Теорія пізнання та особливості пізнання в кримінальному судочинстві

Разом з тим, законодавство передбачає можливість і таких випад­ків, коли через різні обставини об’єктивного та суб’єктивного харак­теру доказування не призведе до бажаного результату, лишаться не встановленими істотні обставини справи, і будуть вичерпані можли­вості подальшого збирання доказів. В такому разі справа може бути закрита в зв’язку з недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину, або за такої підстави суд ухвалить виправдувальний вирок.

Теорія доказів як розділ науки кримінально-процесуального права. Предмет теорії доказів. Доказове право, поняття, значення доказового права у вирішені завдань кримінального судочинства.

Теми доповідей

План

Питання для дискусії

1. Чи можна роман Дж.Орвелл «1984» назвати фантастичним?

2. Як ви розумієте поняття «свобода і насильство»?

3. Якій моделі суспільних відносин ви надаєте перевагу? І чому?

Література

1. Блюм А. Английский писатель в стране большевиков: К 100-летию Джорджа Оруэла // Звезда. – 2003. – №6. – С. 182 – 191.

2. Борецький І. Антиутопія Дж.Орвела «1984» як узагальнена картина радянського тоталітаризму // Відродження. – 1996. – №1. – С. 25 – 27.

3. Войтовська М. Дж.Орвелл «1984» як роман-антиутопія. Проблема впливу на погляди і позицію людини // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2001. – №7. – С. 25‑29.

4. Гладышев В., Похвищева И. В тоталитарном обществе любовь бессильна // Русская словесность в школах Украины. – 1998. – №1. – С. 41 – 44.

5. Джлордж Оруэлл // Иностранная литература. – 2005. – №10. – С. 315 – 319.

6. Зверев А. Неудобный собеседник // Джордж Оруэлл. Скотный двор. Эссе. Статьи. Рецензии. – М., 1989. – С. 5 – 17.

7. Кононенко С. «Думкозлочинець» із «101 кімнати»: Матеріали до вивчення роману Дж.Орвелл «1984» // Зарубіжна література. –1998. –№1. –С. 27 – 29.

8. Минин Д. Тайное послание великого писателя: Джордж Оруэл и расширение НАТО на Восток (Дж. Оруэл и его роман «1984», новое прочтение) // Москва. – 1999. – №9. – С. 162 – 171.

9. Науменко В. Дж. Орвел і Америка // Культурологія. – 2002. – №4. – С. 44 – 51.

10. Недошивин В. Дж. Оруэлл – беглец из лагеря победителей // Иностранная литература. – 1990. – №3. – С. 167 – 177.

11. Радзиховский Л. Почему мы не дошли до «1984» года?: (Об исторических параллелях романа Д. Оруэлла «1984») // Философские науки. – 1990. – №12. – С. 71 – 81.

12. Рудь О. «Один – нуль». Гвинтики і механізми у Є.Замятіна «Ми» та Дж.Орвела «1984» //Зарубіжна література (Перше вересня). – 1999. – №20. – С. 8.

13. Тригуб Л., Похвищева И. Осторожно «новояз»! // Русская словесность в школах Украины. – 2002. – №2. – С. 41 – 43.

14. Чаликова В., Недошивин В. Неизвестный Оруэлл // Иностранная литература. – 1992. – №2. – С. 215 – 225.

Євген Замятін “Ми”

1. Ідейно-тематичний аналіз роману “Ми”. Основні конфлікти твору.

2. Система образів.

3. Порівняння романів “Ми” і “1984”.

1. Модель утопічного суспільства (на матеріалі роману О.Хакслі “О, дивний новий світ”).

2. Засудження тоталітаризму та авторитарності у творчості Дж.Орвелла (на матеріалі есе “Пам’яті Каталонії” та казки “Звіроферма”).

