Феномен козацької культури, пройнятої ідеями бароко 2 страница

Упродовж другої половини ХVІІ–пешої половини XVIII ст. українська думка, література й узагалі культура значно вплинула на процес європизації російської культури. Випускники Києво-Могилянської академії створили в Петербурзі гурток «Зібрання, яке дбає про переклад іноземних книг російською мовою» на чолі з Г.Козицьким. За 15 років (від 1768 до 1783 рр.) вони видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро.

В Україні просвітники організовували у власних маєтках гуртки вчених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Особливого значення діяльність цих гуртків набула під час правління «філософа на троні» – Катерини II. коли роль Києво-Могилянської академії було зведено до звичайного училеща і закрито Харківський, Переяславський та Чернігівський колегіуми. У с. Попівці на Сумщині в маєтку О.Паліцина виник гурток «Попівська академія». Тут вивчали твори французьких просвітників і постала ідея створення Харківського університету 1805 р. Подібний гурток діяв у маєтку В.Пассека у Кременчуці.

Вагома роль у поширенні ідей Просвітництва в Україні належить Василеві Каразіну (1773–1843 pp.) – вченому, винахіднику, громадському діячеві. Основним засобом для перетворень у країні В.Каразін вважав освіту народу і відтак розгорнув бурхливу діяльність з організації освіти у країні. Не маючи підтримки багатьом своїм ідеям у столиці, він вирішив утілити омріяні плани у власному маєтку в с. Кручик Слобідсько-Української губернії, де й заснував школу для селянських дітей.

В.Каразін вирізнявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук і впровадженням їх досягнень у життя. За широту наукових інтересів, практичну діяльність у багатьох галузях знань сучасники називали В.Каразіна «українським Ломоносовим». Учений освоював та вирощував нові види сільськогосподарських культур, вивчав вплив лісосмуг на клімат і родючість грунтів, здійснював досліди з виготовлення хімічних добрив, домагався створення мережі метеостанцій. Він отримав чудові результати у виготовленні концентратів і консервування м'яса та овочів, виготовляти цемент, лікарські препарати, вніс пропозиції у шовківництво, спроектував систему безпечного парового опалення. В.Каразін – перший науковий публіцист в Україні, автор понад 60 праць з різних галузей наук. Він був членом відомого своїм вільнодумством Вільного товариства російської словесності, а певний час – навіть його віце-президентом. У Харкові очолював створене ним Філологічне товариство, що мало на меті посилення досягнень передової науки і техніки.

Києво-Могилянська академія та її вихованці своєю навчальною і| науковою діяльність піднесли українську науково-всесвітню традицію того часу на європейський рівень. Їм належить величезна роль у розвитку в Україні закладів вищої освіти, поширенні знань серед народу.

Важливим осередком освіти і науки в Західній Україні став Львівський університет, відкритий – 1661р. У ньому діяло чотири факультети: філософський, теологічний, юридичний і медичний. Викладали латинською мовою. Зі встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Декретом цісаря Йосифа II при Львівському університеті у 1787 р. було утворено вищу школу з українською мовою викладання – Український інститут (Studium Retenun) У навчальний процес було запроваджено викладання української мови. Першим професором філософії, хто викладав цей предмет українською мовою був Петро Лодій (1766–1829 рр.). Він також викладав тут логіку, метафізику, моральну філософію, був професором математики й нумізматики. Потім П. Лодія запросили на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів. У власні наукові твори він вводив русько-слов'янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з

логіки «Логічні настанови» (1815 р.), що отримав високу оцінку у наукової громадськості. З 1790р. діяльність Українського інституту підпорядковувалась консенсусу – австрійській урядовій настанові, що відила питаннями освіти. Проіснував інститут до 1805 р.

