Типологія і характеристика методів навчання 2 страница. Процес формування, розвитку особистості, який містить цілеспрямований зовнішній вплив, самовиховання особистості

Процес формування, розвитку особистості, який містить цілеспрямований зовнішній вплив, самовиховання особистості, за визначенням І. П. Підласого, характеризують як процес виховання. Його не можна вважати стихійним, хаотичним явищем. Він підпорядкований певним діалектичним закономірностям і має свою структуру. Схематично її можна подати так (рис. 5.1).

Зазначені компоненти діють не лінійно, а перебувають у діалектичному взаємозв'язку.

Рис.5.1. Структура процесу виховання.

По-перше, практична діяльність особистості є, з одного боку, спонукальним чинником до вияву зусиль на оволодіння нормами поведінки (дій), навичками і вміннями, а з іншого через практичну діяльність можна перевірити рівень володіння вміннями поводити себе в конкретній ситуації.

На певному етапі виховання життєві обставини потребують від людини володіти відповідними нормами поведінки. Колишні учні, а сьогодні студенти перших курсів розпочинають свою життєдіяльність у новій для них ситуації (незнайома раніше форма навчання, нове оточення, система взаємостосунків та ін.). За допомогою педагогів, куратора своєї навчальної групи вони мають своєчасно і безболісно пройти адаптаційний період, засвоїти новий стиль життя та нормативні правила, які потрібно виконувати. З цього починається виховна робота на початку кожного етапу.

В основі процесу - система стосунків, які завжди мають суб'єктивно-об'єктивний характер. Наявність їх - результат поведінки вихователя та вихованця в певній педагогічній ситуації. Деякі вчені розглядають процес виховання як проходження основних педагогічних ситуацій.

Педагогічна ситуація - спосіб взаємопов'язаної діяльності вихователя та вихованця, змістом якої є обмін інформацією, пізнання особистості, надання допомоги, вирішення конфлікту тощо. Як наслідок, виникають нові потреби, мотиви поведінки, зміни ставлення до різних об'єктів свого життя.

Послідовність, єдність і наступність процесу виховання пов'язана з психологічною структурою особистості. Складовими процесу виховання є категорії самовиховання і перевиховання, які одночасно відображають і специфіку виховання, і становлять понятійно-категоріальний апарат педагогіки.

Самовиховання — "вищий етап виховного процесу, систематична й свідома індивідуальна діяльність людини, спрямована на вироблення в собі бажаних фізичних, розумових, моральних, естетичних якостей, позитивних рис волі й характеру, усунення негативних звичок". Провідним компонентом змісту самовиховання є формування вольових і моральних якостей.

Потреба у самовихованні - вища форма розвитку особистості.

Перевиховання - "виправлення відхилень, вад, негативних наслідків, допущених у вихованні особистості". Перевиховання спрямовано на перебудову неправильних (хибних) поглядів, суджень, переконань, перетворення негативних способів поведінки у суспільно визнані норми. Провідним механізмом перевиховання є залучення особистості до суспільно-корисної діяльності, в процесі якої відбувається переоцінка цінностей, зміна поведінки.

Виховання як педагогічна категорія та процес має свої особливості:

■ двоаспектний характер;

■ безперервність та довготривалість;

■ взаємозв'язок, взаємодоповнюваність процесів виховання, самовиховання і перевиховання;

■ багатофакторність різноманітних виховних впливів (батьки, друзі, навколишнє середовище, засоби масової інформації тощо);

• латентний (прихований) характер результатів виховання;

■ концентризм формування якостей особистості з урахуванням індивідуальних, психічних і вікових можливостей;

■ різноманітність форм, методів і прийомів виховання;

■ специфіка й труднощі оцінювання поведінки та якостей особистості у зв'язку з неточністю методів діагностики виховання.

■ багатогранність завдань і різноманітність змісту;

■ залежить від специфіки професійних завдань і необхідність формування громадянина - патріота України;

■ самокерованість.

Виховання - цілеспрямований процес формування особистості; він має свою внутрішню логіку і його можна визначити у вигляді функцій, які послідовно реалізують.

Мета виховання - те, до чого прагне виховання. Метою виховання в педагогіці традиційно вважають остаточний результат формування особистості.

