Сучасна культура 6 страница

48. Народна пісенно-музична культура.Творчість Дм.Бортнянського, М.Березовського,А.Веделя. Музика. Значний розвиток отримало музичне мистецтво. Вже у XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Популярними були друковані збірки святкових пісень — ірмологіони. Нотну грамоту вивчали студенти колегіумів, а у XVIII ст. музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Наприклад, половину хористів царської капели склали вихідці з України. У XVIII ст. місцева знать також прагнула створювати в своїх маєтках вокальні та інструментальні капели. Друга половина XVII—XVIII ст. — один з найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув музичний фольклор, і на середину XVIII ст. сформувався його основний класичний фонд, що є великим надбанням українського народу. Вершини свого розвитку досяг музичний епос — думи та історичні пісні. Епос став народним літописом, що відобразив найголовніші історичні події епохи — національно-визвольну боротьбу під проводом Богдана Хмельницького проти польсько-шляхетського поневолення. Центральне місце в українському епосі цього періоду займають постаті Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса, Нестора Морозенка та ін. — (дума «Про Хмельницького і Барабаша», «Про корсунську перемогу», історичні пісні «Засвіт встали козаченьки», «Ой Богдане, батьку Хмелю»). У професійній музиці яскраво проявився стиль бароко, а в другій половин XVIII ст. — і стиль класицизму. До провідних галузей музичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла художніх вершин у творчості М. Дилецького, М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя. У цей час виникли нові світські жанри — пісня-романс, опера, інструментальна музика. Особливість цього історичного періоду полягала в тому, що деякі українські композитори творили поза межами України — в Росії та Італії. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов´язані з Батьківщиною. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію (багатоголосся).Музика відігравала значну роль у козацькому побуті. Існувала музика, яка складалася з кобзарів, довбишів, литавристів, сурмачів, трубачів, скрипалів, цимбалістів. Вона використовувалася під час походів, а також у повсякденному житті. Розмаїта музика звучала у гетьманській резиденції та старшинських маєтках під час різних урочистостей, на прийомах, балах. У багатьох поміщицьких маєтках існували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи Вважають, що оркестр був у гетьмана І. Мазепи, у представників козацької старшини — А. Полуботка, Я. Марковича. Гетьман К. Розумовський від середини XVIII ст. мав у глухівській резиденції прекрасний хор, оркестр і навіть театр. При деяких капелах відкривалися школи, які готували музикантів, співаків та артистів балету. В 1738 р. було відкрито Глухівську співочу школу, а в 1773 р. у Харкові — спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель. Для XVIII ст. характерний розвиток світської музики. У цей період у Києві створюються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкриваються по всій Україні. Інші магнати (українські, російські, польські), що жили в Україні, також мали домашні оркестри, хори, театри. Музика відігравала значну роль у родині Ґалаґанів (в Сокиринцях на Чернігівщині). Там існував оркестр, театр, який перейшов у спадок від Івана Галагана до Григорія Галагана. Великий хор і оркестр мав протягом 1770—1780 pp. генерал-губернатор Малоросії російський граф П. Румянцев-Задунайський у маєтку Вишеньки на Чернігівщині. Велика капела була в російського князя Г. Потьомкіна, яка складалася з 200 музикантів. Польські магнати, що жили в різних містах України, мали оркестри, хори й театри. Серед них були обдаровані музиканти і співаки, але у своїх магнатів вони перебували на становищі слуг. У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. в Україні розквітла багатоголоса церковна музика барокового стилю, яка за своїм високим художнім рівнем, національною самобутністю не поступалася українській бароковій літературі, архітектурі та малярству. Цей спів в Україні називали партесним (від лат. pars — частина, участь, партія), і така назва збереглася до наших днів. Виникла дуже велика кількість партесних творів.