Транспорт речовин через мембрани 3 страница

Але не менш важливе значення гетеротрофних бактерій і як паразитичних та симбіотичних форм. Так, практично всі багатоклітинні еукаріоти, які живляться рослинами, використовують симбіотичних бактерій у своїх процесах травлення. На коренях бобових рослин утворюються спеціальні бульбочки, в яких живуть азотфіксуючі бактерії, що забезпечують рослини сполуками Нітрогену, який вони одержують з атмосферного азоту. А паразитичні збудники бактеріальних захворювань є важливими регуляторами чисельності всіх видів живих організмів. Бактерії викликають такі захворювання тварин, як сибірська виразка, туляремія, бруцельоз, ботулізм. До рослинних захворювань бактеріальної природийф належать чорний та жовтий бактеріози зернових, стеблова гниль кукурудзи, чорна ніжка й кільцева гниль картоплі тощо.

Людина також постійно використовує симбіотичні бактерії. Крім тих видів, які живуть у людському організмі, широко застосовуються бактерії для виготовлення продуктів харчування (йогуртів, кефіру тощо).

Багато зусиль потребує від людства боротьба з бактеріальними захворюваннями. Саме до бактерій належать збудники таких захворювань, як чума (паличкоподібна бактерія), дифтерія (коринебактерія), холера (вібріон), бактеріальна пневмонія (коки), ангіна (стрептококи та стафілококи), сифіліс (спірохети).

3. Профілактика бактеріальних захворювань

Захворювання	Шляхи зараження	Заходи профілактики
Ангіна (гострий тонзиліт)	Повітрянокрапельний або через продукти харчування	Активне виявлення хворих, їх ізоляція, госпіталізація і раціональне лікування; максимальне розосередження людей; провітрювання житлових, службових і навчальних приміщень; проведення поточної та завершальної дезінфекції; посилення медичного контролю за технологією приготування і термінами збереження готової їжі
Дифтерія	Повітрянокрапельний	Основним заходом щодо профілактики дифтерії є правильно організовані та вчасно проведені щеплення дифтерійним анатоксином. З появою хворого на дифтерію в осередку проводиться весь комплекс протиепідемічних заходів: активне виявлення, ізоляція і госпіталізація хворих; бактеріологічне обстеження і санація виявлених носіїв; поточна й завершальна дезінфекція
Менінгококо-ва інфекція	Повітрянокрапельний	З появою хворого в осередку проводяться протиепідемічні заходи: активне виявлення, ізоляція і госпіталізація хворих; бактеріологічне обстеження з подальшою ізоляцією та санацією виявлених носіїв; дезінфекція; екстрена профілактика антибіотиками, щеплення за епідемічними показаннями менінгококовими вакцинами
Черевний тиф і паратифи	Фекально-оральний	Профілактика черевного тифу й паратифів ґрунтується на проведенні спільних для кишкових інфекцій санітарних, дезінфекційних і дезінсекційних заходів, спрямованих на попередження водного й харчового шляхів передачі інфекції. З появою хворого проводяться протиепідемічні заходи: раннє активнее виявлення хворих, їх ізоляція та госпіталізація; лабораторне обстеження працівників харчування та водопостачання й осіб, які підпали під ризик зараження; поточна й завершальна дезінфекція; вакцинація (ревакцинація) проти черевного тифу; екстрена профілактика сухим полівалентним черевнотифозним бактеріофагом
Туляремія	Трансмісивний, через укуси інфікованих переносників (кліщів). Інколи зараження можливе повітряно-крапельним або фекально-оральним шляхом	Профілактичні заходи спрямовані на попередження потрапляння збудника інфекції, скорочення епізоотологічної активності природних осередків туляремії та попередження захворювань людей у цих осередках. Основним напрямком є проведення санітарнотехнічних (захист приміщень від проникнення гризунів) та дератизаційних (знищення гризунів) заходів для боротьби з гризунами. За епідемічними показниками проводяться щеплення (вакцинація раніше не щеплених або щеплених понад п’ять років тому). Спеціальна екстрена профілактика проводиться антибіотиками
Чума	Трансмісивний, через укуси інфікованих переносників (бліх). Інколи можливе контактне зараження (під час зняття шкурок гризунів) або зараження повітряно-крапельним шляхом	Профілактичні заходи спрямовані на попередження заносу збудника інфекції, скорочення епізоотологічної активності природних осередків чуми та попередження захворювань людей у цих осередках
Холера	Фекально-оральний	У профілактиці холери особливо важливе суворе виконання санітарно-гігієнічних вимог щодо забезпечення правильного водопостачання, каналізації й очищення населених місць. Дуже важливу роль у профілактиці холери відіграє ретельне виконання всім населенням вимог особистої гігієни. Карантин встановлюють у тих чи інших місцевостях за наявності особливих умов, що спричиняють поширення холери. Здійснення специфічної профілактики (щеплення) має допоміжне значення

