Класифікація технологій навчання

У педагогічній літературі поняття «технологія навчан­ня» і «навчальна технологія» вживають як тотожні. Однак поняття «технологія навчання» є дещо вужчим і означає шлях освоєння конкретного матеріалу в межах певного предмета, теми, питання, а навчальна технологія передба­чає розгляд різних технологій навчання.
У практиці навчально-виховної діяльності сучасного вищого навчального закладу найпоширеніші такі техноло­гії навчання: диференційоване навчання, проблемне на­вчання, ігрові технології навчання, інформаційні техноло­гії навчання, кредитно-модульна технологія навчання, особистісно орієнтоване навчання.
Одним із найперспективніших напрямів розвитку творчих здібностей особистості, необхідних сучасному фа­хівцю, є проблемне навчання.
Проблемне (грец. problema – задача, утруднення) навчання – дидактична система, яка грунтується на закономірностях творчого засвоєння знань і способів діяльності, на прийомах і методах ви­кладання та учіння з елементами наукового пошуку.
Таке навчання передбачає проблемне викладання, тоб­то створення системи послідовних проблемних ситуацій і управління процесом їх вирішення, а також проблемне учіння – особливу форму творчої навчальної діяльності студентів щодо засвоєння знань і способів діяльності з на­явністю аналізу проблемних ситуацій, формулювання проблем і їх розв'язання шляхом висунення припущень, обґрунтування і доведення гіпотез.
Проблемне навчання пе­редбачає засвоєння студентами знань і способів дій проб­лемним шляхом у кілька етапів:створення проблемної ситуації,аналіз і формування проблеми, висунення гіпотез.
Залежно від рівня самостійності студентів у навчальній діяльності використовують відповідний метод проблемно­го навчання: проблемний виклад, частково-пошуковий і дослідницький методи.
Формування соціально активної особистості вимагає використання нестандартних форм педагогічної взаємодії. Однією з таких форм є гра як засіб розвитку творчого по­тенціалу майбутнього фахівця.
Ігровий метод навчання передбачає визначення мети, спрямованої на засвоєння змісту освіти, вибір виду нав­чально-пізнавальної діяльності і форми взаємодії педагога та студентів. Головною метою навчальних ігор є формування в май­бутніх фахівців уміння поєднувати теоретичні знання з практичною діяльністю. Оволодіти необхідними фахови­ми вміннями і навичками студент зможе лише тоді, коли сам достатньою мірою виявлятиме до них інтерес і докла­датиме певних зусиль, тобто поєднуючи теоретичні знан­ня, здобуті на лекціях, семінарах, самостійно, з розв'язан­ням конкретних виробничих задач і з'ясуванням виробни­чих ситуацій.
Ігрова діяльність виконує такі функції: спонукальну (викликає інтерес у студентів); комунікативну (засвоєння елементів культури спілкування майбутніх спеціалістів); самореалізації (кожен учасник гри реалізує свої можли­вості); розвивальну (розвиток уваги, волі та інших психічних якостей); розважальну (отримання задоволення); діа­гностичну (виявлення відхилень у знаннях, уміннях та навичках, поведінці); корекційну (внесення позитивних змін у структуру особистості майбутніх фахівців).
Ігрові методи багатопланові, і кожен з них у той чи ін­ший спосіб сприяє виробленню певної навички. З огляду на це виокремлюють ігри-вправи, ігрові дискусії, ігрові ситуації, рольові і ділові навчальні ігри.
У процесі конструювання і проведення ділових навчаль­них ігор слід дотримуватися певних принципів (О. Вербицький):

принцип проблемності;

принцип імітації умов і динаміки виробництва, мо­делювання змісту професійної діяльності людей, зайнятих на виробництві;

принцип двоплановості ігрової навчальної діяльнос­ті;

принцип спільної діяльності учасників гри;

принцип діалогічної взаємодії партнерів по грі.

Підготовка і проведення ділової гри відбувається в кілька етапів (Е. Хруцький):

Вибір теми, яка містить завдання або ситуацію, що потребує вироблення і прийняття конкретних рішень.

Визначення мети гри, складу і функцій їїучасників.

Розроблення моделі гри, яка має якнайповніше відоб­ражати виробничий процес чи практичну ситуацію. При цьому слід пам'ятати, що гра – це спрощена реальна дій­сність, яка передбачає імітацію впливу на виробничий про­цес зовнішнього середовища і зв'язки з ним.

Розроблення критеріїв оцінювання роботи студентів. Головним мотивом навчально-педагогічних ігор та основ­ним критерієм оцінювання мають бути успішне застосу­вання студентами теоретичних знань на практиці, а також ефективна взаємодія з іншими учасниками гри.

