Сучасна культура 3 страница

33Сакральне мистецтво: мозаїка,фреска,іконопис. У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-40 роки XI ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму. Для стилю мистецтва XI ст. характерне те, що зображення не маскують масив стіни, не стирають його, а органічно зливаються з поверхнею склепінь, арок, стовпів, виявляючи їх тектоніку. Наступне новаторство - сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер'єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання стін з мозаїками. Таке облицювання створювало блискучу поліровану поверхню в нижній частині стін, підкреслюючи художні ефекти мозаїки, що вкривала верхні частини інтер'єру. У Софії Київській застосовано інший прийом - протиставлення матової поверхні фресок і мерехтливих переливів мозаїки. У розміщенні фресок відсутність суворої геометричності, симетрії порушує принципи візантійської тектоніки. Значне місце в загальній системі розписів належить орнаментам, які репрезентовані зовсім не візантійським характером. Велика кількість орнаментів як в інтер'єрі, так і в екстер'єрі надала Софії власне київського колориту, стала специфічною національною рисою. Інтер'єр Софії Київської має цілий ряд особливостей, без огляду на які неможливо збагнути систему розподілу мозаїк та фресок. Головна його прикмета - складність розв'язання простору і нерівномірність освітлення Фресці відводиться в Софії Київській другорядне місце. Мозаїки та фрески вкривають стіни собору не у вигляді окремих панно, а у вигляді суцільного килима, що підкреслює монументальний розмах живопису. Мозаїки є найбільш ранньою частиною Софії Київської, вони вкривають купол, стіни і конху апсид, барабан і підпружні арки.. Найбільш довершені мозаїки знаходяться під "Євхаристією" і відділені від неї широким орнаментним поясом - це святительський чин. Святителі розміщені в нижньому регістрі не випадково - в середньовіччі їх розглядали як засновників "церкви земної". Тут зображено найпопулярніших у православному світі святителів, котрі, як правило, присутні у всіх монументальних ансамблях XI-XII століть: Григорій Богослов, Миколай Чудотворець, Василій Великий, Іоанн Златоуст, Григорій Ниський і Григорій Чудотворець. Неканонічними в цьому ряді є зображення Єпіфанія Кіпрського та папи римського Климента Складніше з фресковим ансамблем Софії Київської. Фрескам, на відміну від мозаїк, властива - і щодо добору сюжетів, і щодо їх розподілу - значно більша свобода. як на архітектурі Софійського собору позначилося повнокровне і здорове народне почуття тілесного, в розписах цього храму можна зазначити послаблення візантійського спіритуалізму, що поступився місцем значно ціліснішому вираженню фізичної й духовної сили. У них побільшало прямого звернення до людей, що зайвий раз доводить, як багато нового й свіжого вносили у середньовічне мистецтво молоді християнізовані народи, які самобутньо переробляли візантійську спадщину. Таким чином, розписи Софії Київської, зберігаючи всю мальовничість і лінійну вишуканість зрілого візантійського стилю, несуть відбиток демократичності, простоти, навіть простонародності давньоруського мистецтва. Прекрасні фрески мав Михайлівський Золотоверхий собор XI-XIII ст., більшість яких загинула під час його зруйнування в радянські часи. Тоді ж було втрачено фрески й інших церков XII-XIII ст., а в 1941 році загинув з його фресками й Успенський собор Києво-Печерської лаври. Дуже цінні фрески Кирилівської церкви, будівництво якої розпочав 1136 року Всеволод II, а закінчила його вдова (зокрема ті, що зображують сцени з життя св. Кирила). Храми Чернігова, Переяслава, Білгорода, Володимира та інших міст були також розмальовані фресками. Здебільшого вони загинули, але подекуди їх рештки залишились. Поширення фрескового розпису по храмах княжих міст Русі свідчить про те, що малярство як вид мистецтва було досить високо розвиненим і знаним по всій державі. Окрім монументального, на Русі значного розвитку набуло й станкове малярство. Станкове мистецтво - термін, яким позначають твори образотворчого мистецтва, що мають самостійний характер (щодо доби Київської Русі - то це іконопис). Визначним майстром цього мистецтва був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій (Олімпій, Аліпій), який освіту художника здобував, за твердженням літопису, в Царгороді. Алімпій розмальовував Успенський собор Києво-Печерської лаври, виконував багато замовлень від князів та боярТворів станкового мистецтва XI-XII ст. дійшло до наших днів дуже мало. Одна з них - ікона "Борис і Гліб" з Київського музею російського мистецтва. Моделювання облич позбавлене того живописного ліплення, яке спостерігалось у пойменованих іконах, постаті теж позбавлені об'єму, гранично сплощені. Відсутність згорток на тканинах надає постатям скутості й статичності. Стилістика ікони свідчить про відхід від візантійських форм в іконописі і утвердження місцевих рис.Отже, якщо у часи Володимира і Ярослава нова культура, активно утверджуючи себе, прагнула промовляти мовою монументальних архітектурних образотворчих форм, то в останню третину XI - на початку XII ст. образотворча мова стає більш динамічною, здатною виражати багату асоціаціями думку. Утверджується смак до вишуканих рафінованих форм.

