Проблема соціалізації дитини у сучасних вітчизняних дослідженнях

В.Сухомлинський наголошував: “Увести дитину в складний світ людських стосунків – одне з найважливіших завдань виховання”.

В Украіні проблема соціалізації дитини дошкільного віку в теорію і практику дошкільної освіти увійшло порівняно недавно. Науковці (Л.В.Артемова, А.М.Богуш, Л.О.Варяниця, Н.В.Гавриш, Н.Р.Кирста, О.Л.Кононко, С.М.Курінна, В.Г.Кузь, Н.В.Лисенко, Т.І.Поніманська, І.П.Рогальська (Печенко) та ін.) визначають соціалізацію як набуття дошкільниками соціального досвіду, що здійснюється через діяльність, спрямовану на орієнтування в ситуації, пристосування до навколишнього, перетворення живої і неживої природи, власного „Я”; процес освоєння й реалізації зростаючою людиною соціального змісту; реальний зміст дорослішання дитини, у якому відбувається становлення значущої для індивідуальності суб’єкта активної творчої соціальної дії; історично зумовлений процес входження дитини у світ конкретних соціальних зв’язків і освоєння соціокультурного досвіду, засвоєння нею цінностей, норм поведінки; процес відтворення дитиною цих зв’язків за рахунок її включення в соціальне середовище, активної власної діяльності та спілкування.

Основою соціалізації є соціальний досвід дитини, засвоюючи який, вона здійснює саморозвиток та самореалізацію, стає соціально компетентною. У дошкільному віці в дитини конструюється образ соціального світу, закладається базис її особистісної культури, відбувається усвідомлення себе як індивідуальності, формується її ставлення до інших людей, до світу в цілому. Зміцнення статусу дитинства в суспільстві, вивчення процесів залучення дітей до соціального життя, необхідність забезпечення активного пристосування дітей до нових для них соціальних умов життєдіяльності, набуття ними соціально-емоційної рівноваги та стійкості до впливу змінних умов соціуму, ускладнення сучасних вимог суспільства до функціонування соціальних інституцій, які повинні не лише готувати дитину до дорослого життя, а й формувати її як повноцінну особистість, суб’єкт соціалізації та власної життєтворчості – це далеко не повний перелік чинників, що актуалізують проблему соціалізації дітей дошкільного віку в останні десятиріччя. Свідченням стійкого інтересу дослідників до зазначеної проблеми вважаємо захист в Україні впродовж 1991-2010 років докторської і 8 кандидатських дисертацій, видання монографій, публікацію низки наукових статей, у яких оприлюднено результати та висновки наукових досліджень. Аналіз дисертацій і монографій, дозволив з’ясувати, що їх авторки вивчали: особливості адаптації дітей дошкільного віку до умов цілодобової групи дитячого садка (Т.Г.Жаровцева, 1991); зміст, форми і методи виховної роботи з дітьми старшого дошкільного віку, схильних до негативних проявів у поведінці (Т.Є.Колесіна, 1997); вплив музично-театралізованої діяльності на процес адаптації дітей-сиріт молодшого дошкільного віку до умов дитячого будинку (С.П.Нечай, 2001); процес формування соціальної компетентності дітей п’яти-семи років в умовах сільської школи-комплексу (І.П.Печенко((І.П.Рогальська), 2003); особливості соціалізації дітей шести-семи років у різних умовах життєдіяльності (С.М.Курінна, 2004); проблеми дітей і дитинства, дитячої субкультури як чинника соціалізації дошкільників (А.М.Богуш, І.О.Варяниця, Н.В.Гавриш, С.М.Курінна, І.П.Печенко, 2006); ігрові засоби оптимізації соціальної адаптації дітей старшого дошкільного віку до дошкільного навчального закладу (Н.М.Захарова, 2007); технології соціально-педагогічної підтримки батьків дітей раннього віку з особливими потребами (І.В.Макаренко, 2009); теоретичні та методичні засади забезпечення соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості в дошкільному дитинстві (І.П.Рогальська, 2009). Коротко охарактеризуємо творчий доробок учених, зосередивши увагу на базових поняттях та основних положеннях наукових досліджень.