4.Особливості організації і життєдіяльності одноклітинних еукаріотів. Колоніальні організми.

Особливості будови одноклітинних еукаріотичних організмів обумовлені тим, що вони за набором органел подібні до клітин багатоклітинних організмів, але змушені виконувати всі функції, притаманні окремому організму лише однією клітиною. Це призводить до того, що клітини цих організмів часто мають досить великий розмір і велику кількість органел. Усіх їх часто об’єднують в окреме царство живої природи — Найпростіші.

Серед найпростіших є групи з відносно простою будовою клітин, наприклад амеби. Є й групи з дуже складною зовнішньою формою та внутрішньою будовою клітини. До таких найпростіших відносять інфузорії та ацетабулярії. Цілий ряд найпростіших має в клітині більш ніж одне ядро. В інфузорій їх два — мікронуклеус (мале ядро, яке відповідає за зберігання й відтворення спадкової інформації) та макронуклеус (велике ядро, що керує життєдіяльністю клітини). У найпростіших часто трапляються захисні пристосування, наприклад, різноманітні скелети або трихоцисти інфузорій. Рухаються вони з допомогою псевдоподій, джгутиків або війок.

Роль одноклітинних еукаріотів у природі й житті людини дуже велика. Найбільш відомі паразитичні найпростіші, до яких належать збудники малярії, амебної дизентерії та сонної хвороби. Але величезне значення мають і деякі симбіотичні види, такі як інфузорії зі шлунка й кишечнику копитних тварин або багатоджгутикові найпростіші з кишечнику термітів.

Фауна найпростіших морів і океанів найбільш різноманітна. Зі 120 тисяч відомих видів протистів близько 40 тисяч є морськими. При цьому найбільшу кількість первинної продукції (тобто органічних речовин, одержуваних шляхом фотосинтезу) дають не вищі рослини, а фітопланктон Світового океану, переважну частину якого становлять забарвлені джгутиконосці (в основному, панцирні джгутиконосці — динофлагеляти). Крім автотрофних найпростіших, у морях є багато гетеротрофів — джгутикових та інфузорій.

Планктонні найпростіші (разом з бактеріями) можуть утворювати скупчення, які називаються «морський сніг». Такі скупчення служать їжею для дрібних планктонних ракоподібних і є основою морських харчових ланцюгів. Планктонними є й одні з найгарніших одноклітинних організмів — радіолярії. Їх ажурні внутрішні скелети, що складаються із силіцій оксиду або стронцій гідрогенсульфату, надзвичайно різноманітні.

Найпростіші є основою й донних біоценозів морів. Найбільш різноманітною є фауна організмів, що населяють товщу морського піску, — інтерстиціаль. Багато інфузорій тут мають листоподібну, веретеноподібну або червоподібну форму. Узагалі в подібних біотопах домінують інфузорії, тут трапляються сотні їх видів, а кількість інфузорій інтерстиціалі сягає мільйонів екземплярів на кубічний сантиметр піску.