Створюючи українську партесну музику, митці засвоїли композиторську техніку концертуючого стилю західноєвропейської та польської церковної музики. У багатоголосому викладі українські композитори орієнтувалися на чотириголосу акордову вертикаль, яка може подвоюватися і потроюватися. У партесній музиці яскраво проявилися барокові стильові риси, зокрема, і в жанрі партесного концерту. До барокових рис належить об´ємне відчуття простору в партесній музиці. Багатохорова фактура партесних творів з колористичним зіставленням великої і малої кількості голосів, їх поступовим імітаційним включенням створювала ефект широкого різнотембрового простору. Українська музика доби бароко — найвище досягнення національного мистецтва. Отже, провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюска, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як «київський розспів» він набув поширення в Москві та інших містах Росії. З розвитком партесного співу почали з´являтися й Теоретичні посібники, які давали необхідні знання з теорії написання цієї музики та її співу. М. Дилецький, будучи творцем партесної музики, став її найвизначнішим теоретиком. Він перший у Східній Європі написав теоретичний трактат «Граматика музикальна», яка стала дуже важливим посібником для композиторів, що творили партесну музику, та для співаків-хористів, які її виконували. У хоровому концерті другої половини XVIII ст. важливим чинником стає авторство, і творчість композиторів позначена індивідуальними стильовими рисами. Новий стиль церковної музики в Україні розпочав композитор Андрій Рачинський (1729—1800). Здобув освіту у Львові і там же був диригентом єпископської капели. У 1753 р. Рачинський переїхав на Лівобережну Україну і протягом десяти років служив придворним капельмейстером гетьмана Кирила Розумовського в Глухові. Найвидатнішим композитором того періоду був Максим Созонтович Березовський (1745—1777). Народився в Глухові і там же навчався в музичній школі. Навчався також у Києво-Могилянській академії. У 1758 р. його взяли до царського двору в Петербург. Він співав у трупі придворного театру, виступав у головних ролях італійських опер, співав у Придворній співацькій капелі, а в 60-х pp. уже писав церковну музику. У 1769 р. Березовський приїздить до Італії і навчається у славнозвісного педагога Болонської академії Джованні Батіста Мартіні. У 1771р. Березовський склав іспит і йому присвоїли титул академіка Болонської академії. Його ім´я вписане на спеціальній дошці на будівлі цього закладу поруч з іменем Вольфганга Моцарта — як академіків Болонської академії. У 1773 р. Березовський повертається до Санкт-Петербурга. Суспільна атмосфера в столиці була для композитора задушливою і нестерпною. Хоч в Італії він здобув високий титул, проте в Росії його не оцінили, не просували по службі й ставилися як до звичайного рядового службовця капели. У 1777 р. Березовський у розквіті сил, таланту покінчив життя самогубством. На церковній музиці М. Березовського позначилося велике обдарування композитора, його яскрава індивідуальність і висока професійна майстерність. За короткий час свого життя він написав багато церковних творів — це шедеври української церковної музики. Традиції нового класичного стилю в церковній музиці розвинув Дмитро Степанович Бортнянський (1751—1825). Народився в Глухові, очевидно, там здобув початки музичної освіти. У 1758 р. його відправили до Петербурга — у Придворну співацьку капелу. Першим учителем був земляк Марко Полторацький. Тринадцятирічним хлопчиком Бортнянський співав у оперних виставах при дворі. Молодого композитора послали в Італію, де він пробув десять років (1769—1779). Це був час не тільки навчання, а й засвоєння багатих досягнень італійської та західноєвропейської музики в цілому, роки шліфування своєї майстерності та досягнення композиторської зрілості. У спадщині композитора досить значна кількість церковних творів. Переважна більшість творів була опублікована. У церковній музиці композитор досягнув висот художньої та професійної майстерності. Ного церковна музика захоплює яскравою мелодійністю, ніжністю і глибиною почуттів, класичною урівноваженістю, природною простотою і великою майстерністю. На відміну від Березовського і Бортнянського, які жили, навчалися і писали церковну музику в Росії та Італії, Артем Лук´янович Ведель (1767—1808) творив її в Україні. Народився в Києві, з 1776 р. навчався в Києво-Могилянській академії, де дістав загальну й музичну освіту. Музично обдарований, з прекрасним голосом, А. Ведель співав у хорі академії, а в старших класах диригував ним. Добре грав на скрипці в оркестрі. Слава про Веделя як співака й диригента вийшла далеко за межі Києва. У 1788 р. виїхав до Москви, де керував хоровою капелою до 1792 р. Повернувшись до Києва, композитор вступив на військову службу і був призначений капельмейстером корпусного хору. Деякий час працював у Харкові. У 1798 р. повернувся до Києва. Останній період його життя повний загадковостей. Взимку 1799 р. Ведель поступив у Києво-Печерську лавру послушником і був там короткий час, не ставши ченцем. Через ці, і досі не до кінця з´ясовані, обставини у 1799 р. за розпорядженням губернатора його оголосили божевільним. Молодого Веделя (йому було 32 роки) — композитора великого таланту ув´язнили в божевільню. Доробок Веделя церковних творів досить великий. Досі його твори повністю не надруковані. Твори М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя — це кульмінаційний злет української церковної музики. Значні її досягнення в другій половині XVIII ст. зумовлювалися багатими надбаннями в попередню епоху барокового партесного концерту і дуже високим рівнем хорового виконавства.