Ознайомлення студентів з метою гри та виробничою – ситуацією, розподіл ролей і доведення до їх відома крите­ріїв оцінювання. Це слід зробити за тиждень до гри. Водно­час студенти повинні мати список рекомендованої літера­тури. Під час розподілу ролей і «посад» між учасниками необхідно враховувати рівень їхніх знань, здібності та інші індивідуальні особливості. Важливо, щоб ролі не були по­стійними в усіх іграх.

Перебіг гри та аналіз її результатів.
Конструюючи зміст ділової гри, важливо спонукати студентів до пізнавальної активності протягом усієї ігрової діяльності. Цього можна досягти шляхом створення проб­лемних ситуацій, інтелектуальних труднощів, що вимага­ють активної взаємодії студентів з об'єктами пізнання, подолання суперечностей між відомими знаннями і необ­хідністю «відкрити» або знайти нове знання, систему вмінь і навичок, які, у свою чергу, сприятимуть розв'язан­ню нових для студентів пізнавальних завдань.

Розширення сфери застосування електронно-обчис­лювальних машин ЕОМ та їх периферійного обладнання зумовило появу поняття «нова інформаційна технологія» (HIT), яке є синонімом поняття «комп'ютерна техноло­гія» (КТ). HIT передбачає використання усього різнома­ніття сучасних пристроїв оброблення інформації, в т. ч. ЕОМ, їх периферійного обладнання (відеоматеріали, принтери, пристрої для оброблення даних з графічної і звукової форми).

Нові інформаційні технології навчання – це методологія і технологія навчально-виховного процесу з використанням новітніх електронних засобів.

Комп'ютерна (інформаційна) технологія навчання (КТН) спрямована на досягнення цілей інформатизації навчання на основі застосування комплексу функціональ­но залежних педагогічних, інформаційних, методологіч­них, психофізіологічних і ергономічних засобів і методик, створених і організованих на базі технічного й програмно­го забезпечення ЕОМ.

Інтенсивне оновлення матеріально-технічної бази ви­щих навчальних закладів з урахуванням останніх досяг­нень науки і техніки дає змогу розвивати аудіовізуальну технологію навчання, яка передбачає використання різно­манітних технічних засобів навчання (ТЗН), в т. ч. ком­п'ютерних і електронних засобів. Розрізняють рецептивне аудіовізуальне навчання, пов'язане зі сприйманням і за­своєнням студентами аудіовізуальної навчальної інформа­ції, яка передається за допомогою ТЗН (наприклад, телеві­зійних систем), та інтерактивне, яке забезпечує взаємо­дію студента і навчаючої системи у формі діалогу людини і машини.

На сучасному етапі соціальних і технологічних пере­творень однією з вимог до всіх учасників навчального про­цесу у вищих навчальних закладах є готовність майбут­нього фахівця до використання інформаційно-комунікаційних технологій, комп'ютеризованих систем загалом у навчанні та професійній діяльності. Виокремлюють три рівні такої готовності (Г.Козлакова): власний рівень воло­діння комп'ютеризованими технологіями, уміння безпосе­редньо використовувати їх у професійній діяльності, умін­ня підвищувати свій фаховий рівень за допомогою засобів Internet. Важливим елементом цієї готовності є не лише теоретична підготовка з певної галузі знань, а також і практичні уміння викладача організувати і провести на­вчальне заняття за допомогою комп'ютерних засобів і тех­нологій; підготувати навчальне заняття за дистанційною формою навчання; застосувати фірмові розробки електрон­них навчальних посібників; створити власний електронний навчальний посібник з конкретної дисципліни; запровади­ти освітній Web-сайт з метою поглиблення власної науко­вої і викладацької компетентності.

Одним із перспективних шляхів перебудови навчального процесу у вищих навчаль­них закладах є впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу.

Ця система передбачає відхід від традиційної схеми «навчальний се­местр – навчальний рік, навчальний курс»; раціональ­ний поділ навчального матеріалу дисципліни на модулі (логічно завершені частини теоретичних знань і практич­них умінь з певної навчальної дисципліни) і перевірку якості засвоєння теоретичного і практичного матеріалу кожного модуля; перевірку якості підготовки студентів до кожного лабораторного, практичного чи семінарського за­няття; використання широкої шкали оцінювання знань; вирішальний вплив суми балів, одержаних протягом се­местру, на підсумкову оцінку з навчальної дисципліни; стимулювання систематичної самостійної роботи студен­тів протягом усього семестру і підвищення якості їх знань; підвищення об'єктивності оцінювання знань сту­дентів; запровадження здорової конкуренції в навчанні; виявлення та розвиток творчих здібностей студентів.

Кредитно-модульна система організації навчального процесу – модель організації навчального процесу, яка ґрунтується на поєд­нанні модульних технологій навчання та залікових освітніх оди­ниць (залікових кредитів).

