних програм щодо соціального захисту.
Принцип інтегрованості містить у собі обов’язковість взаємозв’язку й взаємодії усіх форм, елементів і методів соціального захисту, організацію їх у єдину систему на всіх рівнях суспільного життя.
Патерналізм (державний) передбачає практично повну регламентацію державою соціально-трудових відносин.
Патерналізм на рівні підприємства здійснюється на основі використання жорсткої регламентації соціально-трудових відносин та має на меті турботу адміністрації підприємства про своїх працівників.
Субсидіарність означає прагнення людини до самовідповідальності та самореалізації у досягненні своїх цілей. Принцип субсидіарності покликаний запобігти перенесенню відповідальності на суспільство.
Принцип солідарності – ідеал, вироблений людством у процесі соціально-економічного розвитку, передбачає спільну відповідальність людей, яка базується на особистій відповідальності, узгодженості та спільності інтересів.
Дискримінація – це основане на свавіллі незаконне обмеження прав суб’єктів соціально-трудових відносин. Прояви дискримінації можливі при виборі професії, при вступі до вищих навчальних закладів, при наймі на роботу, при просуванні по службі, в оплаті праці, у наданні підприємством пільг працівникам. Є дискримінація за віком, статтю, національністю та ін.
Конфлікт – це зіткнення суб’єктів взаємодії, викликане протилежною направленістю цілей, інтересів, поглядів.
Трудовий конфлікт – різновидність соціального конфлікту. Причинами трудових конфліктів можуть бути обставини, пов’язані з технічно-технологічними параметрами виробництва, а також економічними, адміністративно-управлінськими, соціально-психологічними аспектами діяльності.
Конкуренція – наявність значної кількості незалежних покупців та продавців на ринку праці та можливість для них вільно входити та покидати ринок праці.
Названі вище типи соціально-трудових відносин не існують у “чистому” вигляді. Реально на кожному рівні, за конкретний період часу і за певних умов складаються моделі соціально-трудових відносин, які комбінують ознаки цих типів.
За характером впливу на результати економічної діяльності та якість життя людей соціально-трудові відносини бувають двох видів: конструктивними (сприяють успішній діяльності підприємства та суспільства) та деструктивними (не сприяють успішній діяльності підприємства та суспільства).
Конструктивними можуть бути відносини співробітництва, взаємодопомоги, конкуренції, які організовані так, щоб сприяти досягненню позитивних результатів. Деструктивні взаємовідносини виникають тоді, коли загальна направленість інтересів співробітників і соціальних груп не відповідають цілям підприємства

74)

Конфлікт як соціальне явище вперше був сформульований і визначений ь роботі Адама Сміта „Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776р.). В ній були висловлені думки, що в основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи та економічна боротьба, які розглядаються як важлива рушійна сила розвитку суспільства і тим самим виконують Корисні функції. Цю ж думку у 1821 році зауважив Гегель в праці „Нариси філософії права”.

Своє подальше теоретичне обгрунтування проблема конфлікту знайшла в кінці XIX та на початку XX ст.

Так, англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903рр.) вважав соціальний конфлікт неминучим явищем в історії су-пільства, стимулом суспільного розвитку. Такої ж думки дотримувався німецький соціолог та соціальний філософ Макс Вебер (1864-1920рр.).

В сучасній зарубіжній теорії конфліктів найбільш відомі концепції; „позитивно-функціонального конфлікту” Л.Козера (США), „конфліктна модель суспільства” Р-Дарендорфа (Німеччина) та „загальна теорія конфлікту” К.Боулдінга (США).,

Американський соціолог Льіоіс Козер під соціальним конфліктом розуміє „боротьбу за цінності та претензії на певний статус, владу, ресурси, боротьбу, в якій метою. супротивників є нейтралізація, нанесення шкоди або знищення супротивника”. Л.Козер доводить, що конфлікти це продукт внутрішнього життя суспільства, існуючого в ньому порядку речей, самих відносин між окремими особами та групами”.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф в середині б0-х років виступив з поясненням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву „конфліктна модель суспільства”. Суть цієї концепції:

