Правила гри

В — полінезійська поза.

1. Чоловік стоїть навколішки, жінка лежить горілиць. Її таз на чоловічих стегнах, ноги дещо зігнуті у колінах або розпрямлені розсунуті. Чоловік, тримаючи жінку за сідниці, пересуває її по своїх стегнах.

Таку позу називають полінезійською, бо запримічено, що вона дуже поширена на островах Полінезії. Як пише Броніслав Малиновський у популярній книжці “Статеве життя дикунів” — там чоловік сидить не на п’ятах, а в глибокому присіді спирається на пальці стоп. Жінку він тримає над своїми стегнами, лише її голова торкається землі. Таке розміщення під час акту від чоловіка вимагає великої сили.

У першому та третьому варіантах активний лише чоловік — при звислих жіночих ногах голівка подразнює клітор, проникає до піхви і треться об лобкову спайку; при другому варіанті взагалі важко рухатись, тут у гру входять тільки обертальні рухи тазом. Подразники плинуть радше від жінки, яка може до того ж скорочувати піхвові м’язи. Осі прутня та піхви перетинаються. Голівка прутня треться об передню піхвову стінку.

Правило перше та останнє: любовні ігри — це радість життя, а не “служба Божа”, “жертовне вогнище” чи понурий обов’язок.

У що гратися? Як?... коли нас ніхто цього не вчив. А ми ж колись уміли бавитися, але в шаленій круговерті життя згубили ключ до цих речей. Визнали гру за зайву річ, що поглинає цінні час та винахідливість.

Досить глянути на давні народні звичаї, аби запримітити, що чимало їх у своїй істоті радісна гра. Якщо ще не цілком у ліжку, то вже коло нього.

Візьмімо хоча б динґус — народний звичай обливатися водою на другий день Великодніх свят. Обливання водою молодих дівчат обліпляло їм на тілі білизну, розкриваючи приховані принади, а, крім того, у тих розвагах відбувались веселі гонитви, коли осмілілі хлопці обмацували та пощипували дівчат. Або кидання вінків у воду у ніч під Івана Купала теж було не просто забавою. Знали дівчата, нащо кидали вінки. І знали парубки, що означає виловити вінок уподобаної дівки.

Ніколи у традиціях наших сіл не було похмурого звичаю виносити заплямовану кров’ю простиню весільним гостям, зате існувала і досі існує велика свобода дошлюбних статевих зв’язків. Ніхто не робить із того драми. Найбільше — так це жартують собі з панночки, яка до заміжжя згубила дівочість, а коли зайде у тяж, то її родичі та батьки силують кавалера до одруження.

Але суворо додержуватися подружньої вірності зобов’язані були заміжні жінки. Відрізання коси та журливі пісні у старовинному сільському звичаї, коли під час весільного обряду на молоду надівали чепчик, означали кінець свободі.

У народних танцях, так само, як і в танцях первісних людей, провідне значення має ритм. Музику до танців грають сільські оркестри, починаючи небарно, а потім дедалі прудкіше і прудкіше... Знаменно, що на селі не тільки молодь, а й діди, бабці та всі, хто живий, танцює на весіллях та святах. У містах же з плином років люди чимдалі рідше танцюють, а їм куди більше, ніж селянам, придалися б додаткові спонуки та розминки тіла.

У польських народних традиціях танці поєднували ще зі співанками, про які я згадувала у розділі про чуття слуху; ті приспівки бували нерідко любовною бесідою закоханих або дошкульною сатирою, що привселюдно шмагала горе-коханців.

З допомогою всіх названих тут ігор кавалер міг показати свою спритність та тілесну міць, а дівчина — могла принаджувати парубка, для годиться захищаючись. Але перш за все вони творили гарну та цікаву оправу кохання і виряджали нудьгу геть з подвір’я любові. Бо нудна любов — то звичайнісінький прояв одноманітного та позбавленого уяви міського життя.

Прикро, але ми надзвичайно помиляємось, вважаючи місто та його звичаї кращими та вищими. І сільська молодь замість приходити до міста з рясним культурним ужинком, входить у нього як бідний родич з комплексом неповноцінності. А шкода!

Чимало літ бо вже польська мода збагачує свої творіння подихами народного мистецтва. Тож варто подумати над тим, як збагатити монотонне статеве життя в місті перлинами гумору та фантазії сільських звичаїв.

Не завжди і не всі веселі ігри сільських коханців можна перенести у міські умови, але є чимало прекрасних розваг, що їх легко влаштувати вдома чи у відпустці.

Візьмімо, скажімо, танці. Ясна річ, гуртові танцювання у залах, вечоринки, іменини — це не дивина, це все ми знаємо.

Проте зрихтувати вечірню розвагу у буденній колотнечі життя непросто. Ще півбіди, коли є молодіжний клуб, але як уже трохи старші, то вибратись потанцювати нелегко, адже здебільшого маємо важливіші справи. Та й молодій парі у ресторані за склянкою апельсинового напою не по собі під кривими позирками шинкарів.

