Освіта та наука 1 страница

Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове училище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну Віденську школу.

У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київського університету, говорив: "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення університету — поширювати російську культуру...".

Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.

У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.

У середині XIX ст. стан українського шкільництва можна було оцінити як катастрофічний. Колишні середні школи з українською мовою навчання перетворилися на духовні семінарії, а нові, як уже говорилося, були російськомовними. "Ці всі школи, — писав Мирослав Семчишин, — були чужими для українського народу не тільки мовою, але й програмою, бо в усіх читанках і підручниках говорилося тільки про руський народ, його звичаї, життя, історію. Про свою батьківщину українська дитина нічого не довідалась". На Правобережжі гнітило польське шкільництво. Діти українців не мали майбутнього, вони виходили зі школи, не маючи підготовки зі своєї мови, культури, історії. Імперії потрібні були сліпі раби, глухонімі послушники без роду, без племені.

За часів боротьби за визволення селянства з кріпацької неволі головним завданням української громадської культурної праці було поширення народної освіти, заснування недільних шкіл для дорослих. Недільні школи у колишній імперії з'явилися найраніше у Києві під захистом обраного куратора округу М. І. Пирогова і за діяльної участі професора П. В. Павлова. У жовтні 1859 р. перша недільна школа була відкрита в Києві при Подільському повітовому училищі. У 1860 р. про відкриття недільної школи клопочуться цукрозаводчики К. М. Яхненко і П. Ф. Симиренко.

В організації шкіл беруть участь Т. Шевченко, М. Драгоманов, Ф. Вороний, брати Стефановичі, О. Стоянов, П. Чубинський, П. Житецький. Засновані школи в Чернігові, Каневі, Переяславі, Полтаві.

Дещо по-іншому складалась освітницька діяльність у Галичині, де 70-ті роки проходять під знаком розвитку шкільництва і виходу у світ цілої серії підручників — перекладних та оригінальних, написаних авторами для нижчої і середньої школи — з української мови, літератури, географії, математики, латини, природознавства, фізики, мінералогії, граматики грецької мови, філософії, історії церкви та ін. Авторами їх виступають О. Огоновський, О. Барвінський, В. Ільницький, А. Вахнянин, М. Полянський та ін.

Центром національного відродження в Україні був Харківський університет. У 1841 —1849 рр. ректором університету був П. Гулак-Артемовський — відомий український поет, літературознавець, педагог. Професор університету О. Потебня зробив найвизначніший внесок у розвиток вітчизняної науки того часу. Він методологічно поглибив дослідження української мови і літератури, започаткував психологічно-порівняльну школу в українському мовознавстві, обстоював рівноправність народів і мов. Тут сформулювалася своєрідна романтично-філософська школа, досліджувалася філософія Ф. Гегеля, І. Канта, І. Фіхте, Ф. Шеллінга. Плідну науково-педагогічну діяльність здійснювали В. Каразін (з ініціативи якого засновано університет), І. Срезневський, А. Метлинський, М. Костомаров та інші вчені. У Чернігові й Києві широку культурно-просвітницьку діяльність провадив Б. Грінченко — український письменник, педагог, етнограф, автор першої книги для читання в школі українською мовою "Рідне слово", "Української граматики" та інших підручників. Велику цінність становить підготовлений і виданий Б. Грінченком "Словарь української мови" (1907—1909 рр.).

Незважаючи на тотальну русифікацію, університети висунули цілу когорту вчених зі світовим ім'ям у галузі природничих та технічних наук, таких, як П. Тутківський, Д. Заболотний, М. Гамалія, І. Пулюй, І. Горбачевський, С. Тимошенко — аж до геніального В. Вернадського. Щодо гуманітарних наук, то рівень і світовий престиж визначили, насамперед, українці: М. Костомаров, М. Драгоманов, В. Антонович, О. Потебня, М. Дашкевич, Ф. Вовк. У галузі філософії з'являються праці П. Юркевича, С. Гогоцького, галицького філософа К. Ганкевича.

