Український живопис

Ключові терміни та поняття: акварель, анімалістичний живопис, граверство, графіка, декоративний живопис, живописець, іконопис, історико-батальний живопис, малярство, міфологічний живопис, монументальний живопис, натюрморт, пейзаж, побутовий живопис, портрет, релігійний живопис, станковий живопис, темпера, художник.

Живопис – це зображення на площині картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника.

Основні технічні різновиди живопису – масляний (олійний) живопис, живопис водяними фарбами по штукатурці – сирій (фреска) і сухій (а секко), темпера, клейовий живопис, емаль, живопис силікатними, синтетичними фарбами, мозаїка, вітраж, акварель, гуаш, пастель, туш тощо. Найвідоміші техніки: темпера, олійні фарби, гуаш, пастель, акварель, фреска та мозаїка.

1. Відповідь на питання слід розпочати з того, що у ХІ - ХІІ ст. швидкими темпами розвиваються фресковий та мозаїчний живопис. Слід наголосити, що мистецтво масштабних мозаїчних композицій, як і саме слово «мозаїка» також прийшло з Візантії.

Оздоблення найчастіше мало характер сюжетних малюнків і портретів святих, що чергувалися з орнаментами. Власне всі зображення мали утворювати єдиний за задумом текст, що читався, як і книга, зліва направо.

Як приклад доречно навести мозаїку «Нерушимої стіни» в виконанні місцевими київськими майстрами, мозаїки Михайлівського Золотоверхого монастиря (1113 р.), 1934 р. вивезені до Москви.

Але оскільки мозаїки були дуже дорогими у виконанні, більшість зображень у храмах і в князівських палатах (до нашого часу, на жаль, не збереглися) виконувалися у вигляді розписів фарбою – фресок. Майстри фрескових розписів працювали не лише над релігійними сюжетами. Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з’являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії.

Поширення писемності та поява книг привели й до розвитку мистецтва книжкової мініатюри. Цей вид живопису був прикрасою вже перших відомих давньоруських книг: «Остромирова Євангелія» (1057), Ізборника Святослава (1073) і так званої «Трірської Псалтирі», яка зберігається у Німеччині.

З Візантії спочатку завозилися й ікони. Великої популярності в давньоукраїнських розписах набув образ Богоматері. Її типове зображення у канонічній позі Оранти (Благаючої) – з молитовно піднятими на рівень голови руками. Саме такі Богоматері Оранти оздоблювали вівтарну частину багатьох храмів Давньоруської держави. Софійська Богоматір Оранта в Києві (1037) належить до числа найвищих досягнень монументального візантійського мистецтва, виконаного київськими майстрами.

Важливим елементом художнього оформлення храмів були орнаменти. У Софії Київській вони є на всіх стінах, стовпах собору, віконних арках, мають рослинний характер і нагадують орнамент пишної мініатюри.

Далі необхідно зупинитися на тому, що на межі ХІІ – ХІІІ ст. змінюється давньоруська живописна традиція, іконопис набуває власної художньої мови: образи святих наділяються поетичністю, людяністю. З’являються ікони із зображенням перших руських «святих» («Борис і Гліб», «Свенська Богоматір» на якій зображено Антонія й Феодосія – засновників Києво-Печерського монастиря).

Вже з другої половини ХІ ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. В середині ХІ ст. почали працювати руські художники як учні візантійських майстрів, а з кінця ХІ ст. – самостійно. Наприкінці ХІ ст. склалася Київська школа іконопису. Видатним іконописцем та засновником її був чернець Києво-Печерського монастиря Алімпій Печерський. Знаним майстром часів Київської Русі – Григорій, теж чернець Києво-Печерського монастиря.

Найдавніші ікони Галичини, що збереглися, відносяться до ХІІІ ст. Безцінною пам’яткою є ікона богоматері Одигітрії кінця ХІІІ – ХІV ст. з Покровської церкви м. Луцька (нині знаходиться в Києві). Видатними пам’ятками образотворчого мистецтва ХІV ст. є ікони «Юрій Змієборець» зі Станилі поблизу Дрогобича та «Архангел Михаїл в діяннях» створена в Сторонна. Для них характерні пластичність форм, почуття простору, нахил до асиметричної побудови композицій, багата кольорова гама.