Тож де танцювати? Танцюймо вдома! Я казала вже про танці голяком, щоб виробити свободу рухів. Так само можна можна розважатися удвох. Після вечері, при чудово накритому столі, збагаченому якимись особливо улюбленими ласощами, зготованими вдвох, та келишком вина (одним!), під музику.

Танці ми повинні збагачувати різними еротичними елементами. Тут маємо величезний простір на творчу винахідливість та фантазію. Незалежно від статевих та ігрових якостей вечірні танці вдвох цінні як розрядка, що відпружує та відволікає від буденних клопотів.

Зостаємося самі, відсторонюємося від усього тоскного повсякдення і входимо у свій світ для двох. Вечірні розваги перед любовною ніччю становлять своєрідний амортизатор, пом’якшувач зіткнень колотнечі дня з нашим коханням, яке повинно дати якнайповніше тілесне та духовне відпруження. А це потрібно не тільки молодим.

Подружжя в літах, які не цураються танців жвавих та урізноманітнених різними фігурами, на довгі роки зберігають свободу рухів, гнучкість тіла та добру працездатність серця.

Наскільки сильно танок, навіть нешвидкий, скажімо, вальс або танго, задіює м’язи, можна пересвідчитися, коли, проводячи малорухливе життя, попотанцювати з півгодини. На другий день людина сама не в собі, болить кожен м’яз — це, власне, доказ того, як вони заслабли. Ще 3-4 протанцьовані вечори, і м’язи перестають боліти, рухаємося легко, граціозно, без скутості і не захекуючись.

Другий різновид вечірніх забав — це розваги у воді. Якщо ванна завелика, можна покласти на дно губчатий мат. Увімкнувши гарячу воду, маємо до власної уяви широкий набір можливостей. Ванна — це в маленькій оселі найліпша схованка на любов. Не тільки “домашня” вода має чудові сексуальні якості. Просто прекрасні нічні балування у річці чи ставку при світлі Місяця. Зрозуміло, що ніч повинна бути тепла.

Крім вищеописаних ігор, що в ужитку для того, аби урізноманітнити статеві контакти, існує ще один різновид ігор. Це ігри з винагородою для вигравця.

Ще “Кама сутра” подає опис гри у цілунки. “Цьом-ігри повинні наснажувати почуття кохання та прикрашати його” — мовиться там.

У Польщі теж відомі численні товариські ігри, які можуть знайти застосування у розвагах удвох. Граємо у латки, жмурки, у війну на подушках і в усяку іншу гру, яка нам тільки спаде на думку.

Доречно тут згадати про дуже давній японський звичай під назвою “Синдай”. Це поєдинок навподушки — замість гризні. Кажуть, що такий двобій — найкращий спосіб розрядити дедалі дужчий родинний конфлікт. У нас цю терапію спопуляризував тижневик “Пшекруй” (“Огляд”). Загалом у світі її мало знають, тому що японці вважають її за справу інтимну, глибоко особисту, і неохоче розмовляють про неї з чужоземцями.

Ода Кадеда, теоретик теперішнього “Синдай”, описав 8040 способів “сподушкувати” противника, з чого ясно видно, наскільки можна урізноманітнити ігри удвох, коли уява не хибує. Складний ритуал, що його подав Кадеда, вимагає, аби кожен удар подушкою супроводився вибачливим та примирливим словом. Противник же, як у нього влучать подушкою, скрикує, стогне, важко зітхає. "Синдай" знадобиться радше подружжям, яким куди частіше, аніж просто коханцям, випадає нагода зняти накопичені непорозуміння. Під час герцю повинна обговорюватись тема суперечки.

Японці вказують також, коли і за якої нагоди слід вдаватися до “Синдай”. По-перше — “всякий раз, як розбіжність думок змушує забути про чулість, що сполучає їх”.

По-друге — японці застосовують “Синдай” також у ситуаціях, “коли дух коханця не досить погожий, аби вшанувати богів ложа”. Отже, з’ясовується, що японський герць навподушки — це не що інше, як засіб відволікти подружжя від сірої буденщини та надати йому найсприятливішого для любові тілесного та душевного настрою.

Двобій триває доти, доки хтось із двох подужає противника, дасть йому бебехів, або репне подушка, засипаючи суперника хмарою пір’я. Той, хто програв або через розірвану подушку лишився без зброї, скрикує: “Саватте”, що означає: “Годі! Визнаю тебе переможцем”.

Серед психологів побутує думка, що “Синдай” править за розряджувача задавненого сварливого настрою щодо свого супутника, вертаючи подружню приязнь. Метод безпечний, адже дубасьте бодай з усього натхнення, а кривди іншому — жодної. Але годиться радше для вдалих та залюблених одне в одного чоловіка і дружини, адже коли нема взаємних почуттів, то жодна битва не пособить.