Теорією доказів називають розділ науки кримінально-проце­суального права, предметом якого є, перш за все, доказове право (як підгалузь кримінально-процесуального права), тобто норми, які без­посередньо визначають основні поняття, пов’язані з доказуванням, визначають засоби збирання та перевірки доказів, встановлюють принципи оцінки доказів, розкривають сутність окремих джерел до­казів. Дослідження таких норм має на меті з’ясування їх змісту, зна­ходження деяких протиріч, прогалин, які, на жаль, притаманні на­шому законодавству, визначення шляхів подолання таких протиріч та прогалин. Крім того, предметом дослідження теорії доказів є прак­тична діяльність правоохороних органів та судів по доказуванню. Ви­вчення практичної діяльності з застосування норм доказового права дозволяє визначити ефективність цих норм, а також певні недоліки

практики, визначити їх причини та напрямки вдосконалення такої діяльності. До предмета теорії доказів включено і дослідження відпо­відних норм законодавства і практики їх застосування інших держав, визначення можливості використання такого досвіду в законодавстві та правозастосовчій практиці України. Вивчає даний розділ науки та­кож історію розвитку відповідних інститутів та норм, що регулюють діяльність з доказування. Теорія доказів є складовою частиною науки кримінально-процесуального права і тісно пов’язана з іншими роз­ділами науки, так, скажімо, в теорії доказів досліджується питання про суб’єктів процесу доказування, зокрема, про участь у доказуванні учасників процесу, а в розділі науки, присвяченому процесуальному становищу цих осіб, аналізуються відповідні їх права та обов’язки; пропозиції щодо вдосконалення процесуального становища таких осіб потребують узгодження як з позиції основних наукових положень тео­рії доказів, так і з позиції визначення їх правового статусу як суб’єктів, що захищають власні інтереси, а також забезпечення їх ефективної участі в різних стадіях кримінального судочинства.

Як і наука кримінально-процесуального права, теорія доказів ви­вчає закономірності розвитку відповідних розділів законодавства, формулює певні ідеї та концепції їх подальшого розвитку.

Доказове право — частина кримінально-процесуального права, його підгалузь, до якої можна віднести норми, що визначають пред­мет доказування, поняття доказів та джерел доказів, закріплюють за­соби збирання та перевірки доказів, правила оцінки доказів, а також розкривають зміст окремих джерел доказів. Такі норми містяться в главі 5 КПК. До норм доказового права деякі автори відносять також норми, які закріплюють компетенцію та повноваження органів, які здійснюють доказування, права та обов’язки осіб, що беруть участь у доказуванні, поняття слідчих та судових дій, особливості проваджен­ня окремих дій, особливості збирання, перевірки та оцінки окремих доказів, особливості доказування в деяких категоріях кримінальних справ. На нашу думку, такий підхід до визначення доказового пра­ва необгрунтовано розширює його межі. Разом з тим, необхідно під­креслити тісний зв’язок норм доказового права з нормами інших ін­ститутів кримінально-процесуального права, норми доказового права визначають, наприклад, перелік осіб, які мають право відмовитись давати показання (ст. 69 КПК), а норми, які регулюють порядок про­ведення допиту, передбачають необхідність роз’яснення відповідного права певним особам.

Значення доказового права та теорії доказів визначається тим, що доказування в кримінальному судочинстві є основою всієї процесу­альної діяльності. Кримінальний процес покликаний забезпечити можливість правильного і справедливого застосування норм матері­ального кримінального права (іноді — і цивільного, трудового права), для чого необхідно встановити фактичні обставини в справі — визна­чити, який вчинено злочин, за яких обставин, хто винен у вчиненні злочину, кому і яку заподіяно злочином шкоду. Встановити фактич­ні обставини можливо тільки шляхом доказування, тобто шляхом збирання, перевірки та оцінки достатньої кількості доказів, на під­ставі яких можна буде зробити переконливі висновки з зазначених питань.

Таке доказування в кримінальному судочинстві являє собою різ­новид процесу пізнання. Проблеми пізнання є предметом розділу фі­лософії, який іменують гносеологією або епістемологією. Не торкаю­чись філософських проблем гносеології, зазначимо, що під пізнанням ми розуміємо соціальну діяльність, спрямовану на одержання знання про навколишній світ.

