Інформаційний та електронний суверенітет держави

Суверенітет - це політико-правова властивість держави, зміст якої полягає в її праві самостійно вирішувати внутрішні та зовнішні політичні питання без втручання інших держав, організацій, осіб.

Суверенітет (від франц. Souverainete - найвища влада) - верховенство, повнота і зовнішня незалежність державної влади, які виявляються у відповідних формах будови та внутрішньої і зовнішньополітичної діяльності держави.

Проект ЗУ Про інф суверенітет Інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України»

ІС - це невід'ємне право людини, суспільства, держави на самовизначення та участь у формуванні, розвитку та здійсненні національної інформаційної політики відповідно до Конституції, чинного законодавства України, міжнародного права в національному інформаційному просторі України.

ІС України забезпечується:

o виключним правом власності України на інформаційні ресурси, що формуються за рахунок коштів державного бюджету;

o створенням національних систем інформації;

o встановленням режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України;

o використанням інформаційних ресурсів на основі рівноправного співробітництва з іншими державами.

ІС України, крім цього, має забезпечуватися проведенням цілісної державної програми відповідно до Конституції та чинного законодавства України і норм міжнародного права шляхом реалізації відповідних доктрин, стратегій, концепцій та програм, що стосуються національної інформаційної політики України.

Головною передумовою існування ІС є належний стан інформаційної безпеки держави, суспільства та його громадян.

Потребує негайного вирішення, по-перше, визначення змісту поняття інформаційний суверенітет України і його правовий режим, оскільки у чинному законодавстві та законопроектах, що знаходяться на розгляді у Верховній Раді України, містяться правові норми, які різняться як за змістом, так і напрямами діяльності.

Так, у ст.1 Закону України “Про національну програму інформатизації” йдеться, що “ Інформаційний суверенітет держави – здатність держави контролювати й регулювати потоки інформації з-поза меж держави з метою додержання законів України, прав і свобод громадян, гарантування національної безпеки”. Таке визначення поняття “інформаційного суверенітету” суперечить нормам ст.53 Закону України “Про інформацію” та ст.23 Закону України “Про науково-технічну інформацію”, якими встановлено, що основою інформаційного суверенітету є національні інформаційні ресурси.

У ст.2 проекту Закону України “Про інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку України” інформаційний суверенітет визначено як “ право держави на формування і здійснення національної інформаційної політики відповідно до Конституції і законодавства України, міжнародного права в національному інформаційному просторі України”. За своїм змістом це поняття не є вичерпним, бо не враховує глобалізаційних процесів в інформаційній сфері та розвиткові міжнародного інформаційного співробітництва суб`єктів України (фізичних і юридичних осіб, держави).

Окрім того, аналіз свідчить, що в Україні є як прибічники, так і супротивники визначення у правовому плані поняття “інформаційний суверенітет” та правових норм його забезпечення. Висловлюється думка, що правове регулювання відносин, пов`язаних з інформаційним суверенітетом, не поєднується з демократичними перетвореннями в нашій країні.

Інформаційний суверенітет є похідним від державного суверенітету, але не є рівнозначним останньому. До формування поняття “інформаційний суверенітет” доцільно підходити, виходячи з того, що суверенітет - це верховна влада у внутрішніх справах і незалежність у зовнішніх відносинах. При цьому необхідно враховувати, що інформаційний суверенітет з точки зору політико-правового навантаження має подвійний характер: з одного боку – це виключно право держави та її можливості, з іншого – це основні функціональні напрями (завдання) державної діяльності.

Інформаційний суверенітет України – це виключне право України відповідно до Конституції і законодавства України та норм міжнародного права самостійно і незалежно, з додержанням балансу інтересів особи, суспільства і держави визначати й здійснювати внутрішні й геополітичні національні інтереси в інформаційній сфері, державну внутрішню й зовнішню інформаційну політику, розпоряджатися власними інформаційними ресурсами, формувати інфраструктуру національного інформаційного простору, створювати умови для його інтегрування у світовий інформаційний простір та гарантувати інформаційну безпеку держави.

Забезпечення інформаційного суверенітету України - сукупність організаційних, нормативно-правових, воєнних та зовнішньополітичних заходів, що спрямовані на забезпечення цілісності національного інформаційного простору, національної інформаційної інфраструктури та технологічної безпеки України, що здійснюється в інтересах забезпечення прав та свобод громадян України, суспільства та держави.

Міжнародне право визначає зміст поняття суверенітету та його складові, такі як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. В інформаційній сфері, це проявляється у повноваженнях держави самостійно регулювати діяльність та здійснювати контроль над комунікаціями в межах своєї юрисдикції з урахуванням приписів міжнародного права.

Інформаційний суверенітет - володіння і розпорядження національними інформаційними ресурсами, які включають усю належну державі інформаційну інфраструктуру, інформацію-незалежно від змісту, форми, часу і місця її створення. І. с. забезпечується виключним правом держави на формування і здійснення національної інформаційної політики, власності на інформаційні ресурси, сформовані за державний кошт, створенням національних систем інформації, встановленням режиму доступу інших держав до інформаційних ресурсів України.