Значний слід залишила давньоукраїнська малярська школа в оздобленні рукописів, які прикрашалися мініатюрами, заставками, орнаментами. Високий розвиток книжкової мініатюри виявився, зокрема в оформленні «Остромирового Євангелія», «Ізборника» 1073 р. та 1076 р. тощо.

2. При підготовці відповіді потрібно виходити з того, що хоч у фресковий розпис проникають народні й світські мотиви, пов’язані з раннім ренесансом, але в цілому пам’ятки монументального фрескового живопису ХІV - середини ХV ст. присвячені виключно релігійній тематиці.

В Україні майже не збереглись фрескові шедеври, за винятком фрагментів церкви Св. Онуфрія (Лаврів, Львівщина, ХV ст.). До кращих зразків тогочасного фрескового малярства відносяться сюжети-композиції «Різдва Христового» й «Успіня Богородиці» (стінопису Кирилівської церкви в Києві (ХІV ст.), Вірменської церкви у Львові (ХІV - ХV ст.)

Важливо наголосити на тому, що на відміну від фрескового мистецтва ХІІІ ст., в якому домінували настрої аскетизму, зречення, у ХV ст. переважали ліричні, світлі й радісні мотиви – доброта, самопожертва, героїзм, любов.

Детальніше слід зупинитися на творчості іконописця, а потім і першого галицького митрополита, що переїхав до Москви, Петра Ратенського з Волині. Йому приписують написання ікони «Богородиця» у Володимир-Волинському соборі, а також так званої Петровської ікони в Успенському соборі у Москві. Митрополит Петро вважається зачинателем московської школи іконопису.

Характерним нововведенням для ікон другої половини ХVІ ст. стає зображення фігур у просторі.

На особливу увагу заслуговує діяльність Лаврської іконописної майстерні. Центрами живопису були також міста Львів, Перемишль.

Продовжує і розвиває попередні традиції мистецтво книжкової мініатюри і графіки. З ХІV ст. графіка відбиває готичний натуралізм, який мав динамічніше трактування сюжету. Рукописи оздоблювались заставками, великими орнаментованими літерами, в основному плетінковим орнаментом, багатим на фарби, серед яких усе ж переважають чорна та червона. Традиції візантійського орнаменту доповнюються готичними рисами, а згодом і все більш помітними ренесансними тенденціями. Унікальними щодо цього є оформлення Київського псалтиря (1397 р.), де містилося понад 200 мініатюр, які виконав художник Спиридон. Особливо високу художню цінність мають Галицьке Євангеліє ХІV ст., «Житіє Бориса і Гліба», «Радзивилівський літопис ХV ст.», Пересопницьке Євангеліє ХVІ ст.

Важливо констатувати, що з початку ХVІІ ст. розвивається цілком нова для України форма іконописного живопису. Одним з найяскравіших взірців такого нового іконопису є ікона «Різдво богородиці», що зберігалася у П’ятницькій церкві Львова.

Якщо розглянута вище ікона становить швидше виняток, ніж правило, то твір Миколи Петрахновича (1635) відбивав основну тенденцію в еволюції іконописного мистецтва і довгий час прикрашав знадвору вхід до Успенської братської церкви у Львові.

Портретний живопис другої половини ХVІ ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. З другої половини ХVІ ст. формується західноукраїнська портретна школа. Відомі цілком реалістичні й майстерно виконані портрети К. Корнякта, дружини турецького султана «Роксолани» (Насті Лісовської), фундаторки православних монастирів на Лівобережжі Раїни Вишневецької, князя К. Острозького, дочки старости львівського братства Варвари Лангиш та багатьох львівських міщан – діячів братства. Київські портрети на полотні першої половини ХVІІ ст. до нашого часу не дійшли. Відомі лише фрескові (стінописні) портрети ігумена Красовського 1614 р. з Кирилівської церкви та Петра Могили з фрески у церкві Спаса на Берестові.