46. Розвиток архітектури та обр.мистецтва України в 17-18ст.Школи іконопису. На розвиток української культури мали сильний вплив як Польща й, опосередковано Західна Європа, так і Росія. Через це в архітектурі та образотворчому мистецтві України в означену епоху відбувається перехід від стародавніх руських і візантійського традицій до європейських художньо-естетичних течій: бароко, рококо, класицизму, романтизму. Самобутнім явищем у світовій культурі стало так зване українське або козацьке бароко, яке об’єднало в одне органічне ціле національний колорит, традиційну для національної культури декоративність і бароковий стиль, якому притаманні пишність форм і бурхлива динаміка композиції. У стилі козацького бароко були побудовані Миколаївська церква в Ніжині, Покровська і Воскресенська церква в Сумах, Спасо-Преображенська церква у Великих Сорочинцях, Катерининська церква в Чернігові, Покровський собор у Харкові, а також чимало палаців української знаті. У цьому ж стилі були відновлені давньоруські святині – київський Софійський собор, Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Печерського монастиря, Кирилівська церква у Києві. У них було добудовано верхи, іншими стали куполи, з’явилися архітектурні додатки, фасади були прикрашені барвистим декором, фасади подекуди були прикрашені скульптурами. У інтер’єрах храмів і палаців української знаті широко вживалася, позолота, ліпнина, різьблення, мальовничі плафони. Завдяки своїй дивовижній красі козацьке бароко поширилося й у Росії, щоправда, отримавши там нову назву – Наришкінський стиль.