Чинне кримінально-процесуальне право і його важлива підгалузь — доказове право, ґрунтуються на філософській теорії, яка визнає прин­ципову можливість пізнання людиною оточуючого світу. Якщо вихо­дити з того, що людина може одержати знання про навколишній світ, знання, які правильно відбивають закони та закономірності, на яких будується природа та суспільство, то цілком обґрунтована і вимога кримінально-процесуального законодавства, адресована слідчому, дізнавачу, прокуророві, суду — пізнати конкретну подію, подію злочи­ну. В результаті такого пізнання-доказування ці суб’єкти досягають правильного уявлення про злочин, який було вчинено, про особу, що вчинила цей злочин, форму вини, мотиви, мету злочину та про всі інші обставини, необхідні для застосування норм матеріального права і ви­рішення справи по суті.

Розглядаючи доказування в кримінальному судочинстві як одну із форм, або різновидностей пізнання, науковці визначають певні особ­ливості такої діяльності, які притаманні саме пізнанню в криміналь­ному судочинстві на відміну від пізнання в інших галузях — науко­вих, побутових. До таких особливостей можна віднести наступне:

· предмет пізнання в кримінальному судочинстві має свою специ­фіку — це не загальні закономірності природи та суспільства, а кон­кретні факти минулого та теперішнього, які в загальному вигляді за­значені в законі;

· на здійснення пізнання уповноважені тільки певні суб’єкти, для яких така діяльність є юридичним обов’язком; інші суб’єкти, які мають у справі особисті інтереси (підозрюваний, обвинувачений, по­терпілий, цивільний позивач та відповідач), а також особи, які захи­щають або представляють їхні права та інтереси (захисники, законні представники та представники) мають право брати участь у доказу­ванні в певних процесуальних формах (надавати докази, заявляти клопотання т.ін.);

· процес доказування докладно регламентовано законом, він здій­снюється у відповідній процесуальній формі, яка покликана, з одно­го боку, гарантувати правильне встановлення необхідних обставин, а, з іншого, — забезпечити додержання прав осіб, які залучаються до участі в кримінальному судочинстві;

· процес пізнання в кримінальному судочинстві обмежений пев­ними строками (наприклад, строки призначення справи до попере­днього розгляду (ст. 241 КПК), до судового розгляду (ст. 256 КПК). Встановлення строків провадження в кримінальній справі поклика­но забезпечити реальні можливості для збирання доказів і розкриття злочину, зробити ефективним кримінальне покарання, наблизивши його до моменту вчинення злочину. Розгляд та вирішення криміналь­ної справи у визначені строки забезпечує і права обвинуваченого, зо­крема, Європейська конвенція про захист прав людини та основопо­ложних свобод 1950 року передбачає право особи, яку притягнуто до кримінальної відповідальності, на справедливий публічний розгляд справи в розумні строки (ч. 1 ст. 6);

5) комунікативний характер пізнання в кримінальному процесі — результати пізнання мають певного адресата, висновки, які зробив на підставі доказування слідчий, з якими погодився прокурор, стають предметом судового дослідження, рішення суду має бути мотивова­ним і переконливим, як для суб’єктів, які брали участь у розгляді справи, так і для інших осіб; в правильності висновків у криміналь­ній справі зацікавлене суспільство, і саме в публічних інтересах здій­снюється доказування в кримінальному судочинстві;

· необхідність прийняття рішення — незалежно від того, чим за­вершується доказування, в справі повинно бути винесено рішення, яке повідомляється зацікавленим особам;

· пізнання досить часто провадиться в умовах, коли суб’єкту, що здійснює доказування, протистоїть особа, яка не зацікавлена у вста­новленні фактичних обставин, іноді така особа докладає зусиль, щоб перешкодити одержанню необхідних доказів, перекручує певні дані.

Пізнання в кримінальному процесі здійснюється опосередкованим шляхом, а в деяких випадках — безпосереднім. Так, коли слідчий або суд допитують свідка, потерпілого або обвинуваченого (підсудного), вони не спостерігають самі тих подій, про які розповідають допиту­вані, тут має місце опосередковане пізнання, а коли слідчий оглядає місце події, провадить обшук, то він безпосередньо сприймає певні об­ставини наявність слідів на місці події, сховані речі, які знайдено при обшуку, в цих випадках мова йде про безпосереднє пізнання.

