Афанасьєв-чужбинський Олександр

(1816 – 1875)

Справжнє прізвище Афанасьєв. Письменник, етнограф, історик, мовознавець, перекладач. Народився в родині дрібного поміщика в с. Ісківні на Полтавщині. Яскравий представник української романтичної поезії середини ХІХ ст. Автор вірша «Скажи мені правду, мій любий козаче», який набув статусу народної пісні. Супроводжував Тараса Шевченка у подорожі Лівобережною Україною у 1845 – 1846. Певний час працював у канцелярії воронезького губернатора. Редагував неофіційну частину «Воронежских губернских новостей». Як поет дебютував у часописі «Современник» віршем «Кольцо». Мешкав у Петербурзі, де перекладав, займався журналістикою. Був завідувачем Петропавлівського музею. Був інспектором грамотності Балтійського флоту. Неперевершений романтик, а укладений ним переважно на матеріалах живої мови «Словарь малорусского наречия» відбив говірки Чернігівщини і Харківщини.

БЕЗБОРОДЬКО ОЛЕКСАНДР

(1747 – 1799)

Народився у м. Глухові Чернігівської губернії. Його батько служив генеральним писарем.

З воцарінням на престолі Павла I у кар’єрі Безбородька відкрилася нова сторінка. Його єдиного із всіх катерининських міністрів не відправили у відставку. Більше того, за найвищим повелінням у 1797 році він став сенатором, «найсвітлішим князем» та державним канцлером. Олександр Андрійович Безбородько став найвидатнішим дипломатом XVIII ст. після графа М.І. Паніна.

Помер, залишивши своїм спадкоємцям найбагатші зібрання живопису (вже в сер. ХIХ ст. 330 оригінальних полотен європейських майстрів було передано в Ермітаж) та інших мистецьких цінностей. Крім того, О.А. Безбородько, який не мав прямих спадкоємців по чоловічій лінії (від морганатичного браку з балериною Каратигіною у нього була дочка), заповідав брату Іллі Безбородьку величезну суму на благодійницькі цілі. На ці гроші (210 000 золотих рублів) було засновано на його батьківщині Ніжинський ліцей. (З 1875 року Iсторико-філософський інститут ім.О.А. Безбородька, з 1920 р. – Педагогічний інститут ім. М.В. Гоголя). У різні роки тут навчалися М. Гоголь, Л. Глібов, В. Забіла, Є. Гребінка... Вже після смерті канцлер Росії «повернувся» на Батьківщину.

БЕРИНДА ПАМВО

(між 1555-1560 – 1632)

(світське ім’я – Павло, народ. в с. Чайковичі, тепер Самбірського р-ну Львів. обл.; похов. у Києві у Києво-Печерській лаврі) – укр. мовознавець, письменник, перекладач, гравер, друкар, педагог. Був високоосвіченою людиною: знав церковнослов’ян., грец., лат. і польс. мови. Належав до гуртка Балабанів, що об’єднував укр. культур.-осв. діячів І-ї пол. ХVII ст. Працював у Стрятинській (1597 – 1605) та Крилоській (1606 – 08, тепер Івано-Франк. обл.) друкарнях. Активний діяч Львів. братства, працював у братських друкарні і школі (1613 – 19), у Львові (до 1613) постригся в ченці. Бл. 1616 його запрошено до Києва для участі у підготовці видання кн. «Анфологіон» (автор передмови). Восени 1619 разом із сином Лукашем та Степаном Бериндою (ймовірно, братом) переїхав до Києва і назавжди оселився в Києво-Печер. лаврі, виконував роботу редактора, перекладача, друкаря, гравера, згодом став гол. друкарем і завідувачем Києво-Печер. друкарні і, можливо, викладав у Київ. братській школі. Як архітипограф, редактор і перекладач брав участь у виданні низки капітальних лаврських друків 20-х pp. ХVII ст. Праця «Лексіконъ славеноросскій и именъ тлъкованіє», що вийшла у світ 1627 з Києво-Печер. друкарні – найвидатніше досягнення староукр. словникарства. Складається з двох частин: «Лексіконъ» – церковнослов’ян.-укр. словник; «Имена свойственная...» – зібрання тлумачень топонімів й антропонімів, а також заг. назв неслов’ян. походження. У пам’ятці майже 7 000 статей (бл. 5000 у 1-й частині, 2000 – у 2-й, у т. ч. бл. 1400 онімів).