На морському дні переважають форамініфери — найпростіші, що мають вигадливий вапняний скелет-черепашку. Густота форамініфер у донних мулах може досягати 1 000 екземплярів на грам.

Крім морів, не менша кількість найпростіших спостерігається в прісних водоймах. Щоправда, для прісноводних угруповань, на відміну від морських, характерна відсутність чіткого поділу форм найпростіших за місцями існування. Наприклад, планктонні форми можуть бути знайдені на дні, і навпаки. Крім того, у прісних водах цілком відсутні радіолярії та форамініфери. Останніх певною мірою заміщають черепашкові амеби. Відсутня в прісних водах і специфічна фауна інтерстиціалі.

Величезна кількість різноманітних найпростіших живе в ґрунтах, де вони беруть участь у процесах розкладання тканин загиблих рослин і тварин і, відповідно, в утворенні родючого шару ґрунту — гумусу. Невидима плівка вологи, що оточує частки ґрунту, являє собою повноцінне місце існування, у якому протисти можуть житии й одержувати багату їжу. Один грам зовні сухого ґрунту достатній для підтримання популяцій, що включають десятки або навіть сотні тисяч одноклітинних організмів.

Фауна ґрунтових протистів не специфічна й в основному включає види, що трапляються в прилеглих водоймах. Однак майже всі ці види адаптовані до періодичного висихання й частіше трапляються все-таки в ґрунті. Універсальною властивістю ґрунтових найпростіших є здатність до утворення стадій спочинку — цист.

Найбільш численні в ґрунтах черепашкові амеби, яких налічується до 2 млн екземплярів на грам ґрунту, а їхня біомаса становить до 95 % біомаси всіх найпростіших.

Деякі з одноклітинних еукаріотів набули здатності залишатися разом і зберігати певний зв’язок між дочірніми клітинами після нестатевого розмноження. Таким чином утворилися колоніальні форми живих організмів. Подальша диференціація функцій між клітинами колонії (наприклад, у вольвокса клітини колонії вже поділяються на генеративні й соматичні) призвела до появи багатоклітинних організмів.

Багатоклітинні організми без справжніх тканин.

Багатоклітинні організми зі справжніми тканинами. Стовбурові клітини. Диференціація клітин. Принципи взаємодії клітин. Утворення тканин у тварин

Будова і функції тканин. Їх здатність до регенерації

1. Багатоклітинні організми без справжніх тканин

До еукаріотичних організмів, які не мають справжніх тканин або мають їх у слабкодиференційованому стані, можна віднести рослини з таломною організацією вегетативного тіла, міцеліальні гриби і тварин, які належать до типу Пластинчасті (Placozoa).

Талом (від грец. θάλλος — молода, зелена гілка), або слань — це вегетативне тіло водоростей, грибів, лишайників, а також деяких мохів. Хоча за формою талом може нагадувати вегетативні органи судинних рослин, проте, на відміну від них, має простішу й однорідну будову або зовсім не поділяється на органи. Його клітини не утворюють тканин. Як окремі типи талому розглядають тіла одноклітинних водоростей і тих водоростей, у яких тканинна структура талому (харові й бурі водорості, деякі червоні водорості), але зараз вони вивчатися не будуть.