34.Історичне значення культури Київської Русі. Народ Київської Русі створив багату, самобутню і на той час високу матеріальну й духовну культуру, що розвинулась на основі попередніх здобутків східних слов'ян. Позитивний вплив на неї справили також культурні зв'язки південно-східних слов'ян з південними і західними слов'янами, народами Західної Європи, Візантії, Кавказу, Азії. Культура Русі зайняла визначне місце у розвитку світової культури епохи середньовіччя. Здобутки в ремісницькій техніці, архітектурі й живопису. Київська Русь славилася своїми ремісниками, які майстерно виготовляли знаряддя праці, зброю, предмети домашнього вжитку. Давньоруські гончарі, удосконаливши техніку виробництва, виготовляли гарний глиняний посуд (глечики, горщики, миски, блюда та ін.), оздоблений кольоровою поливою й різними візерунками. Ковалі робили добротні залізні лемеші і чересла для плугів, ножі, сокири, серпи, підкови для коней, замки, мечі, щити, кольчуги, шоломи тощо. На поверхню усіх цих виробів часто накладалися художні оздоби й написи. Особливо славилося мистецтво ювелірів, які вміли обробляти дорогоцінні метали, робити з них чудові прикраси. Вони знали, як карбувати, гра вірувати й золотити речі, оздоблювати їх так званою зерню — маленькими металевими кульками, припаяними на поверхні. Талановиті зодчі споруджували величні дерев'яні і кам'яні будівлі, архітектура яких славилася в усьому світі..Вони використовували досвід і традиції античної архітектури та будівельної техніки. Будівельними матеріалами були в них цегла-плінфа, цементівка (розчин, що складався з вапна, товченої цегли, кераміки), камінь тощо. Окрасою Києва стали такі споруди, як Десятинна церква, Софійський собор. Золоті ворота (головний в'їзд до міста), Успенський собор, ряд кам'яних князівських теремів, Відомими стали архітектурні споруди Чернігова (Спаський собор), Переяслава (Михайлівський собор), Галича та багатьох інших міст. Чимало споруд збереглося до наших днів. Вони засвідчують високий розвиток архітектури наших предків. Архітектура дала поштовх поширенню живопису. Князівські палаци й культові храми прикрашалися різьбою по дереву і кості, настінними мозаїками, фресками, різьбленими ' кам'яними деталями, іконами. Таке оздоблення можна побачити сьогодні в Софійському соборі в Києві. Давньоруські художники майстерно оздоблювали шкіряні оправи рукописних книжок. За часів Київської Русі у Печерському монастирі діяла навіть майстерня живопису, де працював талановитий художник Аліпій. Усна народна творчість і музика. З давніх часів у східних слов'ян існувала багата усна народна творчість: обрядові пісні, билини, казки, легенди, прислів'я, приказки тощо. У Київській Русі значного поширення набули билини — поеми, присвячені важливим подіям, особливо боротьбі з ворогами.