Чи не головною науковою подією того часу була участь членів "Київської громади" у діяльності Південно-російського відділення "Русского географического общества" (1873—1876 рр.). Підсумком експедиції стало семитомне наукове дослідження, яке б могло скласти честь найславетнішій європейській академії того часу. Тут були зібрані і досліджені документи з усіх сфер буття українського народу — про природу, географію, історію краю. У виданні взяли активну участь М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Лисенко, О. Русов, П. Житецький, В.Антонович.

4. У 1956 році Всесвітня Рада Миру прийняла рішення вшанувати сторіччя геніального сина українського народу, мужнього борця за волю, братерство і мир між народами. Хорхе Саломеа Борда тоді говорив: «Для Всесвітньої Ради Миру, яку я маю неоціненну честь представляти перед українським народом, є надзвичайно приємною справою рекомендувати усім народам земної кулі святкувати перше сторіччя одного з найкращих синів України. Для Всесвітньої Ради Миру життя і творчість Івана Франка є щасливим, вдалим синтезом кращих і високих цілей». Цими словами значною мірою визначається світове значення спадщини І. Я. Франка.

Все те, що він зробив, здається непідвладним зусиллям однієї людини. Заледве чи «знайдеться,- пише І. Ю. Журавська,- визначне явище в світовій літературі, яке тією чи іншою мірою не було визначене Франком як перекладачем, критиком або видавцем». Він дає рідному народові твори світових класиків у своїх перекладах: роман Чернишевського «ІЦо робити?», поему Гоголя «Мертві душі», твори Гончарова, Тургенєва, сонети і трагедії Шекспіра, «Прометей» і «Фауст» Гете, поезії Гейне. Він пише статті про творчість Данте, Байрона, Шіллера, Гюго, Золя та багатьох інших письменників.

Невтомним Каменярем на шляхах прогресу, Вічним революціонером і Титаном праці ввійшов Іван Франко в історію української та світової літератури і громадсько-політичної думки.

Спадщина геніальних письменників завжди входить у скарбницю загальнолюдської культури. А І. Франко був видатною постаттю. Його твори мали по-справжньому світовий резонанс. Разом з тим він здобутки світової культури робив надбанням рідного народу.

Звернемося до статті О. Гончара «Подвиг Каменяра»: «Мабуть, немає в світі такого народу, до культури якого б не сягали Франкові зацікавлення, його безкінечно допитлива думка. Невситима душа письменника... прагнула черпати з усіх культур, з духовних набутків народів Заходу і Сходу, черпала, щоб передати потім це все своєму народові, розширюючи його погляди на світ, на людство, і робилося це для того, щоб і в такий спосіб збагачувати рідну культуру і вдосконалювати знання, уявлення, мистецькі смаки свого народу. Нам дорога ця Франкова широчінь, войовничий інтернаціоналізм його творчості, так само, як і його непримиренність до хуторянства, провінційності.

Так, Франко вмів широко мислити, заобрійно бачити, в душі в нього не вигасала потреба братерства й солідарності між народами, але відступництво від свого народу було йому огидне, до тих, хто забував, чиїм він хлібом вигодований, якою мовою випоєний, Франко не знав пощади». (Див. Гончар О. Письменницькі роздуми.- К.-. Дніпро, 1980).

Якби не І. Франко, багато перлин світової лірики не прийшло б до українського читача. Він прокладав мости дружби між народами і їх духовними скарбами. Найвідоміші твори І. Франка перекладені майже всіма мовами народів світу.

Для світової культури він багато зробив як уважний поцінювач її художніх скарбів, як теоретик-аналітик, що бачив за поодинокими фактами літературного життя певні тенденції. А хто з його сучасників - письменників знаходив такі великі можливості, як він, працювати і на «чужому полі»?

«Занадто гаряче», як признавався сам, любив «загальнолюдські ідеали справедливості, братерства й волі». То чи ж дивно, що світ відплатив йому, глибоким визнанням і пошаною?

До Франкового слова ще за його життя уважно дослухалися маси трудящого люду різних національностей, що населяли клаптикову Австро-Угорщину. Їм був близьким письменник, що так правдиво описав життя селян і робітників, різних прошарків суспільства, що навчав єднати свої лави для організованих виступів проти експлуататорів.