Водночас, таке означення досить умовне, бо "остаточного" результату формування особистості не існує. Людина формується впродовж усього життя залежно від об'єктивних та суб'єктивних умов її онтогенезу. Але, оскільки педагогічні системи (дошкільна, шкільна і позашкільна) мають хронологічні межі, які дають змогу фіксувати рівні і якості сформова-ності особистості, можна говорити й про відносно завершені результати освіченості й вихованості на певних етапах.

Визначення мети виховання молодого покоління - прерогатива держави, яка за широкої участі науки і громадськості формулює її як головний компонент свої педагогічної політики. Держава зобов'язана конституювати, узаконити забезпечення економічних, правових і організаційних умов досягнення декларованих виховних завдань.

Меті виховання підпорядковано все: зміст, організація, форми і методи. Тому проблема мети виховання є важливою в педагогіці.

Виокремлюють загальну та індивідуальну мету виховання.

Загальна мета виявляє якості, які потрібно сформовані у всіх людей, а індивідуальна - те, що стосується виховання окремої людини. Прогресивна педагогіка передбачає єдність загальної та індивідуальної мети.

Мета виявляє загальну цілеспрямованість виховання. На практиці її реалізують через систему конкретних завдань. Мета та завдання співвідносяться як ціле і частина, система і її компоненти. Тому є й таке означення: мета виховання - система виховних завдань.

До основних функцій виховання належать: організаційно-мотиваційна - формування мотивації розвитку особистості, її вдосконалення і самовдосконалення, організація діяльності, спілкування та творче залучення всіх вихованців до виховного процесу;

діагностична - виявлення реального рівня розвитку людини, факторів впливу на особистість;

прогностично-проективна - планування бажаного результату та умов його досягнення, розроблення плану та програми досягнення виховної мети;

формуючо-розвивальна - формування та постійне вдосконалення у людини соціально-ціннісних якостей, забезпечення гармонійного розвитку особистості та максимальної реалізації її творчого потенціалу;

інформаційно-комунікативна - цілеспрямований психолого-педагогічний та інформаційний вплив на свідомість, інтелектуальну, духовно-перцептивну, вольову і мотиваційну сфери особистості, формування високої культури спілкування, правил загального етикету і поведінки, розвиток соціально-значущих цінностей;

контрольно-оцінювальна - виявлення й оцінка результатів виховання, ефективності системи виховної роботи та внесення відповідних коректив і змін.

Структуру виховного процесу розкривають через єдність мети, змісту і способів досягнення результату. Провідні компоненти цієї структури - мета і завдання сучасного виховання, які надають йому цілеспрямованого, систематичного, послідовного характеру.

Система актуальних виховних завдань розкривається через конкретні характеристики основних напрямів виховання.

Національне виховання - історично зумовлена і створена в народі сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної поведінки, спрямованих на організацію життєдіяльності молодого покоління, у процесі якої засвоюють духовну і матеріальну культуру нації, формується національна свідомість і досягають духовної єдності поколінь.

Завдання національного виховання:

■ формувати національну самосвідомості, любов до рідної землі, родини, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати;

■ виховувати повагу до Конституції, законодавства України, державної символіки формування правової культури;

■ забезпечувати єдність поколінь, виховувати повагу до батьків, рідного народу;

■ формувати високу мовну культуру, оволодіння українською мовою:

■ виховувати духовну культуру особистості та створювати умови для вільного формування її світоглядних позицій;

■ утверджувати принципи загальнолюдської моралі: правди, справедливості, патріотизму, доброти, толерантності та ін.;

■ культивувати найкращі риси української ментальності - працелюбність, індивідуальна свобода, глибокий зв'язок із природою, гостинність тощо;

• виховувати шанобливе ставлення до рідної мови, культури, традицій;

■ забезпечувати повноцінний розвиток молода, охорону й зміцнення її фізичного, психічного та духовного здоров'я;

■ формувати соціальну активність особистості через залучення вихованців у процес державотворення, реформування суспільних відносин;

■ розвивати індивідуальні здібності й таланти молоді, забезпечення умов для соціалізації, формування наукового світогляду;

■ формувати високу етику міжнаціональних стосунків тощо.

Розумове виховання - цілеспрямоване й систематичне управління розвитком розуму і пізнавальних здібностей через пробудження зацікавлення та інтелектуальної діяльності, озброєння знаннями, методами їх набуття і використання на практиці, розвиток культури розумової праці.