[ З курсу літератури відомі билини «Ілля Муромець і Соловей-розбійник», «Добриня Нікітич і Змій», «Альоша Попович і Тугарин Змієвич» та інші, в яких оспівувалися подвиги богатирів. У піснях звеличувалися любов до рідної землі, героїзм її захисників, селянська праця, засуджувалися кривда й несправедливість. Розвивалося музичне мистецтво. Серед музичних інструментів були відомі дудки, сопілки, флейти, гуслі, лютні, бубни тощо. Вони поділялися на духові, щипкові й ударні. Музика записувалась нотними знаками. При дворах князів створювалися музичні ансамблі, а при церквах — хори. Скоморохи-мандрівника грали на музичних інструментах у святкові дні на торгах міст і сіл. У супроводі музики виступали в походи військові дружини, відбувалися весілля й відзначалися свята. Писемність, літописання та література. Писемність у Київській Русі з'явилася задовго до запровадження християнства. Про це свідчать документи — договори київських князів з імператорами ' Візантії другої половини IX і першої половини X ст., а також берестяні грамоти, знайдені й прочитані ученими.» Після введення християнства на Русі з давньоруської і церковнослов'янської мов утворилася писемна мова, з'явилося більш досконале слов'янське письмо — кирилиця, створене болгарським просвітителем Кирилом у IX ст^ Збереглися написи на ливарних формах, господарських речах, зброї, цеглі тощо. Чимало їх знайшли археологи в Києві, Новгороді та інших містах. Центрами переписування й перекладу іноземних книжок на слов'янську мову були княжі двори, монастирі, церкви Києва, Новгорода, Чернігова, Переяслава, Суздаля, Галича. За часів Ярослава Мудрого в Києві при Софійському соборі існувала майстерня для перекладу і переписування книг. Писали на спеціально обробленій телячій чи овечій шкірі — пергаменті, на бересті, дошках. Паперу ще не було Руські вчені створювали перші історичні праці — літописи, куди заносилися події того часу по роках. Визначним історичним твором XII ст. є літопис «Повість временних літ», автором початкового (ще XI ст.) зводу якого вважають ченця Печерського монастиря (Київ) Никона. У літопису розповідається «звідки пішла Руська земля», викладається її давня історія. Літописання існувало і в інших містах Київської Русі. У Київській Русі з'явилася й художня література переважно церковного змісту. І Найбільш визначні твори — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларідна, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Ізборники» Святослава Ярославича. Школа, освіта і наукові знання. При монастирях і церквах відкривалися школи, бібліотеки і навіть архіви для документів. Ярослав Мудрий заснував - бібліотеку і архів при Софійському соборі в Києві. Там же створено і школу для «книжного навчання” При Андріївському монастирі в Києві була школа для дівчат. У Київській Русі поширювалися твори античних авторів Сократа, Платона, Арістотеля, Геродота, Софокла та інших учених і письменників. З перекладів їхніх книг черпалися наукові знання. Накопичені знання з різних галузей наук використовувалися на практиці в ремеслі, будівництві, торгівлі, лікуванні людей і тварин. Відомим лікарем у Києві став Агапіт («лєчець»), який умів робити хірургічні операції А онука Володимира Мономаха Євпраксія Мстиславівна склала медичний трактат «Мазі У творах давньоруських учених (Іларіона, Володимира Мономаха, Кирика, Никона та ін.) розвивалась суспільна думка; у них звучали мотиви патріотизму, єдності Руської землі, захисту від ворогів. Отже, східнослов'янська культура збагатила скарбницю світової культури.