Ще за життя І. Франка його твори перекладалися багатьма мовами народів світу. Видатні європейські вчені посилалися у своїх працях на його дослідження в різноманітних галузях науки, високо оцінювали його переклади з інших мов українською. Ставилося питання про присудження українському письменникові Нобелівської премії (1915 р.). Однак у 1916 році він передчасно помер, а посмертно ця премія не присуджується.

І. Франко приходив до інших народів насамперед як інтернаціоналіст. Його ж словами можна сказати: «З минувшини слов'ян він підносив тільки такі моменти, де слов'яни (одиниці) вносили свої вклади в скарбівню загальнолюдської цивілізації». Він брав активну участь у робітничому і селянському русі, в культурному житті польського народу, писав його мовою. Сьогодні ставиться питання про І. Франка як і австрійського письменника (Г. Витженс), його творчість німецькою мовою включають в контекст австрійської літератури, особливо публіцистики XIX - початку XX ст.

У плеяді визначних письменників України І. Я. Франко - перший перекладач болгарської народної творчості українською мовою (гайдуцькі пісні в збірці «Зерна», 1888 р.). У Болгарії публікуються переклади його віршів із збірки «Зів'яле листя», «Каменярі», оповідання «До світла», «Як пан собі біди шукав» та ін., що мали вплив на передову суспільну думку країни.

Художній досвід І. Франка чеські і словацькі письменники-реалісти почали використовувати в 90-х роках XIX ст. Утверджуючи критичний реалізм в українській літературі, він допомагав чеським і словацьким письменникам перейти від романтизму до критичного реалізму (М. Роман, ЧСФР).

Творчість І. Франка мала вплив на угорського письменника Г. Стриського (вчився у Львівському університеті), який переклав ще за життя Каменяра оповідання «Добрий заробок», «Історія моєї січкарні». Наш письменник доклав чимало зусиль для встановлення взаємної інформованості румунської і української літератур, цікавився можливостями поширення журналу «Світ» у Румунії.

У працях І. Франка поставали скандинавські літератури в історичному русі: від давньонорвежських та давньоісландських балад і новел до творчості сучасних йому письменників - Ібсена, Андерсена, Стріндберга. І. Франко показав значення для загального художнього прогресу «розширення літературних горизонтів», взаємовідкриття і зближення національних літератур.

Творчість І. Франка, його громадська і політична діяльність високо оцінювалися передовою Росією. У спогадах В. Д. Бонч-Бруєвича читаємо про те, що він інформував В. І. Леніна про своє листування з І. Франком, надсилав Каменяреві газету «Искра», ленінські праці «Що робити?», «Крок вперед, два кроки назад». У тому, що поезія українського письменника стала відомою російському читачеві, велика заслуга Павла Грабовського, перекладача віршів «Нехай і так, що згину я» (1896), «Журавлі» (1900), «Дивувалась зима» (1905). Вірш «Каменярі» відомий в інтерпретації X. Алчевської, І. Войтова, поема «Мойсей» - П. Дятлова. Серед найкращих перекладачів, зокрема інтимної лірики І. Франка, відзначимо А. Ахматову, якій були близькими почуття ліричного героя «Зів'ялого листя». Ії захопили не тільки тонкість «любовних переживань,., але і сила, могуття, напруженість страждань і сподівань, що своєю напругою нагадували атмосферу передгроззя на зламі віків. Ії переклади доносять основні смислові і емоційні відтінки думок і мотивів оригіналу... А. Ахматова виступає не копіїстом, а співавтором великого поета». І на сьогодні зберігає свою художню цінність переклад Т. Кладо вірша «Земле моя, всеплодющая мати», зокрема завдяки створеному адекватному оригіналові образу «О земля, всеродящая мать». Значним досягненням російської Франкіани є видання в радянський час десятитомника І. Франка.

Український письменник відіграв значну роль у духовному відродженні білорусів, впливав на творчість Алоїзи Цьотки, Максима Богдановича. У своїх наукових, літературознавчих працях він був дуже уважним до історії білоруського народу, його культури. Так, наприклад, про Ф. Скорину І. Франко писав як про гордість не лише білоруського, але й інших слов'янських народів. Народний поет Білорусії Якуб Колас відзначав, що творчість Івана Франка, як і творчість геніального пісняра України Тараса Шевченка, є дорогою і близькою народові, зв'язаному узами вікової братерської дружби з українським народом.