Одним з шедеврів козацького бароко є Свято-Троїцький собор у Новомосковську, споруджений у 1773-1775 рр., напередодні ліквідації Запорозької січі. Ім'я його творця – Якима Погребняка, було огорнуте легендами. Він пообіцяв побудувати дерев’яний з дев'ятьма баштами і, щоб наочно показати яким він буде, із осоки зробив модель майбутнього храму. Круглі стеблини товщиною в один сантиметр слугували масштабом і давали точне передбачення про кількість і розміри колодок, необхідних для будівництва. Цікаво, що собор, що став найвищою в Україні дерев’яною спорудою, побудовано без жодного цвяха. Горизонтальні лінії храму контрастують з вертикальними площинами і гранями, створюючи енергійний ритм руху вгору. Тож храм вражає як своєю технічною, так і художньою досконалістю, свідчить про майстерність і високий естетичний смак геніального українського тесляра. Вважається, що саме цей храм надихав Олеся Гончара при створенні відомого роману «Собор». На жаль, сьогодні споруда знаходиться у край занедбаному стані й потребує не тільки реставраційних робіт, але й реконструкції, адже секрет дерев’яного будівництва без використання цвяхів сучасними майстрами утрачений. Кращі риси українського будівельного мистецтва розвинув Іван Григорович–Барський, у творчості якого найбільшою мірою розкрилися характерні риси українського бароко: надзвичайна декоративність та витонченість архітектурних форм. До найвідоміших зведених ним споруд відносяться храм Миколи Набережного та водогін у Києві на Подолі, архітектурно-скульптурний «фонтан Самсона», будинок бурси Київської академії тощо. Особливо великий вплив на розвиток архітектури України творчість видатного російського (італійського за походженням) архітектора Франческо Бартоломео Растреллі, а в Західній Україні – німця Бернарда Меретина. Більшість творінь останніх, що збудована у пізньому бароко, або рококо, зберігають напруженість ліній споруди і пишність оздоблення раннього бароко, але відзначаються легкістю й елегантністю архітектурного силуету. Справжніми прикрасами Києва стали Андріївська церква та царський (Маріїнський) палац, збудовані за проектом Ф. Растреллі у середині ХVІІІ ст. Дивовижна краса архітектури Андріївській церкві поєднується з не меншою красою її розписів, що створили видатні художники Г. Левицький, О. Антропов та ін. Щодо Маріїнського палацу, то, на жаль, через пожежу він був зруйнований і при відбудові хоча й зберіг свій стиль і красу, але набув деяких відмінностей від свого первісного вигляду. Нині Палац є місцем проведення визначних державних урочистостей і церемоній.

Шедевром світової архітектури є також собор св. Юра у Львові, автором якого був Б.Меретин. Собор вражає своєю життєрадісністю і композиційною оригінальністю, в основі якої поєднання пишного барочного убору, фігурних ввігнутих і вигнутих конструкцій з суровою архітектурно-конструктивною логікою. Над верхівкою фасаду собору встановлена кінна статуя Юрія (Георгія) Змієборця, яку виконав відомий скульптор І.Пінзель. Динамічна і витончена скульптура органічно вплітається в архітектурний образ споруди. Наприкінці ХVІІІ ст. архітектурі України починає домінувати класицизм, який надихався античною художньою спадщиною і, на відміну від «дивовижного» барочного стилю, характеризується раціоналізмом конструкції, чіткістю горизонталей і вертикалей, гармонією пропорцій, стриманістю рельєфного і ліпного оздоблення. До числа найцікавіших архітектурних пам'ятників класицизму належить Потьомкінський палац у Катеринославі (нині – Дніпропетровську). Палац побудовано у 1790-1792 рр. за проектом видатного російського архітектора Івана Старова (автора Таврійського палацу у Санкт-Петербурзі). Сьогодні палац, що розташований у парку ім.Т.Шевченка, носить назву Палацу студентів. Схожі тенденції були притаманні й образотворчому мистецтву. На початку означеного періоду основними видами скульптури були вирізні іконостаси, а в малярстві – ікони, які дедалі більше відповідають естетиці українського бароко. Одним з найкращих зразків іконописного живопису є Богородчанський іконостас, який виконано Іовом Конзелевичем на початку ХVІІІ ст. Важливою особливістю творів видатного майстра було зображення святих і біблейських героїв як своїх сучасників на фоні українських краєвидів. Означена риса характеризує й ікони, що написані майстрами полтавської малярської школи в стилі українського бароко. Чудову колекцію таких ікон сьогодні можна побачити у Дніпропетровському художньому музеї. Зображені на них святі жінки більше нагадують життєлюбних полтавських молодиць, а не змучених від великих страждань біблейських праведниць. Тривалий час з монументальним стінописом та іконописом був пов’язаний портретний живопис, який поступово виділяється в окремий жанр – світський живопис. Видатними пам'ятками живопису є портрети Петра Могили та Богдана Хмельницького, що знаходяться в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври. Чимало козацьких старшин, які стали російськими дворянами, виявляли бажання увіковічити для нащадків своє зображення. Цілком природно, що першими портретистами були місцеві іконописці-самоуки і в портретному живопису вони використовували з більшою чи меншою мірою таланту звичні їм художні прийоми. Створені ними парадні портрети, так звані парсуни, характеризуються поєднанням наївного натуралізму й умовністю зображення.

