Визначити конкретний перелік проміжних та допоміжних фактів неможливо, він залежить від особливостей кожної справи

Друга група — проміжні або доказові факти — це обставини, які необхідно доказати на певному етапі розслідування для того, щоб з їхньою допомогою можна було б зробити висновок про наявність або відсутність обставин, які є кінцевою метою доказування (тобто обста­вин першої групи). Якщо, наприклад, слідчий, що розслідує справу про вбивство, допитав свідка, який розповів, що бачив певну особу, яка заходила до потерпілого приблизно в той час, коли було вчинено злочин, то слідчий повинен перевірити такі дані і доказати, що саме ця особа (про яку давав показання свідок) знаходилась в оселі потер­пілого під час вбивства. Надалі слідчий встановлює ще деякі обстави­ни даної групи — те, що в цієї особи були знайдені речі потерпілого, що він погрожував потерпілому т.ін. Всі ці обставини слідчий пови­нен доказати, а потім він використовує їх для того, щоб обґрунтувати свій висновок про те, що названа особа вчинила вбивство потерпілого. Практично до цієї групи можна включити всі ті обставини, які вста­новлюються на підставі непрямих доказів.

Третя група обставин — допоміжні факти — це обставини, за допо­могою яких можна встановити достовірність наявних доказів, або від­шукати додаткові докази. Так, скажімо, свідок, якого допитав слід­чий, пояснив, що він чув, як підозрюваний погрожував потерпілому. У слідчого виникли сумніви щодо того, чи міг свідок, який знаходився на досить великій відстані від підозрюваного, чути його розмову з по­терпілим. Для перевірки достовірності показань свідка слідчий провів відтворення обстановки та обставин події і доказав, що свідок міг (або, навпаки, не міг) чути таку розмову.

Оскільки предмет доказування включає всі факти та обставини, які необхідно доказати для правильного вирішення справи, немає ні­яких принципових підстав для того, щоб не включати до нього про­міжні (доказові) факти, а також допоміжні факти, саме ці три групи обставин необхідно доказати, а відсутність доказів відносно будь-якої з названих обставин може розглядатися як неповнота досудового або судового слідства. Проілюструємо це прикладом з судової практи­ки. Апеляційним судом Одеської області 5 листопада 2004 року було ухвалено обвинувальний вирок щодо Б. і Ц., яких визнано винними в зґвалтуванні та вбивстві неповнолітньої. Обґрунтовуючи свої ви­сновки про доказаність вини засуджених, суд послався на явку Б. і Ц. з повинною, показання Ц., котрі він давав на початку досудового слідства, в яких визнавав себе винним. На вирок засуджені та їх за­хисники принесли касаційні скарги, в яких просили скасувати вирок, стверджуючи, що Б. і Ц. злочин не вчиняли, на досудовому слідстві обмовили себе внаслідок застосування до них незаконних методів роз­слідування. Ухвалою колегії суддів судової палати Верховного Суду України з кримінальних справ від 29 березня 2005 року вирок було

скасовано і справу направлено на додаткове розслідування. В ухвалі поряд з посиланнями на деякі порушення, яких припустилися органи досудового слідства та суд, було зазначено, що суд повинен був пере­вірити заяви підсудних про застосування до них незаконних методів розслідування, без чого неможливо було дати належну оцінку їхнім показанням. Суд повинен був за клопотанням сторін в порядку, перед­баченому ст. 315-1 КПК, надати доручення прокуророві про перевірку заяв підсудних про незаконні методи розслідування. Таким чином, в наведеній ухвалі йдеться про необхідність встановити допоміжні фак­ти, без яких неможливо дати належну оцінку певним доказам.

В юридичній літературі можна зустріти твердження, що предмет доказування складають тільки обставини, які стосуються минулого. З цим погодитись не можна, звичайно ж, органи досудового слідства та суд встановлюють обставини злочину, який було вчинено в мину­лому, але в деяких справах виникає необхідність встановлення об­ставин, які існують на момент розслідування та судового розгляду. Так, відповідно до ч. 1 ст. 105 КК підставою для звільнення неповно­літнього, який вчинив злочин невеликої або середньої тяжкості, від покарання є його щире розкаяння та подальша бездоганна поведінка і висновок, що на момент постановлення вироку він не потребує засто­сування покарання. Розкаяння підсудного та його бездоганна поведін­ка після вчинення злочину, дані, на підставі яких суд робить висно­вок, що засуджений не потребує покарання, підлягають доказуванню. Така обставина як непоправне знівечення обличчя потерпілого, яка є однією з ознак тяжких тілесних ушкоджень, також може зберігатися на момент розгляду справи в суді і саме суд вирішує, чи спотворює об­личчя заподіяне особі ушкодження.