будь • яке суспільство в кожний момент свого буття змінюється, соціальні зміни охоплюють всі сфери його життєдіяльності; кожне суспільство в кожний момент буття має соціальний конфлікт; кожне суспільство спирається на примушування деяких його членів іншими. ‘

Автор нової моделі хоче підкреслити нерівність соціальних позицій, які займає особа по відношенню до розподілу влади, а звідси витікає різниця іі інтересів, цілей, що й викликає непорозуміння, антагонізм, а як наслідок цього структурні зміни самого суспільства. Але структурні зміни суспільства, як наслідок конфлікту, це не є революція. Суспільства різняться одне від одного не наявністю конфлікту, а лише різним відношенням до нього вл&ди Тому у демократичному суспільстві конфлікти також мають місце, але раціональні методи регулювання роблять іх иевибуховими.

Американський соціолог Кеннет Боулдінг в роботі „Конфлікт і захист. Загальна теорія” довів суть концепції” загальної теорії конфлікту”. На його думку конфлікт невід’ємний від суспільного життя. В самій суті особи лежить поривання до постійної ворожнечі і боротьби з собі подібними. Однак конфлікти можливо і потрібно долати чи хоча б суттєво обмежувати. Якраз в цьому „загальна теорія конфлікту” повинна відігравати важливу роль. Вона дозволяє контролювати конфлікти, управляти ними, передбачати їх наслідки.

Російські вчені Бородкіна Б.М. і Коряк Н.М. розкрили анатомію конфлікту. Вони вважають, що для того, щоб відбувся конфлікт потрібні дії з боку опонентів, які направлені на досягнення мети, такі дії вони називають інцидентами. Таким чином, конфлікт - це конфліктна ситуація, інцидент. Конфліктна ситуація може існувати задовго до того, як відбувалося пряме зіткнення опонентів.

Заслуговує уваги організаційний конфлікт та його причини. Головним елементом будь • якої організації виступають люди, які відрізняються за професійною підготовкою, життєвим досвідом, індивідуальною підготовленістю і рисами характеру та темпераменту. Ці розбіжності неминуче накладають свій відбиток на оцінки і думки щодо питань, які мають значення для групи або колективу, породжують нерідко протидію, яка призводить до емоційного збудження і одержує видимість конфлікту. В деяких ситуаціях зіткнення оцінок і думок заходять так далеко, що інтереси справи відсуваються на другий план, а боротьба стає самоціллю, дезорганізуючи діяльність усього колективу.

В дослідженнях вітчизняних вчених до останнього часу підкреслювалась перш за все об’єктивна, матеріально-економічна та

- класова суть конфлікту, згідно з якою вся сусцільно-економічна діяльність, в гому числі і ііоредінка людей, обумовлена їх місцем в системі суспільного виробництв.! та їх конкретними економічними інтересами. Ця позиція не викликає заперечень, але не пояснює всього різиомаїття такого соціального явища як конфлікт. Ми впевнені, що категорія конфлікт - поняття широкого значення, яке нживасться в фізичному, біологічному, філософському і соціальному світі і тому суть соціального конфлікту можна визначити так:

75)

Конфлікт як соціальне явище вперше був сформульований і визначений ь роботі Адама Сміта „Дослідження про природу і причини багатства народів” (1776р.). В ній були висловлені думки, що в основі конфлікту лежить поділ суспільства на класи та економічна боротьба, які розглядаються як важлива рушійна сила розвитку суспільства і тим самим виконують Корисні функції. Цю ж думку у 1821 році зауважив Гегель в праці „Нариси філософії права”.

Своє подальше теоретичне обгрунтування проблема конфлікту знайшла в кінці XIX та на початку XX ст.

Так, англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903рр.) вважав соціальний конфлікт неминучим явищем в історії су-пільства, стимулом суспільного розвитку. Такої ж думки дотримувався німецький соціолог та соціальний філософ Макс Вебер (1864-1920рр.).