Соціальною цінністю суверенітету є юридична самостійність держави, котра виявляється в непідкоренні іншій державі або групі держав, тобто незалежність від чужої волі. Однак ця незалежність не означає непідкорення міжнародному праву і не повинна бути теоретичним обґрунтуванням самоізоляції, відокремлення і автаркії. Суверенітет держави та його окремі аспекти, зокрема інформаційна незалежність, не повинні перетворюватися на самоціль.

Деякі дослідники, розвиваючи ідею вільного потоку інформації, узагалі заперечують існування такої правової категорії, як «інформаційний суверенітет», відкидаючи цим самим об’єктивні умови розвитку правовідносин у сфері інформації та потребу держави в нормативно-правовому регулюванні таких правовідносин для цілісного забезпечення нормальних умов розвитку всіх суб’єктів.

На переконання українського дослідника Б. Кормича, можливість існування такого виду суверенітету та відокремленого національного інформаційного простору спростовується розвитком інформаційних технологій та інформаційних відносин у процесі глобалізації та інформатизації, а моделювання окремого «інформаційного» виду суверенітету суперечить положенням цілого ряду міжнародно-правових актів, починаючи з Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, якими встановлюється, що принципи свободи слова та інформації діють незалежно від державних кордонів. Автором пропонується використовувати в законодавстві такі категорії, як «національний інформаційний ринок» та «компетенція держави в інформаційній сфері».

Застереження, що орієнтація на інформаційний суверенітет може призвести до неправомірного обмеження права на інформацію, висловлює також і український фахівець у сфері свободи інформації Н. Кушакова.

Російський дослідник С. М. Шевердяєв вважає, що такі поняття, як «інформаційний суверенітет», «інформаційна безпека», є похідними від радянського погляду на концепцію права народів і націй на інформацію, за якою міжнародний інформаційний обмін розглядався з точки зору поваги державного суверенітету, прав народів на підтримку своїх національних культур, відповідальності держав за поширення інформації через кордони. Тобто, наголошує дослідник, проблема стосувалася доступу до іноземних ЗМІ з точки зору одного ідеологічного табору й запобігання такому доступу – з точки зору іншого.

У свою чергу європейські фахівці виступають проти використання поняття «інформаційний суверенітет» чи «національний інформаційний простір», посилаючись на норми міжнародного права, які встановлюють, що право на свободу вираження поглядів та на інформацію є тим правом, що існує «незважаючи на державні кордони» (ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права).

Отже, деякі фахівці, головним чином західні та вітчизняні, що поділяють західну концепцію ідеології інформаційного суспільства, наполягають, що вживання таких термінів, як національний «інформаційний простір», «інформаційний суверенітет», є не лише нелогічним, а й суперечить принципу свободи інформації.

Водночас переважна більшість вітчизняних дослідників стоять на позиції, згідно з якою розвиток та нормативне закріплення окремого виду суверенітету – «інформаційного» не суперечить міжнародним стандартам, оскільки забезпечення інформаційного суверенітету держави не перешкоджає реалізації громадянами та іншими суб’єктами правовідносин права на інформацію, а навпаки, створює стан захищеності для реалізації цього права.

Слід враховувати також, що формування основ міжнародних стандартів у галузі прав людини, до якого апелюють противники концепції інформаційного суверенітету, відбувалося до сучасної глобалізації інформаційного простору, і об’єктивно з цієї точки зору потреби сьогодення не могли бути забезпечені в ньому повною мірою.

Нарешті, критика інформаційного суверенітету як територіального позбавлена сенсу внаслідок того, що сьогодні уявлення про інформаційний суверенітет у науковій спільноті характеризуються відмінними від топографічних параметрами. Так, згідно, наприклад, з однією з найбільш повних у вітчизняній науці дефініцій, запропонованою В. О. Олійником, О. В. Сосніним та Л. Є. Шиманським,

інформаційний суверенітет розглядається як «виключне право України відповідно до Конституції і законодавства України та норм міжнародного права самостійно і незалежно, з додержанням балансу інтересів особи, суспільства і держави визначати й здійснювати внутрішні і геополітичні національні інтереси в інформаційній сфері, державну внутрішню і зовнішню інформаційну політику, розпоряджатися власними інформаційними ресурсами, формувати інфраструктуру національного інформаційного простору, створювати умови для його інтегрування у світовий інформаційний простір та гарантувати інформаційну безпеку держави»

Інформаційний суверенітет передбачає всередині країни – верховенство, повноту й самостійність державної влади, що є основою для формування як державної інформаційної політики, так і системи захисту інформаційних ресурсів та сфери їх обігу; у відносинах з іншими країнами – рівноправність, взаємовигідність міждержавного інформаційного обміну та взаємну повагу до національних інтересів і прав суверенних і незалежних держав.