Доказування являє собою діяльність пізнавальну та засвідчувальну, точніше було б казати про єдність пізнавальної та засвідчувальної сторін доказування. Йдеться про те, що кожний крок на шляху пізнан­ня обставин злочину, який був вчинений або готувався, обов’язково засвідчується, про перебіг та результати слідчої дії складається про­токол (ст. 85 КПК), застосовуються технічні засоби для додаткової фіксації таких дій (ст.ст. 85-1, 85-2 КПК); в судовому засіданні також ведеться протокол, а на розсуд суду або за клопотанням хоча б одного учасника судового розгляду здійснюється повне фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ст. 87 КПК). Такий порядок забезпечує можливість неодноразові перевірки доказів та висновків, що їх зроблено на підставі цих доказів.

Розглядаючи доказування як пізнання, доцільно поставити пи­тання: чи все пізнання в кримінальному процесі є доказуванням; чи можливе пізнання поза доказуванням. На ці питання науковці відпо­відають по-різному. Деякі розглядають доказування як єдино можли­вий шлях пізнання в кримінальному судочинстві. Інші вважають, що пізнання в кримінальному процесі ширше за доказування, тобто, що можливе пізнання поза доказуванням, зокрема в разі використання оперативно-розшукової інформації. При цьому такі автори підкреслю- дать, що рішення в кримінальній справі можуть бути ухвалені тільки на підставі доказів, які одержані в порядку, передбаченому законом, інакше кажучи — в результаті доказування.

З останньою думкою можна погодитись. Дійсно, рішення по суті справи можна винести тільки на підставі доказів, але як орієнтуючу інформацію слідчий може використати, наприклад, відомості, одер­жані при проведенні оперативно-розшукової діяльності. Зазначимо, що чинний КПК України розглядає оперативно-розшукові дії як за­сіб одержання доказів, але це не виключає можливості використання даних, одержаних оперативним шляхом, і в іншій якості — як орієн­туючої інформації, на підставі якої, наприклад, слідчий вирішує, де, коли, яку слідчу дію необхідно провести.

Таким чином, доказування як різновид пізнання в кримінальному судочинстві — це діяльність, спрямована на встановлення фактич­них обставин справи шляхом збирання, перевірки, оцінки доказів, яка здійснюється уповноваженими суб’єктами (судом, суддею, проку­рором, слідчим, органом дізнання, дізнавачем) з участю інших осіб, в порядку, передбаченому законодавством.

Саме таке поняття доказування пропонується в більшості підруч­ників.

Разом з тим, в науковій літературі та у практиці поняття доказу­вання вживається ще і в іншому значенні — як обґрунтування певно­го твердження, певної тези.

Доказування як діяльність, спрямована на встановлення фактич­них обставин, здійснюється, наприклад, слідчим, який допитує свід­ків, провадить огляд місця події та інші слідчі дії, і одержує таким чи­ном відомості про факти, які є доказами в кримінальній справі. Слід­чий перевіряє відомості, оцінює їх, робить висновки щодо того, які саме відомості є достовірними. Аналізуючи такі докази, слідчий робить ви­сновки про фактичні обставини, тобто про те, чи було вчинено злочин, який саме злочин, хто винен у вчиненні злочину та про інші обставини, знання яких дозволяє кваліфікувати злочинне діяння за певною стат­тею КК. В подальшому слідчий, спираючись на виявлені ним фактичні обставини, приймає необхідні процесуальні рішення — про притягнен­ня певної особи як обвинуваченого, складає обвинувальний висновок або інше рішення (про закриття кримінальної справи, про направлення справи до суду для звільнення обвинуваченого від кримінальної відпо­відальності, тощо). Свої висновки щодо встановлених обставин справи слідчий викладає в таких процесуальних рішеннях і наводить обґрун­тування своєї позиції.

Доказування в іншому значенні, тобто як діяльність, яка спря­мована на наведення аргументів для обґрунтування своєї думки, свого твердження, має місце, наприклад, в судових дебатах, коли прокурор пропонує визнати підсудного винним у вчиненні злочину, і аргументує свою позицію шляхом аналізу доказів, яких було до­сліджено в судовому засіданні, викладає міркування щодо достовір­ності одних доказів і недостовірності інших, і робить висновок про те, які обставини, на його думку, встановлені в справі, як необхідно кваліфікувати дії підсудного і яке обрати покарання. Захисник, у свою чергу, теж висловлює думку щодо тих обставин, які, на його думку, встановлені, які докази відповідають дійсності, а які є не­достовірними, і таким чином аргументує свою пропозицію по суті справи — визнати підсудного невинним або винним у вчиненні менш тяжкого злочину т.ін. В.М. Савицький, який відокремлював розгля­дувані два значення поняття доказування, слушно підкреслював, що доказування як діяльність, спрямована на збирання та дослідження доказів, призначена перш за все для формування внутрішнього пе­реконання суб’єкта, який здійснює пізнання, а доказування певної тези, висновку звернено до зовнішнього адресата.