Розумове виховання орієнтоване на розвиток інтелектуальних здібностей людини, зацікавлення пізнанням навколишнього світу й себе.

Завдання розумового виховання:

■ розвиток пізнавального інтересу, творчої активності, культури мислення, раціональної організації навчальної праці;

■ формування культури навчальної й інтелектуальної праці;

• стимулювання інтересу до роботи з книгою й новими інформаційними технологіями;

■ засвоєння системи знань (фактів, понять, термінів, законів, закономірностей, правил, алгоритмів діяльності тощо);

■ формування потреби в постійному розвитку й саморозвитку;

■ вироблення вміння самостійно здобувати знання;

■ готовність до застосування знань і вмінь у практичній діяльності.

Завдання розумового виховання розв'язують засобами навчання й виховання, спеціальними психологічними трені-нгами і вправами, бесідами про вчених, державних діячів різних країн, вікторинами й олімпіадами, залученням до процесу творчого пошуку, дослідження й експерименту.

Моральне виховання - виховна діяльність вищого навчального закладу, спрямована на формування у студентів стійких моральних якостей, потреб, почуттів, навичок і звичок поведінки на основі ідеалів, норм і принципів моралі, участі у практичній діяльності. У письмовій традиції людства основні постулати моральної поведінки людини представлено в Біблії та Корані.

Завдання морального виховання:

* формування у вихованців розуміння норм загальнолюдської та народної моралі;

■ розвиток моральних почуттів: порядності, тактовності, чесності, доброти, милосердя тощо;

■ виховання почуття власної гідності: честі, свободи, рівності, самодисципліни, працелюбності;

■ накопичення морального досвіду й знань про правила суспільної поведінки (у родині, на вулиці, у школі й інших громадських місцях);

• формування культури статевих і сімейних відносин, формування готовності укласти шлюб і виконувати сімейні обов'язки.

Естетичне виховання - цілеспрямоване формування естетичних смаків та ідеалів особистості, розвиток її здібностей естетичного сприймання явищ дійсності і предметів мистецтва, а також до самостійної творчості в галузі мистецтва.

Завдання естетичного виховання:

формування системи знань про світову культуру й мистецтво;

розвиток естетичних потреб і почуттів; оволодіння основами народного мистецтва, усної народної творчості, музики, побуту тощо;

готовність будувати власне життя за законами краси.

Фізичне виховання - цілеспрямоване й систематичне управління формуванням фізичного і психічного здоров'я особистості.

Завдання фізичного виховання:

• формування позитивного ставлення до здорового способу життя;

■ виховання відповідального ставлення до зміцнення свого здоров'я;

■ формування навичок дотримуватися санітарно-гігієнічних норм, режиму дня та харчування;

■ фізичне, духовне і психічне загартування.

Трудове виховання - цілеспрямований процес формування творчої, працелюбної особистості, цивілізованого господаря своєї Батьківщини і під впливом соціального середовища, і в процесі трудового навчання, спрямованого на вироблення відповідних навичок та вмінь професійної майстерності, готовності до життєдіяльності в умовах ринкових відносин, гордості за свою професію.

Завдання трудового виховання:

■ вироблення свідомого ставлення до праці як вищої цінності людини й суспільства;

■ розвиток потреби у творчій праці;

■ виховання діловитості, підприємливості;

■ формування готовності до праці в умовах ринкової економіки.

Екологічне виховання - педагогічна діяльність, спрямована на формування у студентів екологічної культури. Завдання екологічного виховання:

■ формувати в особистості розуміння залежності людини від природи, необхідності жити в гармонії з нею;

■ формувати підвалин глобального екологічного мислення;

■ виховувати почуття відповідальності за природу як національне багатство, основу життя на землі;

■ формувати активну позицію щодо впровадження

норм екологічної культури. Економічне виховання спрямоване на вироблення у студентів економічного мислення, бережливого ставлення до індивідуальної, колективної і суспільної власності, умінь застосовувати здобуті економічні знання у повсякденному житті та діяльності.