Ще за життя письменника грузинські журнали «Квалі» і «Моамбе» видрукували його оповідання. У наші дні перекладено грузинською мовою його твори майже всіх жанрів. Особливо цікавими є видання поезії з паралельним текстом грузинською та українською мовами.

У 1906 році з'явився перший переклад І. Франка вірменською мовою. Зараз є понад сорок таких творів.

Починаючи з 1891 року, перекладаються твори І. Франка литовською мовою (К. Ясюкайте, Л. Гіра), які відповідали і завданням розвитку самої литовської літератури. По-азербайджанськи почав звучати І. Франко в 1941 році. (Зараз уже перекладено повість «Борислав сміється», поезії «Каменярі», «Гімн», «Наймит», притчі).

Стомовно звучать твори Великого Каменяра на просторах нашої рідної країни і багатьма мовами далеко за її межами. Під час святкування Франківського ювілею (1986 р.) керівник Відділу вивчення і поширення культур ЮНЕСКО Едуард Монік, виступаючи на урочистому мітингу, присвяченому відкриттю в селі Івана Франка літературно-меморіального музею, зокрема, сказав: «Мені як поетові надзвичайно близьке й зрозуміле прагнення Каменяра до свободи, його невтоленна любов до рідної землі, народу, наполеглива праця щодо збагачення його культури надбанням інших народів. Я - за таку поезію, за таку літературу. Вважаю, що й громадянська місія поета сьогодні надзвичайно відповідальна. Сонячний промінь завжди дає світло... Якщо кожен з нас, літераторів, буде таким променем у стосунках між народами, їх взаємному пізнанні, сонця миру ніхто не зможе затьмарити».

Ім'я Івана Франка сьогодні в ореолі слави і визнання. Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 9 листопада 1962 року місто Станіслав, у якому час не стер ні слідів його ніг, ні його слів, ні «духа печать», перейменовано на Івано-Франківськ. У цій області іменем письменника названо 6 колгоспів, 34 вулиці, 2 школи, 2 бібліотеки, 5 кінотеатрів, обласний музично-драматичний театр.

Рідне село І. Франка назване його іменем. Неподалік від музею-садиби, відбудованої до 125-річчя від дня народження письменника, пролягла через Франків гай «Стежка поета», пообіч якої стоять задумливі дерев'яні скульптури за сюжетами його творів. Ім'я І. Франка присвоєно Львівському університету, Дрогобицькому і Житомирському педінститутам. З іменем Каменяра на борту несеться по морських хвилях велетенський теплохід, який щороку перевозить понад 13 тисяч пасажирів. В одному з круїзів, що починався в Сіднеї, уперше в історії радянського пасажирського флоту «Иван Франко» зробив виток довкола південноамериканського континенту. Корабель побував у зоні айсбергів і районах китового промислу, успішно пройшов відому своїми навігаційними труднощами, оповиту серед моряків легендами протоку

Дрейка.

У Львові в будинку, де останні роки жив І. Франко, в 1940 р. відкрито літературно-меморіальний музей.

Він живе в мільйонних виданнях своїх книг. На Україні в 50 -60-х роках було здійснено 20-томне видання творів І. Франка, в 70 -80-х - 50-томне. Чи не є це визнанням значимості

І. Франка для нового поступального руху вперед, виявом величезної шани до його спадщини? Урочисто відзначаються його ювілеї, які наближають Франка до нас, роблять нашим сучасником.

У Радянському Союзі і в усьому світі урочисто відзначались сторіччя, стодесятиріччя, стодвадцятип'ятиріччя і стотридцятиріччя від дня народження видатного письменника, вченого і громадського діяча. Академія наук УРСР, Комісія УРСР у справах ЮНЕСКО і Український комітет Міжнародної асоціації по вивченню і поширенню слов'янських культур у вересні 1986 р. провели у Львові міжнародний симпозіум «Іван Франко і світова культура», матеріали якого опубліковані у збірнику під такою ж назвою і можуть прислужитися вчителям-словесникам,

Після Жовтневої революції з'явилися перші пам'ятники на честь Каменяра. Починаючи з 1954 року, встановлено ряд пам'ятників в селах і містах (близько 60). У 1964 р., ЗІ жовтня, відбулося урочисте відкриття чудового монументального пам'ятника І. Франку у Львові біля університету його імені (автори - В. Борисенко, Д. Крвавич, С Мисько та ін.).