Справжніми шедеврами українського мистецтва початку ХVІІ ст. пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині.

У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федор Сенькович. У створенні Святодухівського іконостасу брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті ХVІІ ст. але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом.

3. Відповідь на питання передбачає висвітлення етапів бароко, рококо і класицизму в українському живописі. Стиль бароко в українському живописі позначений національною індивідуальністю, він виявився у виникненні особливих жанрів в образотворчому мистецтві, у суто українському відтворенні образів, доборі технічних прийомів.

Необхідно враховувати, що для українського барокового живопису визначальним став виразний вплив фламандської аристократичної школи Рубенса, захоплення якою докорінно змінило попередні національні традиції. Більшість народних портретів (парсун) козацьких полковників, що уціліли, написані у реалістичній манері місцевими майстрами, які вміли передати настрій та вдачу зображуваних старшин.

Далі необхідно зупинитися на тому, що монументальний стінопис того часу поділявся на дві групи. Перша група розписів, пов’язана з дерев’яними церквами, стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом; вона відзначається яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Монументальний живопис у дерев’яних храмах представлений пам’ятками переважно Західної України та Закарпаття (розписи церкви св. Юра у Дрогобичі, розписи нефа Миколаївської церкви в с. Колодному на Закарпатті).

Друга група – це монументальні розписи в мурованих спорудах. З них у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. можна виділити дві групи пам’яток: 1) Києва й Лівобережжя; 2) Правобережної та Західної України.

Важливо наголосити на тому, що у другій половині ХVІІ ст. вже цілком оформлюються школи іконописців і граверів, найбільшою з яких була школа Києво-Печерської лаври. Найвідомішими зразками київської школи монументального живопису є розписи Успенського собору й Троїцької надбрамної церкви у Києво-Печерській лаврі.

Характерною складовою храмового живопису стає в цей час так званий ктиторський портрет. Ктиторами (народною мовою – титарями) називали фундаторів, жертводавців і опікунів тієї чи іншої церкви, а також діючих церковних старост (голів парафіяльної ради).

В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Це спостерігається в роботах таких майстрів, як Ф. Селькович, М. Петрахнович, а в кінці ХVІІ ст. – І. Руткович, Й. Кодзелевич, І. Бродлакович. Іконопис розвивався в ренесансно-барокових формах. Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такого ґатунку, крім багатьох київських церков, є іконостаси з церкви Святого Духа в Рогатині у Галичині (середина ХVІІ ст.) та церкви-усипальниці гетьмана Апостола у Великих Сорочинцах (перша половина ХVІІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. ст. є Богородчанський (Манявський) іконостас, який виконано у 1698-1705 рр. майстром Іовом Кондзелевичем.

Досить рано в іконописання потрапляють елементи стилю рококо, що пов’язано з активним використанням учнями лаврської мистецької майстерні в ролі зразків малюнків батьків французького рококо Ватто і Буше, представлених в учнівських альбомних збірниках. Яскравим зразком модернізованого в дусі рококо іконописання і монументального фрескового живопису, для якого характерною була домінантність легких пастельних тонів з особливою любов’ю до рожевого і блакитного, є розписи Андріївської церкви у Києві, виконані О. Андроповим і Г. Левицьким.

На завершення необхідно зазначити, що до кінця ХVІІІ ст. іконопис занепадає.

Основоположниками української школи граверства був рисувальник, гравер і педагог Олександр Тарасович (1640-1727). На межі ХVІІ – ХVІІІ ст. найбільшого розквіту досягла гравюра (вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком малюнка).

До Київської граверської школи належали такі визначні майстри граверської справи, як брати Леонтій та Олександр Тарасовичі, Іван Мирський, Д. Голяховський, А. Козачківський та ін.

