Тенденції соціально-економічного розвитку України. Стратегічні помилки реформування

СТРАТЕГІЯ ФОРМУВАННЯ ДУХОВНО-МОРАЛЬНОЇ СОЦІАЛЬНО ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

Контрольні запитання

1. Як вплинули революційні події на розвиток української літератури, театру та драматургії 20-30-их років ХХ ст.?

2. Схарактеризуйте естетичну програму «неокласиків».

3. Які театри діяли в Києві у 20-их роках ХХ ст.?

4. Охарактеризуйте образотворче мистецтво початку ХХ ст.

5. Охарактеризуйте український мистецький авангард початку ХХ ст., представлений різноманітними спілками та об’єднаннями.

6. Назвіть характерні риси української архітектури 20-30-их років ХХ ст.

Усі роки незалежності наша держава перебуває у стані перманентної кризи, яка є системною: нею охоплені усі сфери суспільства; її основа - системні порушення у будуванні суспільства, у т.ч. його економічної складової.

Безперечно, криза зароджувалась поступово. І її витоки, причини, як духовно-моральні, так і соціально-економічні, формувались, як в умовах соціалістичної системи господарювання, командно-адміністративного управління, так і в новий період існування України як незалежної держави – у період так званих ринкових реформ.

Можливо виділити три великі групи пов’язаних між собою системних порушень, що призвели до кризи: ті, що обумовлені помилковою парадигмою бачення суспільства, економіки, їх розвитку; ті, що обумовлені природою радянської, командно-адміністративної системи управління та господарювання; ті, що обумовлені стратегічними помилками періоду «ринкових реформ».

Фактори кризи, які сформувались в умовах радянської командно-адміністративної системи господарювання, можливо подати так: ідейні (а не духовні) основи розвитку економіки та суспільства у цілому, засновані на помилковій ідеї (будування суспільства соціальної справедливості, загального процвітання на основі тоталітаризму, атеїзму, матеріалізму); сприйняття економіки та політики як головних сфер суспільства, людини - як засобу економічного розвитку держави та міцної влади; низька мотивація (за виключенням воєнних та післявоєнних часів відбудови держави) до ефективного господарювання, творчої, якісної справи, співробітництва, інновацій; монополізм в усіх сферах діяльності, у т.ч. в управлінні; жорсткі, адміністративні методи управління, відсутність демократизму; високий ступінь централізації в управлінні господарством; неефективна структура економіки (випереджаючий розвиток добувних галузей господарства, важкої промисловості, сфери ВПК, обмеження розвитку сфери послуг та виробництва товарів народного споживання, наукомісткого виробництва); відсутність тісного спілкування між наукою та виробництвом; висока енергоємність, матеріалоємність виробництва (як наслідок - порушення мотивації ефективного господарювання), накопичення морального та фізичного зносу основних фондів; порушення психології справжнього господаря зі здатністю творчого мислення, прийняття самостійних ефективних господарських рішень з урахуванням узгодження інтересів держави, суспільства та власних інтересів.

Незважаючи на ці системні порушення, Україна вступала у смугу реформ маючи великий соціально-економічний, людський, ресурсний потенціал розвитку.

Так, у 80-ті роки Україна, займаючи 2,7 % загальної земельної території колишнього Союзу і 17,9 % у сумарній чисельності населення, виробляла близько 17 % всієї промислової і 22,4 % сільськогосподарської продукції. В Україні були досягнуті більш високі, в порівнянні з іншими республіками, показники продуктивності та інтенсивності праці, якісні і структурні параметри господарювання, хоча за рівнем і темпами розвитку вона істотно поступалася країнам з високорозвиненою економікою [127, с.46-47].

Провідна галузь народного господарства - промисловість включала десятки галузей і сотні підгалузей, виробляла сучасну наукомістку продукцію на основі нових і новітніх технологій (аерокосмічна продукція, електроніка, точне приладобудування, надтверді матеріали). Україна мала приблизно 1/3 чорнозему планети. Але головним багатством країни були люди, так званий людський фактор: абсолютна грамотність населення, мільйони фахівців з вищою і середньою спеціальною освітою, високий рівень фундаментальної та прикладної науки. Тільки в системі Академії наук України наприкінці 80-х рр. налічувалося 18,5 тис. наукових працівників. Вчені України мали високий авторитет в Європі і світі. Радянська Україна, як одна з п'ятнадцяти рівноправних республік СРСР, мала одну з найбільш сприятливих перспектив і практично необмежені потенційні можливості для входження в ХХІ ст. в рамках сучасної світової цивілізації [113].