Цікавий матеріал про вшанування І. Франка за межами нашої Вітчизни в ювілейний 1986 рік можна знайти у статті Романа Лубківського «До ясноти вселюдських ідеалів» («Літературна Україна» від 28 серпня 1986 р., с. 6). «З калейдоскопа сучасної Франкіани,- пише письменник,- вибираю найхарактерніше. Успішно працює перший на американському континенті музей Івана Франка у Вінніпезі. До речі, в Канаді з цього року почнуться Франківські читання за участю відомих письменників, франкознавців України. Поповнюється список лауреатів премії імені Івана Франка, яку щорічно в серпні присуджує президія правління Спілки письменників України зарубіжним пропагандистам, перекладачам української літератури. На сьогодні в цьому почесному списку: Десанка Максимович (Югославія), Петер Кірхнер (НДР), Ярослав Кабічек (ЧСФР), Станіслав Едвард Бури (ПНР), Марія Скрипник (Канада)... Премію імені Івана Франка встановила також Академія наук УРСР, Франківською літературною премією щороку відзначаються кращі твори українських письменників Чехо-Словаччини. Та особливо радує перекладна Франкіана: тут і нові видання російською та білоруською, грузинською, естонською (чудовий двотомник у перекладі Геральда Раяметса) мовами, болгарський однотомник у серії «Світова класика» і книги, які нещодавно з'явилися в Польщі й Чехо-Словаччині. Привертає увагу ґрунтовна стаття про

І. Франка, яку вмістила Велика Китайська енциклопедія. Або такі промовисті факти: видатний хорватський поет Радован Зогович бере епіграфом для свого гостропубліцистичного вірша рядки Івана Франка, серболужицький поет Кіто Лоренц у поетичній формі розповідає про свою уявну зустріч з І. Франком...

Сьогодні митці вчаться у Івана Франка бути громадянами, всією силою таланту чесно служити своєму часові, сприяти своєю творчостю у розв'язанні пекучих проблем сучасності, все життя зміцнювати мости дружби між народами, ширити ідеї гуманізму.

Письменники вчаться у І.Франка, осмислюють секрети його творчості, дієвості його слова, але, як пише В.Коротич: «Поети лиш тоді стають Франками, Коли живуть, як він, Лиш так, як він...»

Франківські традиції продовжують жити і розвиватися в наші дні. І в тому також виявляється пошана до письменника. Є потреба звертатися до його творчості, брати у нього естетичні уроки, прислухатися до порад.

У наші дні вплив франківської традиції виразно простежується у ставленні письменників до фольклору, народного мистецтва взагалі. У повістях-есе, написаних Романом Федорівим, у формі мандрівок стежками рідного краю (які так рекомендував і сам здійснював І. Франко), етнографічно-фольклористична канва дає досить простору для поглибленого психологізму персонажів. На мандрівничих стежках письменник «зустрічається» з І. Франком. «А до тебе, Ло-лине бойківський, люди приїжджають шукати Франкових слідів... Хтось, Лолине, у цьому пралісі хоче почути, як звучать-тремтять на синьому гірському повітрі Франкові слова»,- читаємо у збірці «Колиска з яворового дерева». І письменник ці сліди відшукає, цей голос таки почує.