Історичне значення Київської Русі. Могутня держава середньовічної Європи Київська Русь прискорила економічний, політичний і культурний розвиток східних слов'ян, стала етапом формування східнослов'янських народностей, відстояла свої землі від ворожих вторгнень кочівників, а також зазіхань імператорів Візантії. \3авдяки державній єдності руських земель взаємозбагачувалися уклад життя, мова, матеріальна й духовна культура їхнього населення. Київська Русь сприяла економічному й культурному розвитку багатьох неруських народів, які здавна проживали на її території або по сусідству. Велике і міжнародне значення Київської Русі. За свідченням сучасника-літописця, Київська Русь була відома «в усіх кінцях землі». Вона впливала на політичні події і міжнародні відносини в Європі і Азії, на Близькому Сході. Руські князі підтримували династичні зв'язки з Францією, Швецією, Англією, Польщею, Угорщиною, Норвегією, Візантією. Зокрема, дочка Ярослава Мудрого Анна стала дружиною французького короля Генріха І. Після смерті короля вона правила Францією до повноліття свого сина Філіппа. (Про діяльність цих королів йдеться в підручнику з історії середньовіччя). Важливе місце посідали міжнародні торговельні зв'язки Київської Pyci Центром міжнародної торгівлі залишався Київ. Руські купці торгували в багатьох країнах світу. Іноземні купці торгували в руських містах. Разом з тим Київська Русь не стала єдиною і монолітною державою. Це була клаптикова країна без точно визначених кордонів, утворена з численних слов'янських і неслов'янських племен, неміцна і недостатньо централізована, складена з кількох територій і політичних центрів-суперників (Київ, Галич, Чернігів, Новгород). Київ найзначніший вплив справляв на прилеглу до нього територію в басейні Дніпра: там проживали споріднені слов'янські племена, які стали основою формування української народності. Усе це наштовхує на справедливу думку, що Російська імперія пізніших часів не могла претендувати на роль спадкоємниці Київської Русі і домагатися переходу України і Білорусі «під високу царську руку». Загалом в історичний період Київської Русі на Подніпров'ї, в Галичині й на Волині, в Причорномор'ї та Приазов'ї закладалися традиції незалежної державності на території України. Саме в цей час українська народність отримала могутній стимул для свого господарського, політичного, етнічного й культурного розвитку. І На думку Михайла Грушевського, «Київська Русь е першою формою української державності». Племена, які населяли територію України, виступили творцями східнослов'янської держави Київської Русі. А це засвідчувало їх високу цивілізацію, провіщало давнім українцям вільне й незалежне існування.

35Галицько-Волинське князівство: історико-культурний аспект.. Галицько-волинський літопис - наивидатнішии історико-культурний документ. Коли значення Києва як культурно-політітчного центру підупало, важливу роль у духовному житті почали відігравати окремі князівства, в тому числі й Галицько-волинське. Воно успадкувало і продовжило культурні традиції Київської Князівство. 2. Архітектура та образотворче мистецтво Галицько-волинського Князівства. В І алицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські виливи, особ.'шво в Галичі і Володимирі на Волині. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов тринавних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західігих 1 місцевих архітектурних традицій. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицьке- волинській державі. У Галнцько-Волинському князівстві високою рівня розвитку набув живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний видів на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на ірунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реаліє гіршими традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість жгптєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті християнський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характерною рисою було те, що окремі постаті розмішувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують ХП століття як початок самостійної художньої творчості в Україні. Галицько-волинське князівство мало тісні культурні взаємозв'язки з країнами Західної Європи, що виявлялися в активній торгівлі, дипломатичних стосунках, різних політичних переговорах та взаємних візитах. Західні князі неодноразово відвідували Володимир, Холм, Галич, а галицькі та волинські князі в свою чергу не раз бували в столицях західних держав Події культурного і політичного життя у Галицько-волинському князівстві знаходили широкий відгук у хроніках західних державУ той же час Галіщько-Волинські землі зазнава;ш істотних культурних виливів своїх західних сусідів; засвоєнл духовні і матеріальні цінності передавались іншим землям Стародавньої Русі. Але основа культури І алицько-волинського князівства була українська, спільна з іншими князівствами Стародавньої Русі. Князівські міжусобиці та напади різних завойовників виливали на культуру Галицько-Волинського князівства, але не змогли призупинити розвитку культурного процесу. Грунтуючись на принципах єдності культури старокні'вської держави, культура західного князівства продовжувала розвиватись в умовах феодальної роздрібненості, втілюючи ідею (дикості давньоукраїнських земель. За своїм ідейним змістом та художніми якостями ця культура була на рівні культур середньовічної Європи, а в окремих випадках перевищувала їх. Цим самим вона сприяла закріпленню історичних традицій Київської Русі, примножувала багатющу скарбницю традицій української культури.