Тип талому	Особливості будови
Нитчастий	Має вигляд нитки з послідовно розміщених одна за одною одноядерних клітин. Клітини морфологічно й функціонально однакові. Як виняток, інколи базальна клітина видозмінюється у прикріплювану, а апікальна — витягується у волосок із частково редукованими хлоропластами
Різнонитчастий	Складається з ниток, які диференційовані за функціями. Сланкі нитки виконують функції прикріплення до субстрату, а висхідні — функції фотосинтезу й розмноження. Висхідні нитки можуть далі диференціюватися на опорні з товстими оболонками клітин і редукованими хлоропластами й асиміляційні. Можливе утворення захисних корових ниток і деяких інших їх видозмін
Талом з несправжніх тканин	Утворюється внаслідок зростання між собою ниток одного типу різнонитчастого талому. Такий тип талому часто трапляється у червоних водоростей
Сифональний	Талом представлений однією гігантською багатоядерною клітиною, яка може мати досить складну структуру, зокрема, утворювати прикріплювальні структури й висхідні асиміляційні частини
Сифонокладальний	Цей тип талому є багатоклітинною структурою, Але кожна з його клітин є багатоядерною. Він часто має складну функціональну організацію — може поділятися на сланку й висхідну частини, на ризоїди й опірні багатоядерні нитки тощо

Вегетативне тіло переважної більшості грибів являє собою систему вкритих клітинними оболонками ниток (міцелій). Окрема нитка є елементарною одиницею міцелію й називається гіфою. Зрідка міцелій складається лише з однієї гіфи, тобто є нерозгалуженим (у деяких хітридіомікотових грибів). Проте в більшості випадків міцелій галузиться і складається з великої кількості гіфів. Гіфи мають вигляд циліндричних трубок, діаметр яких коливається в межах 2–150 мкм, проте найчастіше становить 5–10 мкм. Гіфа здатна до необмеженого росту в довжину, причому цей ріст завжди апікальний. За будовою гіфи поділяють на два типи — несептовані й септовані. Несептовані гіфи багатоядерні й позбавлені поперечних перегородок, тобто мають неклітинну будову. Міцелій, який утворений несептованими гіфами, називають неклітинним міцелієм. Такий тип міцелію притаманний майже всім оомікотовим грибам, частині хітридіомікотових і більшості зигомікотових грибів. Міцелій, який складається з гіфів, що рівномірно поділені на клітини поперечними перегородками — септами, називається клітинним, або септованим міцелієм. Клітини гіфів септованого міцелію можуть містити або лише одне ядро, або один дикаріон (два ядра, кожне з яких містить гаплоїдний набір хромосом), або кілька ядер. Септи, які розмежовують сусідні вегетативні клітини гіфи, майже завжди мають поровий апарат, завдяки якому міцелій являє собою фізіологічно цілісний багатоклітинний організм.

У деяких грибів вегетативне тіло має вигляд поодиноких клітин, що брунькуються. Якщо дочірні клітини після утворення септи не відокремлюються від материнської, то утворюється ланцюжок фізіологічно не пов’язаних між собою клітин, який називають псевдоміцелієм. Такий тип вегетативного тіла властивий деяким аскоміцетам, зокрема він характерний для дріжджів.

Пластинчасті (Placozoa) — тип мікроскопічних багатоклітинних тварин, позбавлених диференційованих тканин та органів. Відомо два види: Трихоплакс адгеренс (Trichoplax adhaerens) і Трептоплакс мичкуватий (Treptoplax reptans).

Трихоплакс — це білувато-сіра напівпрозора тварина, що має вигляд тоненької пластинки діаметром до 4 мм, неправильної та постійно мінливої форми. Тварина повільно лине по поверхні субстрату. Вона не має переднього й заднього кінців, напрямок руху постійно змінюється. Зовні її тіло вистилає шар джгутикових клітин, які мають різну будову. «Спинна» поверхня тіла вкрита плоским, а «черевна», на якій тварина повзає, — високим циліндричним епітелієм (щодо тварин, які не мають двобічної симетрії, терміни «черевна» та «спинна» поверхні застосовуються умовно).

Усі ці клітини мають надзвичайно примітивну особливість — базальної епітеліальної мембрани в них немає. У паренхімі тварини є веретеноподібні скоротливі клітини. Там же розвиваються яйця в разі статевого способу розмноження.

2. Багатоклітинні організми зі справжніми тканинами.

Тканина — це сукупність клітин, не обов’язково ідентичних, але спільного походження, що разом виконують спільну функцію.