Але цей потенціал не тільки не було враховано, а і суттєво втрачено за роки «ринкових реформ». Це пов’язано з подіями та стратегічними помилками цього періоду. По-перше, з розпадом єдиного народногосподарського комплексу (СРСР) та одного з найбільших в світі економічних режимів (Ради Економічної Взаємодопомоги). По-друге, з вибором помилкового, згубного для України шляху реформування та ідеалів побудови суспільства, у т.ч. його економічної складової, який заснований на неоліберальній доктрині, концепції лінійного розвитку та порушує принцип соціокультурної ідентичності. І як наслідок цього, по-третє, з непродуманою, безсистемною, непослідовною політикою держави у соціально-економічній сфері та культурі.

Замість поступового переходу до нового типу економіки із збереженням регулюючої ролі держави у ринкових перетвореннях, тих переваг, яка мала існуюча система управління та господарювання (соціальна спрямованість, планове ведення господарства та інше), політичні діячі, які стали біля влади, реалізовували реформи, засновані на моделі “шокової терапії”, нав’язаної нам західними політиками.

Модель шокової терапії була прийнята вже тоді, коли її негативні наслідки були вже добре видні на прикладі набагато більш підготовлених до цієї операції центральноєвропейських держав.

Неоліберальна модель МВФ була розрахована на країни з традиціями ринкової економіки. Її задача полягала не у створенні, а у вдосконаленні ринкового середовища, його розчищанні на конкурентній і жорстко монетаристській основі від слабих, неконкурентоспроможних фірм і створенні умов для надходження в слаборозвинені країни великого іноземного капіталу при їх паралельній інтеграції у світове господарство. Ця модель, розрахована на старті на вирішення поточних, суто комерційних задач, була явно згубною для великих, не інтегрованих у світовий ринок індустріальних виробництв неспоживацького профілю, для стратегічних науково-технічних сфер і культурно-освітнього середовища [445].

Саме «ринковий шок», коли він розтягнувся на довгий час, геть позбавив нашу країну здатності розвиватися відповідно до своїх стратегічних інтересів. В ній запанувала всепоглинаюча «миттєва вигода одного дня», не сумісна з розвитком освіти, науки і культури, з упровадженням високих технологій і затвердженням передового, за сучасними мірками, громадського порядку.

В Україні радикальні економічні реформи почалися 2 січня 1992 р. Передусім була проведена лібералізація цін та значно скорочені державні витрати. Унаслідок шокового зростання цін, насамперед у паливно-енергетичному комплексі (у 1992 р. ціни у паливній промисловості зросли у 237 разів, тоді як у середньому по промисловості вони зросли у 42,3 раз, у 1993 р. ціновим лідером була електроенергетика – ціни виросли у 94,9 раз), при енергоємному виробництві ми отримали галопуючу інфляцію, якої до того не бачив світ. Рухнув також інфляційний навіс, який стримувався за часів Радянського Союзу [127].

Зростання цін на енергоносії при низькому технічному рівні виробництва (висока енерго-, матеріало-, фондоємність виробництва) викликало значне зростання витрат на виробництво. Щоб не опинитися в збитку, підприємства піднімали ціни на продукцію, при цьому не покращуючи її якість, що різко знижувало потенційну конкурентоспроможність товару. І саме в цей період наш уряд відкрив кордони для імпортних товарів, які в більшій своїй масі хоч і мали низьку якість, але коштували значно дешевше вітчизняних товарів. Якщо до цього додати товарний голод, що склався в умовах командної економіки, відносно невисокий рівень доходів населення, то стане ясним - достатньо було тільки цих обставин, щоб практично повністю паралізувати збут продукції вітчизняних підприємств і з часом поставити їх на межу банкрутства.

Але на цьому наш уряд не зупинився. Далі було майже щорічне збільшення податкового преса, непродумана митна політика, нестабільна і згубна грошово-кредитна політика з шараханням від повної лібералізації до проведення жорсткої монетарної політики, чекова приватизація, розвал енергетичного комплексу та інші перетворення, які були здійснені нашим урядом під диктовку МВФ, ЄБРР, МБРР і інших впливових міжнародних організацій та осіб.

Результатом таких перетворень стало стабільне зниження виробництва, катастрофічне недовантаження потужностей підприємств, зниження продуктивності праці і фондовіддачі, звільнення персоналу і приховане безробіття, зниження реальних доходів населення.