У контексті принципів права виявлено притаманність цьому явищу цілої низки як загально-правових, так і галузевих принципів, зокрема: принцип законності; принцип суверенної рівності держав; принцип невтручання у внутрішні справи держави в інформаційній сфері; принцип адекватної поінформованості держав; принцип формування системи інформаційного суверенітету, як частини загальної системи національної безпеки країни; принцип відкритості інформації про діяльність суб’єктів забезпечення інформаційного суверенітету, що не становить державну таємницю

Чинники, які є необхідною умовою для належного забезпечення державою інформаційного суверенітету: наявність повноцінного права на інформацію у всіх суб’єктів інформаційних соціальних відносин; реалізація державою інформаційного суверенітету включає забезпечення її інформаційної безпеки; реалізація інформаційного суверенітету повинна ґрунтуватися на основі інформаційної свободи та рівноправності суб’єктів інформаційних відносин; інформаційний суверенітет держави неможливий без захищеності інформаційної приватності особи в цій державі

Зростанням протягом останніх 5-10 років загроз, що стають наслідком стрімкої інформатизації у всьому світі, змушують держави більш уважно поставитись до власної безпеки на цьому напрямі. Все частіше навіть в роботах західних дослідників згадується необхідність побудови того, що умовно може бути названо «інформаційний суверенітет» (хоча західні дослідники частіше використовують поняття «кібермогутність», однак її принципові характеристики швидше відповідають саме проблематиці «інформаційного (кібер) суверенітету»). Прикметно, що на відміну від пострадянських досліджень в сфері інформаційної безпеки (які сконцентровані переважно навколо інформаційно-психологічних елементів) західні дослідники концентруються, передусім, на технологічній складовій. Тим більше, що убезпеченість контентної складової все більше залежить від технічної. Це стало особливо очевидним після викривальних заяв Е. Сноудена щодо масштабів шпигунської діяльності АНБ США. При чому ця діяльність здійснювалась на всіх рівнях: починаючи від традиційного прослуховування розмов та збору персональних даних мільйонів громадян і закінчуючи створенням (за попередньою домовленістю з ІТ-корпораціями) спеціальних «бекдорів» в програмному забезпеченні та навіть в чіпах.

Цифровий суверенітет
Право і можливість національного уряду:
самостійно і незалежно визначати і внутрішні і геополітичні національні інтереси в цифровій сфері;
вести самостійну внутрішню і зовнішню інформаційну політику;
розпоряджатися власними інформаційними ресурсами, формувати інфраструктуру національного інформаційного простору;
гарантувати електронну та інформаційну безпеку держави.

Призначення цифрового суверенітету
А. Електронний суверенітет: стійкість до кібервійни
Захищеність від вірусів, атак, зломів, витоків, закладок, крадіжки даних, спаму, вимикання інфраструктури та ПО
Стійкість до електронних атак (моніторинг, виявлення, попередження, блокування, контратаки)
Б. Інформаційний суверенітет: стійкість в інформаційній війні
Самостійне управління інформацією (фільтрація, вимикання, розповсюдження);
Стійкість до інформаційних атак (виявлення, попередження, блокування, контратака).

Складові цифрового суверенітету
Електронний щит:
Власна апаратна платформа (мережева і ПК)
Власна або контрольована програмна платформа (мережева і ПК)
Власна / контрольована мобільна платформа
Інформаційний щит:
Власна Інтернет- інфраструктура
Власна медійна структура ЗМІ, ТБ та Інтернету
Власна система і засоби пропаганди та ведення інформаційних війн
Розвинена ідеологія, закони, ринок ідеологічних послуг

Інформаційний суверенітет: Медійна інфраструктура
Пошукові машини, довідкові ресурси
Соціальні мережі, месенджери
Блоги, форуми, розсилки
Інтернет- ЗМІ, традиційні ЗМІ та ТВ
Відеохостинги і фотохостинги
Контентні ресурси (рейтинги / аналітика, історія, наука, автомобілі, спорт, кіно, книги...)
Програми для соціальних мереж і мобільних пристроїв
Дитячий Інтернет

Водночас ключове, що проглядається доволі чітко, це двокомпонентність інформаційного суверенітету у сучасному світі – технологічна та контентна. Кожна з них дійсно має бути повноцінно забезпечена реальними кроками держави.

Засоби контролю:

Моніторинг інформаційного простору

Законодавство про відповідальність за контент різних категорій операторів (хостер, провайдер доступу, медійний провайдер, ЗМІ).

Законодавство про фільтрацію, публічне правозастосування

Фільтр на рівні країни на всіх рівнях (школи, університети, магістралі). Хоча б як можливість «воєнного часу».

Засобів контролю недостатньо, необхідні засоби впливу

Засоби впливу:

Ринок ідеологічних послуг і технологій, робота над власною ідеологією

Система впливу і ведення інформаційних війн (кадри і інструменти).

Інформаційна інфраструктура: своя або запозичена у союзників (пошуковики, контентні проекти, блоги, соцмережі).

Дата добавления: 2015-05-09