Феномен козацької культури, пройнятої ідеями бароко 1 страница

Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648–1781 рр.). Запорозь­ке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економіч­ного, політичного і культурного розвитку України. Високорозвинута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI –XVIII ст. і значно впливала на національну самосвідомість українсь­кого народу. Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції укра­їнського народу. Водночас історичні особливості життя Січі по­значилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із утікачів від кріпацтва, національних та релігійних пересліду­вань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості куль­тури і мистецтва власного народу. В зв'язку із переплетенням таких інди­відуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка значно вплинула на розвиток культури всієї України.

Козацька культура – унікальне і неповторне явище, її фено­мен має барокове забарвлення. “Химерний” стиль породже­ний непростими, бурхливими соціально-історичними обставина­ми. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливість – сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного та скороминущого явища, своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вига­док. Звідси – намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний роз­бурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емо­ції. У ньому завжди поряд – добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя та смерть, радість і смуток, У “химерній” бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, ймовірно, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республі­канський устрій, демократичні засади співжиття козацької спіль­ноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство. Запорожці були фаховими воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси – засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.

Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремаль­них ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Бароковість козацтва засвідчувала і складність духовного світу запорожця. Він – то веселий і відчайдушно безтурботний, то – сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запа­льним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч та суперечностей, чеснот і вад. “Сміховий”, бароковий характер козацької культури підтверджу­ється не зовсім серйозною, сповненою іскрометного гумору тра­дицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо.

На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були над­звичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православ­ного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського,Самарського, Мотронинського, Межигірського й інших православних монастирів. Запорожці над­звичайно ревно стежили за “чистотою” віри у своїх рядах. Д.Яворницький зазначав, що у їхньому середовищі ніколи не було ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи спо­відування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами котрих себе вважали. Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійно­сті: кожен козак мав носити “тілесний” хрест, будь-яка вагома справа починалася лише після молитви. Найваж­ливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішува­ли на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців. Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала культові Святого Миколая – захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архістратига Михаїла – глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.

До найстаріших церковних осередків козацтва належить заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Миколаївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і зали­шилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування. Після нормалізації 1734 р. узаємин між козацькою старши­ною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич – він очолив усе запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва – храму Покрови Пресвятої Богоро­диці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за черне­чим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків ви­голошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запо­ріжжі Київському православному митрополиту.

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно піклувався про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виокремити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, котрі за певних обставин опинилися на Січі – приходили самі або ж були звідкись вивезені й уси­новлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учите­лем січової школи вважався ієромонах-уставник, який не лише викладав ази грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здо­ров'ям. Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі зі самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого. Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. Їх ще називали школами “вокальної музики та церковного співу”. Найвідоміший навчальний заклад такого зра­зка – школа в слободі Орловщина (на р. Орелі). У 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мис­тецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Пра­вославної церкви України. З ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича в 1754 р. була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духо­венства у низці запорозьких шкіл викладали випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки полягає у поєднанні духовно-інте­лектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності й мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить вагомий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.

Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу виклада­вся основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку ві­дігравало Правобережжя в культурному житті України того істо­ричного періоду.

В багатогранному та змістовному художньому житті Запоро­зької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби і сурми разом з ударними інструмен­тами використовували як сигнали у походах, боях, а також під час зустрічей послів, гостей. Загони запорозьких козаків, котрі вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську За­порозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в декотрі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври називали набатами, утримували їх у самій Січі. У духовній культурі Козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Упродовж багатовікового періоду на­ціонально-визвольної боротьби український народ поряд з пісня­ми творив думу – героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри. Думи та народні пісні набули активнодійового характеру завдя­ки “кобзарям”, котрі часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство – це своєрідне явище української народної куль­тури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Коб­зарям належить славне місце в історії духовної культури україн­ського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави на­шої Батьківщини поетами і літописцями.

Особливою популярністю в козацькому середовищі користу­валися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника: підстрибуючи у сідлі, він нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи “повзунець”, “яструб”, “присядка” з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів. У січовій музичній школі, де навчали “вокальних муз” і “цер­ковного співу”, були створені спеціальні групи виконавців – лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою “Вертеп” у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козакові-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки та сподівання, близькі українському народові. Усе це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.

Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспі­льно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні ко­зацькі собори. Козацький собор – п'ятиверхий хрещатий храм – типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежу­ється відчуття неподільної єдності конечного та безконечного, склад­ності довкілля. Храм ніби не має стін: вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор — фактично ірраціональний образ сві­ту, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток – церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глухові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.