Так, за десять років перетворень, з 1990 по 2000 рр., обсяг промислового виробництва знизився на 42,3 %, у т. ч. товарів народного споживання – на 56,9 % (розраховано за [18, с.173]). Фондовіддача у промисловості в 1997- 1999 рр. знизилася до критичної позначки і склала приблизно 46 % від рівня цього показника в 1990 р. (розраховано за [18, с.173, с.234]).

Зниження обсягу виробництва впливало на ще більше зростання собівартості, багато підприємств змушені були знизити виробництво до рівня беззбитковості і нижче. Так, якщо в 1990 р. питома вага збиткових підприємств промисловості становила 2 % від загальної кількості промислових підприємств, то в 1998 р. вона досягла максимального значення і склала 54 % [18, с.66].

Середньогалузевий рівень рентабельності промислових підприємств у 2000 р. склав всього лише 4,8 %, а підприємств машинобудування та металообробки - (-0,4 %) [18, с.65]. Як наслідок збиткового виробництва та накопичення на складах підприємств нереалізованої продукції, на багатьох підприємствах порушився фінансовий стан, вони опинилися на межі банкрутства. А неконтрольована інфляція в сукупності з перерахованими факторами викликала в економіці кризу неплатежів, яка погіршила фінансове становище навіть відносно благополучних підприємств.

Виробництво стало нерентабельним і неефективним. У результаті порад зарубіжних та дій вітчизняних реформаторів Україна отримала “шок без терапії”.

На жаль, держава переклала увесь тягар власних помилок з економічної політики на плечі українських громадян. Затримки заробітної плати стали своєрідною бюджетною політикою. Ми тривалий час рухались по замкненому порочному колу – затримки заробітної плати вели до відповідного зниження платоспроможного попиту, це у свою чергу впливало на зниження обсягу реалізації та виробництва, результатом було скорочення робочих місць, безробіття, як наслідок, подальше скорочення попиту і далі цикл повторювався на новому рівні.

Реальні доходи населення в порівнянні з 1991 р. знизилися більш ніж на 70 % - в 1999 році індекс грошових доходів населення досяг мінімального значення і склав 27,96 % до рівня 1991 р. (розраховано за [18, с.174]).

Чисельність зайнятих продуктивною працею зменшилася за 1990-2000 рр. з 24 млн. до 16,3 млн. осіб, або на 32,1 %. Зруйнована більшість трудових колективів зі сформованими за багато років складом працівників, організацією, традиціями. Суттєво знизився загальний культурно-технічний рівень працівників через відтік багатьох професіоналів у комерцію, виїзд висококваліфікованих ІТП, техніків та робітників за кордон, через неясність перспективи [127, с. 56].

Найстрашнішим наслідком таких реформ стало матеріальне та моральне зубожіння українського народу.

В 1990 р. ВВП на душу населення в Україні був вищий за середньо-світові показники на 11%. Але вже в 2006 р. цей показник в Україні становив 6224 дол., що на 33% нижче від середньосвітових показників (9316 дол.). По відношенню до деяких інших країн це виглядало так: Колумбія - 6381 дол., Куба - 6876 дол., Білорусь - 9737 дол., Казахстан -9832 дол., Росія - 13 205 дол. Україна перетворилася на одну з найбідніших країн Європи. Наприклад, за рівнем ВВП на душу населення з урахуванням купівельної спроможності у 2008 р. Україна виявилася третьою від кінця. [419].

З початку реформ 90-х рр. Україна «проїдає» накопичене за період соціалістичного господарювання, а потім за період відносного економічного зростання (2000-2006 рр.) багатство. Так за 2008 р. негативне сальдо платіжного балансу по зовнішній торгівлі товарами і послугами склало 14 520 млн. дол. або 8,1% до ВВП і 25,7 % до доходів бюджету (при середньому курсі гривні до долара 5,267) [розраховано на основі 328].

У 2008 р. в імпорті майже в 2 рази зросла сума закуповуваних сільськогосподарських продуктів та продуктів харчування і більш ніж у два рази різних споживчих товарів, тобто тих товарів, основна маса яких могла б вироблятися на території України [розраховано на основі 327].