Вагомим осередком освіти і науки в Західній Україні був Львівський університет, відкритий 1661 р. грамотою короля Яна II Казимира. Тут діяли чотири факультети: філософсь­кий, теологічний, юридичний і медичний. Викладали латинською мовою. Зі встановленням у Галичині австрійського панування (1772 р.) в університеті відбулися певні зміни. Австрій­ський уряд дозволив існування в ньому окремих кафедр, котрі увійшли до так званого Українського інституту (Студіум Рутенум). Діяльність цієї структури суворо регламентувалася. У навчальний процес 1787 р. було запроваджено викладання української мови. Однак усі предмети в університеті викладали лише німецькою або польською мовами. З 1790 р. його діяльність під­порядковувалась консенсу – австрійській урядовій установі, що відала питаннями освіти. Проіснував інститут до 1805 р. У Львівському університеті працювали знані на той час учені – історик К.Несєцький, математики Ф.Гродзіцький і Т.Секержинський, відомий діяч освіти і письменник Р.Пірамович, гро­мадський діяч, письменник, філософ І.Красіцький. Чимало вихованців університету й інших львівських шкіл навчалися в Києво-Могилянській академії. Окремі з них – Ф.Лопатинський, Я.Заблоцький, М.Слотвинський, Я.Богомоловський, А.Вертіс-Каменський згодом викладали у Московській академії та Петербурзькій семінарії. Університет підтримував зв'язки з науковими і культурними за­кладами України, зокрема з Києво-Могилянською академією, Чер­нігівським, Харківським і Переяславським колегіумами.

Ситуацію в освітньому житті галичан суттєво змінило засну­вання австрійською імператрицею Марією Терезією 1776 р. у Відні Греко-католицької генеральної семінарії (так званий Барбарерум – заснований при церкві Святої Варвари); 29 юнаків з Гали­чини отримали змогу навчатися у Барбарерумі щорічно. Згодом випускниками семінарії стало чимало церковних ієрархів, учених, письменників. Відкриття у Львові 1783 р. Греко-католицької духовної семіна­рії знаменувало початок створення першої вищої теологічної школи для галицьких українців. Згодом цей навчальний заклад перетворився на осередок навчально-культурного відродження українства Гали­чини. У Мукачеве на Закарпатті 1744 р. теж було відкрито Греко-католицьку духовну семінарію. Пізніше її перенесли в Ужгород, і на її основі утворили навчальний заклад для підготовки вчителів (60-ті роки XVIII ст.).

Поряд з історичними дослідженнями вчені України зосереджу­вали увагу на складних питаннях астрономії, математики, меди­цини, географії. Так, І.Галятовський намагався роз­крити причину таких природних явищ, як сонячне і місячне за­темнення, хмарність, дощ, вітер, блискавка тощо. Є. Славинецький переклав слов'янською мовою посібників з астрономії Везалія, зокрема його книгу “Космографія”, яку ви­вчали в медичних колегіумах. У 1707–1708 pp. Ф. Прокопович уклав курс лекцій з арифметики та геометрії для слухачів Києво-Моги­лянської академії.

У XVІІІ ст. поширилися медичні знання. З'явилася низка лікарів-українців, котрі отримали вчений ступінь доктора медицини – І.Полетика, М.Кружень, П.Погорецький, Н.Максимович, І.Руцький, О.Шумлянський, М.Тереховський, І.Данилевський та ін. У м. Лубни 1707 р. відкрилася перша в Україні польова аптека, а 1787 р. в Єлисаветграді – перша медична школа, де лікування в госпіталі поєднували з вивченням медицини. Діяльність українських лікарів була спрямована на пошуки засобів і методів боротьби з епідемічними захворюваннями. Наприклад, Є.Мухін запровадив віспощеплення та різні запобіжні засоби боротьби з холерою. Знаменитий епідеміолог Д.Самойлович не лише описав епідемію чуми, яка спалахнула у Херсоні та Кременчуці 1784 р., а й виклав методи її запобігання, що схва­льно сприйняли іноземні академії. У 1795 р. Амбодик-Максимович опублікував перший вітчизня­ний підручник з ботаніки. Він також був автором першого кла­сичного спеціалізованого посібника “Врачебное веществословие, или описание целительных растений”.

У розвитку освіти й культури в Україні важлива роль належа­ла книгодрукуванню. У другій половині XVII – середині XVIII ст. в Україні функціонувало 13 друкарень. Провідна роль належала друкарні Києво-Печерського монастиря, її видання розповсюджу­валися не лише в Україні, Росії, Білорусі, а й у Молдові, Болгарії, Сербії, інших країнах. Одночасно діяли друкарні у Новгороді-Сіверському, Чернігові. Однак, згідно з указом Петра І (5 жовтня 1720 p.), друк у Києво-Печерській і Чернігівській монастирських друкарнях мав відповідати російським вимогам. Було заборонено книгодруку­вання “особливим наріччям”, мала виправлятися різниця між місце­вим діалектом і текстами російською мовою.