Завдання економічного виховання:

■ формування системи економічних знань, певних навичок і вмінь;

■ формування нового економічного мислення, здатність адаптуватися в ринкових умовах;

• раціональна організація праці та часу;

• бережливе ставлення до продуктів людської праці;

■ розвиток особистісних якостей; ініціативи, організованості, самостійності, підприємливості.

Правове виховання - виховна діяльність вищого навчального закладу, правоохоронних органів, спрямована на формування у студентів правової свідомості та навичок і звичок правомірної поведінки.

Завдання правового виховання:

■ виховання поваги до Конституції, законів України, державних символів (герба, прапора, гімну);

■ формування глибокого усвідомлення взаємозв'язку між ідеями свободи, правами людини та її громадською відповідальністю;

■ прищеплення поваги до прав і свобод людини й громадянина;

■ негативне ставлення та протидія випадкам порушення законів.

Антинаркогенне виховання студентів — педагогічна діяльність, спрямована на формування у студентства несприйнятливості до наркогенних речовин (тютюну, алкоголю, наркотиків), подолання звичок до вживання цих речовин у тих молодих людей, яким вони притаманні. Завдання атинаркогенного виховання:

■ озброєння молоді знаннями про згубний вплив вживання тютюну, алкоголю, наркотиків на організм людини та її діяльність;

• формування у студентів психологічних гальм, які б утримували їх від вживання шкідливих речовин;

■ прищеплення непримиренності до їх вживання ровесниками;

■ своєчасне виявлення студентів, які вживають ці речовини, проведення з ними відповідної виховної роботи.

Види виховання. їх класифікують за принципом змістового різноманіття виховних цілей і способів їх досягнення.

За інституційною ознакою виокремлюють сімейне, шкільне, позашкільне і конфесійне (релігійне), а також виховання за місцем проживання (общинне), виховання в дитячих, юнацьких організаціях і в спеціалізованих освітніх установах (дитячих будинках, школах-інтернатах).

Сімейне виховання - організація життєдіяльності дитини в умовах родини. Саме родина впродовж перших шести-семи років життя дитини формує основи майбутньої особистості. Сімейне виховання продуктивне, якщо воно відбувається в атмосфері любові, розуміння і поваги. Значну роль також відіграє професійна самореалізація й матеріальний добробут батьків, які створюють умови для нормального розвитку дитини. Наприклад, "силові відносини" поширюються там, де наявні розбіжності й сварки між товаришами, сусідами, дружиною чи чоловіком, батьками й дітьми, де вживають алкоголь і наркотики.

Шкільне виховання - організація навчальної діяльності й життя дітей в умовах школи, а також позанавчальна виховна робота, до якої належить підтримання шкільних традицій і свят, організація самоуправління. У таких умовах важливе значення має особистість учителя і позитивний характер спілкування з учнями, освітньо-виховна й психологічна атмосфера занять і відпочинку.

Позашкільне виховання передбачає, щоб зазначені вище завдання розв'язували позашкільні освітньо-виховні установи, організації. До них належать центри розвитку, будинки творчості дітей, кімнати школяра при відділеннях міліції (куди поміщають підлітків, які порушили суспільний порядок чи переступили закон), спілки "зелених" (юних натуралістів та екологів).

Конфесійне виховання реалізують за допомогою релігійних традицій та обрядів, залучення до системи релігійних цінностей і конфесійної культури, звернених до "серця", до віри в божественне походження людини. Оскільки вірні становлять приблизно 90% людства, роль релігійного чи церковного виховання дуже значна.

Виховання за місцем проживання - організація суспільно корисної діяльності людей за місцем проживання. Це спільна з дорослими діяльність (садіння дерев, прибирання території, надання шефської допомоги самотнім старим та інвалідам), а також гурткова робота, спортивні змагання і свята, які організовують батьки й педагоги.

На думку польського вченого С. Гінецинського, виховний процес загалом і в межах окремого напряму можна спостерігати чи організовувати на декількох рівнях.

Перший, так званий, соцієтарний рівень, дає уявлення про виховання як постійну функцію суспільства на будь-якій стадії його розвитку в контексті загальної значущості культури, а саме такого аспекту життя соціуму, який пов'язаний із трансляцією культури в усіх її формах і виявах. В Україні виховні цілі цього рівня визначено в законі "Про освіту", у Конституції України, у Міжнародній конвенції про права людини та інших державно-політичних документах, у яких виявлено освітньо-виховну політику нашої країни і всього міжнародного співтовариства.