Найкращий розвиток тканин притаманний тришаровим тваринам і наземним рослинам. Головною перевагою наявності тканин є їх спеціалізація для виконання певних функцій. Це допомагає організмам більш ефективно виживати в складних умовах.

Так, після виходу на сушу рослинам довелося вирішувати кілька завдань, які потребували протилежних властивостей організму. З одного боку, їм треба було надійно закріплюватися у ґрунті й ефективно одержувати з нього воду й мінеральні речовини. З іншого — їм треба було ефективно здійснювати фотосинтез для забезпечення своїх потреб у органічних речовинах. Ці завдання вдалося виконати шляхом спеціалізації окремих тканин, які створили певні органи. Фотосинтезуюча тканина знаходиться в листках або стеблі й пристосована для ефективного фотосинтезу, хоча добувати мінеральні речовини не може. А покривна тканина коренів утворює кореневі волоски й ефективно забезпечує організм водою та мінеральними речовинами, хоча й не здатна до фотосинтезу. Для успішної кооперації цих тканин задіяні провідні тканини, а для створення резерву поживних речовин — запасаючі.

Аналогічна ситуація й у тварин. Їх м’язові тканини забезпечують рухи тіла, сполучні — створюють опорні структури організму, резерви потрібних речовин і виконують захисні та транспортні функції. Нервова тканина спеціалізується на функціях управління, а епітеліальна — на покривних і секреторних функціях.

Тип тканин	Основні функції
Типи тканин рослин
Меристематичні	Забезпечують ріст
Покривні	Захищають від зовнішніх впливів і забезпечують водою й мінеральними речовинами
Основні	Виконують функції фотосинтезу, опори та запасання резервних речовин
Провідні	Забезпечують зв’язок між різними тканинами й органами рослини
Типи тканин тварин
Сполучна	Створюють опорні структури організму, резерви потрібних речовин і виконують захисні й транспортні функції
Нервова	Виконують функції управління і координації роботи тканин і органів, а також забезпечують узаємодію з іншими організмами
М’язова	Забезпечують рухову активність тіла та його окремих частин і органів
Епітеліальна	Виконує покривні й секреторні функції

3. Стовбурові клітини. Диференціація клітин.

Диференціа́ція кліти́н, в біології розвитку,— процес, у якому клітини отримують певний тип або «фенотип». Морфологія клітини та картина експресії генів можуть значно змінитися протягом диференціації, але генетичний матеріал зазвичай залишається без змін (хоча і з цього правила є нечисленні винятки).

Такі клітини називаються стовбуровими клітинами у тварин і меристематичними клітинами (клітинами твірної тканини) у вищих рослин. Клітина, яка може диференціюватися у всі клітинні типи, властиві даному організму, називається тотипотентною. У ссавців тільки зигота і ранні ембріональні клітини є тотипотентними, тоді як у рослин багато навіть диференційованих клітин можуть стати тотипотентними в лабораторних умовах.

Стовбурові клітини, також відомі як штамові клітини — це первинні клітини, що зустрічаються в усіх багатоклітинних організмах. Ці клітини можуть самовідновлюватися шляхом поділу клітини, а також можуть дифференціюватися в досить велику кількість спеціалізованих типів клітин. Дослідження стовбурових клітин людини розпочалося з відкриття канадських учених Ернеста Мак Кулоха (Ernest A. McCulloch) та Джеймса Тілла (James E. Till) у 1960.

Існують дві досить широкі категорії стовбурових клітин ссавців: ембріональні стовбурові клітини, що походять безпосередньо від бластоцисти, та стовбурові клітини дорослого організму, що знаходяться у зрілих тканинах. У ембріонах, що розвиваються, стовбурові клітини можуть дифференціюватися в усі спеціалізовані ембріональні тканини. Стовбурові клітини дорослого організму діють як репараційна система для тіла, підтримуючи потрібну кількість спеціалізованих клітин.