БОРТНЯНСЬКИЙ ДМИТРО

(1751 – 1825)

Народився в Глухові. Початкову музичну освіту здобув у Глухівській співацькій школі, яка готувала співаків для придворної хорової капели в Петербурзі. У юному віці його вирізнили з-поміж однолітків за сильний голос і музикальність і забрали до Петербурга в хорову капелу, де він навчався у керівника капели, італійського композитора, аранжувальника Бальдассаре Галуппі. Згодом Галуппі, за вказівкою цариці Єлизавети Петрівни, бере свого вихованця до Італії, де він навчається протягом десяти років у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. В Італії було з успіхом поставлено опери Бортнянського на італійські лібретто «Креонт» (1776), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779). Бортнянський бере участь у діяльності музичної академії в Болоньї. Його опери йшли у венеційському театрі «Сан Бенедетто».

У 28-річному віці Бортнянський повертається в Петербург, де стає придворним капельмейстером, а з 1796 року – керівником придворної капели, складеної майже виключно з вихованців Глухівської співацької школи. 1782 року в Петербурзі вийшла друком його «Херувимська», 1784 року – триголосний хор «Хай виправиться молитва моя». Бортнянський був першим композитором у Росії, музичні твори якого почали виходити друком.

1802 року було засновано Петербурзьке філармонічне товариство, на концертах якого з успіхом виконувалися хори Бортнянського. 1816 року композитора було призначено головним цензором видань духовних творів. Наприкінці життя Бортнянський продовжував писати романси, пісні, кантати.

В останні роки життя Бортнянський працював над підготовкою до видання повного зібрання своїх творів, у яке він вклав майже всі свої кошти, але так і не побачив його. Композиторові вдалося лише видати кращі зі своїх хорових концертів, написаних у молодості, як «Духовні концерти на чотири голоси, створені і знову виправлені Д. Бортнянським».

Бортнянський Дмитро Степанович помер 1825 року в Петербурзі, а повне зібрання його творів у 10 томах вийшло лише 1882 року за редакцією П. Чайковського.

БРАЙЧЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО ЮЛІАНОВИЧ

(1924 – 2001)

Народився у Києві. Після закінчення історико-філологічного факультету Київського університету працював в Інституті археології та Інституті історії Академії наук. У 1960-ті роки досліджував етнічний, соціальний, економічний та культурний розвиток східних слов’ян. Його книги були інтелектуальними бестселерами тієї доби, а лекції їх автора у Клубі творчої молоді в першій половині 1960-х сприяли формуванню переконань чималого числа «шестидесятників».

1966 року Брайчевський пише статтю «Приєднання чи возз’єднання?», у якій із марксистських позицій довів наукову хибність комуністичного міфу про «возз’єднання України з Росією». Унікальність постаті М.Ю. Брайчевського полягає в принциповій і безкомпромісній позиції. Попри звільнення з роботи, переслідування, він не зламався, не каявся, не просив вибачень. Понад п’ятнадцять років бути відлученим від академічних інститутів, працювати у стіл, а ще малювати, перекладати, писати художні твори і поезію.

Наприкінці 1970-х влада змушена капітулювати перед ученим. Він знову працює в Інституті археології, наприкінці 1980-х йому дозволяють захистити докторську дисертацію, виходить друком його монографія «Утвердження християнства на Русі» (раптом виявилося, що у Києві немає жодного настільки компетентного дослідника історії цього феномену). Брайчевський бере активну участь у створенні Народного Руху України, а з перших днів діяльності відновленої Києво-Могилянської академії стає її професором, створює оригінальний підручник історії України. Автор понад 300 наукових праць. По незалежності повернулася цікавість до його наукових досліджень.

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ

(15.05.1891 р. – 10.03.1940 р.)

Народився в Києві. Син професора. Закінчив медичний факультет Київського університету, у 1916 році. Тоді ж став займатися літературою, ніде не друкуючись до 1919 року. В роки 1919 – 1921, проживаючи на Кавказі, писав фельєтони, які зрідка розміщувалися в газетах, вивчав історію театру, інколи виступав в якості актора. В 1921 році переїхав до Москви, де служив в газетах репортером, потім фельєтоністом. В 1922 – 1924 роках, продовжуючи газетну роботу, писав сатиричні повісті і роман «Біла гвардія». У 1925 році, написав п’єсу, яка у 1926 році була поставлена у Московському художньому театрі під назвою «Дні Турбіних» й була заборонена після 289-го показу. Наступна – «Біг» була заборонена після перших репетицій в Московському художньому театрі. Наступна «Кабала Святош» була заборонена відразу і до репетицій не дійшла. В 1930 році був прийнятий в Московський художній театр на посаду режисера, перебуваючи на якій, написав інсценівку «Мертвих душ» Гоголя. В березні 1931 року був прийнятий до акторського складу Московського художнього театру.