37. Історичні умови розвитку укр.культури14-16ст. В ХІV-ХVІ ст. розвиток культури в Україні визначається досить складними історичними умовами. Після періоду Київської Русі в Україні розпочалася нова доба. У середині XIV ст. поширився наступ Литовської держави на Подніпров'я. У 1355-1356 рр. литовський князь Ольгерд завоював чернігівсько-сіверські землі, пізніше захопив Київщину та Поділля. Литовське князівство стало великою феодальною державою, більшість якої становило руське населення. Порівняно з литовцями Русь мала розвиненіші виробничі відносини, сільське господарство, ремісництво, політичну систему. Широкі міжнародні зв'язки, високий рівень розвитку культури (писемність і літописання, бібліотеки і школи, монументальна культова архітектура, живопис і декоративно-прикладне мистецтво Місцеві руські феодали зберегли свої володіння, а руські землі — автономію. Русичі займали в державі рівнорядне становище з литовцями Руська (українська) мова дістала статус державної, нею вели офіційну документацію, урядування, складали грамоти і закони, навчання у школах, відправляли службу в церквах, нею говорили не лише народні маси, а й вища старшина і в королівському палаці. У Литовському князівстві популярною стає православна віра, Культурні набутки Київської Русі дали поштовх становленню освітніх і культурних процесів у Литовському князівстві. Проте 1387 р. Галичину, а в 1434 р. Західне Поділля поневолило Польське королівство. З XII ст. угорські феодали намагалися встановити свою владу над Закарпаттям, і це їм вдалося. Наприкінці XIII - на початку XIV ст. землі Буковини потрапили під владу Молдавії Особливо тяжкими були експансія католицизму та спроби полонізації українців після об'єднання Польщі та Литви в 1569 р. в єдину державу — Річ Посполиту. Державною релігією в межах Речі Посполитої визнавалася лише католицька, православний люд було виключено з громадського та суспільного життя. Досить складним стало становище української культури після Берестейської церковної унії 1596 р., яка проголосила єдність православної та католицької церков під верховенством Папи Римського. Українці поділилися на православних та уніатів. Якщо окремі українські феодали, заможні шляхтичі та міщани пристали до унії під тиском погроз, репресій або з огляду на свої станові інтереси, поступово відмовилися від свого історичного коріння та культури, яка здавалася їм "мужицькою", то дрібні міщани та селяни залишилися прихильниками православ'я. Стан освіти Обурені своїм нестерпним становищем, вони не хотіли миритися з примусовою полонізацією та окатоличенням, розуміючи, що це загрожує самому існуванню народу та його культури. В освічених колах українців визрівало переконання в необхідності розвивати писемність, організовувати українські школи і друкарні, створювати підручники тощо. Важливе значення для розвитку освіти мали братства. Історія створення братств сягає давніх часів.. Діяльність братств активізувалась у XV ст. Це зумовлювалося пожвавленням релігійного життя, реформаторськими рухами в Європі, особливо гуситськими, економічним збагаченням мешканців міст, яким Магдебурзьке право дало можливість створювати цехові організації. Останні спочатку були суто світськими, а невдовзі набули яскраво вираженого релігійного забарвлення, їх головна мета полягала в обороні своєї батьківської віри. Найстарші з братств - Львівсько-Успенське (1439 р.) та Віленсько-Кушнірське (1458 р.) Стан православної церкви на той час був не найкращим. Духовенство, особливо нижчих ланок, було малоосвіченим, а його вплив на прихожан — мізерним. Приблизно таку ж картину можна було спостерігати і в католицькій церкві, але завдяки реформаційним рухам, що з 1568 р. істотно впливають на католицтво в Польщі, вона швидко впорядковувалася; почали відкривати школи, до яких охоче йшла вчитися і православна молодь Братства по-діловому перейняли досвід єзуїтів, активізували свою діяльність, почали надавати допомогу парафіяльній церкві в оздобленні й організації урочистих богослужінь. На них старцям роздавали щедру милостиню та пригощали всіх братчиків медом і обідом. Уже з перших своїх кроків у братствах зрозуміли, що освіта — найкраща зброя для захисту своєї віри, подальшої діяльності та утвердження в суспільстві. Під тиском прогресивних сил України польський король Стефан Баторій дозволив Віденському братству відкривати школи, а з 1585 р. це право поширюється на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. Того ж року було зроблено перший набір до Львівської братської школи, а невдовзі такі заклади почали працювати у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам'янці-Подільському, Кременці, Києві та інших містах, усього близько 30. У братських школах навчалися діти всіх станів, а також сироти. Їх утримували коштами братства за рахунок внесків; бідні та сироти вчилися безкоштовно. При цьому виключалася будь-яка несправедливістьПізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Киево-Могилянська Академія. Викладачами у братських школах працювали здебільшого українці: К. Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизаній та ін. Братства заохочували самоосвіту серед своїх членів, всіляко допомагаючи в цьому. Вони були всестановими, приймаючи до братств усіх, хто бажав і міг щось зробити для розбудови української держави, її освіти та культури. Поширення шкіл пробуджувало національну свідомість, відроджувало українські традиції, сотні вихованців шкіл ставали вчителями, поширювали знання, формували у своїх учнів почуття власної гідності та непримиренності до покатоличення і спольщення свого народу При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше — підручники. Розвиток друкарства Складовою частиною загального піднесення культури протягом останніх десятиріч XVI закономірно став і розвиток друкарства. В цій галузі найбільші заслуги мали ті соціальні верстви і ті центри, які були найактивнішими і в інших сферах духовної творчості. Вплив на характер українського друкарства мали культурні течії, що розвивалися не лише в межах України, а й у міжнародному контексті. Заснування перших друкарень у Львові і Острозі припадає на час піднесення суспільно-політичного руху. Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська "Азбука" (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського буквар ї і нарешті Сказання чорноризця Храбра "Про письмена". Цей твір — визначна пам’ятка староболгарської літератури — сприймався тоді як апологія слов’янської кириличної писемності, хоч за задумом автора йшлося про глаголицю Друкарня Острозької Академії була втіленням в Україні витвореного у Західній Європі типу видавничого закладу при школі вищого типу і науково-літературному гуртку книжників.. Таким чином, частка літургічної літератури була значно нижчою, ніж у будь-якій іншій православній друкарні в Україні. Острозька друкарня започаткувала публікацію церковнослов’янських перекладів тих творів візантійської патристики, які користувалися популярністю у всіх православних народів Даючи загальну оцінку початкового періоду історії українського друкарства, слід визнати, що найбільш творчим в його історії став перший етап — остання чверть XVI. Саме тоді, в умовах економічного піднесення і активізації суспільного руху, найвідчутнішим був вплив ренесансної культури. Діячам друкарства цього часу вдавалося поєднати вітчизняні традиції з творчим сприйняттям міжнародного досвіду. Не дорівнюючи за кількісними показниками західноєвропейським країнам, друкарство України за структурою і характером було ближчим до друкарства Західної і Центральної Європи, ніж до друкарства Росії. Українські видання були секуляризованішими за змістом і за оформленням. Друковану книгу використовували не тільки в богослужіннях, а й для домашнього читання, у шкільному навчанні. Нерідко друки переписувалися. Все це засвідчує функціонування друкованої книги як істотного чинника культурного життя, участь друкарів і книговидавців у процесі творення і поширення культурних цінностей.

38пит. РОЗВРЇТОК ОСВІТИ І НАУКОВИХ ЗНАНЬ. ПОЧАТОК КНИГОДРУКУВАННЯ.

У процесі формування українського етносу світоглядні функції в суспільстві виконувала насамперед релігія. Релігійні уявлення накладали свій відбиток на естетичні смаки і морально-етичні уподобання, впливали на жанрову структуру художньої культури. Головними осередками культури, як у попередні часи, залишалися князівські двори, монастирі та церкви. У них зосереджувалися освічені люди, велось літописання, пере-писували й перекладали книги. У період феодальної роздробленості важливу роль у культурному розвитку українського етносу поряд з Києвом та Черніговим стали відігравати міста Галицької землі — Галич, Холм, Перемишль, Львів, а також Волинської — Володимир та Луцьк. Проте Київ продовжував зберігати свої давні традиції в духовному житті слов'янських народів. Найбільш освіченим на Україні у той час було духовенство, в руках якого зосереджувались школи. Значна частина письменних людей була серед шляхти і- ремісників. Письменні люди, знавці іноземних мов працювали у князівських та єпископських канцеляріях, готували тексти грамот, вели дипломатичне листування. Загарбання українських земель польськими