Основні чинники формування і розвитку особистості

Слово «особистість», як і багато інших психологічних понять, широко використовуються в повсякденному спілкуванні поряд з іншими термінами. Тому щоб відповісти на запитання: «Що таке особистість?», необхідно, насамперед, провести розмежування понять «людина», «особистість», «індивідуальність», «індивід». Людина – з однієї сторони істота біологічна, тварина, наділена свідомістю, що володіє мовою, здатністю трудитися; з іншої сторони людина – істота суспільна, їй необхідно спілкуватися і взаємодіяти з іншими людьми. Особистість – це та ж людина, але розглянута тільки як суспільна істота. Говорячи про особистість, ми відволікаємося від біологічної природної її сторони. Не всяка людина є особистістю. Недарма ж, напевно, можна чути про одного що це «дійсно особистість!», а про іншого – «ні, це не особистість». Індивідуальність – це особистість конкретної людини, як неповторне поєднання своєрідних психічних особливостей. Індивід – одиничний представник людського роду, конкретний носій усіх соціальний і психологічних рис людства: розуму, волі, потреб і т.д. Поняття «індивід» у цьому випадку вживається в значенні «конкретна людина». При такій постановці питання не фіксується які особливості дії різних біологічних факторів (вікових особливостей, темпераменту), так і різниця соціальних умов життєдіяльності людини. Індивід у даному випадку розглядається як відправний момент для формування особистості від вихідного стану для онто- і фейлогенеза людини, особистість – підсумок розвитку індивіда, найбільш повне втілення всіх людських якостей.

За теоріями С. Л. Рубінштейна, О. М. Леонтьева і О. Г. Асмолова, особистість формується в діяльності та народжується з діяльності. Особистість, на їхню думку, виступає, з одного боку, як умова діяльності, а з іншого – як продукт діяльності. «Спільна доцільна предметна діяльність людей» являє собою вихідну, «породжувальну» основу розвитку особистості. «Власний психічний розвиток особистості опосередковано її діяльністю», – підкреслював С. Л. Рубінштейн. Через організацію зовнішньої діяльності особистості можна і необхідно організовувати її внутрішню діяльність, тобто психічні процеси, які саморозвиваються. Цей механізм має назву «інтеріоризація» – «процес формування внутрішньої структури та механізмів людської психіки на основі засвоєння і трансформації структур специфіки людської діяльності; формування індивідуальної свідомості як соціального явища». Інтеріоризація забезпечує засвоєння особистістю зовнішньої діяльності, у процесі якої формується, на думку О. М. Леонтьева, внутрішня діяльність, тобто відбувається самоактивність і саморозвиток особистості. Саме на цей саморозвиток має бути спрямована виховна робота.
Тому прийнято говорити про роль провідної діяльності в розвитку особистості. О. М. Леонтьев ввів поняття «провідний вид діяльності», який визначає характер функціонування і розвитку психіки дитини, а згодом – формування особистості. Провідна діяльність домінує на певному етапі розвитку особистості й забирає більшу частину часу. На думку О. М. Леонтьева, під провідною діяльністю розуміється «така діяльність, розвиток якої зумовлює найголовніші зміни у психічних процесах і психологічних особливостях особистості дитини на даній стадії», діяльність, усередині якої розвиваються психічні процеси, що готують дитину до переходу на нові, вищі ступені розвитку.
Він виокремлює три основних ознаки провідної діяльності: по-перше, це така діяльність, у формі якої виникають і всередині якої диференціюються інші, нові види діяльності; по-друге, в якій формуються і перебудовуються часткові психічні процеси; по-третє, від якої безпосередньо залежать основні психологічні зміни в особистості дитини, що спостерігаються на даний момент її розвитку.
Знання провідного виду діяльності дає можливість оптимально побудувати періодизацію психічного розвитку людини як психологічну основу цілісного процесу її виховання. Основні види діяльності: для дитини – гра та учіння, а для дорослої людини – учіння й праця; тобто на кожному віковому етапі превалює певний вид діяльності. В дошкільному віці провідним видом діяльності є гра; в молодшому шкільному віці – навчальна діяльність, тобто учіння; в середньому і старшому шкільному віці, безперечно, домінує учіння (діяльність урізноманітнюється), але зостається гра і виникає праця, змінюється мотивація учіння (з'являється особистісний смисл учіння). Вимальовується певна послідовність провідних видів діяльності людини:
1. ігрова;
2. навчально-пізнавальна;
3. трудова.
Однак це не виключає наявності провідних видів діяльності для кожного віку. Наприклад, Д. Б. Ельконін виокремлює такі провідні види діяльності дитини: безпосередньо-емоційне спілкування з дорослими – у немовляти; маніпулятивна діяльність – в ранньому віці; рольова гра – у дошкільників; навчальна – у молодших школярів; інтимно-особисте спілкування – у підлітків; навчально-професійна діяльність – у старшокласників. Це визначення не є загальноприйнятим. Наприклад, Д. І. Фельдштейн вважає, що провідною діяльністю підліткового віку є розгорнута суспільно корисна діяльність у всіх її формах (трудова, суспільно-організаційна, художня, спортивна, навчальна).
Отже, будь-яка діяльність – конкретна (предметна) й активна (позитивно мотивована). Тому чим більше вмотивована ігрова, навчально-пізнавальна, професійна та громадська діяльність вихованця, чим більше емоційно-почуттєво забарвлена, тим ефективніше вона впливає на гармонійне формування його особистості.

Дата добавления: 2015-05-24