В сучасній зарубіжній теорії конфліктів найбільш відомі концепції; „позитивно-функціонального конфлікту” Л.Козера (США), „конфліктна модель суспільства” Р-Дарендорфа (Німеччина) та „загальна теорія конфлікту” К.Боулдінга (США).,

Американський соціолог Льіоіс Козер під соціальним конфліктом розуміє „боротьбу за цінності та претензії на певний статус, владу, ресурси, боротьбу, в якій метою. супротивників є нейтралізація, нанесення шкоди або знищення супротивника”. Л.Козер доводить, що конфлікти це продукт внутрішнього життя суспільства, існуючого в ньому порядку речей, самих відносин між окремими особами та групами”.

Німецький соціолог Ральф Дарендорф в середині б0-х років виступив з поясненням нової теорії соціального конфлікту, яка отримала назву „конфліктна модель суспільства”. Суть цієї концепції:

будь • яке суспільство в кожний момент свого буття змінюється, соціальні зміни охоплюють всі сфери його життєдіяльності; кожне суспільство в кожний момент буття має соціальний конфлікт; кожне суспільство спирається на примушування деяких його членів іншими. ‘

Автор нової моделі хоче підкреслити нерівність соціальних позицій, які займає особа по відношенню до розподілу влади, а звідси витікає різниця іі інтересів, цілей, що й викликає непорозуміння, антагонізм, а як наслідок цього структурні зміни самого суспільства. Але структурні зміни суспільства, як наслідок конфлікту, це не є революція. Суспільства різняться одне від одного не наявністю конфлікту, а лише різним відношенням до нього вл&ди Тому у демократичному суспільстві конфлікти також мають місце, але раціональні методи регулювання роблять іх иевибуховими.

Американський соціолог Кеннет Боулдінг в роботі „Конфлікт і захист. Загальна теорія” довів суть концепції” загальної теорії конфлікту”. На його думку конфлікт невід’ємний від суспільного життя. В самій суті особи лежить поривання до постійної ворожнечі і боротьби з собі подібними. Однак конфлікти можливо і потрібно долати чи хоча б суттєво обмежувати. Якраз в цьому „загальна теорія конфлікту” повинна відігравати важливу роль. Вона дозволяє контролювати конфлікти, управляти ними, передбачати їх наслідки.

Російські вчені Бородкіна Б.М. і Коряк Н.М. розкрили анатомію конфлікту. Вони вважають, що для того, щоб відбувся конфлікт потрібні дії з боку опонентів, які направлені на досягнення мети, такі дії вони називають інцидентами. Таким чином, конфлікт - це конфліктна ситуація, інцидент. Конфліктна ситуація може існувати задовго до того, як відбувалося пряме зіткнення опонентів.

Заслуговує уваги організаційний конфлікт та його причини. Головним елементом будь • якої організації виступають люди, які відрізняються за професійною підготовкою, життєвим досвідом, індивідуальною підготовленістю і рисами характеру та темпераменту. Ці розбіжності неминуче накладають свій відбиток на оцінки і думки щодо питань, які мають значення для групи або колективу, породжують нерідко протидію, яка призводить до емоційного збудження і одержує видимість конфлікту. В деяких ситуаціях зіткнення оцінок і думок заходять так далеко, що інтереси справи відсуваються на другий план, а боротьба стає самоціллю, дезорганізуючи діяльність усього колективу.