Кредит (лат. credit – він вірить) – це числова міра повного навчального навантаження студента з конкретної дисципліни (1 кредит – 36 год.), яка спонукає студентів до вільного вибору навчальних дисциплін та якісного їх засвоєння і є одним із критеріїв порівняння навчальних систем вищих навчальних закладів. Час, відведений для проведення підсумкового контролю, не входить у кредит. Заліковий кредит є одиницею виміру навчального наван­таження, необхідного для засвоєння змістових модулів або блоку змістових модулів. Змістовий модуль – це система навчальних елементів, поєднана за ознакою відповідності певному навчальному об'єктові.

Впровадження КМСОНП сприятиме розв'язанню важ­ливих завдань вищої освіти:

• 
  адаптація ідей ECTS (Європейська кредитно-тран­сферна та акумулююча система) до системи вищої освіти України з метою забезпечення мобільності студентів у про­цесі навчання і гнучкості підготовки фахівців з огляду на швидкозмінні вимоги національного та міжнародного ринків праці;
• 
  забезпечення студентам можливості навчання за індивідуальною інваріантною частиною освітньо-профе­сійної програми, сформованої за вимогами замовників та побажаннями студентів, що сприятиме їх саморозвитку і підготовці до життя у вільному демократичному су­спільстві;
• 
  стимулювання учасників навчального процесу з ме­тою досягнення високої якості вищої освіти;
• 
  унормування порядку надання студенту можливості отримання професійних кваліфікацій відповідно до ринку праці.

Модульна технологія характеризується певними озна­ками, які відрізняють її від традиційної: сформульовані цілі діяльності, які доводяться студентам перед початком навчання; зміст навчання подається у формі модулів, які мають гнучку структуру і пристосовані до індивідуального вивчення; процес навчання передбачає використання різ­номанітних методів і форм залежно від одиниці змісту на­вчання, цілей, засобів; контроль за результатами діяль­ності студентів здійснюється в процесі вивчення модуля і після його закінчення.

Модульне навчання передбачає створення модульного варіанта програми на­вчальної дисципліни, забезпечення навчального процесу дидактичними матеріалами, визначення типів, видів, ме­тодів контролю.

Модульний варіант програми формується за певною схе­мою: матеріал програми розбивається на модулі; модуль охоплює кілька тем, об'єднаних спільними поняттями; у модулях поєднуються теоретичні і практичні питання; модульний варіант програми має передбачати відповід­ний перелік знань, умінь і навичок, окреслювати коло проблем, які підлягають контролю.

У межах навчальної дисципліни кожен модуль змістовно пов'язаний з попереднім і наступним. Матеріал модуля може бути поділено на дрібніші структурні частини, тобто «навчальні елементи». Для кожного модуля і в його межах визначено конкретну мету вивчення і подано відповідні методичні вказівки.

Навчальний матеріал кожного модуля містить голов­ні, базові та допоміжні теоретичні знання, практичні вміння і навички. Модульне планування передбачає виді­лення опорних знань і вмінь, які актуалізуються перед вивченням матеріалу нового модуля, а також системне повторення головних теоретичних знань, практичних умінь і навичок.

Навчальний рейтинг (англ. rating – оцінка) – це інтегральний індекс або комплексний показник якості навчан­ня студента, його розвитку на певному етапі, який визна­чає не лише якість здобутих знань і вмінь з окремих дис­циплін, а й систематичність у роботі, активність, творчість, самостійність студента. Він розкриває якісні, динамічні зміни в підготовці студента, передбачає періодичне ранжування (розташування у певному порядку) студентів (за се­местр та навчальний рік, за декілька курсів). Навчальний рейтинг передбачає рейтингові оцінки – бали, які отри­мує студент за виконання індивідуальних завдань, передба­чених робочим навчальним планом, за колоквіуми, звіти і захист лабораторних робіт, а також за результатами поточ­ного контролю на практичних і семінарських заняттях.

Атестація студента з навчальної дисципліни здійсню­ється за результатами підсумкового значення рейтингу з дисципліни. Студенти, які набрали протягом семестру не­обхідну кількість балів, можуть не складати іспиту (заліку) і отримати екзаменаційну оцінку (залік) «автоматом» відповідно до рейтингу з дисципліни; за бажання отримати ви­щу екзаменаційну оцінку вони можуть складати іспит.

36.Зміст реформ вищої освіти.

З перетворенням України на самостійну державу освіта стала власною справою українського народу. Розбудова системи освіти, її докорінне реформування мають стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національного відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні.

Сучасна система освіти в Україні перебуває в стані, що не задовольняє вимог, які постають в умовах розбудови української державності, культурного та духовного відродження українського народу. Це виявляється передусім у невідповідності освіти запитам особистості, суспільним потребам та світовим досягненням людства; у зміцненні соціального престижу освіченості та інтелектуальної діяльності; у спотворенні цілей та функцій освіти; бюрократизації всіх ланок освітньої системи.