В літературі є пропозиції про виділення загального предмета доказу­вання, який включає обставини, передбачені ст. 64 КПК; родового — від­носно окремих видів злочину; спеціального — в справах неповнолітніх і справах про примусові заходи медичного характеру; індивідуального предмета доказування — в кожній конкретній справі. Вважаємо, що в такому виділенні окремих видів предмета доказування немає сенсу. Адже обставини, які складають предмет доказування, сформульовані в законі в загальному вигляді і стосуються будь-яких злочинів. Зміст об- ставин буде різним: в справі про крадіжку, наприклад, доказати подію злочину — це встановити, що особа таємно заволоділа чужим майном, в справі про умисне вбивство — необхідно доказати, що потерпілому було заподіяно ушкодження, від яких настала його смерть. Тому вести мову про родовий або індивідуальний предмет доказування недоціль­но. Що ж стосується предмета доказування в справах неповнолітніх, а також у справах про застосування примусових заходів медичного ха­рактеру, то тут йдеться не про особливий чи спеціальний предмет до­казування, а про деталізацію певних обставин у справах про злочини неповнолітніх і особливостях змісту деяких обставин у справах про за­стосування примусових заходів медичного характеру.

5. Зміст обставин, що становлять кінцеву мету доказування. Поняття проміжних (доказових) фактів і допоміжних фактів.

Докази визнаються належними, якщо їх можна використати для встановлення обставин, які складають предмет доказування, а саме: обставин, які являють кінцеву мету доказування (ст. 64 КПК); до­казові (проміжні) факти, такі, наприклад, як факт перебування пі­дозрюваного на місці події, факт висловлювання ним погроз на адресу потерпілого; допоміжні факти, на підставі яких можна зробити ви­сновки про достовірність або недостовірність певних доказів, скажі­мо, дані про причини зміни показань обвинуваченими, потерпілими, свідками, дані про певні вади свідка, в зв’язку з якими він не міг чути деякі розмови, дані про вплив на потерпілого, дані про взаємини між свідком та потерпілим, свідком та обвинуваченим т.ін. Докази, на під. ставі яких з’ясовуються обставини, що складають локальний предмет доказування (наприклад, дані про наявність підстав для обрання запобіжного заходу у вигляді взяття під варту), також є належними.

Зміст обставин, які складають предмет доказування

Послідовність переліку обставин, які складають кінцеву мету до­казування, в ст. 64 КПК має певне значення. В процесі доказування перш за все необхідно встановити подію злочину (п. 1 ст. 64 КПК), піс­ля цього необхідно вирішити питання про винність особи. Доказувати будь-які обставини до того, як буде доказана наявність події злочину, навряд чи можливо.

Встановити подію злочину — це доказати істотні ознаки об’єктивної сторони та об’єкта злочину, а саме — суспільно небезпечне діяння, суспільно небезпечні наслідки та наявність причинного зв’язку між діянням та наслідками. В справах про суспільно небезпечні діяння осіб, які не досягли віку кримінальної відповідальності, а також не­осудних необхідно доказати факт вчинення певного суспільно небез­печного діяння, яке має ознаки диспозиції конкретної статті Особли­вої частини КК.

В результаті доказування необхідно встановити, що подія, щодо якої здійснюється провадження, є саме подією злочину. Зокрема, слід встановити, що таке діяння не є малозначним, таким, що передбачене ч. 2 ст. 11 КК, що не було обставин, які виключають злочинність діян­ня (ст.ст. 36-43 КК) а також встановити протиправність діяння, тобто визначити, що діяння передбачене конкретною статтею КК.

В залежності від того, як сформульовано в КК відповідний склад злочину, в деяких випадках необхідно довести наявність тільки само­го протиправного діяння, якщо йдеться, наприклад, про ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335 КК), завідомо неправ­диве показання (ст. 384 КК). В інших випадках для того, щоб вести мову про наявність події злочину, необхідно довести, що суспільно небезпечні наслідки, які настали, викликані безпосередньо діянням винного, наприклад, встановити, що мало місце убивство через необе­режність (ст. 119 КК), можна тільки за умови, що є причинний зв’язок між діянням певної особи та настанням смерті потерпілого.

Дата добавления: 2015-05-10