Оскільки стовбурові клітини можна вирощувати та програмувати на спеціалізацію (наприклад, отримати м'язи чи нервову тканину) завдяки методу клітинних культур, їх стали вживати для лікування хворих (це так звана Клітинна терапія). Кістковий мозок може бути одним із джерел стовбурових клітин.

Особливість стовбурових клітин полягає у тому, що вони мають такі основні властивості:

· Самовідновлення — здатність проходити величезну кількість клітинних циклів клітинного поділу і залишатися недифференційованими.

· Безмежні можливості — можливість диффенціюватися у будь-який клітинний тип. Це робить стовбурові клітини тотипотентними чи плюрипотентними, хоча деякі мультипотентні чи навіть уніпотентні попередники деяких клітинних ліній теж часом називають стовбуровими клітинами.

Ці якості можна підтвердити in vitro за допомогою такого методу, як аналіз клонів, де аналізуються нащадки однієї клітини. Проте, in vitro умови клітинної культури можуть змінювати поведінку клітин, тому з таких експериментів до кінця не відомо, чи будуть стовбурові клітини поводити себе таким самим чином в умовах in vivo. Навіть часом мають місце дебати, чи можна вважати дійсно стовбуровими клітинами деякі запропоновані популяції дорослих клітин?

Потенціал стовбурових клітин — це можливість їхнього перетворення на дифференційовані типи клітин.

· Тотипотентні стовбурові клітини отримують унаслідок злиття сперматозоїду з яйцеклітиною. Клітини, що утворюються внаслідок декількох перших поділів заплідненої яйцеклітини теж тотипотентні. Ці клітини можуть перетворитися на ембріональні та екстраембріональні (поза-ембріональні) типи клітин.

· Плюрипотентні стовбурові клітини походять від тотипотентних клітин і можуть утворити клітини трьох зародкових шарів.

· Мультипотентні стовбурові клітини можуть утворювати лише близькі типи клітин (наприклад, гематопоетичні стовбурові клітини утворюють червоні кров'яні тільця, білі кров'яні тільця, тромбоцити тощо).

· Уніпотентні стовбурові клітини можуть перетворитися лише на один тип клітин, але мають здатність до самовідтворення, що відрізняє їх від «не стовбурових» клітин.

Ембріональні стовбурові клітинні лінії— це культури клітин, що походять від тканин епібласту (внутрішньої клітинної маси бластоцисти). Бластоциста— це ранній ембріон (приблизно 4— 5 день ембріону людини); містить від 50 до 150 клітин. ЕС клітини є плюрипотентними, вони дають початок усім трьом шарам ембріону: ектодермі, ендодермі та мезодермі. Іншими словами, вони можуть перетворитися на усі типи клітин дорослого організму (тобто понад 200 типів клітин) під дією необхідних стимулів. ЕС клітини не можуть утворити екстраембріональні (позаембріональні) оболонки чи плаценту.

Без стимулів до дифференціації ЕС клітини будуть продовжувати поділ in vitro; кожна дочірня клітина зостанеться плюрипотентною. Плюрипотенція ЕС клітин була перевірена як in vitro, так і in vivo. Тобто, ці клітини дійсно можна назвати стовбуровими клітинами.

Завдяки своїм здібностям до безмежного розвитку і плюрипотентності ембріональні стовбурові клітини є потенційним матеріалом для регенеративної медицини і заміщення тканин після поранень чи хвороб. Сьогодні немає жодної достовірної інформації щодо медичного використання ембріональних стовбурових клітин. Це не дивно, зважаючи на те, що багато країн увели мораторій як на дослідження ЕС клітин, так і на одержання нових ліній ЕС клітин.

Стовбурові клітини дорослого організму — це недифференційовані клітини, що розповсюджені по всьому тілу. Вони розмножуються і заміщують клітини, що померли, та відновлюють пошкоджені тканини тіла. Ці клітини відносяться до соматичних (від грецького слова Σωματικóς, тобто тіло) стовбурових клітин; вони знаходяться у тілах як дітей, так і дорослих.