Розмежування цих двох аспектів, двох видів доказування необхід­но для правильного вирішення питання про роль окремих суб’єктів у процесі доказування, зокрема, про покладання на них обов’язку до­казування (як збирання, перевірки, оцінки доказів) тощо.

Деякі науковці, які розглядають два значення поняття доказуван­ня, пропонують під доказуванням розуміти тільки діяльність з наве­дення аргументів на підтвердження своїх суджень, тверджень, а ді­яльність, спрямовану на встановлення фактичних обставин справи, тобто збирання, перевірку та оцінку доказів іменувати пізнанням. З огляду на те, що поняття доказування традиційно вживається для визначення, перш за все, діяльності, яка складається із збирання, пе­ревірки та оцінки доказів, вживати інший термін навряд чи доцільно.

3. Ціль (мета) доказування в кримінальному процесі. Питання про істину як ціль доказування, характер та зміст істини в науці кримінально-процесуального права.

В науковій літературі і в практиці метою доказування зазвичай називають встановлення істини. КПК не визначає прямо мету дока­зування, і в главі 5 «Докази» поняття «істина» не міститься. Але в інших главах це поняття вживається, зокрема, в ст. 61 КПК серед обставин, які виключають участь у справі захисника, зазначено, що не може бути захисником особа, яка, зловживаючи своїми правами, перешкоджає встановленню істини; в ст. 148 КПК метою застосуван­ня запобіжних заходів серед інших названо запобігання спробам пе­решкодити встановленню істини. Отже, аналізуючи зміст наведених статей, можна зробити висновок, що законодавець має на увазі, що результатом доказування повинно бути встановлення істини. В юри­дичній літературі майже одностайною є думка, що метою доказування в кримінальному судочинстві є встановлення істини, а от щодо суті та змісту поняття «істина» науковці висловлюють різні точки зору.

Перш за все, зазначимо, що «істина» — поняття філософське і дослі­джується в філософії з давніх часів. У філософії істинним визнається таке знання, уявлення про реальність, яке відповідає цій реальності, правильно відбиває цю реальність у свідомості суб’єкта, який здійснює пізнання. Істина — це завжди знання об’єктивне, адже зміст знання на залежить від суб’єкта, який здійснював пізнання. Таке визначення по­няття істини є найбільш простим, його називають класичним.

Більшість науковців, які розглядали проблему істини в криміналь­ному судочинстві, виходили саме з такого розуміння істини, і назива­ли таку істину об’єктивною.

Якщо під об’єктивною істиною в кримінальному судочинстві ро­зуміти точні і правильні висновки щодо фактичних обставин спра­ви, то доведеться дійти висновку, що таке не завжди можливе. При­гадаємо, що відповідно до ч. З ст. 62 Конституції України всі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Така вимога стосується не тільки питання про вину обвинуваченого, але й інших обставин справи; в тих випадках, коли в результаті доказування від­носно деяких обставин залишаються певні сумніви, усунути які немає можливості, то їх теж необхідно тлумачити на користь обвинувачено­го. Якщо бракує достатньої кількості доказів, на підставі яких можна зробити впевнений висновок про винність обвинуваченого, він визна­ється невинуватим, точніше, справа щодо такої особи