Із середини ХVІІІ ст. розвивається граверство в Почаєві. Найкращі почаївські гравери брати Гогемські і Т. Стеблицький поєднали західноєвропейські впливи з традиціями народного орнаменту.

З часом дедалі сильнішими ставали в живописі елементи класицистичного реалізму.

Найяскравіше український портретний живопис виявися в такому жанрі як парсуна (жанр портретного живопису кінця ХVІ - ХVІІ ст., що використовував прийоми іконопису). Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв’язок з іконописом.

Найвидатнішими майстрами українського класицистичного живопису у ХVІІІ ст. були Дмитро Левицький (1735-1822) і Володимир Боровиковський (1757-1825).

У ХVІІ ст. в Україні зароджується пейзажний та побутовий живопис, що був майже до кінця ХVІІІ ст. лише додатком до ікони, портрета або історичного живопису, по суті існуючи в нерозвинутих формах. Лише наприкінці ХVІІІ ст. в Україні з’явилося чимало світських творів, у яких пейзаж та побут зайняли основне місце, оформившись у самостійний жанровий напрям.

4. Свій внесок у національно-культурне відродження України зробили представники образотворчого мистецтва. Так, зокрема художник Карл Брюллов (1799-1852) виховав багато українських майстрів, серед яких були Іван Сошенко, Аполлон Мокрицький, Тарас Шевченко та ін. Першим серед художників, хто відкрив українську природу й українського селянина, був німець за походженням Василь Штернберг (1818-1845).

Проте найяскравішою постаттю українського образотворчого мистецтва 1840-1860 рр. був Тарас Шевченко.

Талант Т. Шевченка як художника виявися в портретному, жанровому, пейзажному та релігійному малярстві. Він пробував себе в скульптурі, різьбі й гравюрі.

Т. Шевченко малював картини, пейзажі й портрети, звертаючись до історії українського народу, його побуту. У Петербурзькій академії мистецтв він створив картини у романтичному стилі «Хлопчик, що ділиться хлібом із собакою» (1840), «Циганки»(1841) та ін.

Шевченко водночас є основоположником реалізму в українському малярстві. Реалізмом відзначається його найбільший за розміром твір олійного живопису «Катерина» (1842), який через драму української дівчини-кріпачки розкриває трагедію самої України. Сценка з життя українського селянина змальована в Картині «Селянська родина» (1843).

Подорожуючи Україною і зібравши багатий матеріал, Т. Шевченко задумав створити серію офортів під назвою «живописна Україна». Проте уявлення про зміст і характер нереалізованого задуму дають офорти «Судна Рада», «Дари в Чигирині», «Старости», «У Києві» та «Видубицький монастир» (з’явилися у Петербурзі у 1844 р.), що відзначаються блискучою технікою, життєвою та історичною правдою.

У живописі другої половини ХІХ ст. сюжети на українські теми знайшли втілення в полотнах Костянтина Олександровича Рутовського (1826-1893). В 1875 р. художник завершив роботу над картиною «Кобзар над Дніпром».

Художня довершеність притаманна картинам співця природи і народного побуту України Миколи Пимоненка (1862-1912). Найбільш відомі його роботи - «Святочне ворожіння», «Весілля в Київській губернії», Сінокіс», «Проводи рекрутів».

Найбільш прикметною в живописі першої половини ХІХ ст. постаттю слід, мабуть визнати колишнього кріпака В. Тропініна. Художник створив узагальнений образ представника українського народу («Українець», припускають, що на портреті зображено Устима Кармелюка), низку портретів селян-кріпаків («Українка», «Молодий український селянин», «Пряля» та ін.). Справжнім шедевром портретного мистецтва є його «Дівчина з Поділля».

Безпосередніми продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка у живописі були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов. Неповторним і самобутнім явищем у світовому мистецтві стала творчість Івана Айвазовського («Чумацька валка», «Комиші на Дніпрі» та ін.). На західноукраїнських землях одним із найвидатніших майстрів живопису був Ю. Брандт («Приборкання дикого коня», «Пісня перемоги», цикл акварелей «Козаки» та ін.).