Кілька друкарень існувало на західноукраїнських землях. Най­потужнішою з-поміж них була друкарня А.Пілєра. Вона видавала літературу німецькою, латинською, французькою, українською, польською, грецькою, єврейською мовами. До 1800 р. тут було видано понад 250 книжок. Французькою мовою друкувалася “Львів­ська газета”, яка призначалася для урядових службовців і ари­стократичних кіл.

Важливою подією в історії видавничої справи стало запрова­дження “гражданського” шрифту, що сприяло збільшенню публі­кацій офіційних паперів і світських видань. Першу в Україні друкарню з таким шрифтом засновано 1764 р. у Єлисаветграді. Друкарні з “гражданським” шрифтом згодом були заснова­ні в Києві, Харкові, Катеринославі, Миколаєві, Чернігові, Жито­мирі, Кам'янці-Подільському, Бердичеві. Запровадження нового шрифту в книгодрукуванні різко роз­межувало церковну та світську літературу. Кирилиця призначалася для друкування лише церковних книг, а “гражданка” — для світ­ських видань. Таке розмежування звільнило світську літературу з-під впливу церкви і сприяло розвиткові народної літератури та мови. Натомість у Західній Україні введення кирилиці для світсь­ких друків затрималося аж до середини XIX ст.

7.4. Література, театральне мистецтво і музична культура

З другої половини XVII ст. почався період піднесення літе­ратурної творчості, її ідейної та естетичної переорієнтації. Характерні ознаки літератури нового часу такі:

–зберігся зв'язок літератури з релігійним світоглядом;

–мистецтво слова, зокрема література, поступово ставало самостійною галуззю творчості;

–все вираз­ніше виявлялися світські й естетичні функції літератури, вироб­лялися нові форми і способи художньо-словесного зображення;

–основна увага письменників зосереджувалася на людині, а також її зв'язку з Богом, утверджувалися нові жанри художньої літера­тури, що розвивались під впливом соціально-економічних і куль­турно-освітніх умов.

Друга половина XVII ст. – це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який належав до основних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI – середині XVIII ст. Замість простої гармонійності ренесансу в літературній традиції бароко панувала ускладненість. Антропоцентричність відсунулась на другий план, і культура частково повернулася до теоцентризму. Динаміка і рухливість літературного бароко виявилася у прагнен­ні авторів до напруги, авантюри, антитез, мистецької гри, нама­ганні схвилювати, занепокоїти читача. Звідси – пристрасть до гіпербол, парадоксів, гротеску. Твори переобмежені мистецькими прикрасами, оригінальними чудернацтвами. Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іме­нами К.Транквіліона-Ставровецького, І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галятовського, П.Мамки, Г.Сковороди та інших видатних письменни­ків і філософів. Дуже представницька й багата барокова віршована поезія. Специфіка декоративного віршування полягала у механі­чному пересуванні з рядка в рядок, з місця на місце вишуканих, урочисто вагомих слів.

Дуже популярною була збірка барокової поезії К.Транквіліона-Ставровецького “Перло многоцінноє” (1646 p.). Розвивалася й епічна поезія. Окремі твори описували історичні події: битви під Хотином, Берестечком, Віднем. З-поміж авторів епічної поезії релі­гійного змісту відомий І.Максимович, автор великої (на 23 тис рядків) поеми “Богородице Діво” (1707 p.), С.Мокрієвич, відомий поет-перекладач біблійних текстів. “Дидактичний” (повчальний) епос представлений поемами С.Климовського “О правосуддю, правді і бодрости” й “О смиренії височайших”. Значного поширення та популярності набула сатирична віршо­вана література. Визнання отримав рукописний збірник поезії Климентія Зінов'єва, куди увійшло 370 віршів. Поет висту­пав проти жадоби збагачення, визискування убогих, про­славляв чесну працю хлібороба і ремісника. До речі, в поезіях К.Зінов'єва багато запозичень із тогочасної розмовної ук­раїнської мови. Сатирично-гумористичні вірші І. Некрашевича “Ярмарок” і “Сповідь” відтворювали колоритні побутові сцени, критикували окремі явища та суспільні недоречності.