Однак дедалі частіше чимало здібних у малярстві українських хлопчиків віддавалися у художню науку до Росії та інші країни. Серед

них: Антон Лосенко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський (родом з Миргороду). Семирічним хлопчиком-сиротою Антон Лосенко був привезений з рідного Глухова до російської столиці і відданий у хор хлопчиків. Проте невдовзі через втрату голосу й виявлені малярські здібності був зарахований до Санкт-Петербурзької Академії мистецтв. Ще будучи студентом, відзначився як видатний портретист, завдяки чому стажувався у Парижі та Римі. Проте повною мірою талант художника розкрився у великих композиціях. Він стане визнаним майстром історичного живопису, ректором Академії мистецтв. Серед інших ним була створена перша в Росії картина на національну історичну тему – «Володимир і Рогніда». Сюжет для цієї картини взятий з давньої руської історії: новгородський князь Володимир (майбутній великий київський князь, хреститель Русі) вирішив силою увести з собою полоцьку княжну Рогніду, яка не відповіла взаємністю на його залицяння. Картина на позбавлена певної театральності, що притаманна класицизму, однак у ній яскраво переданий драматизм переживань дійвих осіб: Рогніда, що страждає через смерть від руки Володимира її батька, служанка, що щиро співчуває горю юної княжни, закоханий Володимир, який благає Рогніду простити кривду. Дмитро Левицький Всесвітню славу здобув як майстер портретів, яких у його творчому доробку понад півтори сотні. Серед них портрети російської імператриці Катерини ІІ, польського короля С. Лещинського, московського багатія П.Демидова, французького філософа Д. Дідро, українського поета В. Капніста та ін. Особливо цікавою є галерея портретів вихованок Смольного інституту шляхетних дівчат («смолянок»). Дівчата показані з точною портретною схожістю, кожна з них зі своїм характером, але всі чарівні своєю юністю, схожі у радісному сприйняттю світу.

У Миргороді народився видатний майстер романтичного портрету Володимир Боровиковський. У його родині було чимало іконописців, і його творчий шлях починався з написання ікон. Однак його життя докорінно змінилося, коли здібного хлопця залучили до розпису приміщення, в якому зупинилася імператриця Катерина ІІ під час своєї подорожі до Криму. Праця В.Боровиковського, зокрема його алегорична композиція, де російська імператриця показана в образі богині мудрості Мінерви, отримала «височайшее одобрение», і юному художнику запропонували вдосконалювати майстерність у Санкт-Петербурзі. Тут він створив низку чудових чоловічих і жіночих портретів: Ф.Боровського, А.Куракіна, М.Долгорукої, сестер Гагаріних тощо. Шедевром портретного живопису вважається портрет М.Лопухіної, де зображена молода красуня, що сповнена трепетної задумливості. Але, здається, ось-ось вираз її обличчя може змінитися – чи набіжить тінь журби, чи, навпаки, засяє радісна посмішка. На зміну класицизму, для якого у портретному жанрі характерне зображення лише сутності того чи іншого персонажу, прийшов романтизм з його прагненням передати усі відтінки настроїв, переживань і почуттів людини. Отже, в означений період Україна дала світові чимало видатних майстрів у різних царинах культури. Частина з них залишилася працювати на батьківщині, щоб нести своїм співвітчизникам знання, оздоблювати палаци, будинки, храми, доставляти радість від спілкування з високим мистецтвом. Дехто змушений був переїхати до Росії, здобували там визнання й славу як видатні діячі російської культури. Здається несправедливим викреслювати й їх імена з вітчизняної культури.