Другий, інституційний рівень передбачає реалізацію виховних цілей і завдань в умовах конкретних соціальних інститутів. Тобто організацій і установ, що їх спеціально створюють для цього, наприклад, дитячі будинки і школи-інтернати, дитячі садки, школи й ВНЗ, будинки творчості й центри розвитку.

Третій, соціально-психологічний рівень зумовлює виховання в умовах окремих соціальних груп, асоціацій, корпорацій, колективів. Наприклад, колектив підприємства впливає на своїх співробітників, асоціація бізнесменів - на своїх колег, асоціація матерів загиблих воїнів, виступаючи проти війни, - на державні органи, асоціація педагогів - на розвиток творчого потенціалу педагогів.

Четвертий,.міжособистісний рівень визначає специфіку виховання як практику взаємодії між вихователем і вихованцями, з урахуванням індивідуально-психологічних та особистісних особливостей вихованців. Приклади такої практики: батьківське виховання, праця соціального психолога і педагога в роботі з дітьми, вищі навчальні заклади мають здійснювати підготовку інтелектуального генофонду нації, виховання духовної еліти, примножувати культурний потенціал, який забезпечить високу ефективність діяльності майбутніх спеціалістів.

П'ятий, інтраперсональний рівень, власне кажучи, є процесом самовиховання, що його людина здійснює як виховний вплив на саму себе в різних життєвих обставинах, наприклад, у ситуаціях вибору й конфлікту, у процесі виконання навчальних завдань, у період складання іспитів чи під час спортивного змагання.

У процесі теоретичного обгрунтування і пояснення природи виховання виокремлюють три основні парадигми, які репрезентують ставлення до соціальних і біологічних детермінант.

Парадигма соціального виховання (П. Бурд'є, Ж. Крапля, Л. Кро, Ж. Фурастьє) орієнтується на пріоритет соціуму у вихованні людини. її прихильники пропонують корегувати спадковість за допомогою формування відповідного соціокультурного світу вихованця.

Прихильники другої, біопсихологічної парадигми (Р. Галь, А. Медичі, Г. Міаларе, К. Роджерс, А. Фабр) визнають важливість взаємодії людини із соціокультурним світом і одночасно обстоюють незалежність індивіда від впливів останнього.

Третя парадигма акцентує увагу на діалектичній взаємозалежності соціальної й біологічної, психологічної та спадкоємної складових у процесі виховання (А. Макаренко, В. Сухомлинський).

Вищі навчальні заклади мають готувати свідому національну інтелігенцію, сприяти оновленню і збагаченню інтелектуального генофонду нації, вихованню її духовної еліти, примножувати культурний потенціал, який Забезпечить високу ефективність діяльності майбутніх спеціалістів.

Цієї мети можна досягнути через:

■ виховання майбутніх фахівців авторитетними, високоосвіченими людьми, носіями високої загальної, світоглядної, політичної, професійної, правової, інтелектуальної, соціально-психологічної, емоційної, естетичної, фізичної та екологічної культури;

■ створення необхідних умов для вільного розвитку особистості студента, його мислення і загальної культури, через залучення до різноманітних видів творчої діяльності (науково-дослідницької, технічної, культурно-просвітницької, правоохоронної та ін.);

■ збагачення естетичного досвіду студентів шляхом участі їх у відродженні забутих та створенні нових національно-культурних традицій регіону, міста, вищого навчального закладу; • формування "Я - концепції" людини-творця на основі самоосвіти, саморозвитку, самовиховання, самовдосконалення, моральної досконалості; пропаганду здорового способу життя, запобігання вживанню студентами алкоголю, наркотичних речовин, викорінення шкідливих звичок, зокрема тютюнокуріння.

Отже, виховання студентів - процес творчий, зорієнтований на проблеми, пов'язані зі специфікою вищого навчального закладу, на особливості регіону. В ідеальній перспективі вищі навчальні заклади освіти мають стати школою саморозвитку, самоуправління, самодисципліни, свідомої відповідальності, співробітництва й творчості викладача й студента.

43.Інтерактивні методи навчання у вищій школі (розкрити на прикладі професійно-орієнтованих дисциплін).