Найширшою гілкою барокової літератури стали твори з ре­лігійним забарвленням, церковні проповіді тощо. Теоретиком про­повідницької майстерності був Й.Галятовський, автор “Науки або способу зложеня казаня”. Великі збірки проповідей “Огородок Марії Богородиці” (1676 р.) і “Вінець Христов” (1688) видав А.Радивиловський. Уславленими проповідники – єпископи Л.Баранович, автор збірок “Меч духовний” (1666 р.) і “Труби словес пррповідних”, святий Д.Туптало, С.Яворський, Ф.Прокопович та ін. Головним завданням ораторсько-проповідницької прози було роз'яснення християнської догматики і моралі. Проповіді високо оцінювали доброчинні діяння людей — вірність ідеям православ'я, прагнення до миру, злагоди та спокою. Одночасно вони викри­вали людські вади: заздрість, підступність, зрадливість, лицемір­ство, невдячність, жадобу, моральну розпусту. Барокову літературну традицію представляють також диску­сійно-полемічні твори — трактати, діалоги, диспути, памфлети. З-поміж їхніхтворців – церковні діячі, письменники, вчені, зокре­ма Л.Баранович, Ф.Сафонович. У процесі дискусії полемісти то­ркалися не лише теологічних, а й філософських, соціально-полі­тичних проблем. Помітний слід залишили твори полемічної літератури – “Бесіда” І.Галятовського, “Нова міра старої віри” Л.Барановича.

Від середини XVII ст. у літературі почав культивуватися жанр езопівської байки. Її вивчали у школах, розповсюджували в ру­кописних збірниках. Історико-літературне значення байок поля­гало в тому, що вони привнесли в Україну кращі езопівські сю­жети, сприяли формуванню жанру, який виконав історичну роль у процесі становлення нової української літератури.

Вагоме місце у літературній творчості XVII ст. посідають історико-мемуарні твори. Окрім згадуваного вже “Синопсису” (1764 р.), авторство якого приписується І.Гізелю, варто згадати “Густинський літопис” – працю невідомого автора, переписану монахом Густинського монастиря біля Прилук М.Лосицьким. Події в ньому подані від найдавніших часів у історії України до кінця XVI ст. Розквіт жанру історично-мемуарної прози припадає на другу половину XVII — першу половину XVІІІ ст. Серед історичних тво­рів XVII ст. особливо вирізняються фундаментальні козацькі літописи — “Літопис Самовидця” Г.Грабянки та С.Величка. Цінною пам'яткою української історіографії другої половини XVII ст. вважають “Літопис Самовидця”, який охоплює істори­чні події з 1648 р. до 1702 р. В історичній літературі висловлена думка про те, що автором літопису був козацький старшина Р. Ракушка-Ромаповський. Головна подія літопису — Визвольна вій­на українського народу 1648—1654 pp. проти шляхетської Польщі. Відомим історичним твором був літопис гадяцького полковни­ка і судді Г. Грабянки (р.н.невідомий — 1738 р.), що охоп­лює історичні події періоду від Б.Хмельницького до обрання ге­тьманом Г.Скоропадського (1648—1702 рр.). Літопис Самійла Величка (1670—1728 рр.) “Сказаній о войне козацкой з поляками через Богдана Хмельницкого” — наймонументальніший твір в українській історіографії і за обсягом, і за змістом. Літописець використав величезну кількість документаль­ного матеріалу. С.Величко – виходець із козацького роду, освіту здобув у Київській академії, часто називав себе “істинним сином своєї Батьківщини”. Працюючи канцеляристом Війська Запорозького, С.Величко мав широкий доступ до важливих документів, був добре обізнаний із літописами Самовидця та Грабянки, пра­цями іноземних істориків. Це дало йому змогу створити фундамен­тальний твір, найоригінальніший у тогочасній українській куль­турі. С.Величко втратив за цією роботою зір, але справу життя зумів довести до кінця. Літопис складається з двох томів і охоплює події з 1648 р. до 1700 р. На основі історичних джерел літописець поділяє землі України на Малоросію та Галичину, а історію України розглядає у взаємозв'язках з історією сусідніх народів Польщі, Туреччини, Росії, Румунії й Угорщини. Центральна постать літопису — Богдан Хмельницький, до якого автор ставиться з великою симпатією. Він порівнює його з Олександром Великим. С.Величко з любов'ю описує козацьке військо, а Визвольну війну під проводом Б.Хмель­ницького називає справедливою і святою. Водночас літописець засуджує міжусобну боротьбу після смерті Б.Хмельницького, яка призвела до жахливого руйнування України.