В дослідженнях вітчизняних вчених до останнього часу підкреслювалась перш за все об’єктивна, матеріально-економічна та

- класова суть конфлікту, згідно з якою вся сусцільно-економічна діяльність, в гому числі і ііоредінка людей, обумовлена їх місцем в системі суспільного виробництв.! та їх конкретними економічними інтересами. Ця позиція не викликає заперечень, але не пояснює всього різиомаїття такого соціального явища як конфлікт. Ми впевнені, що категорія конфлікт - поняття широкого значення, яке нживасться в фізичному, біологічному, філософському і соціальному світі і тому суть соціального конфлікту можна визначити так:

Інколи бувають проблемні ситуації, які можуть зближувати людей.Соціологи чиказької школи стверджували, що "конфлікт — це можливістьрозмовляти відверто", коли особистості, поспілкувавшись, маютьпорозумітися. Конфлікт — це можливість розрядки напруження, "оздоровлення " відносин.Досить активно використовується в педагогічній практиці. А. С. Макаренкорекомендує вирішувати його методом "вибуху". Вибухом він називавдоведення конфлікту до останньої межі, до такого стану, коли немаєможливості для будь-якої тяжби між особистістю й суспільством, колиребром поставлено питання — бути членом суспільства чи вийти з нього. 76) За масштабом виокремлюють глобальні та парціальні конфлікти. У парціальних конфліктах спостерігається протиборство окремихпрацівників з керівником або працівників між собою. Суперечностіпарціальних конфліктів розв'язуються найчастіше авторитетом керівника. Вчені, досліджуючи критерії класифікації конфліктів, подають такийкритерій, як ставлення людини до конфлікту. Наприклад, можна зробититакий поділ: • конфлікти, що оцінюються як небажані — при цьому з'являється захиснапозиція особистості; • конфлікти, що сприймаються людиною, як необхідні — в такому разілюдина поводиться природніше, адекватно. Досить цікаву класифікацію конфліктів подає Л. А. Єршов. 1. За джерелом: а) конфлікти, що виникають внаслідок дій об'єктивнихфакторів соціальної ситуації; б) конфлікти, що виникають внаслідокзіткнення потреб, мотивів, поглядів, поведінки. 2. За змістом: а) конфлікти як ділові справи; б) конфлікти як особистіінтереси. 3. За значущістю: а) конфлікти, важливі лише для окремих працівників; б)конфлікти, важливі для окремих індивідів, груп, прошарків населеннятощо. 4. За типом розв'язання: а) конфлікти, що приводять до модифікацій обохсторін; б) конфлікти, що приводять до знищення однієї із сторін, їїпозицій, стереотипів, установок; в) конфлікти, що привели до іншої точкизору обидві сторони. 5. За формою прояву: а) конфлікти того чи іншого напрямку дії, поведінки("наближення — віддалення", "наближення — наближення", "віддалення —віддалення"); б) конфлікти тієї чи іншої якості, інтенсивності дії,поведінки; в) конфлікти, що виражаються вербально чи -- невербальнимизасобами (мовчання, поза, погляд при сприйнятті суперника); г) за типомструктури взаємин — приховані, відкриті; д) за соціальною формалізацією — конфлікти офіційні танеофіційні тощо; е) конфлікти “прав та обов’язків”. Традиційне виокремлення видів конфлікту ґрунтується на супе-речностіконфліктуючих сторін. С. Чейз запропонував 18-рівневу структурнукласифікацію, що охоплює явища від внутрішньоособис-тісного іміжособистісного рівня до конфліктів між державами, наці-ями, аж допротистояння Захід — Схід. А. Г. Здравомислов, базуючись на працях Н.Смелзера, класифікує конфлікти за конфлік-туючими сторонами: 1.Міжіндивідуальні конфлікти. 2. Міжгрупові конфлікти (при цьомувиокремлює такі типи груп: а) група інтересів, б) групаетно-національного характеру, в) групи за спільністю ста-новища). 3.Конфлікти між асоціаціями, партіями. 4. Внутрішньо- та міжінституціальніконфлікти. 5. Конфлікти між секторами суспіль-ного поділу праці. 6.Конфлікти між державними утвореннями. 7. Конфлікти між культурами ітипами культур тощо. 77) В процесі свого розвитку конфлікт проходить декілька етапів. Ці етапи чи стадії не є обов’язковими, можливо, що деякі із них в ході конфлікту „проскакують”, по різному складається тривалість кожної стадії (етапу), проте послідовність їх в будь-якому конфлікті буде однаковою. Таким чином, динаміка конфлікту – процес його зміни. Отже у конфлікті розрізняють такі 6 стадій:
– передконфліктна ситуація (латентний період);
– інцидент;
– ескалація;
– кульмінація;
– завершення конфлікту;
– постконфліктна ситуація.
Передконфліктна ситуація – це можливість конфлікту, який не виникає на пустому місці, а визріває поступово. Це період накопичення фактів і процесів, які можуть привести до конфлікту, тому цей період і називають латентним (прихованим) періодом чи інкубаційним періодом. На цій стадії майбутні опоненти конфлікту ще не усвідомлюють в повній мірі наслідків тим протиріч які виникли. Потенційна можливість перетворення проблемної ситуації у перед конфліктну пов’язана із вступом у дію суб’єктивних факторів, тобто усвідомлення проблемної ситуації. Усвідомивши проблемну ситуацію, сторони можуть намагатися вирішити її неконфліктними засобами – роз’ясненням, вчинками, інформуванням протилежної сторони, таким чином конфлікту буде уникнено. Проте у разі неадекватного сприйняття проблемної ситуації можливі два наслідки: 1) стримування, затягування виникнення відкритого конфлікту. Це відбувається, тоді, коли небезпека проблемної ситуації недооцінюється чи применшується. 2) сприяє форсуванню конфлікту, його штучному розв’язанню. Це відбувається тоді, коли небезпека протиріч на стадії передконфліктної ситуації перебільшена. Так, сліпа „сліпа любов” не замічає недоліків у предмету свого кохання, а „сліпа ненависть” навпаки драматизує навіть незначні недоліки. Правильне усвідомлення протиріч на цій стадії дозволяє прийняти міри по їх урегулюванні ще до початку відкритого конфлікту. Попередити конфлікт на передконфліктній стадії набагато легше і ефективніше аніж пізніше розв’язувати конфлікт. Якщо протиріччя не були розв’язані на стадії передконфліктної ситуації, рано чи пізніше вона переходить у відкритий конфлікт. Поступово суб’єкти взаємодії відчувають нарощування загроз в свою сторону, вони починають маневрувати чи готуватися до певних дій.
Відкритий період конфлікту починається з інциденту. Інцидент – це збіг обставин, що є приводом для конфлікту. Привід – це та конкретна подія, яка послужила поштовхом до початку конфліктних дій. Привід може виникнути випадково, а може і спеціально придумуватися та розроблятися, але привід ще не є конфліктом. На відміну від інциденту, який вже є конфліктом, його початком. Наприклад: вбивство намісника австрійсько-угорського престолу і його дружини в Сараєво у червні 1914 року було використане Австро-Угорщиною як привід для розв’язання першої світової війни. Вже 15 липня було оголошено війну Сербії – інцидент. Він ділить на „своїх” і „чужих”, друзів і ворогів, союзників і противників. Проте реальні сили опонентів на цій стадії ще не є ясними, не відомо також як далеко в протистоянні може піти той чи інший учасник конфлікту. Така невизначеність істинних сил противника є важливим фактором стримування конфлікту на його початковій стадії, але такий стан речей також і сприяє подальшому розвитку конфлікту. Якщо б обидві сторони мали чітке уявлення про потенціал противника, його ресурси то багато конфліктів були би припинені з самого початку, тому, що більш слабша сторона не стала б здійснювати безглузде протиборство, а сильніша сторона подавила б противника своєю силою. В обидвох випадках інцидент був би швидко вичерпаний. Таким чином, інцидент створює наступну ситуацію: з однієї сторони хочеться швидше „встрянути у бійку” і перемогти, а з іншої не „входити в воду, незнаючи броду”. Проте, навіть після інциденту зберігається можливість вирішити конфлікт мирним шляхом, за допомогою переговорів прийти до компромісу.

78) 2. Причини конфлікту.

Дата добавления: 2015-05-24