Виникнення міської драми. Жанрова своєрідність мораліте, фарсу та соті

Драматичне і театральне мистецтво величезного розквіту досягло в античному світі, але драма і театр доби середньовіччя створилися не на його основі. Християнська церква раннього середньовіччя, прагнучи підкорити життя людей релігійним догмам, знищувала культурну спадщину, пройняту античним язичництвом: театральні будівлі були зруйновані, рукописи знищені або сховані в монастирських тайниках, імена великих драматургів і акторів забуті чи прокляті. Драма середньовіччя народжувалася з інших джерел і в інших формах. Незважаючи на протидію християнської церкви, у європейських народів продовжували існувати старовинні язичницькі обряди, пісні, ігри, танки, пов'язані з процесами праці або з явищами природи, яку прості люди любили й обожнювали. Так, дуже поширеними в Європі були травневі ігри, під час яких вибирали «королеву» або «короля» весни, співали веснянки, танцювали, запалювали вогнища; в багатьох країнах традиційним також було, наприклад, зображення боротьби між Літом і Зимою, яку звичайно представляли хлопці, сільські парубки, одягнені у відповідні костюми. Все це містило в собі початки театрального дійства. Протягом багатьох століть носіями елементів театральних дій і вистав були бродячі актори та поети - міми, гістріони, жонглери, які показували жартівливі, буфонні сценки побутового змісту, а також відважувалися показувати пародії на богослужіння і висміювати предмети релігійних ритуалів. Церква вороже ставилася до них, забороняла дивитися їхні вистави. Проте їй самій судилося відіграти певну роль у розвитку середньовічної драми. З метою полегшення сприйняття релігійних догм мирянами церковники здавна вдавалися до музичних та видовищних ефектів. Тропи та елементи інсценізації літургічного тексту сприяли виникненню культового жанру - літургічної драми (X-XII ст.). Але літургічна драма латинською мовою (як і сама меса) була суто культовим, далеким від життя дійством. Тому церква була змушена шукати доступніших для мирян засобів передачі євангельських епізодів. З кінця XI ст. починається побутова обробка біблійського тексту. Все частіше він переривається епізодами побутового і комічного характеру. В XII ст. літургічна драма відокремлюється від богослужіння. Драма поступово переходить на міську площу. Церква втрачає владу над цими виставами. Жанр мораліте, котрий виник у XV ст. у Франції та Англії, мав, як і містерія, і міракль, морально-дидакіичну спрямованість, але створювався не на релігійний сюжет. У повчальному жанрі і виражались головним чином ідеологія і мораль міського стану. Розрізняють «алегоричні мораліте» та «історії». Головною ознакою перших є наявність в основному алегоричних персонажів, які втілюють різні події реальної дійсності, явища природи, людські пороки і чесноти (мир, війна, голод, посуха, хоробрість, розпуста та ін.). Скупість виступала в лахмітті, міцно притискаючи до себе мішок з золотом. Облесність погладжувала лисий хвіст. Віра зображалася з хрестом, Кохання - зі знаком серця. У Франції під впливом маслянично-карнавальних розваг і «свят дурнів» з'являлись різні так звані дурацькі корпорації. В їхньому середовищі сформувалися комічні жанри - соті (франц. sot -дурень), фарси з помітними елементами антифеодальної та антицерковної сатири. Фарс має постійних персонажів, хоч і схематичних, але типових для своєї епохи: розпусника-монаха, сварливу жінку, пройдисвіта адвоката, найманого солдата-боягуза і грабіжника, винахідливого простолюдина, лікаря-шарлатана тощо. Але, по суті, головним героєм фарсу є людина, здатна створити і поламати найхитріші плани, часто це простолюдин. Тематика фарсу подібна до тематики фабліо - в ньому також висміювались хитрощі та лицемірство духовенства, подружні зради, лінощі, простацтво та ін.

74. Література італійського Передвідродження.

Проторенессанс (від від грец. Protos - «перший» і франц. Renaissance - «Відродження») - етап в історії італійської культури, що передує Ренесансу, який припадає на дученто (1200-ті) і треченто (1300-ті). Вважається перехідним від епохи Середньовіччя до епохи Відродження. Термін був вперше введений швейцарським істориком Я. Буркхардтом. В італійській культурі XIII-XIV ст. на тлі ще сильних візантійських і готичних традицій стали з'являтися риси нового мистецтва - майбутнього мистецтва Відродження. Тому цей період його історії і назвали Проторенессансом. Аналогічного перехідного періоду не було ні в одній з європейських країн. У самій Італії проторенессансное мистецтво існувало тільки в Тоскані і Римі. Для мистецтва Проторенессанса характерна поява тенденцій до чуттєвого, наочного відображення реальності, світськість (на відміну від мистецтва Середньовіччя), поява інтересу до античної спадщини (притаманної мистецтву епохи Відродження). Яскравим представником літератури цього періоду є Данте Аліг'єрі (1265—1321), автора «Нового життя» та «Божественної комедії». У світобаченні, політичних та моральних поглядах, естетиці Данте тісно переплелись середньовічні та ренесансні елементи. До цього ж періоду відноситься поезія школи «Дольче стиль Нуово». Для літератури характерно чуттєве посилення, реалістичність образів. Традиції мистецтва Проторенессанса були сприйняті такими художниками Відродження, як Брунеллескі, Донателло, Мазаччо.

Дата добавления: 2015-05-07