Органічний синтез наукового і художнього мислення, що бачимо в книгах С. Пушика «Перо Золотого Птаха» і «Страж Гора», на нашу думку,- наслідок творчого розвитку Франкових традицій, продовження його досліджень у галузі народознавства. Перо казкового птаха веде автора від легенди до дійсності, від реальних історичних подій у світ поетичних асоціацій, синкретичний характер розповіді пов'язує в єдине ціле слово, музику, танець, мистецтво народних умільців з осмисленим інтелектуальним життям сучасних людей, що творять світ за законами

Продуктивним є процес художнього осмислення феномена Івана Франка через висвітлення його життєвого і творчого шляху, інтерпретацію сюжетів і образів його книг. Українською літературою створено цілий ряд художніх творів про Каменяра. Образ І. Франка як поета, борця, людини проходить через вірші М. Рильського («Франко», «Івану Франкові»), Д. Павличка («Гімн Каменяреві», «Франкова криниця», «Датани злобні, люті Авірони...», «Сіяч» та ін.), через всю книгу «Задивлений у будущину» (1986), де вміщено твори про Каменяра паралельно в оригіналі і перекладені російською мовою.

Сучасні письменники створили історико-біографічні повісті та романи про І. Франка. Найбільш відомі з них належать П. Колесникові; «Терен на шляху», «Поет під час облоги». У цікавому ракурсі постає образ І. Франка з гуморески П. Козланюка «Ніч на Личакові». Вона є гострою сатирою на буржуазну інтелігенцію, попівство, які за життя ігнорували письменника, а по смерті лицемірно турбувалися про його вшанування. Учителеві рекомендуємо прочитати роман Р. Іваничука «Шрами на скалі», твори Р. Горака «Тричі мені являлася любов», «Задля празника», І. Кирія «Ключі до щастя».

5. Витіснені з точних і технічних наук українські вчені зробили значні успіхи у розвитку суспільних наук — етнографії, фольклористики, мовознавства й, особливо, історії. На другу половину XIX - початок XX ст. припадає розквіт національної історіографії, представленої десятками імен талановитих дослідників.

Видатний український історик Микола Костомаров зробив великий внесок у розвиток національної історіографії. Окрім дослідження ряду важливих джерел, публікації численних актів, архівної праці, ним написані десятки робіт, у яких ретельно досліджені історичні події, що відбулися в Україні з часів Київської Русі до кінця XVIII ст. Підданий репресіям за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства, після звільнення він поринув у наукову працю. Одна за одною виходять його Книги: «Іван Свирговський - український гетьман», «Богдан Хмельницький», «Гетьманство I. Виговського», «Гетьманство Ю. Хмельницького», «Руїна», «Мазепа», «Мазепинці», «Павло Полуботок», «Бунт Степана Pазіна», «Руська історія в життєписах її найголовніших діячів» (у 7 томах) та багато інших. М. Костомаров першим поклав початок народницькому напрямку в історіографії, за яким основним об'єктом історії, її творцем і рушієм є народ. Твори історика відзначаються об'єктивністю, багатою джерельною базою, насичені фактичним матеріалом.

Значний внесок у розвиток історичної науки зробив також інший кирило-мефодієвець Пантелеймон Куліш. Його перу належать такі значні історичні дослідження, як збірка історико-етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси» та праці з історії України - «Перший період козацтва», «История воссоединения Руси», «Мальована гайдамаччина», «Козаки по відношенню до держави і суспільства», «Отпадение Малороссии от Польши». У них П. Куліш зробив спробу, не романтизуючи минуле свого народу, критично підійти до історії України, подивитися на неї очима неупередженої людини. I в цьому він дечого досяг. Але разом з цим у його творах залишалося багато суперечливого, плутаного. П. Куліш розглядав народ, козаків і гайдамаків як руйнівну, деструктивну силу, котра нищила здобутки, яких досягала провідна верства - козацька старшина, гетьмани. Цим самим П. Куліш започаткував державницький напрямок в історичних дослідженнях, що ґрунтувався на визнанні переваг і пріоритету держави та державних структур у творенні й розвитку історичного процесу. Критично оцінив історик діяльність Б. Хмельницького, I. Мазепи. I все ж історична творчість П. Куліша йшла у руслі нормального наукового процесу виробленнярізних точок зору на одне й те ж явище, подію, діяча.

Питанням історії України присвячував свої праці Михайло Драгоманов. Із-під пера Івана Франка теж вийшло кільканадцять праць, у яких досліджуються найважливіші проблеми історії українського народу від давнини до початку XX ст. До того ж, головна увага в них акцентується на національно-визвольній боротьбі.

Але найбільше спричинився до розквіту національної історіографії невтомний громадівець В.Б. Антонович.