Козацькі літописи значно вплинули на наступні покоління. Вони високо оцінені в науковій літературі XIX – XX ст. І.Франко писав, що, з лі­тературного погляду, це було явище дуже цінне, здатне збудити запал українського народу. Лише у XIX ст. історики оцінили його значення для українського національного відродження. Козацькими літописами цікавився, їх використовував Т.Шев­ченко. Працюючи в київській Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів (1845–1847 рр.), він двічі приїжджав у Моск­ву до О.Бодянського, який був великим знавцем стародавніх ук­раїнських пам'яток і мав їхнє зібрання. Образ Кобзаря навіяний безсмертним твором С.Величка. За першоджерело його використовували чимало українських пись­менників, істориків, починаючи від П.Куліша, М.Костомарова і закінчуючи М.Грушевським та іншими істориками нового часу. Це найцінніша пам'ятка і на честь видатного світоча українсь­кої культури другої половини XVIII ст.

Літературні твори намагалися відображати тогочасну суспіль­но-політичну (суспільну) ситуацію. Так, у 1762 р. С.Дівович написав полемічну поему “Розмова Великоросії з Малоросією”. У ній він обстоював право України на автономію. Таке саме спрямування мали твори Г.Полетики. Цільним джерелом для розуміння психології козацької верхівки були щоденники й записки М.Ханенка, Я.Марковича і П.Орлика.

Вагомий внесок в історію всієї духовної культури українсь­кого народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Сковорода (1722–1794 рр.) – видатний український філософ, мислитель, гуманіст, просвітитель, письменник, лінгвіст, педагог, музикант. Він народився у сім'ї малоземельного козака-підпомічника в с.Чорнухи на Лубенщині. Вищу освіту здобув у Києво-Могилянській академії, майже три роки був співаком придворної капели в Петербурзі, згодом відві­дав низку країн Європи. У 1751 р. Г.Сковорода повернувся на батьківщину. Тривалий час працював домашнім учителем, а відтак – викладачем Переяс­лавського та Харківського колегіумів. Однак світська і церковна влада переслідувала мислителя за його філософське вчення, роз­біжне з офіційними концепціями Православної церкви. Тому він змушений був 1769 р. остаточно залишити педагогічну роботу. (Рис.3)

В розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби “добра” і “зла”. Під “злом” він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність, протилежність “зла” — “добро”, що символізує високі духовні інтереси людини. Отже, філософське вчення українського мисли­теля було об'єктивно спрямоване на утвердження ідей гуманізму, добра, справедливості. Дотримуючись позицій гуманізму, Г.Сковорода обстоював єдність людини і природи. На думку філософа, шлях до людсько­го щастя прокладається через самопізнання. Пізнати себе, за Сковородою, — пізнати божественне у собі. Теорія самопізнання пов'язувалася з ідеєю суспільно корисної “сродної” праці, яка полягала в утвердженні прав кожної людини на щастя відповідно до природних здібностей. На думку філософа, головною умовою поліпшення народного життя є поширення освіти, духовне звіль­нення людини. Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української літе­ратури другої половини XVII ст. Упродовж 1769–1779 pp. він написав 30 байок, об'єднаних у збірку “Басни харьковскія”. У них висловловлено протест проти соціального гніту, високо оцінено моральні якості українських селян: чесність, доброта, працьови­тість, скромність, природний розум. У цих байках знайшли пода­льший розвиток сатиричні традиції давньої української літератури. Талант Г.Сковороди як поета широко розвивався у віршова­них творах, кращі з котрих об'єднані у збірці “Сад божественних песней”. Тут поет постає співцем свободи, прославляє “отця вольності” Богдана Хмельницького, висловлює антимонархічні настрої.