У центрі аналізованих наукових праць – дитина дошкільного віку. Відтак, варте уваги потрактування сутності феномену дитинства авторами монографічного дослідження „Діти і соціум: особливості соціалізації дітей дошкільного та молодшого шкільного віку”. Його сутність визначається як соціальне утворення в межах вікового періоду від народження до повноліття, що характеризується специфічними ознаками, має власну субкультуру та будується на особливих соціальних зв’язках і відносинах. Це період життя людини, у якому закладаються основи особистісної активності та особистісні властивості, цінності, що визначають якості майбутнього життя; період, коли людина найбільш вразлива, незахищена від впливів навколишнього середовища, соціального, психологічного й фізичного насильства..

За дослідженнями останнього десятиліття (С.Литвиненко, С.Курінна, І.Печенко –І.П.Рогальская та ін.), старший дошкільний вік розглядається як кінцевий етап початкової ланки соціалізації особистості на рівні дошкільного навчального закладу, як сензитивний період для засвоєння сукупності суспільних норм. По суті соціалізація означає включення дошкільника до певної соціальної спільноти, групи, дитячого колективу, визнання його законів, норм, правил існування, тобто його гармонійну адаптацію в суспільстві.

Невід’ємною умовою всебічного розвитку дитини є набуття нею соціально-емоційного досвіду в перші шість років життя. О.Кононко підкреслює, що “…дошкільний вік – період формування у малюка потреби, а з часом і здатності встановлювати і підтримувати контакти з оточуючими людьми, дорожити ними”. Науковець указує на те, що “соціальний розвиток – це перетворення біологічного індивіда на соціальну істоту шляхом його залучення до спільної з іншими діяльності”.

А.Богуш вважає, що “дошкільний вік є початковим етапом формування суб’єкта діяльності, спілкування й пізнання. Значення періоду від народження до вступу до школи полягає в набутті вихідних знань і вмінь, психічних якостей і властивостей, необхідних людині для життя в суспільстві. У цей період… відбувається інтенсивне становлення моральних уявлень та форм суспільної поведінки, формування ієрархії мотивів та потреб, загальна й диференційована самооцінка, елементи вольової регуляції поведінки”.

Дитинство на всіх етапах характеризується постійною орієнтацією на дорослий світ, потребою прилучення до соціуму, взаємодії з ним. Соціальний розвиток, що утворює контекст онтоґенезу, об’єктивно спрямовує його й визначає загальний зміст, який науковцями розглядається як взаємозв’язок соціалізації та індивідуалізації, що відбувається в процесі діяльності. Такої ж думки дотримується й О.Кононко, яка визначає соціалізацію на ранніх етапах онтоґенезу як “...набуття дошкільником соціального досвіду, що здійснюється через діяльність, спрямовану на орієнтування в ситуації пристосування до навколишнього, перетворення живої і неживої природи, власного “Я”. Вона розкриває закономірності соціально-емоційного становлення дошкільника в сім’ї та дошкільному навчальному закладі, показує взаємозв’язок соціального та емоційного розвитку на ранніх етапах онтоґенезу.

Вагомим внеском у розробку проблеми соціалізації дошкільників є наукова діяльність І.П.Рогальської (Печенко). Її кандидатська дисертація „Соціалізація дітей в умовах сільських навчально-виховних комплексів „загальноосвітній навчальний заклад – дошкільний навчальний заклад” (2003) формує цілісне уявлення про сутність соціалізації дітей п’яти-шести років, дає об’єктивні характеристики процесу формування соціальної компетентності в умовах діяльності сільських навчально-виховних комплексів, розкриває тенденції її розвитку, озброює педагогічну практику важливим педагогічним засобом – інтегрованою моделлю формування соціальної компетентності вихованців комплексу. Оптимальними організаційно-педагогічними умовами для процесу виваженої соціалізації в аналізованому дослідженні виступили: раціональна організація педагогічного середовища комплексу; інтеграція соціально-педагогічних впливів шкільної та дошкільної підсистеми, батьків та громадськості села; доцільно організоване спілкування й співробітництво дошкільників і молодших школярів в умовах різновікового дитячого колективу комплексу; забезпечення соціальної компетентності кожного вихованця.

Теоретичне узагальнення й нове вирішення проблеми соціалізації особистості у дошкільному віці представлено в докторській дисертації вченої „Теоретико-методичні засади соціалізації особистості у дошкільному дитинстві” (2009).

