Рід Острозьких у піднесенні культури України

Засновником роду вважають князя Данила Острозького(роки народження і смерті невідомі) — у 1341 році був учасником повстання проти польського короля Казимира III Великого, збудував замок в Острозі.Поява родини Острозьких на Брацлавщині пов'язана з іменем князя Костянтина Івановича Острозького, відомого воїна і політика, який в 1499 році одержав посаду великого гетьмана литовського. Вінницьке староство вперше було надане Костянтину Острозькому в 1497 році, і загалом він володів цими землями більше 30 років. На самому початку XVI століття офіційний титул іменував його «намісником вінницьким, брацлавським і звенигородським».В 1516 році у бою під Меджибожем загинув один із синів Острозького — Роман. В наступні роки князь Костянтин продовжував залишатись одним з найвпливовіших політиків Польщі і Литви і активно впливати на перебіг подій.Син Констянтина Острозького — Ілля Костянтинович в 1530—1539 роках виконував обов'язки брацлавського і вінницького намісника. Однак особливе місце в українській історії належить молодшому сину Костянтина Острозького Василю-Костянтину. Заможний український магнат, «оборонець православ`я», один з найосвідченіших людей свого часу, фундатор Острозької академії і друкарні, він на своїй печатці звелів вигравірувати девіз: «Dei gratia dux Ostrogiae» («Божою милістю князь Острозький»).Про Василя-Костянтина Острозького написані сотні монографій і статей. Помітний слід залишив він на Брацлавщині. Тут у Костянтина Острозького були чималі маєтності і «господарські» замки. В 1586 році він звелів побудувати замок у Красному, який одержав сумну славу в роки Визвольної війни, як місце загибелі полковника Нечая. Невдовзі власністю Острозького став Пиківський замок — давні володіння сім`ї Кмітів. Як воєвода Київський, Костянтин Костянтиновия Острозький мав можливість контролювати ситуацію на степових кордонах Брацлавщини і користувався такою нагодою.Після смерті старого князя Острозького в 1608 році вплив цієї родини значно зменшився. Його син Януш Острозький виявився останнім представником роду по чоловічій лінії. Невдовзі фамілія Острозьких припинила своє існування. Як писав в зв`язку з цим український історик Михайло Грушевський, володіння дому Острозьких стали «здобиччю невеликої купки магнатів з тієї категорії, які… мали вплив при дворі».Величезні маєтності Острозьких перейшли до князів Заславських, а згодом — до князів Сангушків та інших шляхетських родів.

№29 Військове мистецтво козаків. Козацькій міф в українській культурі.

Козаччина витворила в себе своєрідний демократичний устрій: всі важливі орґанізаційні й політичні справи вирішувало все військо, зібране на раду. Козацька загальна рада мала різні назви: військова рада, ґенеральна, повна ("зуполна"), ч о р н а або чернецька.. На Січі був у ХVI в. звичай, що неохочих до ради силою зганяли на майдан. Пізніше нераз гетьмани давали наказ явл'ятися на раду "під горлом", тобто під загрозою смерти... Військо уставлялося у велике коло або півколо, відповідно до місця. Накінець приходив гетьман зі старшиною (aбо кошовий на Січі), з відзнаками влади в руках, з відкритими головами на знак пошани для війська, а довбуші віддавали їм честь, б'ючи в літаври.Рада відбувалася за давніми військовими звичаями. Особливу важливу роль мали осавули, що були посередниками між старшиною й радою. Вони обходили "коло" козаків, вияснювали справу и питалися їх, які їx погляди. Формального голо-сування на раді не булю. Козаки виявляли свою раду "гучком", голосними окликами, кидаючи шапки догори. Коли партії були рівні, то нераз доходило й до гострої боротьби, просто на шаблі.Військова рада мала широкі права. Вона вирішувала напрями державної політики, укладала умови з іншими державами, вибирала й скидала гетьмана й старшину, давала згоду на воєнні походи, рішала про те, які військові формації творити, деколи виконувала теж військове судівництво"Зброя їх – рушниця і шабля, інші мають короткий спис і стріли, але рідше; залізної зброї ніхто не носить, навіть гетьман", писав про козаків Старовольський 1628. р..Найважнішою козацькою зброєю була безперечно рушниця.. Козацькі рушниці мають звичайні назви: самопал, рушниця, мушкет. 3 інших родів рушниць згадується яничарки (вперше 1638.р.).. Запорожці свої рушниці звали фузіями. У XVIII. в. часто стрічаються пистолети або пистолі, нераз чудово прикрашені сріблом. Пістолі носили за поясом або у шкіряних кобурах.Кулі козак носив у чересі або в ладівниці, чи лядунці, порох у звичайному розі або в порошниці. В війні панувала у війську сувора дисципліна. За давнім звичаєм козакам заборонено було пити горілку підчас походу. Але пізніше цей звичай, мабуть, не вдержався. Сторожі довкола обозу пильнували, щоб неохочі не втікали з війська і втікачів ловили.В таборі відбувався нераз суд і винуватих карали військовими карами: приковували до пушки, карали киями, а за більші злочини присуджували і кару смерти.Окремі санітарні установи в ці часи ще не існували. У козацькому війську бували лікарі і цилюрники, але тільки принагідно, не на постійному військовому утриманні. Похідних шпиталів не було; раненими опікувалися тільки люди доброї волі, або церковні братства по містах. Військо у поході мало своїх священиків-капелянів, а деколи й похідну церкву. На Січі старшим над цілим військом був к о ш о в и й отаман, а при ньому старшинські уряди мали суддя, осавул, писар. Над відділом війська з паланки стояв полковник, осавул і писар. Б у л а в а була відзнака гетьмана від найдавніших часів. Бунчук це також відзнака гетьмана. Бунчук носив бунчучний над гетьманом, особливо, коли гетьман був між військом..Комишина, палиця з комишу, правила також за відзнаку гетьмана в часах перед Хмельниччиною.