Будь-які ігри, що їх ми вигадуємо, повинні мати два головні компоненти: тілесно та психічно відпружливу м’язову гру, що прискорює кровообіг і відвертає від сірої буденщини, та нагороду для того, хто виграє.

У подружніх іграх той, хто програв, хай, приміром, помиє посуд чи підлогу. У забаві удвох виграші бувають найрізноманітніші, залежно від умови.

А яка має бути нагорода в іграх, що їх пропоную я?

Різна, така, як підкаже гравцям їхня уява, бажання, почуття гумору. Для прикладу я пропоную дві форми винагороди за перемогу.

Перша — переможець висловлює охоту бути пещеним “на свій лад” — як йому найдужче подобається. Тут виникає нагода знайти спільну мову з коханою чи коханим і з гумором прийняти різні дрібні скарги, слабкості, недоліки. Як пощастить завалити стіну мовчання, і кохані заведуть мову про свої статеві відчуття, тоді відкривається широкий шлях поліпшувати, поправляти, узгоджувати свої взаємодії. У такому разі можна видобути на денне світло те, що раніше ховали, чого не любимо, або запропонувати те, що любимо, від чого найдужче втішаємось. Вільна, невимушена розмова про секс — значний зиск з виграшу.

Друга можливість — переможець вирішує, хто нині кого пеститиме. За бажанням він обирає собі роль “цариці-дровиняки” або завзятого коханця.

У цієї винагороди можуть бути дві видозміни: будь-які пестощі, навіть включно з оргазмом, але без статевого акту; або повний акт — але тільки одна сторона діяльна до кінця, зате друга дозволяє пестити.

У першій видозміні, що не закінчується статевим актом, маємо нагоду спостерігати фізичні та почуттєві реакції партнера. Раз пестощі не завершуватимуться статевим актом, то поспішати нема куди, адже поспіх — це типовий прояв відчуття наближення до фіналу. Неквапно пестуючи партнера, виявляємо значно більше винахідливості та ініціативи у своїх починаннях. До того ж чимало радості дістаємо, відкриваючи нові, досі не відомі статеві реакції, адже в нормальних умовах акт затуманює тонкощі і не дозволяє на них зосередитися.

Тут маємо нагоду запізнати будову та функції різних сексуальних рецепторів, оглядати та шукати, в яких місцях і на які подразники вони найчутливіші. Можемо визначитися, який ритм пестощів найефективніший, оцінити, який вид дотиків чи цілунків викликає найдужчі реакції.

Граючися, вчимося свідомо керувати зростанням насолоди у партнера. Пестуючи, вчимося бачити, які любощі, слова, дотики започатковують зведення прутня (психічні, слухові, зорові чи фізичні подразники), як змінюється потужність проявів зростання статевої напруги. Одне слово, неспішно пестуючи, навчаємося фізіології органів. Помічаємо, які статеві реакції виникають самі собою, стихійно, під дією зовнішніх, а не психічних подразників. Уже не раз я казала й наголошу ще раз: постривайте, не швидіть, тому що в любові поспіх — найбільша помилка.

Друга видозміна виграшу — це статевий акт, у якому вся активність на боці одного з партнерів, а ролі розподіляє переможець. Тут чоловік може блиснути винахідливістю у виборі пестощів або пози на зносини, а ще більший простір дій має жінка.

Пестощами довести до зведення прутня та повної готовності чоловіка неважко, але потім вона повинна так скеровувати акт, щоб увесь час верховодила вона. Найліпше годяться на ці пестощі поза вершника або лежача обернена — жінка на чоловікові. Жінка сама вводить прутня в піхву, а далі, користуючись лише своїми м’язами, намагається, тільки скорочуючи їх і зовсім не ворушучись, довести чоловіка до оргазму.

Як призвичаємось до таких розваг, то це дуже придасться у пізнішому віці, коли зведення чоловічого прутня у ході статевого акту почне слабнути. Тоді жінка перебере ініціативу на себе і доведе їх обох до оргазму. Активна роль жінки утверджує чоловіка в думці, що вона — не просто безвільний об’єкт пестощів, а їй дає відчуття співучасті та рівної відповідальності за багатство співжиття.

Тож радісна забава у ліжкові стає ще школою любові. А найважливіше, що ця школа доступна для всякого віку.

Кавентрі Петмор, англійський поет ХІХ століття, писав: «Кохання підносить дух зі сфери поваги та шани у сферу усміху та залицянь». А що коли коханці не стараються, не п р а ц ю ю т ь над своєю любов’ю, аби видобути з неї справжні відчуття? Тоді їхній жадібний, хтивий, суто сласний підхід до сексу найперше нищить його веселість, замулюючи найглибше та найпотаємніше джерело любові. Бо ж насправді нема іншої причини, щоб творити, ніж сама радість.

Дата добавления: 2015-05-24