та литовськими феодалами в другій половині XIV ст. завдало відчутних втрат українській культурі. Разом з тим у цей період йшов безперервний процес багатостороннього спілкування українського, білоруського і литовського народів, розширення взаємовпливів у сфері культури. Наприклад, реформація, яка почалася в Європі у першій половині XVI ст., сприяла поширенню у Польщі гуманістичних і протестантських течій. У свою чергу, прогресивні ідеї, шо поширювалися у Польщі, мали велике значення для української культури. Розвиткові прогресивних традицій в культурах обох народів сприяла боротьба з феодальною реакцією у формі контрреформації. Разом з тим слід зауважити, що в умовах національно-релігійного гніту розвиток духовної культури українського народу здійснювався повільно. Школи, як правило, існували при монастирях, церквах або маєтках великих феодалів. Учні отримували в них елементарні знання з письма та арифметики. Більш повну освіту можна було здобути при великих монастирях, однак монастирська освіта була обмеженою, навчання велося латинською мовою. Крім православних шкіл у деяких містах Галичини і Закарпаття діяли школи при католицьких костьолах. Найстарішою серед них була школа Львівської латинської кафедри, у якій у середині XVI ст. навчання мало схоластичнї?й характер. У XV—першій половині XVI ст. багато вихідців з України здобували освіту в Краківському, Празькому та Болонському університетах. У списках студентів Краківського університету знайдено понад ЗО імен уродженців Дрогобича та 70 — із Самбора. У цьому університеті навчалися студенти з Києва, Львова, Глинян, Мостиськи та інших міст. При Карловому університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси.У другій половині XVI—першій половині XVII ст. на Україні продовжували діяти елементарні школи при церквах і монастирях, однак це вже не відповідало вимогам часу. Потреби суспільства вимагали освічених людей як для господарської, так і культурно-просвітницької діяльності. За розв'язання цього завдання взялося не духовенство, а світські кола — окремі магнати, шляхта і особливе міщани, які стали об'єднуватись у братства. У цей час виникає новий тип школи — греко-слов'яно-латинська, в якій давньоруські культурно-освітні традиції поєднувалися з позитивними досягненнями західноєвропей-ської школи і науки того часу. Даний тип школи став ви-значальним у розвитку освіти на східно-слов'янських землях протягом тривалого часу. Першою навчальною установою такого типу на Україні стала Острозька вища школа, заснована близько 1576 р. відомим діячем і меценатом української культури князем Костянтином Острозьким (1526—1608 рр.). Сучасники називали її «тримовним ліцеєм», бо навчали в ній трьох мов: грецької, церковно-слов'янської й латинської, а ще — «Греко-слов'янською Академією». Острозька школа згуртувала навколо себе відомих на той час діячів культури. Письменник Герасим Смотрицький (перша пол. XVI ст.—1594 рр.) став її ректором. На ниві освіти і культури плідно працювали друкар Іван Федоров (р. н. невід.—1583 р.), священик Дем'ян Наливайко (р. н. невід.—1627 р., рідний брат Северина Наливайка), чернець Василь Суразький, публіцист Клірик Острозький та ін. В Острозькій школі викладався курс «семи вільних мистецтв», який складався із предметів тривіума (граматика, риторика, діалектика) і квадривіума (арифметика, геометрія, астрономія, музика). За свідченням відомого церковного та культурного діяча України Захарія Копистенського (р. н. невід.—1627 р.) в Острозькій школі працювали талановиті педагоги-оратори, рівні Демосфену і Софоклу, відомі на той час вчені у галузі грецької, слов'янської та латинської мов, математики та астрономії. Серед іноземних вчених, які співпрацювали з академією, були Кшиштоф Казимирський, професор астрономії з Кракова Ян Лятос і високоосвічений Кирил Лукарис, що згодом став патріархом Константинопольським. В кінці XVI ст. Острозька школа стала поступово зане-падати. Причиною того було посилення національно-релі-гійного гніту після проголошення Брестської церковної унії та смерть її мецената Костянтина Острозького (1608 р.). Його послідовники, прийнявши католицизм, не були зацікавлені у продовженні діяльності школи, яка вела активну боротьбу проти католицької експансії. У 1624 р. в Острозі осіли єзуїти, які відкрили там свій колегіум. Практично з того часу школа припинила свою діяльність. У розвитку освіти на Україні в кінці XVI—на початку XVII ст. важливу роль відіграли братські школи. Провідною серед них була школа Львівського Успенського Братства, організована у 1586 р. Стефаном Зизанієм, Юрієм Рогатинцем, Іваном