№30 Українська барокова література

Культура бароко в Україні охоплює другу половину XVII - XVIII ст. Порівняно із Західною Європою стиль бароко в Україні поширився із значним запізненням. Мали місце й особливості. Елітарні мотиви в українському бароко були притаманні лише літературному процесу, всі ж інші види барокового мистецтва - досить демократичні сюжетно, з використанням традицій народної творчості. У XVII-XVIII ст. українська література, що також розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це виявилось у різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов´янською мовою застосовувалась латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали вихідці з усіх станів суспільства.Специфіка бароко в Україні пов´язана з тим, що твори цього стилю мали певні ознаки Ренесансу, сприяючи засвоєнню ренесансних ідей і мотивів. В українській літературі XVII-XVIII ст. риси барокового стилю з´явилися в полемічних творах, ораторсько-проповідницькій прозі, паломницькій прозі, мемуарно-історичних творах, прозовій новелі, драмі, поезії.У XVII-XVIII ст. продовжує розвиватись полемічна література. Книги письменників-полемістів поширювалися по Україні в друкованих варіантах та в рукописних копіях. їх читали, обговорювали і передавали далі. Роль полемічної літератури в розвитку духовної культури велика. Вона активізувала національно-культурне життя, стимулювала нові художні пошуки. Водночас полемічна література, сконцентрувавши всі сили нації на розвитку лише цього напряму, гальмувала процес становлення інфраструктури національної культури.Особливих успіхів у літературному бароковому процесі досягла українська віршована поезія, народні думи та пісні про "козацьку славу". Авторами поетичних творів були церковні ієрархи, рядові священики та ченці, вчителі, студенти, урядовці, мандрівні дяки, письменні селяни. Поезія відзначалася значним жанровим та змістовним розмаїттям.. С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський К. Транквіліон-Ставровецький - писали в елітарному бароковому стилі. Характерним жанром барокової поезії є епіграма. У цьому жанрі працював І. Величковський. Поезія бароко майже ніколи не втрачала зв´язку з реальним життям. У XVII ст. великого поширення набули панегіричні вірші, писані на честь високопоставлених осіб та з нагоди якоїсь урочистої події.Досить популярними для тієї доби були вірші і пісні на громадсько-політичні теми, що відображали найголовніші події того часу. У другій половині XVII ст. з´явилися думи й історичні пісні про участь козаків у війні 1648-1657 pp., про Б. Хмельницького та його сподвижників. Саме в той час створені відомі народні пісні "За світ встали козаченьки", "Не дивуйтеся, добрії люди" та багато інших. Досить часто автори у своїх творах виражали офіційно-урядову оцінку тих чи інших історичних подій.Значний внесок у розвиток віршованої літератури зробили студенти тогочасних середніх і вищих шкіл. У народі їх називали мандрівними дяками.Саме їм належить більшість творів сатирично-гумористичного жанру. Автори цих віршованих оповідань розвінчували духівництво, дворянство, класові домагання козацької старшини.Жартівливі твори, в яких героїчна тема та величний сюжет передаються в пародійному плані, мають назву бурлескних. Основна ознака бурлеску - контраст між темою й сюжетом твору та його словесною формою: про поважні події розповідається розмовно-побутовою мовою зі значною домішкою грубих слів і висловів, жартівливим тоном. Бурлескно-травестійні твори були різних жанрів: гумористичні й сатиричні вірші, пародії на церковні псалми та біблійні легенди, інтермедії, вертепні драми. Традиції бурлеску й травестії (вщ франц. travesty - переодягати, парадіювати; вид гумористичної поезії, близької до пародії) знайшли своє продовження в новій українській літературі, зачинателем якої був І. Котляревський. У славнозвісній "Енеїді" (1798) він талановито відтворив та синтезував у травестійно-бурлескному жанрі народнопоетичну стихію.

Значного поширення набула, популярна в західноєвропейській літературі, громадянська та любовна лірика: романси та сентиментальні пісні. Образи героїв були запозичені з народної поезії. Багато таких пісень і поезій приписують Марусі Чурай - легендарній українській народній співачці і поетесі, яка нібито жила в Полтаві. Світська лірика першої половини XVIIICT. мала переважно елегійний характер. її автори скаржаться на гірку сирітську долю, убоге життя, на соціальну несправедливість, злих людей тощо. Любовна лірика також перебувала під впливом народнопісенної традиції, побутуючи анонімно, в рукописних співаниках, репертуарі кобзарів та лірників. Загалом ліричній бароковій літературі притаманні амбіціозність, висока авторська оцінка власних творів, прагнення осмислити творчий та суспільний процес.Мемуарно-історична проза української літератури XVII-XVIII ст. представлена козацькими літописами та хроніками. Писалися вони освіченими людьми, вихідцями із старшинської верхівки. Основними джерелами були спогади самих авторів, свідчення сучасників подій, давньоруські літописи, праці чужоземних авторів, літературні пам´ятки, народні думи, перекази, легенди. Історичні відомості в козацьких літописах викладено в різних жанрових формах: публіцистичних нарисів, переказів та художніх оповідань, розміщених у хронологічному порядку без зазначення дат.Кращими літописами XVII - початку XVIII ст. стали козацькі літописи: Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка. У "Хроніці" Т. Сафоновича, в "Обширному синопсисі руському" П. Кохановського зроблено спробу систематичного опрацювати українську історію з найдавніших часів. Наприкінці XVIII ст. виникла ще одна пам´ятка мемуарно-історичної прози -"Історія Русів", у якій відображено події від давніх часів до 1769 р.

Дата добавления: 2015-05-09