Отже, культура Козацької держави була багатогранною і са­мобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобан­ня, демократичні настрої козацького середовища визначили ко­лорит козацького розвитку української духовної культури. Ко­зацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII – XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу най­глибший слід.

7.3. Києво-Могилянська академія –важливий осередок ідей Просвітництва

Рівень духовної культури кожного народу визначається насамперед станом освіти і поширенням наукових знань у суспільс­тві. Розвиток їх в Україні у другій половині XVII – кінця XVIII ст. — яскраве свідчення духовного прогресу українського народу.

Вагомим осередком духовної культури була Києво-Могилянська академія. Вона значно впливала не лише на украї­нську, а й на культуру слов'янських народів. Одночасно діяла широка мережа початкових шкіл, народних училищ, гімназій і середніх спеціальних навчальних закладів (колегіумів), де навчалися діти старшин, шляхти і духовенства, а також заможних прошарків міщан, козаків і селян. У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток освіти здійс­нювався на основі загальноросійської реформи. У 1786 р. був затверджений статут народних училищ, котрі поділялися на головні й малі. Головні училища з чотирирічним терміном навчання призначалися для дітей дворян. Їх відкрили у Києві, Чернігові, Харкові, Катеринославі й інших містах. У перших двох класах учні вивчали основи граматики, арифметики, Святого Письма та малювання, третьому і четвертому – загальні роз­діли російської та європейської історії, географіії, фізики, архітек­тури. Малі училища створювали у повітових містах для дітей купців, заможних міщан, урядовців. Їхня навчальна програма відпо­відала першим двом класам головних училищ. Навчальні програми головних і малих народних училищ пе­редбачали обов'язкове вивчення російської, латинської та однієї західноєвропейської мови. На посади вчителів народних училищ призначали випускників Петербурзької учительської семінарії та Києво-Могилянської академії.

На Правобережжі та західноукраїнських землях, що перебу­вали під пануванням Польщі, діяли братські школи. Однак вони поступово втрачали провідну роль у розвитку освіти порівняно з попереднім періодом. На цих землях уряд Речі Посполитої поси­лено провадив політику полонізації українського народу. В Галичині та на Правобережжі існували єзуїтські колегії. Викладали у них польською і латинською мовами. У 1661 р. грамотою короля Яна Казимира Львівська єзуїтська коле­гія була реорганізована в університет. Львівська та Луцька братсь­кі школи значно ослабли, а Кременецька у 30-х роках XVIII ст. припинила діяльність. Після занепаду братських шкіл у Галичині справу розвитку шкільництва перейняли ченці-василіяни. Василіянські школи під­порядковувалися Комісії народної едукації (освіти). У їхнєрозпоря­дження було передано шкільні будинки та майно ліквідованого єзуїтського ордену. Доступ до навчання у таких освітніх закладах мали лише діти шляхти. У школах панувала сувора дисципліна. Надзвичайно велику увагу приділяли релігійному вихованню. Василіянські школи зазнавали сильного полонізаційного впливу.

Після входження Східної Галичини 1772 р. до складу Австрій­ської монархії було здійснено шкільну реформу. Згідно з нею встановлювалось три типи державних шкіл. У Львові було засно­вано трирічну нормальну школу, де навчалися діти шляхти, міщан і духовенства. У великих окружних містах діяли основні школи. У маленьких містечках діти навчались у тривіальних школах. Мовами навчання стали німецька та латинська. З 1787 р. у голов­них і тривіальних школах запроваджено вивчення української мови як місцевої. Однак до кінця століття кількість годин на її вивчен­ня суттєво зменшилась, а нагляд над українським шкільницт­вом передано польським церковним властям.

Початкові школи при церквах і монастирях існували також у Закарпатті, зокрема в Ужгороді, Тибові, Требитові. Навчання в них велося латинською мовою. Школи з українською мовою викладання функціонували лише у кількох населених пунктах – Ужгороді, селах Парич, Будевля. У них навчалися діти заможних селян, міських ремісників нижчого духовенства.

У розвитку освіти в Україні важлива роль належала колегіу­мам – середнім навчальним закладам, котрі здійснювали підготовку служителів релігійного культу, службовців державних установ, учителів початкових класів. У колегіумах навчалися переважно діти старшин, духовенства, заможних міщан і козаків. У Чернігові 1700 р. було відкрито Малоросійський колегіум, де навчання тривало шість років. Викладали у колегіумі слов'янською, польською та латинською мовами, вивчали також грецьку. Переяславський колегіум почав працювати 1738 р. Його завдання зводилось до підготовки духовенства для церков Правобережної України. У 1751 р. тут певний час викладав по­етику славетний український мандрівний філософ і поет Г.Сковорода. Однак складений ним курс лекцій суперечив канонам церкви. Його заборонив місцевий єпископ, тому філософ змуше­ний був залишити викладацьку роботу.