Великого значення для українського образотворчого мистецтва набув рух передвижників – Товариства пересувних художніх виставок (1870). Одним з основоположників цього руху був Костянтин Трутовський, який присвятив українській тематиці безліч робіт («Майська ніч», «Сорочинський ярмарок», «Танок кріпачок перед поміщиком», «Дівчата біля криниці», «Вибілювання полотна» та ін.).

До передвижників належали талановитий передекспресіоніст Микола Ге (картини філософсько-релігійної тематики: «Христос перед Пілатом», «Розп’яття»), Олександр Литовченко (драматичні сюжети з московської історії «Стрілецький бунт», «Сокольничий»), Микола Ярошенко (портрети та «ідейні» полотна «Крізь життя», «В’язень»), Ілля Рєпін (картини з історії «козацької вольниці» «Мотря Кочубеївна», «Козацькі тили», «Запорожці пишуть листа турецькому султану», «Бокша»), Микола Бондаревський та інші.

У 80-90-х роках провідне місце в образотворчому мистецтві займає українська національна школа пейзажного живопису. На межі століть проявляють свій талант Ф. Красицький («Гість із Запоріжжя», «Свято»), О. Сластьон («Проводи на Січ», «Запорожець»). Своє обдарування в пейзажному живописі проявив Сергій Васильківський (1854-1917). Його полотна «Отара в степу», «Ранок». «Козача левада», «Степ на Україні», «В запорізькому степу», «На Харківщині» - це своєрідний гімн українській природі.

З’являються й нові засоби втілення дійсності в українському живописі – імпресіонізм та символізм. Їх представниками були О. Мурашко («Благая вість», «У кав’ярні»), О. Новаківський («Коляда», натюрморти), Ф. Кричевський («Наречена»), М. Самокиш («Трійка»), І. Труш («Гуцулка з дівчинкою», «Кипариси»), К. Констанді («Бузок», «В люди») та ін.

Яскраві особистості європейського рівня постають у цей час в українському мистецтві. Високий артистизм і символічна манера притаманні творчості Олени Кульчицької (1877-1967).

Яскравий імпресіонізм характерний для творчої манери Івана Труша (1869-1941), картини якого здебільшого присвячені природі та людям Закарпаття. У 1898 р. він створив у Львові Товариство до розвою руської штуки, а в 1905 р. - Товариство прихильників української штуки. Значною подією в культурному житті всієї України стала перша всеукраїнська художня виставка, організована за ініціативою І. Труша в 1905 р. у Львові.

До золотого фонду українського мистецтва увійшли роботи Олекси Новаківського (1872-1935) – однаково майстерні і в стилях імпресіонізму та експресії.

Центральною постаттю в мистецтві початку ХХ ст. є, безумовно, Олександр Мурашко (1875-1919), який передусім майстром психологічного портрета («Похорон Кошового», 1900).

Почесне місце в історії українського мистецтва посідають брати Федір та Василь Кричевські. Федір Кричевський (1879-1947) свій великий талант художника-монументаліста втілив у створення народних образів. Картини «Наречена» (1910), «Три віки» (1913) стали символами вроди та духовної краси української жінки. Василь Кричевський плідно працював як архітектор (будинок Полтавського земства, 1903), театральний художник, графік, оформлювач мистецьких видань («Ілюстрована історія України», 1913).

Одним з найталановитіших графіків Європи ХХ ст. без перебільшення можна назвати Георгія Нарбута (1886-1920). Він створив унікальну ілюстровану українську абетку, зробив ілюстрації до «Енеїди» Котляревського, його графічні ескізи втілені у першій українській гривні. Нарбут – творець українського національного стилю у графіці.

У перше десятиліття ХХ ст. Україна стала одним з центрів авангардного мистецтва. Перші виставки авангардистів відбулися в 1910 р. в Києві та Одесі і лише потім в Петербурзі та Москві.