47. Основні жанри укр.літератури:віршова сатира, історична драма, інтермедія, вертепна драма. Із другої половини ХVІІ ст. розпочався період піднесення літературної творчості. Для літератури цього періоду характерними були такі риси:

— зберігався зв’язок літератури з релігійним світоглядом;

— мистецтво слова поступово ставало самостійною галуззю творчості;

— усе виразніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироблялися нові форми і способи художньо-словесного зображення;

— головна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв’язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літератури.

Друга половина ХVІІ ст. — це період розквіту української літератури стилю бароко.

Найбільш яскраво барокові риси проявляються у поезії. Поетичні твори цієї доби різноманітні: він громадсько-політичних до ліричних.

Громадськополітична поезія пов’язана з Національновизвольної війною під проводом Б. Хмельницького та Руїною. У цих творах змальовуються історичні події, дається їх аналіз, висловлюються різноманітні точки зору. Відомі такі твори: «Висипався хміль із міха», «Похвала віршами Хмельницькому от народа малоросійського», «Чигирин» тощо.

Творцями релігійнофілософської поезії були представники духівництва — Л. Баранович, В. Ясинський, Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович та інші. У творах цих авторів порушувалися морально-етичні проблеми. У поезії цього напряму найбільше проявляється стиль бароко — символіка, алегорія, гра слів, ускладнені асоціації, натуралістичність деталей. Найбільшу поему (23 тис. рядків) на релігійну тематику склав І. Максимович «Богородице Діво».

У руслі бароко розвивалася і панегірична поезія. Найвідомішими її представниками були І. Величковський, Л. Баранович.

Великою популярністю користувалися епіграми. Серед найкращих епіграфістів були Л. Баранович, І. Величковський, Д. Братковський, К. Зіновіїв. В епіграмах часто перепліталися релігійнофілософські та побутові сюжети.

Найкращі вірші ліричної поезії написані С. Климковським, І. Бачинським, Д. Левицьким, І. Мазепою, Л. Барановичем. Жанрово ця поезія дуже різноманітна — це і опис соціальнопобутових явищ, і опис природи, і любовні елегії. Вона наповнена народними образами та символами. Любовна поезія тісно пов’язана з піснею.

Значної популярності набула й сатирична віршована література. У рукописних збірках поширювалися вірші К. Зінов’єва (370 віршів) та І. Некрашевича («Ярмарок», Сповідь»). У них відтворювалися колоритні побутові сцени, висміювалися вади суспільства, прославлялася чесна праця хлібороба і ремісника.Серед прозової літератури найбільше значення залишається за полемічною богословською. Серед найвидатніших полемічних творів можна виділити «Фундаменти», «Бесіда» І. Галятовського, «Нова міра старої віри» Л. Барановича, «Навіти» анонімного автора.

До богословської літератури належать і проповіді. Їх автори використовують багато художніх прийомів, вдаються до порівняння, алегорій, метафор тощо. У своїх проповідях вони викривають хворі місця суспільства, засуджують аморальні вчинки, дають настанови щодо правильного життя. Так, вони схвалювали вірність православ’ю, прагнення до миру, злагоди та спокою, засуджували заздрість, підступність, зрадливість, лицемірство, невдячність, жадобу, моральну розпусту. Найвизначнішими його творами були «В істинній вірі», «Мир з богом людині» І. Гізеля. Також збірки проповідей видав і Л. Баранович «Меч духовний» і «Труби словес проповідних». Крім того, проповідями уславилися Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович та інші.

Продовжує розвиватися й агіографічний жанр (опис житій святих). Переробляються житія популярних святих, виникають оригінальні бароковські переробки житій князів, використовуються давні легенди «Києво-Печерського патерика». Найвидатнішою пам’яткою цього жанру є чотиритомна збірка житій святих Д. Туптала.

Від середини ХVІІ ст. у літературі набув поширення жанр езопівської байки. Її вивчали в школах, розповсюджували в рукописних збірках. Згодом ці байки сприяли формуванню нової української літератури.

Великий пласт літературного доробку складає історична література. Серед неї слід виділити «Синопсис» — короткий нарис історії України та Московії від найдавніших часів до останньої чверті ХVІІ ст. (автор невідомий).