Частка сільського господарства у валовій доданій вартості в 2008 році знизилася в порівнянні з 2001 роком більш ніж у два рази (з 16,3 до 7,8 %) та суттєво знизилася в порівнянні з 1990 роком [розраховано на основі 327]. І це при тому, що потенційно природно-кліматичні умови України, її чорноземні ґрунти дозволяють не тільки в достатку забезпечувати внутрішні потреби в продовольстві, а й нарощувати експортний потенціал. Але ще в 2002 році, аналізуючи результати реформ за період з 1991 по 1999 рік, академік І.І. Лукінов зазначав, що «впорядкування обсягів виробництва і збуту сільськогосподарської продукції до рівня хоча б 1990 року могло б дати країні можливість істотно збільшити експорт і скоротити імпорт, зменшити на здоровій економічній основі дефіцит державного бюджету і платіжного балансу» [283, с.306].

Замість використання внутрішнього потенціалу та поміркованого залучення іноземних інвестицій у продуктивні та інноваційні сектори економіки, уряд часто користувався зовнішніми позиками - обирав політику життя у борг, яка негативно впливає на незалежність та безпеку держави. Так станом на 1.01.2009 державний і гарантований державою борг України становив 189,4 млрд. грн.., тільки за рік він збільшився в 2,1 разу в гривневому еквіваленті та на 40 % у доларовому [розраховано на основі 328]. У розрахунку на одного жителя України сума зовнішнього боргу становить приблизно 328 дол., на 1 особу з числа зайнятих - 732 дол. І це при тому, що середньомісячна заробітна плата штатних працівників у вересні 2009 року становила 1 861 грн., або 219 дол. (при курсі 8,5) [розраховано на основі 327].

Однією із головних помилок державної політики є те, що держава не піклується про головне багатство країни – людей. І це виявляється не тільки у відсутності соціального розвитку, а й у тому, що вона не забезпечує нормальних умов праці для власних громадян (це і відсутність виробництва, а значить, і робочих місць, і рівень оплати праці, і рівень експлуатації).

При досить низькому показнику офіційного безробіття - безробітне населення в 2008 році склало 1425,1 тис. осіб або 6,9 % від кількості населення працездатного віку, за межами України, за різними оцінками, працюють від 2,5 до 7 млн. осіб [348, с.16].

Якщо в 80-х рр. ХХ ст. держава віддавала працівникові зароблене ним за 1,5 години з 8 годин робочого часу, то зараз, в умовах олігархічно-кланового анархізму, український працівник отримує ледь 7 % заробленого, тобто працює на себе 30 хвилин, а 7,5 години - на олігархів і бюрократію [316].

Щодо рівня напруженості праці, то українці отримують за власну працю у багато разів менше, ніж жителі Західної Європи або Америки. Так, мінімальне критичне значення годинної ставки оплати праці (якщо заробітна плата нижче за цю межу – людина демотивується) складає 3 американських долари [286], тоді як у нас годинна оплата праці складає приблизно 1,5 американських долара [за розрахунками 327].

У країні спостерігається високий ступінь диференціації населення за рівнем доходів і відповідно низький ступінь соціальної захищеності, що породжує соціально-економічну нестабільність. Так, співвідношення доходів 10 % найбільш багатих українців і 10 % найбідніших в Україні у 2010 р., згідно з Докладом ООН про розвиток людини, складає 6:1 [135]. Але, за різними оцінками українських фахівців, це співвідношення набагато більше і становить 40:1 (для прикладу, в країнах ЄС – 5,7:1; критичне значення цього показника у світовій практиці – 10:1) [339].

Одними з найжахливіших показників, що демонструють глибину і тривалість кризи, є показники демографічні. Демографічна ситуація в Україні, за оцінками фахівців, - найгірша в Європі. Середня тривалість життя громадян України на 10-12 років нижча, ніж у країнах Євросоюзу, кожен третій українець - пенсіонер [296]. Якщо в 1989 році на території України проживали 51,45 млн. осіб, то до кінця 2008 року - 46,22 млн. осіб (за 19 років населення скоротилося більш ніж на 5,23 млн. осіб, або на 10,2 %) [327]. А за останніми кризовими прогнозами до 2050 року населення України може скоротитися майже вдвічі - до 26 млн. осіб.

Найбільш небезпечною і руйнівною зоною деградації відтворювального процесу є необоротні втрати в самій людині, освіті, вихованні, фізичному і моральному здоров'ї нації. І вони навіть не зіставляються з великими, але все-таки тимчасовими втратами в економіці, соціальній сфері, політиці.