ВЕРНАДСЬКИЙ ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ

(12.03.1863 – 6.01.1945)

Природознавець-енциклопедист, геніальний мислитель, українець, який прагнув осягнути суть Всесвіту в цілому. У 1885 закінчив фіз.-мат. факультет Петербурзького університету. В 1917 – 1921 жив і працював в Україні, взяв активну участь у створенні УАН, був її першим президентом (1918 – 1921). У 1922 переїхав до Петрограда. Досліджував основні геохімічні закономірності будови й складу Землі, хімічний склад земної кори, гідросфери, атмосфери, міграцію хімічних елементів у земній корі, роль і значення радіоактивних елементів в її еволюції, розподілив хімічні елементи за їх поширенням в названих шарах Землі.

Ідеї Вернадського про роль живої речовини в житті земної кори стали фундаментом створеної ним науки – біогеохімії. Вернадський – засновник вітчизняної школи геохіміків, основоположник учення про біосферу та ноосферу. Член багатьох академій наук та наукових товариств. Засновник першої наукової бібліотеки в Україні (нині названої його ім’ям).

ВІНГРАНОВСЬКИЙ МИКОЛА

(1936 – 2004рр.)

Поет, прозаїк, кінорежисер, кіноактор, заслужений діяч мистецтв України з 1997 року.

Народився у с. Богопіль м. Первомайська Миколаївської області. У 1960 р. закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії – ВГІК. Лауреат Державної премії України ім.Т. Шевченка (1984 р.). Автор книжок віршів: «Атомні прелюди» (1962 р.), «Сто поезій» (1967 р.), «Поезії» (1971 р.), «На срібнім березі», «Київ» (1982 р.), «Губами теплими і оком золотим» (1984 р.) та ін.; збірок для дітей: «Андрійко-говорійко», «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівка біля вікна», «На добраніч»; повістей: «Первінка», «Сіроманець», «У глибині дощів», «Світ без війни» (1958 р.), «Президент» (1960 р.), «Кінь на вечірній зорі» (1986 р.), «Літо на Десні» (1983 р.), роману «Наливайко» (1991 р.), історичного нарису «Чотирнадцять столиць України» (1997 р.). Ролі в кіно: Іван Орлюк («Повість полум’яних літ», 1961 р.), Дончак («Сейм виходить з берегів», 1962 р.) та ін. Режисер художніх фільмів: «Ескадра повертає на Захід» (1966 р., співавтор), «Берег надії» (1967 р., роль Вацлава Купки), «Дума про Британку» (1970 р., роль Несвятипаски), «Тихі береги» (1973 р.), «Климко» (1984 р.); Режисер документальних фільмів: «Голубі сестри людей» (1966 р.), «Слово про Андрія Малишка» (1983 р.).

ВОВК (ВОЛКОВ) ФЕДІР

(1847 – 1918)

(псевд. – Кондратович Ф., Сірко Ф., Яструбець)

Народився в с. Крячківка тепер Пирятинського р-ну Полтавської обл., помер м. Жлобин, тепер Гомельської обл., Білорусь). Антрополог, етнограф, археолог, фольклорист, публіцист, громадський діяч. Походив із старовинного козацького роду. Навчався у Новоросійському та Київському університетах. У 1874-76 рр. був одним із засновників і дійсним членом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. У різних країнах виходили друком його твори з етнографії і фольклору «Задунайская Сечь по местным воспоминаниям и рассказам» (1883), «Весільні обряди у слов’янських народів» (1890), світове визнання вченому принесла праця «Шлюбний ритуал і обряди на Україні». З 1905 р. переїхав з Парижа до Петербурга. Тут вийшло два томи його енциклопедій «Украинскийнарод в его прошлом и настоящем» (1916). Тут побачили світ дві узагальнюючі праці Ф. Вовка «Этнографические особенностиукраинского народа» та «Антропологические особенности украинского народа». 28 грудня 1917 р. Ф. Вовку було присуджено вчений ступінь доктора географії та антропології.