У ХVІІІ ст. в українському суспільстві існував великий інтерес до подій Національновизвольної війни. У 1702 р. з’явився перший такий твір — «Літопис Самовидця», створений одним із діячів часів Руїни Р. Ракушка-Романовським. Найпопулярнішими творами стали праці С. Величка і Г. Грабянки. У ХІХ ст. їх твори називали літописами, хоча насправді це були типові історичні твори ХVІІІ ст., написані у барочному стилі.

У своїх творах «Сказання про козацьку війну з поляками» та «Повість літописна про малоросійські та частково інші події» С. Величко докладно описав події української історії з 1648 до 1700 р. Він наголошував на справедливості Національно­визвольної війни, гостро засуджував чвари і міжусобиці, що мали місце в роки Руїни.

У 1710 р. Г. Граб’янка написав твір «Дійствія презільної брані» («Події визначної війни»), у якому основну увагу приділив висвітленню подій Національновизвольної війни. Він мав велику популярність серед козацької старшини і поширювався у рукописних списках. Г. Граб’янка наголошував на винятковості козацького стану і доводив історичність права на власну державність. Характерною рисою розвитку літератури цього періоду є перехід від релігійної до світової літератури. Сюжетами її стають не біблійні традиції, а реальне життя. Занепадають жанри, пов’язані з релігійним життям: полемічний, життєпис святих, духовна (церковна) поезія та ін. Натомість розвиваються побутові, історичні, сатиричні (бурлеск). Поетичні твори поступово набувають

Набуває розвитку українська драматургія, яка вже в ХVІІ ст. мала різні жанрові форми. На майданах розігрувалися вистави, театралізовані обрядові та хороводні пісні. Існував також народно-ярмарковий та ляльковий театр-вертеп. Вертеп поєднував слово і спів, інструментальну музику, акторську гру, сценографію, лялькову виставу. Набуває значного розвитку шкільна драма, до постановки якої в навчальних закладах залучалося якомога більше учнів (іноді до 300), що пояснювалося виховними цілями. Основним змістом шкільних драм були релігійні, біблійні сюжети. Прославлялися святі й розкривалися такі поняття, як віра, надія, любов. Однак згодом поступово ставляться вистави й на міфологічні та історичні сюжети. Найбільш розповсюдженими були містерії (п'єси на різдвяні сюжети) і міраклі (п'єси на сюжети з життя святих). До містерій XVII ст. належать твори «Слово про збурення пекла», «Дійствіє на страсті Христові», «Царство натури людської». Найцікавішою з них є перша, в якій розкривається сюжет з «Никодимового євангелія» про те, як Христос зруйнував пекло і звільнив душі праотців. До жанру міракля належить п’єса «Олексій, чоловік Божий», у якій використовується багато елементів народної естетики. У XVIIІ ст. загальною тенденцією в розвитку української літератури і, зокрема, драматургії стає зменшення в ній релігійних і збільшення світських сюжетів. Великий крок у цьому зробив Феофан Прокопович, видатний церковний діяч, учений-богослов і філософ, драматург і поет. Найбільш відомим його літературним твором була п’єса «Владимир», до якої уперше взято тему не з Біблії, що було правилом, а з історії Київської Русі. У п’єсі майстерно здійснений психологічний аналіз дій Володимира Великого (Хрестителя), показано його сумніви і вагання, як у звичайної людини, а не канонізованого церквою святого, позбавленого людських пороків. Однак головною ідеєю твору, п’єси, що написана у 1705 р., була необхідність суспільних реформ, боротьби з відсталістю, патріархальною рутиною. Тому видається цілком природним, що свій твір автор Ф.Прокопович присвятив гетьману Івану Мазепі, який на той час ще здавався одним з найбільш вірних сподвижників російського царя-реформатора Петра І. З середини XVIIІ ст. в маєтках деяких українських аристократів створюються кріпосні театри, оркестри, капели, оперні та балетні колективи (трупи). Знаменною подією театрального життя в Україні було відкриття в 1789 р. у Харкові першого постійного театру. Справжнім театрально-музичним центром став Глухів – резиденція гетьмана К.Розумовського. Тут працювала співацька школа та театр, де ставилися комедії і комічні опери російською, італійською й французькою мовами.