повинна бути закрита в зв’язку з недоведеністю її участі у вчиненні злочину (ч. 2 ст. 213 КПК), або за тією ж підставою суд повинен ухвалити виправ­дувальний висновок (можливе і закриття справи в зв’язку з відмовою прокурора від обвинувачення за згаданою підставою). В тих випадках, коли, наприклад, є достатні докази, на підставі яких можна зробити висновок, що обвинувачений вчинив умисне убивство, але недостатньо доказів, які б підтверджували наявність корисливих мотивів (щодо яких було зроблене припущення), то дії обвинуваченого слід буде роз­глядати ЯК умисне вбивство без обтяжуючих обставин. Очевидно, що в таких випадках вести мову про повну відповідність висновків щодо фактичних обставин справи реальності навряд чи можливо. Але зроб­лені з урахуванням конституційної вимоги про тлумачення сумнівів на користь особи висновки в справі дозволяють суду ухвалити необхід­не процесуальне рішення, щодо якого діє презумпція істиності (якщо рішення набрало законної сили). Під час розгляду справи в суді першої інстанції діє правило про межі судового розгляду (ст. 275 КПК), суть якого в тому, що суд розглядає справу в межах того обвинувачення, яке підтримує в судовому засіданні сторона обвинувачення (прокурор, а в деяких випадках — потерпілий чи його представник). Якщо ж, скажімо, судді вбачають певні підстави для кваліфікації діяння під­судного за статтею про більш тяжкий злочин, то вони не мають права перевірити свої припущення, з огляду на правило про межі судового розгляду, і повинні розглянути справу, не виходячи за межі того обви­нувачення, яке підтримує сторона обвинувачення. Наприклад, проку­рор підтримує обвинувачення у вчиненні підсудним грабежу, а суд вба­чає в діянні підсудного ознаки розбою, але перевірити свої міркування щодо вчинення підсудним більш тяжкого злочину суд не має права, і, переконавшись, що доведено вчинення підсудним певних дій, зможе ухвалити вирок, яким визнає підсудного винним у грабежі. Отже, ви­значити знання щодо фактичних обставин справи в розглянутих нами випадках як об’єктивну істину, було б неправильно.

Для визначення висновків, зроблених на підставі розглянутих правил, більш слушним було б застосувати поняття конвенціональної істини. Конвенціональною вважають істину, яка визнається такою на підставі конвенції, угоди, тобто люди як би домовились вважати істинним знання, отримані з додержання певних умов. Саме про таке йдеться в кримінальному судочинстві, коли закон вважає істинним знання, одержані за умови додержання певних правил (наприклад, правил про тлумачення сумнівів на користь обвинуваченого, правил про визнання обвинуваченого таким, що не вчиняв злочину, коли бра­кує доказів для впевненого висновку про винність).

Питання про зміст істини також викликає суперечки серед на­уковців. Одні з них вважають, що зміст істини в кримінальному судо­чинстві складають тільки фактичні обставини справи, інші крім фак­тичних обставин справи в зміст істини додають і кваліфікацію злочи­ну, а третя група авторів — ще й правильно обрану міру покарання.

Прихильники першої точки зору вважають, що фактичні обставини справи лишаються незмінними, тоді як кваліфікація злочину може змінюватись, а отже, її не слід включати в зміст істини. Автори, які пропонують крім фактичних обставин справи в зміст істини включити також правильну правову оцінку діяння, інакше кажучи, кваліфіка­цію злочину, аргументують свою позицію таким чином. Злочин — це діяння, яке має певну соціальну сутність, воно є більш або менш су­спільно небезпечним в конкретних умовах місця і часу. Висловити со­ціальну сутність певного злочину можна шляхом його кваліфікації. Науковці, які в зміст істини включають крім фактичних обставин, юридичної кваліфікації злочину, також і обрану міру покарання, за­значають, що правова оцінка суспільно небезпечного діяння включає і покарання, призначене судом.

Безперечно, що в зміст істини необхідно включити фактичні обста­вини справи. Пропозиція про включення до змісту істини і соціальної оцінки діяння (інакше кажучи — кваліфікації злочину) теж заслу­говує на увагу. Злочин — це діяння, якому притаманна властивість, якої не мають явища природи, а саме — соціальна сутність, яка може бути виражена тільки через кваліфікацію злочину. Щодо включення до змісту істини міри покарання, то можна привести досить слушні за­перечення з цього приводу. Процесуальне рішення (яким призначено певну міру покарання), є владним волевиявленням, а не актом пізнан­ня, тому до нього не може бути застосовано поняття істинності.

Дата добавления: 2015-05-10