Творчість Г.Сковороди значно впливала на нову українську літературу, яку започаткував Іван Котляревський (1769–1838 рр.). У Петербурзі 1798 р. вийшли друком три частини його знамени­тої поеми “Енеїда”, створеної за мотивами твору давньоримсько­го автора Вергілія. У ній широко використані традиції укра­їнської бурлескної літератури. Поема написана народною мовою, реалістично змальовано побут, соціальні відносини різних верств українського суспільства другої половини XVIII ст. В об­разах Енея і троянців, богів і царів показано колоритні типи селян, козаків, міщан, українських панів, поміщиків, старшин, чиновни­ків і под. У літературній творчості XVIII ст. чільне місце посідають іс­торичні пісні про зраду сотника Сави Чалого, подвиги козацького ватажка С.Палія, зруйнування Запорозької Січі. Герої епічних творів, балад, чумацьких пісень – Морозенко, Богун, Нечай, Самійло Кішка, Маруся Богуславка, козак Голота та інші народні герої. Жанр паломницької літератури XVIII ст. представлений “Странствованієм” В.Барського з описом подорожей Європою, Палестиною та Сирією. Чимало описів подорожей до Святої Землі залишили ченці, представники духовенства.

У XVIII ст. одночасноз відомими раніше вертепом і шкільною драмою з'являються нові види та форми українського сценічного мистецтва, з-поміж котрих провідне місце належало театру. Проб­леми теорії та практики драми розробив у “Поетиці” Ф.Прокопович. Він звертався до досвіду Есхіла, Арістофана, Плавта, Теренція й інших античних драматургів. Шкільна драма, що набула значного поширення, за характером залишалася переважно релі­гійно-повчальною. Однак вона зверталася і до історико-патріотичної тематики. Студенти Києво-Могилянської академії, Харків­ського, Чернігівського та Переяславського колегіуму, де головно зосереджувалося літературне і мистецьке життя, ставили виставу за трагікомедією Ф.Прокоповича “Володимир”, історичні драми М.Козачинського, “Комедійну дію” М.Довгалевського. На основі образів минулого у цих виставах розкривалися проблеми тогоча­сного політичного та культурного розвитку. Загалом збереглося 30 драм з того часу. Значної популярності досягли інтермедії (короткі одноактні ви­стави), які виконувалися між частинами шкільної драми. У них зо­бражено сцени сатиричного забарвлення з життя селян, козаків, міщан. Мова “акторів” насичена прислів'ями та приказками. Разом з позитивними рисами, притаманними народу, викри­вались негативні риси представників старшин і духовенства, їхня зажерливість або розпуста. В окремих інтермедіях висловлювався протест проти релігійних утисків. У другій половині XVІІ ст. інтер­медії перетворилися на самостійні й одноактні комедійні п'єси, що витіснили на другий план шкільну драму.

В другій половині ХУІІ – XVIII ст. подальшого розвитку досягнув ляльковий театр-вертеп. Вертепні вистави зазвичай супроводжували торги, ярмарки, свята. Популяризації театру-вертепу в народі сприяли мандрівні дяки – студенти Києво-Могилянської академії. Вертепна драма поділялася на дві частини: спочатку розігру­валася традиційна різдвяна драма – легенда про народження Христа. Друга – народно-побутова частина вертепного дійства – мала світський характер і складалася з окремих побутових сцен, наповнених характерним українським гумором. Побутові сцени становили основу інтермедій, тісно пов'язаних із розвитком шкі­льного театру та шкільної драми. Завдяки жанру інтермедії на сцену проникали українська мова й пісня. У діалогах звучали одвічні прагнення народних мас до свободи та рівності. Вертепні вистави й інтермедії сприяли розвитку українського народного комерцій­ного театру. Подальший розвиток сценічного мистецтва привів до виник­нення нової форми народного театру, де ярмаркові вистави переносились до своєрідної конструкції приміщення-балагана. Театр-балада поєднував елементи мистецтва лицедіїв, народної драми і шкільного театру. До його репертуару належали твори українських та іноземних авторів, п'єси, інтермедії. Так, мала успіх п'єса Г.Кониського “Воскресіння мертвих”.

На зразок театру російського дворянства у XVIII ст. україн­ські магнати створили кріпацький театр. У театральних видовищах, котрі влаштовували у маєтках феодали, акторами були кріпаки. Кріпацькі трупи ставили п'єси українською та російською мовами, до їхнього репертуару входили оперні й балетні вистави. Усе це засвідчувало розвиток народного сценічного і хорового мистецтва.