Сьогодні економісти, соціологи, демографи серйозно займаються вивченням, аналізом і прогнозуванням головного багатства країн і народів – їх людського ресурсу. У основу такої оцінки покладений індекс людського розвитку (ІРЛП). Фахівці і експерти ООН фіксують загальносвітову тенденцію значного зростання людського потенціалу за даним індексом у всіх країнах світу. У розвинених країнах економічне зростання націлюється на потреби соціальної сфери, серйозне значення надається перерозподілу ресурсів і прогресивному оподаткуванню надприбутків (у Швеції такий податок досягає 70 %). І це цілком зрозуміло. Формування і розвиток потенціалу особистості, відтворення самої людини здійснюється саме в соціальній сфері.

До початку реформ наша країна у складі СРСР за індексом людського розвитку входила в першу світову десятку. А вже у 2009 р. Україна відносилася до країн з середнім рівнем ІРЛП і посідала 85-те місце зі 182 країн світу (розрахунок показників виконаний за даними 2007 р.). При тому, що відносно високе місце у цьому рейтингу Україна отримувала за рахунок освітньої складової, а інші – стан здоров’я та економіки були на досить низькому рівні. За одним з найважливіших економічних показників – обсягом ВВП на душу населення в 2009 р. Україна опинилася на 129 місці серед 228 країн світу, а за очікуваною тривалістю життя – на 150 місці з 224 країн світу [134; 135]. В 2010 р. (за даними докладу ООН про розвиток людини, який був складений на основі даних 2009 р.) Україна дещо піднялась у рейтингу - вона посідає 69 місце з 169 країн світу і відноситься до країн з високим рівнем людського потенціалу, але за обсягом ВВП на душу населення в 2010 р. Україна опинилася на88 місці серед 169 країн світу,а за очікуваною тривалістю життя – на 104 місці з 169 країн світу [135].

Звернемось до інших показників та рейтингів. Аналіз змін міжнародних позицій конкурентоспроможності української економіки протягом 2001- 2009 рр., проведений Б. Данилишиним [120, с.13-23] на основі доповідей «Глобальні огляди конкурентоспроможності", показує невтішні результати (див. дод. В.2).

Перелік конкурентних переваг економіки України, на жаль, дуже короткий. Наприклад у 2007 р. він містить лише 18 пунктів серед яких: якість залізничної інфраструктури (31-ше місце), якість початкової освіти (49-те), доступ до вищої освіти (17-те), якість математичної і природничо-наукової освіти (44-те), якість освітньої системи (47-ме), практика наймання і звільнення (16-те), витрати на звільнення персоналу (17-те), відношення продуктивності праці до заробітної плати (26-те), участь жінок у трудовій діяльності (26-те), контроль за міжнародною дистрибуцією (46-те місце), здатність до інновацій (40-ве).

Водночас перелік недоліків економіки України включає аж 92 позиції. Серед них — інфляція (106-те місце), торгові бар’єри (123-тє), податковий тягар (123-тє), обмеження на рух капіталу (102-ге), ефективність антимонопольної політики (98-ме), якість автомобільних доріг (116-те), якість авіаційної інфраструктури (116-те), професіоналізм керівників вищої ланки (102-ге), «відплив мізків» (93-тє), темпи поширення туберкульозу (86-те) і ВІЛ-інфекції (104-те), середня тривалість життя (89-те). Найнижчий результат (115-те місце) — у категорії «якість інституцій». Проблемні для нашої країни аспекти — етична поведінка компаній (128-ме місце), захист прав власності (118-те), у т. ч. прав міноритарних власників (127-ме), прозорість ухвалення урядових рішень (119-те), дієвість аудиторських і бухгалтерських стандартів (118-те), незалежність судової системи (111-те), ефективність використання державного бюджету (111-те), захист прав інтелектуальної власності (108-ме), довіра суспільства до політиків (107-ме), тягар державного регулювання (104-те), ефективність корпоративного управління (101-ше), фаворитизм в ухваленні державних рішень (97-ме), організована злочинність (97-ме). Таким чином, саме якість інституцій є головним чинником низької конкурентоспроможності України у 2007 р.