За І.П.Рогальською, основними завданнями процесу соціалізації в дошкільному дитинстві є: забезпечення активного пристосування дітей до нових для них соціальних умов життєдіяльності, набуття соціально-емоційної рівноваги та стійкості до впливу змінних умов соціального середовища; розширення та збагачення досвіду конструктивної взаємодії з людьми, які їх оточують, на міжособистісному рівні та побудова соціальних стосунків через розвиток способів комунікації, формування уявлень про способи та норми спілкування з довкіллям; розвиток активності, ініціативності, самостійності і відповідальності як базових якостей особистості; залучення дітей у широке суспільне довкілля для формування уявлень про життя людей у соціумі, формування гармонійних стосунків з однолітками через організацію взаємодії на рівні емоційного спілкування, вибудовування соціальної поведінки дитини в суспільному довкіллі. Виявляти й контролювати рівень соціалізації особистості в дошкільному дитинстві науковець пропонує за такими критеріями: соціальна адаптованість з показниками – ставлення дитини до нових соціальних умов, особливості емоційного стану дитини, домінування настанов на взаємодію з дітьми; соціальна активність з показниками – наявні прояви ініціативності, активності, самостійності; соціальна компетентність з показниками – соціальний інтелект як здатність вирішувати соціальні проблеми у запропонованих ситуаціях, ціннісні орієнтації дітей та їхні духовні потреби, сформованість соціальних норм поведінки дитини. Стрижнем аналізованого дослідження є модель соціально-педагогічного супроводу соціалізації особистості в дошкільному дитинстві як процес особистісної взаємодії між тим, хто супроводжує, і тим, хто цього потребує. Соціально-педагогічний супровід соціалізації особистості в дошкільному дитинстві дослідниця скеровує принципами: пріоритету інтересів дитини; балансу як оптимального співвідношення процесів індивідуалізації та соціалізації в їх єдності та відмінності; опертя на позитивне, принципу соціальної відповідності; комплексного підходу; діадичної взаємодії та відкритості супроводу.

У дослідженні І.В.Макаренко доведено, що особливого значення проблема соціалізації набуває щодо дітей раннього віку з особливими потребами, оскільки розв’язання завдань гармонізації суспільних та особистісних інтересів таких дітей, визначення їхніх майбутніх соціальних перспектив лягає переважно на плечі сім’ї, батьків. Адже батьки, у яких народилася дитина з особливими потребами, переживають кризу, перебувають у ситуації морально-духовної травми, пов’язаної з невизначеністю соціального статусу дитини, відчуттям дисгармонії власного особистісного стану і водночас виявляють пасивність, що зумовлена відсутністю чіткої програми реабілітації стану дитини, цілеспрямованих дій, скерованих на забезпечення її подальшого життя. Такі сім’ї, на думку вченої, потребують різнобічної педагогічної підтримки. Ключовим поняттям її наукової розвідки виступило „ соціально-педагогічна підтримка батьків дітей раннього віку з особливими потребами ”, яке розуміється як система взаємодії суб’єктів соціально-педагогічної діяльності, що спрямована на допомогу сім’ям у подоланні комплексу труднощів біологічного, психолого-педагогічного й соціального характеру для забезпечення умов розкриття особистісного потенціалу дитини. За висновками науковця, соціально-педагогічна підтримка сім’їособливими потребами, їхню активну позицію у вирішенні сімейних проблем. Вона охоплює всю палітру дій: від усвідомлення проблеми, пов’язаної з народженням дитини з особливими потребами, до постановки мети щодо її вирішення, від варіантів сімейного виховання до вибору форми соціально-педагогічної підтримки, що здійснюється на суб’єкт-суб’єктному рівні й забезпечує прогнозування, проектування й корекцію соціальної траєкторії розвитку сім’ї. Згідно з висновками І.В.Макаренко, функціонування системи соціально-педагогічної підтримки батьків дітей з особливими потребами вимагає взаємодії багатьох професіоналів: медичних працівників, соціальних педагогів, корекційних педагогів, психологів, юристів для допомоги дитині в її соціальному становленні, і стає можливим лише за умови інтеграційного взаємозв’язку державних соціально-педагогічних інститутів з іншими соціалізуючими інституціями суспільства. Роль соціального педагога в забезпеченні взаємодії полягає в координації та спрямуванні дій кожного із суб’єктів соціально-педагогічної підтримки. Авторка роботи зауважує, що сутність підтримки як соціально-педагогічної практики полягає не стільки в усуненні існуючих у сім’ї проблем, скільки в тому, щоб допомогти батькам дітей з особливими потребами оволодіти засобами виявлення та самостійного передбачає звернення до внутрішніх сил і здібностей батьків дітей з вирішення власних проблем. Відтак, метою і водночас умовою соціально-педагогічної підтримки є реабілітаційна культура батьків, яка становить специфічну систему цінностей, настанов, знань і навичок, що допомагають їм вирішувати конкретні завдання сімейного виховання дитини з особливими потребами.