Основні дослідження стовбурових клітин дорослого організму пов'язані з визначенням їхньої здібності до необмеженого самовідтворення та їхнього потенціалу дифференціюватися. Багато клітинних ліній, що звуться стовбуровими клітинами дорослого організму, краще було б визначити як клітини-попередники, бо вони мають обмежені здібності до дифференціювання.

Але все ж таки деякі мультипотентні чи навіть уніпотентні клітини-попередники у дорослому організмі можуть мати велике значення у регенеративній медицині. Уживання стовбурових клітин дорослого організму у дослідженнях та в медицині не викликає такі етичні питання, як уживання ембріональних стовбурових клітин. Одержання стовбурових клітин дорослого організму не пов'язане зі знищенням ембріону. На відміну від досліджень ембріональних стовбурових клітин, на дослідження стовбурових клітин дорослого організму виділяються значні кошти. Стовбурові клітини дорослого організму виділяють з тканин дорослих. Такі дослідження здебільшого проводилися із клітинами людини та модельних тварин — миші й пацюка.

4. Принципи взаємодії клітин. Утворення тканин у тварин. Будова і функції тканин. Їх здатність до регенерації

Для всіх клітин є характерною здатність до розмноження, регенерації, регуляції функцій, росту, реплікації молекул, функціональної спеціалізації. їм властива збудливість, провідність, активний транспорт речовин, секреція й екскреція, скоротливість.

Клітини поєднуються в тканини і злагоджено функціонують завдяки спеціальним взаємодіям. Це починається ще під час ембріогенезу на основі функціонування спеціальних генетичних програм, що забезпечують диференціювання клітин і наявність на їх поверхні рецепторів-маркерів. Завдяки їм клітини з’єднуються спеціальними контактами. Простий контакт — зближення плазмалем сусідніх клітин на відстань 10-20 нм, щільний контакт— мембрани в деяких місцях зближуються до 2-3 нм; десмосома — спеціальний контакт, до якого з боку цитоплазми контактуючих клітин підходять фибрилярні елементи цитоскелета. Такі контакти забезпечують велику силу зчеплення клітин.

Не лише механічне з’єднання, але й функціональний зв’язок між клітинами забезпечують:

1) нексус (щілинне з’єднання), коли рлазматичні мембрани розділені проміжком 2-3 нм; ділянка контакту має канали обміну невеликими молекулами, утому числі і сигнальними;

2) синапс — характерний для нервової тканини. У спеціальних ділянках контакту між нейронами утворюються нервово-м’язові і нервово-епітеліальні контакти. Сигнальними молекулами тут є спеціальні хімічні речовини — адреналін, норадреналін, ацетилхолін, що діють на рецептори і спричинюють функціональну відповідь клітини.

Між клітинами діє також система сигналізації:

1. Віддалена, через рідину внутрішнього середовища (наприклад, ендокринна).

2. Контактна, що діє між близько розташованими клітинами за допомогою спеціальних сигнальних молекул (локальних хімічних медіаторів, що руйнуються швидко, одразу після того, як встигли вплинути на клітини ближнього оточення).

3. Контактна через щілинні з’єднання сусідніх клітин. (наприклад, в серцевому м’язі всі кардіоміоцити мають тісний фізіологічний контакт.

Зовнішнім сигналом для клітини є хімічні речовини. Реагують на хімічні сигнали лише ті клітини, які мають спеціальні рецептори. Відомо два різновиди клітинних рецепторів, розташованих на поверхні цитоплазматичних мембран, а саме:

1. Рецептори-канали. Це чуттєві до гормонів та нейромедіаторів білки, що утворюють іонні канали.

2. Рецептори-ферменти. Білки, які шляхом фосфорилювання активують білки клітини у відповідь на зв’язування сигнальної молекули.