На початку століття в Києві зароджується феномен творчості Олександра Архипенка (1887-1964). Найвизначнішими постатями українського авангарду цього часу були також Олександр Богомазов (1880-1930), що започаткував в Україні мистецьку течію кубофутуризму, Василь Єрмилов (1894-1967), Олександра Екстер (1882-1949).

5. Модернізм був провідною течією розвитку українського образотворчого мистецтва та архітектури 20-х років. Художник М. Бойчук (1882-1937), поєднуючи в своїй творчості традиції давньоруського і візантійського іконопису, живопису Ренесансу та народного мистецтва, здійснив спробу створити національний художньо монументальний стиль.

М. Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, С. Колос, О. Мизін, О. Павленко, І. Падалка, М. Рокицький та інші).

Разом зі своїми послідовниками майстер створив значні монументально-декоративні розписи ряду громадських споруд в Одесі та Харкові, очолив майстерню монументального мистецтва в Київському художньому інституті.

Радикальніший напрям творчості, що перегукувався з пошуками західних експресіоністів, кубістів та конструктивістів обрали В. Пальмов, В. Меллер, В. Єрмилов, А. Петрицький.

В українському образотворчому мистецтві повоєнного періоду, 1950-1980-ті р., поряд із висвітленням героїзму народу в роки Другої світової війни занадто багато місця займали образ Леніна, тема народу-творця. Тут відомими стали твори М. Божія, М. Дерегуса, В. Касіяна, С. Шипка. Боротьбі проти фашистських загарбників присвячені високохудожні твори «Безсмертя» Т. Голембієвської, «Матері ждуть…» В. Гуріна, «Перемога» О. Лопухова, «Визволення Києва» С. Бесєдіна, «Повернення» В. Костецького. Великої популярності набула картина Т. Яблонської «Хліб», де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

Під час «хрущовської відлиги», кінець 1950-х років – перша половина 1960-х років, стався злет в художньому мистецтві України.

Сучасні події відтворені в картинах Т. Яблонської («Льон»), В. Шаталіна («Ідуть дощі»), В. Чеканюка («Ранок Сибіру»), А. Сафаргаліна («Урожай»), О. Хмельницького («Неходженими стежками»). Історичне минуле висвітлюють картини М. Дерегуса («Степ»), О. Лопухова («Вольниця»). Мальовнича природа України, її міст і сіл показана в пейзажах О. Шовкуненка («Весна», «Зима»), М. Грищенка «Гроза наближається», С. Шипка (серія «Київська сюїта»).

Поряд з полотнами вже відомих майстрів з’явилися цікаві роботи і молодих митців, характерним у творчості яких є різнобарв’я фарб, різноманіття напрямів шкіл. Тут і дивні сюрреалістичні фантазії О. Литвинова, і постекспресіоністичні портрети Є. Тополева.

Водночас зріс інтерес до народної творчості. Так, давні традиції українського народного живопису відроджували Т. Яблонська та В. Зарецький. Вони стали фундаторами фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві, що зберігся та розвився в наступні десятиріччя. Каталізатором відродження національних традицій стала також творчість А. Горської, І. Гончара, С. Білоконя, В. Кушніра, О. Заливахи та ін. Вони розробляли не лише фольклорно-етнографічні мотиви, а робили й прямі виходи в пласт народознавства.

Типова в своїй трагічності доля українського художника Опанаса Івановича Заливахи. Його картини «Пієта» (1962), «Полтавчанка» (1964), «Доля» (1970), «Розлука» (1972), «Дзвонар» (1987) та інші - написані в дусі драматичного символізму.

Сьогодні, в дні національного відродження, дуже важливим є об’єднання зусиль всіх художників. Сучасність презентувала нові імена українських митців образотворчого мистецтва: брати О. і С. Животкови, М. Кривенка, О. Лишена, А. Степаненка, І. Балдуха, П. Андрусів, В. Пасівенко, Г. Стаян та ін.

2.2.4. Змістовний модуль 8.

Дата добавления: 2015-05-09