Вагомим освітнім і науковим осередком на Слобожанщині став Харківський колегіум, заснований 1721 р. Навчальна програ­ма колегіуму, подібно до програм Московського університету і Петербурзької академії, містила граматику, піїтику, риторику, філософію, класичні мови, теологію, німецьку та французьку мови. У 1765 р. при Харківському колегіумі були відкриті додаткові класи, де викладали географію, інженерну й артилерійську справи.

Центром освіти і науки, суспільного та культурного життя в Україні (друга половина XVII – XVIII ст.) стала Києво-Могилянська колегія (Рис.1),

Рис. 1. Корпус Києво-Могилянської академії; спудеї академії (гравюра)

яка грамотою Петра І від 26 вересня 1701 р. отримала статус академії. Запозичивши досвід братських шкіл, вона виробила струнку систему організації навчання, що за змістом не поступалася навчальному процесові тодішніх університетів країн Центральної Європи. Курс навчання в академії тривав 12 років. У підготовчий або елементарний клас поступали учні з певним обся­гом знань, навичками читання і письма. У трьох молодших класах вивчали латинську, старослов'янську, українську книжну, грецьку та польську мови. У наступних двох середніх класах учні навчали­ся складати вірші, опановували теорію ораторського мистецтва. Вища частина навчального процесу академії складалася з двох класів: вивчення філософії тривало три роки, а богослов'я — чотири. Вихованці академії оволодівали також знаннями з мате­матики, географії, астрономії, архітектури. Відомості з історії культури викладалися в курсах піїтики, риторики, філософії, богослов'я. Завдяки потужній фінансовій підтримці гетьмана Мазепи Києво-Могилянська академія на початку XVIII ст. стала одним із про­відних науково-освітніх центрів православного світу. В цей період у ній щороку навчалося 2 тис. студентів; переважно діти української шляхти, старшини, духовенства, заможних міщан і козаків. Іноді до неї потрапляли діти селян та міської бідноти.

Навколо академії згуртувалися відомі науковці того часу — І.Гізель, І.Галятовський, Л.Баранович, А.Радиловський, Ф.Сафонович, А. Сатановський, В.Ясинський, С.Полоцький, Е.Славинецький та ін. Науково-просвітницькою діяльністю вони об'єктивно спри­яли розвиткові духовної культури українського народу. Так, дехто з дослідників вважають: відомий “Синопсис” (1674 р.) –короткий нарис історії України і Росії від найдавніших часів до останньої чверті XVII ст., що мав велику популярність, викори­стовувався як офіційний підручник, створив Інокентій Гізель (1600—1683 рр.). Книга розповсюджувалась не лише в Україні та Росії, а й за кордоном, зокрема в грецькому і латинському пе­рекладах. Поважною науковою інституцією була бібліотека Києво-Могилянської академії. Широкі міжнародні контакти дали змогу на високому рівні вкомплектувати її книгозбірню. У XVIII ст. тут фонди налічували 12 тис. томів, чимало рукописних матеріалів. Значну частину книгозбірні становили також власні видання ви­кладачів академії, а також праці відомих церковних діячів і вчених. Академія підтримувала тісні контакти з багатьма навчальними закладами Європи. Її учні часто продовжували навчання у захід­ноєвропейських університетах. Багато українських письменників і вчених, котрі виховувались і здобули освіту в Києво-Могилянській академії, переїхали до Росії та працювали там на ниві духовної культури. З-поміж них — відомі діячі української культури і науки Єпифаній Славинецький, один з найвідоміших учених того часу, автор греко-слов'яно-латинського “Лексикону” і “Словника малозро­зумілих слів” у Святому Письмі; Симеон Полоцький (1629 – 1680 рр.), викладач у патріаршій школі; вихованець і діяч Київської академії, який 1687 р. заснував у Москві Слов'яно-греко-латинську академію, учитель царських дітей; Данило Туптало (1651–1709 рр.), син київського сотника Сави, якого часто називали Тупталенко, видатний проповідник, з 1702 р. – Ростовський митрополит (Димитрій Ростовський), автор оповідань про чудеса Пресвятої Богоро­диці у Чернігівському монастирі, нової редакції збірні “Четьї Мінеї”, окремих літописних і драматичних творів; Стефан Яворський (1658—1722, уродженець Галичини), вихованець і вчи­тель Києво-Могилянської академії, котрий 1700 р. став митрополи­том; Феофан Прокопович (1681–1736 рр.), викладач піїтики та риторики в Києво-Могилянській академії (її ректор з 1710 р.), з переїздом до Москви — помічник Петра І у його реформаторсь­кій діяльності; Георгій Кониський (1717–1795 рр.), викладач ака­демії, автор курсу “Правила поетичного мистецтва”, згодом Біло­руський архієпископ та член Московського синоду. Вихованці Києво-Могилянської академії стали організаторами багатьох духовних училищ у Росії — Москві, Архангельську, В'ятці, Рязані, Костромі, Суздалі. (Рис. 2)