Ставши головним редактором «Тимчасової комісії для розгляду давніх актів» і професором російської історії Київського університету, Володимир Антонович розгорнув широку наукову та педагогічну діяльність. У своїх історичних і археологічних творах учений доводив стародавнє походження українців, їхню автохтонність, споконвічний демократизм громадського устрою. В. Антонович одним з перших звернув увагу на те, що український народ з часів Литовсько-Руської держави був позбавлений власної еліти - провідної верстви, яка перейшла до поляків і литовців. Подібне ж сталося й у XVIII ст., коли козацька старшина обмосковилася. Ці факти дали історику підстави зробити висновки про соціальну одноманітність українського народу, його селянську основу.

Володимир Антонович досліджував минуле українських міст, гайдамацький рух, історію козацтва, археологію України. Навколо нього завжди групувалися студенти, яким він теж давав для вивчення питання історії українського народу та які стали його учнями, утворивши знамениту школу В. Антоновича. Учні історика працювали в усіх містах України: у Львові - Михайло Грушевський, в Одесі - Іван Линниченко, у Катеринославі - Антін Синявський, у Києві - М. Стороженко, у Харкові - Дмитро Багалій, один з перших учнів ученого.

Та найбільше прославив школу В. Антоновича, поглибив і продовжив історичні погляди свого вчителя найбільший український історик, котрий написав за життя близько 2 тисяч творів, - Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934). Він народився в місті Холмі у родині вчителя. Закінчивши Київський університет, він написав дипломну роботу з історії Барського староства, а згодом захистив дисертацію про минуле Київської землі. Як найталановитішого свого учня, В. Антонович рекомендував М. Грушевського на посаду професора історії України Львівського університету, яку австрійські власті відкрили за угодою з народовцями. За двадцять років життя у Львові (1894-1914) професор М. Грушевський розгорнув бурхливу наукову та політичну діяльність. Він став довголітнім головою Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка, головним редактором його «Записок», створив групу учнів, які стали його львівською школою, ввійшов до керівництва Національно-демократичної партії. Але найбільшою подією його життя став початок походу у світ багатотомної «Історії України-Руси», в якій М. Грушевський створив оригінальну, науково обгрунтовану схему історії українського народу. Він першим з істориків зв'язав у єдиний неперервний ланцюг національної історії антів, Київську Русь, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руську і Козацьку держави, подавши їх як єдину н торію України. «Історія України-Руси» обґрунтувала історичну необхідність утворення нової, незалежної та соборної Української держави. Важливо й те, що писалась і друкувалась вона українською мовою.

На зламі XIX і XX ст. в Україні жила ціла плеяда талановитих і науковопродуктивних істориків, які вивчали найрізноманітніші аспекти історичної метрики українців. Олександр Лазаревський детально проаналізував соціально-економічну та політичну історію Лівобережної України, Олександра Єфименко - дослідила історію Правобережної України і написала узагальнюючу «Історію українського народу».

Дмитро Іванович Багалій, який працював професором Харківського університету, дуже багато зробив для вивчення історії Слобідської України, Харківського університету, творчості Т.Г. Шевченка.

Великий внесок у вивчення історії Запорожжя зробив Дмитро Іванович Яворницький (1855-1940) - неперевершений літописець козаччини. Народившись на Харківщині й скінчивши Харківський університет, історик працював у Петербурзі, Варшаві, Туркестані, Москві, аж доки не осів V Катеринославі, де й скінчив свій довгий вік. Захопившись в юності історією запорозького козацтва, він невтомно вивчав джерела, обходив пішки всі Вільності Запорозькі, дослідив архіви Росії, України, Польщі. Результатомстали багатотомні книги «Запорожжя в пам'ятках старовини та переказах народу», «Джерела з історії запорозьких козаків», «Історія запорозьких козаків», книги про I. Сірка, П. Сагайдачного, П. Калнишевського та ін. Як і всі українські історики, які жили в Росії, Дмитро Іванович писав свої твори російською мовою, бо українська була заборонена. Але й у такому вигляді книги Д. Яворницького будили національний козацький дух, сприяли відродженню та зміцненню національної свідомості.

Дата добавления: 2015-05-10