ГНАТЮК ВОЛОДИМИР

(1871 – 1926)

Історик і теоретик фольклористики, етнограф. Народився в с. Велеснів на Тернопільщині в родині дяка, помер у Львові. Закінчив філософський факультет Львівського університету. Після цього став спочатку вченим секретарем Наукового товариства імені Т. Шевченка, згодом – головою етнографічної комісії товариства. Упродовж 1895-1903 рр. взяв участь у шести наукових експедиціях по Закарпатській Україні, Східній Словаччині, Південній Угорщині. У результаті пошуків виникло шість томів етнографічних матеріалів. У Записках НТШ з’являються етнографічні дослідження «Руські оселі в Бачці» (1898), «Русини Пряшівської єпархії і їх говори» (1900), «Словаки чи русини» (1901). Ним був узагальнений і систематизований багатий фольклорний та етнографічний матеріал: пісні, коломийки, казки, легенди, досліджував народні звичаї, обряди, промисли українців, фахово вивчав етногенез українського народу. Автор праць «Українська народна словесність», «Словацький опришок Яношік в народній поезії», «Народна пожива на Бойківщині». Член-кореспондент Петербурзької академії наук (1902), академік Всеукраїнської академії наук (1924), дійсний член Чеського і Австрійського наукових товариств.

ГРЕКОВ БОРИС ДМИТРОВИЧ

(1882 – 1953)

Народився в Миргороді нині Полтавської обл., помер в Москві. Радянський історик і суспільний діяч, академік АН СССР (1935). Навчався у Варшавському університеті, згодом перевівся до Московського університету. Перші дослідницькі роботи присвячені соціально-економічній історії Новгорода. В ґрунтовному дослідженні «Київська Русь» (1939) довів, що східні слов’яни перейшли від общинного устрою до феодального. Був антинорманістом. Стояв на позиції спільного походження трьох слов’янських народів. Йому ж належать твори «Крестьяне на Руси с древнейших времен до XVII в.» (1946), «Культура Киевской Руси» (1944), разом з А. Якубовичем написав працю «Золотая Орда и ее падение».

ГРУШЕВСЬКИЙ МИХАЙЛО СЕРГІЙОВИЧ

(1866-1934)

Історик, літературознавець, письменник, публіцист, організатор української науки. Президент УНР. Закінчив 1890 р. Київський ун-т. З 1894 р. – завідуючий кафедрою історії Сх. Європи у Львівському ун-ті. З 1897 р. – голова Наукового товариства імені Шевченка, яке очолював до 1914 р. З березня 1917 р. – голова Центральної Ради та її виконкому. З квітня 1918 р. – Президент УНР. За Гетьманщини перебував у підпіллі. У 1919 р. емігрував за кордон (Шага, Берлін, Відень, Женева, Париж). У 1923 р. обрано членом ВУАН. У 1924 р. повернувся в Україну. Очолив кафедру історії України та історичний відділ ВУАН. З 1929 р. – академік АН СРСР. На початку 30-х років був звинувачений у керівництві «Українським національним центром» і заарештований. Похований у Києві, на Байковому цвинтарі.

ГУЛАК МИКОЛА ІВАНОВИЧ

(1822 – 1899)

Народився на Черкащині, помер в Єлезаветполі, нині Кіровабад), один з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства. Син поміщика. Закінчив Дерптський (Тартуський) університет. Служив у канцелярії Київського генерал-губернатора. В Кирило-Мефодіївському товаристві займав радикальну позицію, схиляючись до революційних методів боротьби. Був заарештований (1847). З 1847 по 1850 знаходився в Шліссербургській фортеці. В 1850 – 55 – перебував у засланні в Пермі. Пізніше працював вчителем гімназії.

ГРИГОРІЙ ПЕТРОВИЧ ДАНИЛЕВСЬКИЙ

(1829 – 1890 рр.)

Народився у с. Данилівка Харківської губернії в родині заможного українського поміщика. У віці дванадцяти років був прийнятий до Московського дворянського інституту. У 1846 році закінчив інститут і вступив до Петербурзького університету на камеральне відділення юридичного факультету, вивчав економічні та суспільні науки, не полишаючи літературних занять. У 1850 році закінчує університет і протягом семи років знаходиться на службі в Міністерстві народної просвіти. Звертається до української національної культури, досліджує життя та творчість поета і філософа XVIII ст. Г. Сковороди, пише на ці теми статті. Залишає службу в Петербурзі і від’їжджає на батьківщину. З’являється його оповідання «Сорокопанівка» (1859р.), очерк «Пенсильванці й каролинці» (1860р.). У 1862 та 1863 роках в журналі «Час» були опубліковані романи Данилевського «Біглі в Новоросії» і «Воля» («Біглі повернулись»), які принесли йому широку літературну популярність. У 1888-1889 роках пише роман «Чорний рік» («Пугачівщина»). Найбільш відомі його історичні романи: «Мирович» (1879р.), «Княжна Тараканова» (1883р.), «Спалена Москва» (1886р.). Помер в Петербурзі. Похований в селі Пришиб Харківської губернії.