Рис. 2 Феофан Пропокович

У другій половині XVII — першій половині XVIII ст. відчувався значний вплив української думки, літератури й узагалі культури на процес європеїзації росій­ської культури. Києво-Могилянська академія навчальною та нау­ковою діяльністю піднесла українську науково-освітню традицію того часу на європейський рівень.

Києво-Могилянська академія була головним усередком поширення ідей європейського Просвітництва, котрі приблизно з останньої чверті ХVIII ст. виразно заявляють про себе в українському культурному процесі. Українське Просвітництво з європейським єднало прагнення боротьби зі закостенілими порядками, кріпацтвом, самодержавством та іншими видами гноблення. Просвітники, лотримуючись природного права людини на особисту свободу і рівність перед законом, виступали за народні повстання й інтереси селян, поширювали думки про необхідність піднесення освітнього рівня широких верств населення, політичного добробуту народу. Вони вірили у надзвичайні можливості розуму, його перетворювальну силу, науковий прогрес, вважаючи рушійною силою історичного розвитку й умовою торжества розуму поширення передових ідей, знань, поліпшення морального стану суспільства. Просвітники прагнули розкріпачити розум людей, сприяючи їхньому політичному розкріпаченню. Цим вони відрізняються від “просвітителів”, котрими є всі носії освіти й прогресу. Певну популярність мала також ідея “освіченої монархії”, але її розвивали переважно українські просвітники, які у зв’язку з тими чи іншими обставинами опинялися на службі при російському імператорському дворі, у російських державних установах, за кордоном.

Викладачі та випускники Києво-Могилянської академії стали першими носіями ідей Просвітництва в Україні. До найяскравіших його представників належить Феофан Прокопович (Теофан, справжнє ім’я – єлизар, 1681–1736 рр.)–видатний церковний та громадський діяч, письменник, учений-енциклопедист, викладач піїтики та риторики в Києво-Могилянській академії, її ректор з 1710 р. Він навчався у Римі, самотужки подорожував Європою, де ознайомився з ідеями гуманізму, Реформації та Просвітництва, котрі згодом проповідував упродовж життя. Він першим в Україні почав пропагувати філософію Р.Декарта, Дж.Локка, Ф.Бекона, Б.Спінози, Т.Гоббса, закликаючи для досягнення істини торувати шлях знань. Людина, на думку Феофана Прокоповича, велика і славна своїм розумом; основою її діяльності має стати активність, чесність, сумління. Вивчаючи різноманітні філософські теорії, він висловлював цікаві погляди. Наприклад, йому належить думка про те, що коли виникають суперечності між текстами Святого Письма і даними науки, то варто дотримуватись науки, для якої Святе Письмо не може бути перешкодою.

У 1716 р. мислитель за викликом Петра І переїхав до Петербурга. Учений відіграв велику роль у втіленні ідей Просвітництва в Росії: сприяв розвитку освіти; брав участь у створенні Академії наук; один з перших ввів наукові спостереження, використовував мікроскоп і телескоп. У політично-філософських трактатах “Слово про власть і честь царську” (1718 р.) і “Правда волі монаршої” (1722 р.) розвинув ідею “освіченого абсолютизму”, дотримуючись вчення про “природне право” і “суспільний договір”.

Випускником Києво-Могилянської академії був також Григорій (Юрій) Кониський (1717–1795) – відомий український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч. У Києво-Могилянській академії викладав піїтику, риторику, філософію. У 1751 р. (за іншими даними – 1752 р.) став її ректором, згодом – Білоруським архієпископом, членом Московського синоду. Автор курву Правила поетичного мистецтва, двох рукописних курсів філософії, опублікованих окремими виданнями 1892 р. Написав низку історичних праць. Відстоював інтереси Православної церкви, виступав проти унії, за повернення уніатів до православ’я Г.Кониському належить чимало віршів у стилі бароко, проповідей у класицистичному стилі, драма “Воскресіння з мертвих”: до неї долучено п’ять інтермедій соціально-побутового змісту, де звучить народна мова, народний гумор. Розвивав ідеї словянської єдності й самобутності руської історії та культури. Окремі дослідники приписують йому авторство визначного історико-політичного твору “Історія русів”. Уся діяльність і творчість Г.Кониського може слугувати прикладом культурної єдності слов’янських народів.

