Поняття про дидактику, її предмет і завдання. Становлення і розвиток дидактики

Дидактика – галузь педагогіки, що розробляє теорію навчання та освіти. Термін «дидактика» походить від давньогрецьких слів «дидактикос» – повчаючий і «дидаско» – вивчаючий. Основне призначення дидактики полягає в науковому обгрунтуванні навчальної діяльності та розробці ефективних форм, методів і засобів її здійснення. Дидактика відповідає на питання: чого навчати (зміст освіти), як навчати (принципи та методи навчання), де, коли, і в яких організаційних умовах навчати (форми навчання). Вважається, що першим термін «дидактика» вжив німецький педагог В.Ратке (1571–1635), який тлумачив дидактику як наукову дисципліну, що досліджує теоретичні та методичні засади навчання. Фундаментальну наукову розробку дидактики вперше здійснив Я.А.Коменський у 1632р. у книзі «Велика дидактика». Під дидактикою він розумів «загальне мистецтво вчити всіх усього».

Предметом дидактики є: 1) визначення мети і завдань навчання, без чого неможливе повноцінне навчання; 2) окреслення змісту освіти відповідно до вимог суспільства. Це дасть змогу підібрати науковий матеріал, який учні мають засвоїти, та певні практичні уміння і навички, якими вони повинні оволодіти за час навчання в школі; 3) виявлення закономірностей процесу навчання на основі його аналізу, здійснення спеціальної пошуково-експериментальної роботи; 4) обгрунтування принципів і правил навчання на основі виявлених закономірностей навчання; 5) вироблення організаційних форм, методів і прийомів навчання. Дидактика покликана ознайомити вчителів зі способами і шляхами навчання учнів, за допомогою яких можна досягти цілей процесу навчання; 6) забезпечення навчально-матеріальної бази, засобів навчання, які може використовувати вчитель, щоб виконати завдання процесу навчання.

Перед дидактикою стоять такі основні завдання - 1) розкриття сутності навчання і обгрунтування принципів його організації; 2) визначення критеріїв відбору і способів структурування змісту освіти; 3) обгрунтування шляхів активізації пізнавальної діяльності учнів; 4) розробка методів і технологій навчання та визначення умов їх ефективного застосування; 5) удосконалення організаційних форм навчання.

Становлення і розвиток:

Дидактика (грец. “didaktikus” — навчаю) — галузь педагогіки, що розробляє теорію навчання та освіти.
Вважається, що першим почав використовувати цей термін німецький педагог Вольфганг Ратке (1571 —1635), який тлумачив дидактику як наукову дисципліну, що досліджує теоретичні та методичні засади навчання. Статус науки дидактика отримала завдяки працям чеського педагога Я.-А. Коменського, який у книзі “Велика дидактика” (1632) виклав основні принципи навчання і форми його організації. Він автор існуючої класно-урочної системи, поділу учнів на класи, навчального часу — на навчальні роки, чверті з канікулами між ними, щоденних занять — на 45-хвилинні уроки і 10—20-хвилинні перерви. Ним були започатковані предметна система викладання за певними програмами і підручниками, екзамени наприкінці року.
У розвиток дидактики вагомий внесок зробили французькі просвітники-педагоги XVIII ст. Клод-Андріан Гельвецій (1715—1771), Дені Дідро (1713—1784), Жан-Антуан Кондорсе (1743—1794), Жан-Жак Руссо (1712— 1778) та ін. Вони закликали враховувати вікові особливості учнів у навчальному процесі, виступали за активізацію методів навчання, опиралися на досвід та спостереження за учнями, перебудову школи, демократизацію освіти в інтересах народу.
Швейцарський педагог Йоганн-Генріх Песталоцці (1746—1827) спробував поєднати дитячу працю з навчанням; розробив теорію елементарної освіти, згідно з якою процес виховання має бути спрямований від простого до складного, а навчальний процес — побудованим на основі чуттєвих сприймань. На його думку, глибокі знання можна отримати лише за умови послідовного та систематичного навчання.
Німецький філософ і педагог Йоганн-Фрідріх Гербарт (1776—1841) розробив теорію ступенів освіти; намагався вирішити проблему виховуючого навчання, в процесі якого виникають різнобічні інтереси; залишив багато цінних дидактичних порад щодо розвитку в учнів уваги, спостережливості, пам'яті, мови.
Російський педагог К. Ушинський (1823—1881) в основу свого бачення завдань педагогіки поклав ідею природодоцільності, народності початкового навчання. Він наполягав, щоб навчання будувалося з урахуванням психологічних особливостей учнів, від учителів вимагав глибоких знань, які виходили б за межі окремого предмета, дотримання таких дидактичних принципів як систематичність, послідовність, наочність, міцність засвоєння знань. Його прогресивні дидактичні принципи і методи викладання сповідували В. Водовозов, М. Корф, О. Остроградський та ін.
В Україні у XIX ст. помітною була постать Олександра Духновича (1803—1865), який у Закарпатті, що тоді було у складі Австро-Угорської імперії, створював підручники для народних шкіл, брав активну участь у культурно-освітній діяльності. Його твори “Книжица читальная для начинающих”, “Краткий землепис для молодых русинов”, “Сокращенная грамматика письменного русского языка”, “Народная педагогия” певним чином допомогли у відкритті на Закарпатті понад 70 початкових шкіл.
Автором кількох підручників був Борис Грінченко (1863—1910). Незважаючи на заборону царського уряду, він викладав у школах українською мовою, видав “Словарь украинского языка” в 4-х томах, а також “Українську граматику до науки читання й писання”.
До теорії навчання значний внесок зробили російські психологи Павло Блонський (1884—1941), Лев Виготський (1896—1934). Завдяки їх працям дидактика як система виховання в школах у 30-ті роки XX ст. стала більш обґрунтованою, завершеною.
Видатним дидактиком-практиком XX ст. був вітчизняний педагог Василь Сухомлинський (1918—1970), який розвинув ідею розумового виховання дитини під час навчання та практичної діяльності у педагогічній справі. У 50—80-х роках XX ст. розробці теоретичних питань дидактики приділяли увагу багато вітчизняних та зарубіжних учених-педагогів, а також психологів.

Дата добавления: 2015-05-24