Красовським та іншими діячами української культури. У подальшій діяльності школи важливу роль відіграли такі відомі вчені і письменники, як Лаврен-тій Зизаній, Кирило Транквіліон-Ставровецький та Іван Борецький (майбутній митрополит Іов), Сильвестр Косів та ін. Професора філософії цієї школи Ісаю Козловського запросив у 1631 р. митрополит Петро Могила викладати в Київській Академії. Зразково поставленою справою навчання та виховання школа прагнула підготувати учителів і священиків до практичної роботи на ниві освіти, щоб протидіяти впливу антиукраїнських єзуїтських шкіл. Студенти школи виступали прилюдно з промовами, а митрополит Михайло Рогоза навіть дозволив кращим учням проповідувати в церквах. Навчання у братських школах починалося з оволодіння слов'янською граматикою, прищеплення навичок читання та письма, вивчення грецької мови. У Львівській братській школі вивчалася також латинська мова, знання якої давало змогу учням знайомитися з досягненнями західноєвропейської науки та літератури. До програм братських шкіл були включені поетика, риторика, музика, які мали важливе культурно-просвітнє значення. Наприкінці XVI—на початку XVII ст. братські школи діяли в багатьох містах України. Крім Львова і Луцька вони були організовані у Галичі, Рогатині, Стрию, Перемишлі. Городку, Комарні, Кременці та інших містах. Всі вони будувалися за принципами Львівської братської школи, яка надсилала їм свій статут, допомагала навчальними посібниками, а іноді й вчительськими кадрами. При активній підтримці Львівської братської школи було видано три підручники: «Буквар» І. Федорова (Львів, 1574 р.); граматику «Адельфотес» (1591 р.); «Граматику словенську» (Вільно, 1619 р.). Граматика «Адельфотес» була написана під керівництвом запрошеного до Львова визначного грецького філолога архієпископа Арсенія двома мовами: грецькою та староукраїнською і була призначена не тільки для вивчення мови. Даний підручник служив вступом до вивчення інших наук: діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії, астрономії, медицини та богослов'я.У 1615 р. була заснована Київська братська школа. Організаторами братства та засновниками школи були київські міщани, вчені Захарія Копистенський, Тарасій Земка та Памво Беринда. Навчання тут проходило за таким же принципом, як і у Львівській братській школі. На початку XVII ст. в Україні почали виникати єзуїтські школи. Перша з них була створена в Ярославі (1575 р.), потім у Львові та Луцьку (1608 р.), Києві (1615 р.), Кам'янці-Подільському та Острозі (1624 р.), Ужгороді (1646 р.) та в інших містах. Мета єзуїтів полягала в тому, щоб зміцнити позиції католицизму, які були підірвані- розмахом реформаційного руху, активізувати його експансію на Схід шляхом ідеоло-гічного впливу на маси за допомогою шкільної освіти. Єзуїтські школи, як правило, діяли у великих містах і були розраховані на молодь. Навчання у них проводилось протягом пяти років. У І—III класах вивчали граматику латинської, грецької, польської, а подекуди й церковнослов'янської мов. Домінуюче місце відводилось латинській мові, на якій і велося навчання. У IV—V класах вивчали риторику і діалектику. Випускники єзуїтських шкіл вміли вести дискусії з протестантами та православними. Важливим осередком освіти і наукових знань на Україні була Київська колегія, яка утворилася в 1632 р. внаслідок об'єднання Київської та Лаврської братських шкіл П. Могилою. За своєю структурою вона мала сім класів: підготовчий (елементарний), три молодших і три старших. У підготовчому і молодших класах вивчались церковнослов'янська, книжна українська, польська, латинська і грецька мови. Пізніше до програми було включено вивчення західноєвропейських мов. У старших класах вивчались поетика, риторика, філософія і частково богослов'я. Учні колегії отримували знання і з інших предметів. За рівнем викладання та глибиною наукових знань, що їх отримували учні, Київська колегія була близькою до за-хідноєвропейських університетів. У ній викладали відомі вчені та громадські діячі, педагоги з філософії — Ісая Козловський, поетики — Антоній Пацієвський, риторики — Сильвестр Косов. У першій половині XVII ст. Київська колегія стала своєрідним центром розвитку наукових знань на Україні, навколо неї згуртувались найкращі наукові та літературні сили. Викладачі колегії зробили помітний внесок у розвиток вітчизняної філософської та історичної науки. У ЗО— 40-х роках XVII ст. філософію у колегії викладав Йосип Кононович-Горбацький, філософські погляди якого базувались на стихійно-матеріалістичному сприйнятті світу.

Дата добавления: 2015-05-09