ДРАГОМАНОВ МИХАЙЛО ПЕТРОВИЧ

(1841-1895)

Публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч. Народився в м. Гадячі на Полтавщині у дворянській родині. Закінчив 1863 р. історико-філологічний ф-т Київського ун-ту, з 1864 р. – його приват-доцент, з 1870 р. – доцент. Редагував газету «Киевский телеграф», керував прогресивним крилом київської Старої громади. Після звільнення у 1875 р. з університету за політичну неблагонадійність 1876 р. емігрував у Швейцарію, де створив своєрідний осередок політичної еміграції, який був центром української думки за кордоном протягом наступних двадцяти років. Заснував у Женеві вільну українську друкарню (1878-1882), де видав збірник статей «Громада», журнал «Громада» (разом з С. Подолинським і М. Павликом), заборонені царизмом твори Т. Шевченка, П. Мирного та ін. На запрошення болгарського уряду працював професором ун-ту в Софії (1889-1895). За суспільно-політичним та ідейним спрямуванням світогляд і діяльність складні й суперечливі.

Автор праць з історії України («Переднє слово до «Громади», «Чумацькі думки про українську національну справу», «Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876)»), збірок «Історичні пісні малоруського народу», «Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880 рр.)», «Політичні пісні українського народу XVIII-XIX ст.».

ДРОГОБИЧ ЮРІЙ

(бл.1450 – 4.VII.1494)

Український вчений і освітній діяч, перший доктор медицини на Україні. Народився в Дрогобичі в незаможній сім’ї. Наприкінці 1468 р. або на початку 1469 р. вступив до Краківського університету, де здобув наукові ступені бакалавра (1470 р.) і магістра (1473 р.). Пізніше вчився в університеті медицини і вільних мистецтв у Болоньї, де став доктором філософії (бл.1478 р.) і медицини (бл.1482 р.), 1478 – 1479 рр. і 1480 – 1482 рр. читав лекції з астрономії, а на 1481 – 1482 рр. був обраний ректором. Підтримував тісні зв’язки з визначними італійськими вченими-гуманістами. З 1487 р. – професор Краківського університету, де його учнем був славетний польський астроном Міколай Коперник.

1483 р. у Римі видано його книгу «Прогностична оцінка поточного 1483 року», в якій, крім ненаукових астрологічних прогнозів, було вміщено відомості з географії, астрономії, метеорології, зроблено спробу визначити, в межах яких географічних довгот розташовані Вільнюс, Львів, Дрогобич тощо.

Найвідоміші праці Ю. Дрогобича написані латиною: «Трактат про сонячне затемнення 20 липня 1478 року»; «Прогностична оцінка поточного 1483 року»; «Трактат із шести розділів про затемнення» (1490).

Юрій Дрогобич був одним із перших, хто сприяв поширенню гуманістичних ідей доби Відродження на батьківщині і став одним з перших зачинателів українського гуманізму. Він підтримував, зокрема, видавничу діяльність піонера східнослов’янського кириличного друкарства Швайпольта Фіоля, який упродовж 1483 – 1491 рр. видав чотири книжки у Кракові.

ІЛЛАРІОН

(XI ст.)

Церковний письменник, перший митрополит з руських. У 1051 р. собор руських єпископів поставив його київським митрополитом. Автор «Слова про закон і благодать», в якому він виступає поборником політичної і культурної самостійності Київської Русі.

ЗАНЬКОВЕЦЬКА МАРІЯ

(1854 – 1934)

Актриса широкого творчого діапазону, діяльність якої, мала надзвичайний вплив на становлення та розвиток українського театру, одна з основоположників українського національного театру, громадська діячка, перша народна артистка України (1923). Плідна творча діяльність, великий драматичний талант принесли М.Заньковецькій світову славу. Створені нею образи пройняті справжнім драматизмом та іскрометним гумором Нею зіграні і глибоко пережиті образи Христини «Наймичка» та Софії «Безталанна» І. Карпенка-Карого, Оксани, Олени, Зіньки («Поки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай або ж Павук», «Дві сім’ї» М. Кропивницького), Наталки («Лимерівна» Панаса Мирного) тощо У 1897 р. на І Всеросійському з’їзді сценічних діячів у Москві М. Заньковецька виголосила Історичну промову, у якій вимагала ліквідувати принизливі обмеження, що їх зазнав український театр. М. Заньковецька разом із П. Саксаганським заснувала український драматичний театр, який нині носить ім’я великої актриси.

Дата добавления: 2015-05-09