У педагогічній літературі описано чимало типів організацій навчання (за рівнем активності суб’єктів, рівнем залучення їх до продуктивної діяльності, за дидактичною метою, за способами організації тощо

Слово «інтерактив», походить від англійського inter - взаємний і act - діяти. Отже, інтерактивний – здатний до взаємодії, діалогу. Інтерактивне навчання -це специфічна форма організації пізнавальної діяльності, яка має передбачува­ну мету – створити комфортні умови навчання, за яких кожен студент відчуває свою успішність, інтелектуальну спроможність.

Під інтерактивністю перед усім розуміють принцип побудови і функціо­нування педагогічного, психологічного, комп’ютерного спілкування в режимі діалогу. Реалізуючи технологічні принципи навчання, інтерактивна педагогічна технологія передбачає й інтерактивність комп’ютерних засобів навчання, і інтерактивність організації педагогічного процесу, коли базовим концептуальним положенням визначено навчання на основі інтерактивного спілкування.

Інтерактивна модель навчання передбачає застосування технологічного підходу і бачиться нами як застосування у навчанні сукупності інтерактивних технологій, загальною ознакою яких є принципи інтеракції: багатостороння комунікація, взаємодія і взаємонавчання студентів, кооперована навчальна ді­яльність з відповідними змінами у ролі і функціях як тих, хто навчається, так і викладачів. Така модель передбачає і особливе розуміння заняття у ВНЗ як форми навчання, яке теж ґрунтується на технологічному підході. Тому доцільно пояснити деякі аспекти цього підходу.

Інтерактивні технології навчання О. Пометун, Л. Пироженко поділили на чотири групи: парне навчання (робота студента з викладачем чи однолітком один на один), фронтальне навчання, навчання у грі, навчання у дискусії.

Кооперативна (групова) навчальна діяльність – це форма (модель) органі­зації навчання студентів у малих групах об’єднаних спільною навчальною ме­тою. Кооперативне навчання відкриває для студентів можливості співпраці зі своїми ровесниками, дає змогу реалізувати природне прагнення кожної людини до спілкування, сприяє досягненню особистостями вищих результатів засвоєн­ня знань і формування вмінь. Така модель легко й ефективно поєднується із традиційними формами та методами навчання і може застосовуватися на різних етапах навчання.

Засобом інтерактивного навчання може виступати також системи оповіщення. В наш час дуже легко знайти найкращі системи оповіщення, встановити їх у навчальних закладах і програвати цікаві факти та оголошення для студентів та учнів.

До групового (кооперативного) навчання можна віднести: роботу в парах, ротаційні трійки, «Два-чотири-всі разом», «Карусель», роботу в малих групах, «Акваріум».

До фронтальних технологій інтерактивного навчання відносять такі, що пе­редбачають одночасну спільну роботу всього колективу. Це і обговорення про­блеми у загальному колі (застосовують з іншими технологіями), і «Мікрофон» (надається можливість кожному сказати щось швидко, по черзі, висловити свою думку чи позицію), і незакінчені речення (поєднується з вправою «Мікрофон»), і «Мозковий штурм» (відома інтерактивна технологія колективного обговорен­ня, широко застосовується для прийняття кількох рішень з конкретної про­блеми), і «Навчаючи – вчуся», і «Ажурна пилка», і «Case-метод», і «Дерево рішень».

Навчання у дискусії є важливим засобом пізнавальної діяльності студен­тів у процесі навчання, оскільки дискусія – широке публічне обговорення спірного питання. Такі технології – досить цікаві для сучасної школи. До них належать «Метод ПРЕС», «Обери позицію», «Зміни позицію», «Безперервна шкала думок», «Дискусія», «Дискусія в стилі телевізійного ток-шоу», «Дебати».

Інтерактивні технології відіграють важливу роль у сучасній освіті. Їхня пе­ревага у тому, що засвоюються всі рівні пізнання – знання, розуміння застосу­вання, оцінка. В групах збільшується кількість студентів, які свідомо засвоюють навчальний матеріал. Значно підвищується особистісна роль викладача – він виступає як лідер, організатор.

Проте, за будь-яких умов викладач проводить інтерактивну лекцію, семі­нар, практичне заняття.

44.Управлінська концепція реформування освітньої політики України в ХХІ столітті.

Дата добавления: 2015-05-24