Результати рейтингів 2009 р. (GCI 2009 порівняно з GCI 2008) показують, що за цей час Україна перемістилась з 72-го місця на 82-ге, втративши за 2009 р. 10 позицій у рейтингу. Маючи ще досить високий потенціал освіти (доступ до вищої освіти, якість навчання у початковій школі, якість освітньої системи), Україна не може забезпечити його ефективне використання. За індексом, який характеризує рівень вищої освіти та професійного навчання (фактично оцінює якість людського капіталу за освітньо-професійним рівнем), у 2009 р. Україна посідає 60-те місце. Загалом це не надто високий показник (обстеженню були піддані 133 країни), як і показник субіндексу посилення ефективності (враховувались: вища світа, професійне навчання, ефективність ринку товарів і послуг, ефективність ринку праці, розвиток фінансового ринку, технологічний рівень, розмір ринку), за яким Україна посідає 68-те місце, погіршивши результат попереднього рейтингу на 10 позицій – проте рейтингові значення названих показників перебільшують відповідне значення субіндексу факторів розвитку та інноваційного потенціалу (враховувались: рівень розвитку бізнесу та інновації), за яким Україна посідає 80-те місце, погіршивши результат попереднього рейтингу на 14 позицій. Отже, наша держава втрачає навіть можливість реалізації того потенціалу розвитку, на який ще можна сподіватися – освіти та здатності до сприйняття і використання інновацій

Але наведені дані рейтингу конкурентоспроможності економіки України

виявляють не просто її доволі низькі позиції, а й очевидно переважний (хоча і дещо послаблений за останні роки) вплив комплексу чинників, які стримують ефективний розвиток національного господарства. Зростання рейтингу України, згідно з оцінкою Світового економічного форуму, в найближчій перспективі не передбачається, а отже, не передбачається і досягнення провідних економічних параметрів сталості в середньостроковий період.

У загальносвітовому рейтингу якості життя-2011 (за даними 2010 р.), який щорічно складає ірландський журнал International Living, Україна опустилася з 68 на 73-те місце серед 192 країн і знаходиться в групі з такими державами, як Марокко (71), Намібія (72), Ботсвана (74), Тринідад і Тобаго (75) і Туніс (77). При складанні рейтингу до уваги беруться вартість життя, культурний розвиток, економічне становище, екологія, клімат і громадянські свободи, якість охорони здоров'я, інфраструктура, безпека життя та ризики, яким піддаються громадяни кожної країни [358].

Укладачі рейтингу вважають, що економічна ситуація в Україні за 2010 р. значно погіршилася. Проаналізувавши рівень процентних ставок, інфляцію, темпи зростання ВВП, ВВП на душу населення, автори дослідження визнали українську економіку однією з найгірших у світі. За економічним критерієм Україна потрапила в трійку найгірших країн.

Таким чином, у світових рейтингах, які характеризують стан економіки та якість життя населення, Україна знаходиться на зовсім непривабливих місцях.

Але, на жаль, Україна є світовим лідером за рівнем корупції. Згідно з дослідженням міжнародної організації Transparency International, у 2009 р. індекс корумпованості України склав 2,2. Цей показник визначає рівень корупції в державному секторі певної країни, вимірюється за шкалою від 0 до 10 балів, причому нуль означає найвищий рівень сприйняття корупції, а 10 – найменший. Найкращий рейтинг Україна мала в 1998 р., коли її індекс склав 2,8, проте вже в 2000 р. він знизився до 1,5 [365]. За індексом корупції на одному місці з Україною, яка зайняла у 2009 р. 146 місце серед 180 можливих, опинились такі держави: Камерун, Еквадор, Кенія, Сьєрра-Леоне, Зімбабве.

За часи реформ значно поглибилися та з’явилися нові системні диспропорції, які стримують розвиток СЕС і які необхідно подолати: розрив між низькою продуктивністю праці та ще більш низькою заробітною платою найманих працівників у порівнянні із провідними економіками світу (цей розрив сформувався в умовах радянської економіки й був проявом дискримінаційної політики держави стосовно людини); стрімкий розвиток непродуктивних сфер економіки (фінанси, торгівля, причому імпортом) поряд із занепадом продуктивних сфер (виробництва, сільського господарства); стрімкий розвиток тіньової економіки; стрімке збіднення тієї частини суспільства, яка становить та створює духовно-культурний, інтелектуальний, виробничий потенціал системи та соціально незахищених верств населення; комерціалізація, усіх сфер буття людини; системна корупція; деформація освіти; розрив між високими намаганнями і бажаннями споживання та можливістю їх задовольнити шляхом продуктивної, чесної праці у народному господарстві країни (перше пов’язане із дією інформаційних факторів, формуванням суспільства споживання та зміною ієрархії цінностей, друге – із занепадом національного виробництва та низькими заробітними платами) деформація соціальної психіки та поведінки людини, економічної культури, у т.ч. економічної свідомості населення.

Дата добавления: 2015-05-09