Головна мета Програми "Освіта (Україна XXI століття)" — визначення стратегії розвитку освіти в Україні на найближчі роки та перспективу XXI століття, створення життєздатної системи безперервного навчання і виховання для досягнення високих освітніх рівнів, забезпечення можливостей постійного духовного самовдосконалення особистості, формування інтелектуального та культурного потенціалу як найвищої цінності нації.

Стратегічними завданнями реформування вищої освіти є:

• перехід до гнучкої, динамічної ступеневої системи підготовки фахівців, яка дасть змогу задовольняти потреби і можливості особистості в здобутті певного освітнього та кваліфікаційного рівнів за бажаним напрямом відповідно до її здібностей;

• формування мережі вищих навчальних закладів, яка за освітніми рівнями, типами навчальних закладів, формами і термінами навчання, джерелами фінансування задовольняла б інтереси особи та потреби кожного регіону і держави в цілому;

• піднесення вищої освіти України на рівень досягнень розвинутих країн світу та її інтеграція в міжнародне науково-освітнє співавторство.

Пріоритетні напрями реформування вищої освіти такі:

• прогнозування потреб держави, регіонів, галузей державної системи добору і навчання талановитої молоді, розроблення і запровадження механізмів її державної підтримки;

• оптимізація мережі вищих навчальних закладів та їх структури, проведення організаційно-структурних змін у системі вищої освіти, спрямованих на розвиток навчальних закладів різних типів, підвищення ролі та значущості університетської освіти в реалізації стратегічних цілей освіти;

• створення умов для розширення можливостей громадян здобувати вищу освіту певного рівня за бажаним напрямом;

• розроблення нових моделей різних рівнів вищої освіти; визначення її державного компонента; широке інтегрування в міжнародну систему освіти;

• оновлення змісту вищої освіти, запровадження ефективних педагогічних технологій; створення нової системи методичного та інформаційного забезпечення вищої школи; входження України в трансконтинентальну систему комп'ютерної інформації;

• демократизація, гуманізація та гуманітаризація навчально-виховного процесу, органічне поєднання в ньому національного та загальнолюдського начал;

• організація навчання як безперервної науково-виробничої діяльності з найповнішим використанням наукового потенціалу вищої школи;

• ефективне використання кадрового потенціалу вищої школи у навчально-виховному процесі та науковій роботі, залучення до педагогічної діяльності у вищих навчальних закладах талановитих учених академічних та галузевих науково-дослідних інститутів, провідних фахівців різних галузей виробництва і культури.

Основними шляхами реформування вищої освіти є:

розроблення та впровадження науково обґрунтованої методики визначення перспективної потреби держави у фахівцях з різним рівнем кваліфікації, визначення обсягів їх підготовки у вищих навчальних закладах;

аналіз демографічних даних і прогнозування чисельності випускників загальноосвітніх шкіл до 2006 р. за регіонами;

розроблення та впровадження аналітичних, статистичних, імітаційних, ситуаційних моделей прогнозування обсягів підготовки фахівців з урахуванням розвитку галузей господарства та особливостей регіонів України;

поєднання можливостей державної і недержавної системи вищої освіти для підготовки фахівців різних спеціальностей з урахуванням запитів окремих регіонів;

удосконалення системи комплектування контингенту студентів вищих навчальних закладів;

визначення напрямів базової вищої освіти та відповідних спеціальностей за кваліфікаційними рівнями, розроблення кваліфікаційних характеристик фахівців з урахуванням вітчизняного досвіду та за участю замовників;

оптимізація мережі вищих навчальних закладів на основі наукового аналізу схеми їх розміщення; визначення місця і змісту університетської освіти, перетворення університетів у провідні національні освітні, наукові, культурні та методичні центри;

створення навчально-наукових комплексів (університет, інститут, коледж, технікум, професійне училище тощо), міжнародних університетів у їхньому складі; регіональних і галузевих університетів;

створення в Україні спільних з іншими державами вищих навчальних закладів; розширення практики обміну педагогічними працівниками з провідними зарубіжними вищими навчальними закладами; використання вищих навчальних закладів інших країн для здобуття вищої освіти громадянами України;

забезпечення міжнародного визнання дипломів вищих навчальних закладів України;

розроблення системи діагностики якості освіти та системи тестів для визначення відповідності рівня освіти державним стандартам;

акредитація вищих навчальних закладів усіх рівнів та форм власності.

37.Традиційні та інноваційні технології навчання у сучасній вищій школі (розкрити на прикладі професійно-орієнтованих дисциплін).

Дата добавления: 2015-05-24