48.Народна пісемно-музична культура. Творчість Дм.Бортнянського, М.Березовського, А.Веделя. В історії української художньої культури другу половину XVIII ст. називають «золотим віком української музики». У цей період класичних вершин досягає духовна хорова творчість блискучого тріо українських композиторів: М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського. Водночас було здійснено важливий прорив у галузі світських музичних жанрів - опери, симфонії, концерту, сонати, пісні-романсу. Цей кульмінаційний момент готувався поступово упродовж попередніх століть завдяки формуванню основного класичного фонду українського фольклору в усьому розмаїтті йога жанрів, розвитку музичного виконавства та освіти, що зумовило зростання професіоналізму в різних галузях музичної культури. Вокально-хорова та інструментальна музика були невід'ємними складовими тогочасної театральної культури - шкільної драми і вертепу. У театрі, професійній музиці яскраво виявився стиль бароко, а наприкінці XVIII ст. - класицизм. Наприкінці XVI ст. виник новий хоровий жанр, що став провідним в українській професійній музиці козацької доби, - партесний концерт. Його становлення відбувалося під впливом стилю бароко. Концертність стала способом вияву контрастів, динамізму боротьби різних стихій. Театральність, патетична риторика, притаманні стилеві бароко, позначилися на прийомах музичної композиції - зіставленні емоційно-динамічних планів, чергуванні хорових, ансамблевих і сольних епізодів. Діапазон образного змісту цих одночастинних акапельних концертів (С. Пекалицького, М. Ділецького та ін.) був досить широкий: він охоплював піднесено-урочисті, лірико-драматичні, гумористичні чи сатиричні сфери.Поступово під впливом західноєвропейської професійної музики одночастинний партесний концерт доби бароко змінюється циклічним духовним концертом періоду класицизму, побудованим на контрастному зіставленні частин циклу.Велика музична форма і складні прийоми поліфонічного розвитку давали змогу композиторам передавати в музиці високі гуманістичні ідеали епохи: загальнолюдські моральні цінності, філософські роздуми про сенс життя. У творчості видатних представників української музичної культури другої половини XVIII ст. М. Березовського, А. Веделя і Д. Бортнянського багаточастинний концерт набуває рис своєрідної хорової симфонії.Основоположником жанру духовного хорового концерту циклічної структури в українській музиці був Максим Березовський (1745-1777) - композитор і співак, митець яскравої творчої індивідуальності. Він також створив оперу «Демофонт» і сонату для скрипки і чембало у трьох частинах, які стали першими зразками музично-театрального і камерно-інструментального жанрів у вітчизняній музиці. Хорова спадщина композитора охоплює концерти, літургії та інші твори. Його твори вирізняються високою емоційністю, вишуканістю композиторського письма, художньою досконалістю, красою й виразністю. Четверта частина з літургії2 М. Березовського «Вірую» стала одним із найпопулярніших церковних творів.Справжньою перлиною духовної музики є драматично-трагедійний концерт «Не отвержи мене во время старости». Новаторство цього твору полягає в зіставленні чотирьох частин циклу, ансамблевому і хоровому виконанні. У такий спосіб композитор втілив ідею конфліктності різних музично-образних сфер: скорботності, туги, безнадії, схвильованості, обурення, протесту тощо. Глибокий за змістом текст, який розповідає про життя і смерть, цінності людського буття, ніби перегукується зі сповненою трагізму біографією митця. Творчість М. Березовського, що органічно поєднала традиції західноєвропейської (італійської) музики з елементами мелодики українських пісень, мала непересічне значення для подальшого становлення вітчизняного професійного музичного мистецтва.

Дата добавления: 2015-05-09