Зародження професійного театру в Україні припадає на кі­нець XVIII ст. Першим постійним театром став Харківський, за­снований 1798 р. У його репертуарі були “Недоросток” Д.Фонвізіна, “Мельник-чаклун” О.Аблесимова, “Наніна” Вольтера та ін. Подібні фахові трупи виникли і в інших містах. Безумовно, виконавська майстерність акторів не завжди була високою, але їхня діяльність створювала відповідний ґрунт, на якому розбудовувався український фаховий театр. Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична куль­тура українського народу. В народній музиці удосконалювались насамперед пісенні й танцювальні жанри. Значно поширились обрядові, родинно-побутові й ліричні пісні, а також народ­ні танці — метелиці, гопаки, козачки тощо. Продовжувала розви­ватися народна інструментальна музика. Її творці та виконавці — кобзарі, лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об'єднувалися в ан­самблі (троїсті музики) для виступів на святах, весіллях. У другій половині XVII ст. виникли своєрідні фахові цехи музикантів. У 1652 р. Б.Хмельницький видав універсал про ство­рення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали видавали й козацькі полковники. Упродовж XVII ст. музичні цехи виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові й інших мі­стах. Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті церемонії, військові походи, панські розваги. Їхній репер­туар складався з військових маршів, народної танцювальної та інструментальної музики. Мелодії кантів – багатоголосих пісенних творів – слугували джерелом для розвитку культової музики.
Особливо відчутний їхній вплив на хоровий жанр – партесний концерт. Видатний український композитор і теоретик партесного жанру М.Дилецький (1650–1723 pp.) обстоював метод створення духов­них гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад мелодію поширеного тоді канта “Радуйся, радость свою воспіваю”. Партесний концерт став своєрідним виявом стилю українського бароко в музиці. Видатними виконавцями у цьому жанрі в Укра­їні стали Олекса Лешковський, Клим Коновський, Василь Пікулинський, Іван Калейда та ін.

У музичному мистецтві значна роль належа­ла фаховій освіті. Вона здійснювалася на основі теоретичних праць композитора М.Дилецького, зокрема його “Граматики музикаль­ної”, що узагальнювала практику партесного співу та композиції. Готували музикантів-виконавців, регентів, педагогів-терретиків, композиторів Києво-Могилянська академія та Харківський колегіум, музичні школи, котрі існували при мо­настирях і духовних семінаріях. З метою підготовки освічених музикантів і задоволення по­треб царського двору в м.Глухові на Чернігівщині була створе­на 1738 р. спеціальна музична школа. З її стін вийшло чимало музикантів, з-поміж яких – всесвітньо відомий компо­зитор Дмитро Бортнянський (1751–1825 pp.). Саме з його ім'ям пов'язаний новий етап у розвитку української професійної му­зики. Перу композитора належить 70 концертів, дві літургії, інші хорові твори, де він творчо розвинув традиції партесного та народного виконавського стилів. Пройняті ідеями гуманізму і народно-пісенними мелодіями, вони вирізняються високим рів­нем фаховості. Д. Бортнянський – автор опер “Креонт”, “Алкід”, “Квінт Фабій”, “Сокіл”, “Син-суперник”, “Свято сень­йора”, написаних італійською та французькою мовами. Окрім того, композитор плідно працював для фортепіано, інструмен­тальних ансамблів, започаткував жанр камерної кон­цертної симфонії. (Рис. 2)

Рис. 2. Дмитро Бортнянський

Випускниками Глухівської музичної школи були відомі укра­їнські композитори Максим Березовський (1745—1777 pp.) і Артемій Ведель (1776—1808 pp.), автори багатьох церковних музичних творів. Вони, а також Д.Бортнянський вважаються творцями української духов­ної класичної музики.

В історії української музики вагома роль належала сольній пісні з інструментальним супроводом — пісні-романсу, а також канті — побутовій пісні для триголосного ансамблю або хору. Ви­датними творцями пісень були Г.Сковорода, З.Дзюбаревич, С.Климовський, О.Падальський, І.Бакинський, Я.Семержинський та ін. (Рис. 3)

Рис. 3. Григорій Сковорода

Дата добавления: 2015-05-09