Соціально-комунікативну компетентність як готовність дитини ефективно взаємодіяти з оточенням у системі міжособистісних стосунків, С.М.Курінна розглядає як показник і результат процесу соціалізації. Зміст такої компетентності, на її думку, визначає низка сформованих у дітей умінь, зокрема: уміння орієнтуватися в соціальних ситуаціях; правильно визначати особливості свого емоційного стану та інших людей; вибирати адекватні способи спілкування з оточенням і реалізувати їх у процесі взаємодії. До інституцій ранньої соціалізації дослідниця відносить дошкільні навчальні заклади, так звані „занятійні групи” (освітні комплекси різних типів, дитячі розвивальні та навчальні центри з підготовки дитини до школи, педагогічні агенції, система гевернантських послуг, що охоплює дітей, які з різних причин не можуть постійно відвідувати дошкільні заклади, а тільки беруть участь у начальних заняттях), дитячі будинки, притулки, інтернати. З урахуванням різнорідності соціальних інститутів, в яких відбувається первиннасоціалізація, виховний процес, стверджує науковець, повинен включати такі умови: набуття дітьми досвіду оптимального розв’язання життєвих ситуацій з певною кількістю альтернатив; розвиток уміння усвідомлювати, вербалізувати власний стан і стан оточення та враховувати його у взаєминах з ровесниками та дорослими; сприймання, оцінно-етичне коментування художніх творів як основи адекватної оцінки власного стану та стану оточення; інсценування конфліктних і безконфліктних способів взаємодії з оточенням з наступним їх обговоренням; наявність позитивного емоційного тла життєдіяльності дітей [9].

Наукові уявлення про такий складний педагогічний об’єкт як виховання дітей старшого дошкільного віку, схильних до негативних проявів у поведінці, розширюють результати дослідження Т.Є.Колєсіної. В аналізованій праці діти з негативними проявами у поведінці характеризуються тим, що в них під впливом несприятливих для їхнього розвитку соціальних, психолого-педагогічних факторів відбувається порушення ставлення до норм поведінки. Саме в дошкільному віці за несприятливого життя й неправильного виховання створюються умови для появи і закріплення таких негативних якостей, як жорстокість, жадібність, брехливість, агресивність, які лежать в основі антисоціальної і навіть кримінальної поведінки дитини. Детермінантами негативних проявів у поведінці дітей старшого дошкільного віку авторка дослідження визначає соціально-економічні (явища мікросоціальної занедбаності: матеріальне розшарування населення, соціальна нерівність, тенденція до дегуманізації тощо), психолого-педагогічні (недоліки сімейного та суспільного виховання) та медико-біологічні (стан фізичного і психічного здоров’я дітей) чинники.За висновками вченої, особливості роботи з дітьми, схильними до негативних проявів у поведінці, полягають у поєднанні процесу виховання і перевиховання в цілеспрямовану взаємодію, співробітництво вихователів і вихованців як процес взаємовідносин між дітьми, вихователями, батьками на гуманістичній основі допомоги і захисту дитини. Реалізація програми профілактики негативних проявів у поведінці дітей старшого дошкільного віку, розроблена Т.Є.Колєсіною, спрямована на формування культури поведінки дітей, якісної підготовки їх до навчання в школі й включає комплексне використання потенційних можливостей психолого-педагогічної діагностики (використання традиційних і маловідомих діагностичних методик для визначення насамперед фізичного і психічного стану дитини), систему заходів формування здорового способу життя (зміцнення здоров’я через загартування, фізичні вправи, оптимальних руховий режим та режим харчування; прилучення дітей до до посильної фізичної праці; дотримання гігієнічних норм поведінки у різних видах діяльності; виховання культури спілкування з дорослими та ровесниками; застосування доступних методів профілактики захворювання) та цілеспрямовану роботу з батьками (виявлення матеріально-побутових умов умов сім’ї, її складу, виховних позицій батьків, основних факторів сімейного середовища, які негативно впливають на процес формування особистості дитини, особливостей неблагонадійних дітей, їх систематизація та побудова на цій основі корекційної роботи з дітьми)

Дата добавления: 2015-05-07