Знаний представник українського Просвітництва, який зробив вагомий внесок в історію всієї духовної культури українського народу, – Григорій Сковорода (1722–1794) – мислитель, філософ, гуманіст, просвітитель, письменник, музикант, лінгвіст, педагог. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели у Петербурзі, відвідав низку країн Європи. У 1715 р. повернувся в Україну. Тривалий час працював домашнім вчителем, а згодом – викладачем Переяславського та Харківського колегіумів. Однак світська і церковна влада переслідували мислителя за його філософські вчення, розбіжне з офіційними поглядами Православної церкви, у зв’язку з чим він був змушений 1769 р. остаточно залишити педагогічну діяльність.

Філософські вчення Г. Сковорода об’єктивно спрямував на утвердження ідей гуманізму, добра, соціальної справедливості. На думку мислителя, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звільнення людини. У його творчості виразно звучать антиклерикальні мотиви, що також було в дусі доби Просвітництва.

В історії української науки Г. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окремої специфічної сфери буття, де все божественне існує в символічній формі. Він висунув теорію трьох світів: перший (“макрокосмос”)–уособлює природу, другий – “мікрокосмос”, третій – символічний світ, або Біблія. Між “макрокосмосом” (природою) та “мікрокосмосом” (людиною) є гармонія, але не сама собою. Вона залежить від вміння людини розшифрувати символи Біблії. Саме у цьому (третьому) світі живе людина. Його складові частинки – мова, міф, релігія, наука, мистецтво. Це – світ, що уособлює Бога. Він повинен допомогти людині пізнати себе, власне місце і роль у навколишньому середовищі, пізнати божественне у собі. Через самопізнання прокладається шлях до людського щастя. У символічній концепції Г.Сковороди чітко сформулював просвітницьку ідею штучного походження культури.

У вченні Г.Сковороди рельєфно простежуються риси української ментальності: кордо центризм (серце як єство людського духу); екзистенціально-індивідуальна множинність світу (“три світи”); “антеїстична традиція” (“сродна праця”), що є характерні ознаки української культури. Його основні праці – поетична збірка “Сад бежественных пєсень”, зібрання моралістичних фабул “Басни Харьковскіе”, близько п’ятнадцяти філософських трактатів та діалогів. Серед них – “Наркісс”, “Розговор п’яти путников о истинном щастьі”, “Алфавіт, или Букварь мира” та ін.

Серед просвітників-випускників Києво-Могилянської академії були перекладачі, публіцисти, літератори, у тому числі М.Мотоніс, В.Рубан, Г.Полетика, Я.Козельський. Особливо прославився знанням мов і перекладацькою діяльністю Григорій Полетика (1725–1784рр.), який походив з козацько-старшинського роду Полетик. У 1745 р. він закінчив Києво-Могилянську академію, згодом працював перекладачем з латинської та німецької мов у Петербурзькій академії наук. Г. Полетика обстоював автономний устрій Лівобережної України та права українського шляхетства. Інтерес викликає виданий ним 1763 р. “Словарь на шести языках”. Низка істориків (О.Лазаревський, В.Горленко, І.Борщак) вважають, що Г.Полетика разом із сином були авторами “Історії Русів”.

Суспільний ідеал просвітники формували на засадах ідей свободи, рівності й власності. Визнавалася концепція розумного егоїзму, філософське підґрунтя якої розробив Я.Козельський у праці “Філософські речення”. Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Українські просвітники висували цікаві думки й стосовно суспільного прогресу. Наприклад, С. Десницький сформував ідею, що в основі суспільного розвитку покладено наявне в людині від природи повсякчасне прагнення до “вищого стану”, досконалості. Йому належить концепція згідно з якою під час історичного процесу змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. Зі своєї філософії історії мислитель доходить висновку, що суспільні явища потрібно досліджувати відповідно до стану народів. Основою та метою суспільного розвитку постає природа, відтак суспільні закони мають випливати з природного права. С.Десницький закликав змінити феодальний лад, дотримуючись засад розуму і природного права.

Дата добавления: 2015-05-09